Read the book: «Золота осінь Гетьманщини», page 4
Ось як про ту першу зустріч Петра I з Мартою Скавронською-Крузе, називаючи її вже Катериною, хоча нею вона стане перегодом, згадував один з очевидців тієї події, француз Вільбуа, який тоді перебував на російській службі і вертівся при Меншикові: «Когда царь, проезжая на почтовых из Петербурга, который назывался тогда Ниеншанцем, или Нотебургом, в Ливонию, чтобы ехать дальше, остановился у своего фаворита Меншикова, где и заметил Екатерину в числе слуг, которые прислуживали за столом. Он спросил, откуда она и как тот ее приобрел. И, поговорив тихо на ухо с этим фаворитом, который ответил ему лишь кивком головы, он долго смотрел на Екатерину и, поддразнивая ее, сказал, что она умная, а закончил свою шутливую речь тем, что велел ей, когда она пойдет спать, отнести свечку в его комнату. Это был приказ, сказанный в шутливом тоне, но не терпящий никаких возражений. Меншиков принял это как должное, и красавица, преданная своему хозяину, провела ночь в комнате царя…»
Від російського самодержця Марта Скавронська народить первістка, названого Петром, а наступного року Павла, невдовзі обидва помруть. У 1705 р. Петро відправить Марту, яку вже величав Катериною, в підмосковне село Преображенське, в будинок своєї сестри Наталії Олексіївни, де Марта-Катерина навчиться російської грамоти і, як і раніше, дружитиме з родиною Меншикова. По двох чи трьох роках Марта-Катерина охреститься у православ’ї і тоді вже офіційно змінить своє родове ім’я Марта на Катерину Олексіївну Михайлову, оскільки хрещеним її батьком стане царевич Олексій Петрович, а прізвище Михайлова використовував сам цар Петро, якщо бажав залишитися інкогніто.
Петро влаштував тріумфальний похід у Москву – з нагоди річниці Полтавської битви. На тім параді провели тисячі шведських полонених, серед яких виявився і…
Так, так, Йоганн Крузе, сурмач і перший – щоправда, на одну чи дві ночі – чоловік Марти Скавронської, яка вже була Катериною Олексіївною, коханкою самого царя і навіть народжувала йому дітей. Йоганн Крузе необачно відкрився своїй жінці: «Це ж я, Йоганн Крузе, твій чоловік, сурмач, а ти сплуталася з якимсь Петром!»
Обурена Марта, яка вже була Катериною, поскаржилась на свого першого чоловіка своєму коханцеві і долю необачного сурмача Йоганна Крузе було в один момент вирішено: його схопили та етапом без суду і слідства відправили до Сибіру, де й запав його слід. Цього разу вже назавжди. Відомо, що сурмач Йоганн Крузе помер 1721 р., кленучи на всі заставки Марту Скавронську.
Подальша доля Марти Скавронської, служанки пастора, дочки селянина, яка в Росії стала Катериною Олексіївною Михайловою, склалася не просто щасливо, а карколомно щасливо. Ще до законного заміжжя з Петром I вона народить йому двох дочок – Анну і Єлизавету. Як свідчили сучасники, вона не просто захопила царя, а й взяла над ним гору, хоча він був буйним і некерованим, – навіть сам із собою, бувало, нічого не міг вдіяти, а Марта…
Марта, вона ж Катерина, одна в усьому тодішньому світі «могла совладать с царем в его припадках гнева, лаской и терпеливым вниманием успокоить приступы судорожной головной боли Петра, по мемуарам Бассевича: – звук голоса Катерины успокаивал Петра; потом она сажала его и брала, лаская, за голову, которую слегка почесывала.
Это производило на него магическое действие, он засыпал в несколько минут. Чтоб не нарушить его сон, она держала его голову на своей груди, сидя неподвижно в продолжение двух или трех часов. После он просыпался совершенно свежим и бодрым».
До весни 1711 р. Петро так прикипів до принадної та легкої характером колишньої служниці, що велів вважати Марту-Катерину своєю жоною і навіть взяв її в нещасливий для російської армії (але хто знав, що він виявиться нещасливим) прутський похід. Датський посланник Юст Юль так описав цю історію.
