Страшний Суд

То правда є, що в Господа один день – як тисяча років… Він дарований нам Творцем. Приймаймо той дар із вдячністю. Не осквернімо ні думкою, ні вчинками…

Це наш день. Інший буде для інших. Тих, хто прийде за нами…

Я таке скажу, дорогенькі мої, треба бути готовим прийняти той дар. Треба пересилити свої слабкості. Позбутися дрібних спокус, отих усіх гріхів: пихи, жадібності, заздрості, гніву, лінощів…

Але найбільший серед гріхів – це гріх самозречення. Коли відцураєшся роду свого з діда-прадіда, коли голос батька й матері прикрим здаватиметься тобі й дратуватиме нестерпно. Коли мову рідну виплюнеш із рота, як щось гірке й непотрібне, а натомість ламатимеш свого язика каміняччям чужих слів, потеруху протрухлу ковтаючи, і не стане вона тобі в горлі, і не задушить. Будеш лигати й лигати, мов якусь гидотну, але ховати в собі відразу, та ще й показувати всім, що ти дуже радий і щасливий.

Дорогенькі мої, гріх самозречення, як та пошесть, як страшний мор, вразив нашу землю, в’ївся в душі багатьох тих людей, які зростали на її просторах. Так було і в далекі віки, і в недавні часи. Ішли заброди, а їм до ніг падали запроданці…

Ось усі говорять про кінець світу, про судний день. А той суд страшний уже йде давно, тільки ми не бачимо й не чуємо, втішаючись маленькими радощами.

Усі чекають того дня і того страшного суду, і думають, що він буде колись, невідомо коли, і що нас це не зачепить. Але ж один день – це тисяча років, і тисяча років – це один день…

Оце, дорогенькі мої, вчора прочитав слова Шарля Бернара: «Людина, яка живе в країні, але не спілкується мовою цієї країни, – або завойовник, або гість, або несповна розуму».

Правду кажуть, якщо Бог хоче покарати людину, то відбирає в неї розум.

Уже все йому байдуже. Дихає, а не живе. Як лопух якийсь чи будяк. Чи отой чортополох…

Не тільки літо минає. І люди теж минають на землі.

За злочин має бути кара, а не просте розкаяння.