«Вечером незадолго перед своим отъездом царь позвал их, сестру свою Наталью Алексеевну в один дом в Преображенскую слободу. Там он взял за руку и поставил перед ними свою любовницу Екатерину Алексеевну. На будущее, сказал царь, они должны считать ее законною его женой и русскою царицей. Так как сейчас ввиду безотлагательной необходимости ехать в армию он обвенчаться с нею не может, увозит ее с собою, чтобы совершить это при случае в более свободное время. При этом царь дал понять, что если он умрет прежде, чем успеет жениться, то все же после его смерти они должны будут смотреть на нее как на законную его супругу. После этого все они поздравили (Екатерину Алексеевну) и поцеловали у нее руку».
У Молдові 1711 р. 190 тисяч турків і кримських татарів притисли 38-тисячну російську армію до ріки, повністю оточили численною кіннотою і почали методично її знищувати. Загроза повного знищення армії була такою реальною, що навіть залізні нерви Петра почали здавати і він ледь чи не запанікував. А тут ще й Катерина – він уже пошкодував, що взяв її з собою, – будучи на сьомому місяці вагітності, звалилася з ніг. Але духом не впала. За легендою, вона буцімто вирушила в далекий похід, обцяцькувала себе прикрасами – дарунками царя, тож познімала їх, щоб віддати коштовності на відкуп турецькому командувачеві. Дякуючи тим коштовностям, Петро зміг укласти з турками Прутський мир і, пожертвувавши руськими завоюваннями на півдні і прикупивши лиха, вивів армію з оточення.
Офіційне вінчання Петра I, руського самодержця, з дочкою селянина Мартою Скавронською-Крузе, вже Катериною Михайловою відбулося 1712 р. у церкві Ісаакія Далмацького в Петербурзі. За рік Петро I на честь «достойного поведения своей супруги во время неудачного для него прутского похода, основал орден Святой Екатерины и лично возложил знаки ордена на жену». Спершу він називався орденом «Освобождения» і передбачався тільки для Катерини. Про заслуги Катерини під час прутського походу нагадав Петро І і в своєму маніфесті про коронацію супруги:
«Наша любезнейшая супруга государыня императрица Екатерина великою помощницею была, и не только в сем, но и во многих воинских действиях, отложа немочь женскую, волею с нами присутствовала и елико возможно вспомогала, а наипаче в прутской кампании с турки, почитай отчаянном времени, как мужески, а не женски поступала, о том ведомо всей нашей армии…»
В особистих листах цар раптом почав виявляти незвичайну для нього ніжність до супруги: «Катеринушка, друг мой, здравствуй! Я слышу, что ты скучаешь, а и мне не безскучно…»
Катерина народила своєму вінценосному мужу аж 11 (мати-героїня, як на теперішні виміри!) дітей, але майже всі вони повмирали в дитинстві, крім Анни та Єлизавети.
Іноземці, які з цікавістю слідкували за російським двором, відзначали особливу прихильність царя до жони. Ось що один з них писав про їхні стосунки в 1721 р.: «Она была мала ростом, толста и черна; вся ее внешность не производила выгодного впечатления. Стоило на нее взглянуть, чтобы тотчас заметить, что она была низкого происхождения. Платье, которое было на ней, по всей вероятности, было куплено в лавке на рынке; оно было старомодного фасона и все обшито серебром и блестками. По ее наряду можно было принять ее за немецкую странствующую аристократку. На ней был пояс, украшенный спереди вышивкой из драгоценных камней, очень оригинального рисунка в виде двуглавого орла, крылья которого были усеяны маленькими драгоценными камнями в скверной оправе. На царице было навешено около дюжины орденов и столько же образков и амулетов, и, когда она шла, все звенело, словно прошел запряженный мул».
Інший очевидець свідчить: «…ничто не может сравниться с тобой…» І раптом…
Раптом 1724 р. Петро I запідозрив імператрицю… У чому? Та в ній, у зміюці – невірності. І з ким? З її камергером, даруйте… А втім, пардон. У монархічній Росії та в деяких інших монархічних державах – це придворний член вищого рангу.
Нема кращого друга, як вірна супруга
Це – українське народне прислів’я.
Та, мабуть, так воно і є. Тут прислів’я не помиляється.
Сьогодні у тлумачних словниках можна прочитати, що зрада – це перехід на бік ворога; віроломство, зрадництво.
Друге значення: порушення вірності у коханні, дружбі.
Третє значення: відмовляння від своїх переконань, поглядів та ін.
І так воно, звісно ж, і є.
І колись так було, во врем’я оно і сьогодні так.
І тоді, і сьогодні таких зневажливо називали і називають – зрадцями.
Зрадила та, що любила…
Зрадила мила мені —
Пусто в серці без неї,
Сумно, як в темній тундрі…
Ці рядки Олександра Олеся у всі часи, як кажуть, відповідали істині. На жаль…
Якось воно вже так заведено, що чоловік про зраду своєї дружини – якщо така сталася – завжди дізнається останнім.
Коли вже весь царський палац про це відав і шушукався, перемиваючи кісточки цариці й цареві, бо всі вже знали про зраду любої йому Катеринушки та про те, як вона йому вже не перший рік наставляє роги, і вони в нього хоч і невидимі, але пречудові й вельми гіллясті, дізнався – нарешті, нарешті! – і сам Петро I, цар-імператор, якого чи не відкрито зраджувала цариця-імператриця, перетворивши його в рогоносця.
Вже навіть міністри, посланники, всі, хто оточували царя з царицею, знали про любовний зв’язок Катерини з юним Монсом, і навіть уже не раз намагалися про це натякнути Петрові, але цар, як згодом писатимуть історики, «перебував у повній впевненості з приводу вірності своєї супруги».
І завжди підозрілий, який нікому й ні в чому не вірив, цар Петро раптом опинився десь в емпіреях – щодо вірності йому жони-цариці. Не вірячи нікому – ще раз повторимо – раптом почав вірити… Марті Скавронській, яку зробив Катериною Олексіївною… Та й в емпіреях так було гарно перебувати й відпочивати там душею і тілом після занудливих і виснажливих державно-царських справ…
Емпірей, згідно з космологічними уявленнями стародавніх греків, – найвища частина неба, наповнена вогнем і сяйвом-світлом. Переносно: висота.
Витати в емпіреях – поринути у мрії, далекі від життя (і головне – повірити в них, створити їх у собі на порожньому місці, чи то пак у своїй уяві. – В. Ч.), жити відірвано від реальної дійсності.
Як, між іншим, і жила Марта-Катерина Скавронська-Михайлова, будучи в той самий час імператрицею та дружиною імператора. У неї все було так, як через століття писатиме Леся Українка:
Уночі, у сонних мріях,
Летимо ми геть од світу,
Хто летить в безодню чорну,
Хто в сріблясті емпіреї…
До польоту цариці Катерини в сріблясті емпіреї, сам того не усвідомлюючи, приєднався і цар Петро. I доки він там перебував, – щодо вірності йому жони-цариці – син золотих справ майстра з Німецької слободи Віллім Монс, дякуючи особливим відносинам з царицею, став «сильною персоною». Перед ним у царському палаці вже всі запобігали і перед ним, безрідним і мовби ж безвладним, аж лабузнилися.
Багато хто навіть із впливових вже звертався до нього по допомогу, і коханець цариці всім допомагав. Але – не безкорисливо. За допомогу він брав, як сам сміявся, ясир – винагороду, і плата була не малою. Та й усі в палаці знали, як цар кохає свою Катерину і ні в чому їй ніколи не відмовляє. А Катерина теж багато чого могла і ніколи не відмовляла ні в чому Вілліму Івановичу, адже він творив із нею незвичайно чарівну любов. І за це Катенька-імператриця віддячувала йому своїм тілом, не торгуючись при цьому в ціні за свої послуги.
Казали, що навіть всесильний Олександр Данилович Меншиков, як його титулують в історії – російський державний діяч (і військовий теж), генералісимус, один з найбагатших поміщиків Росії (мав 90 тисяч кріпаків!), друг-брат Петра I, який починав свою карколомну службу простим денщиком царя, так ось навіть він, Олександр Данилович, не раз звертався до Монса, а за його допомогу дарував коханцеві імператриці породистих коней та карети.
Не скупився ніколи. Річ у тім, що цар уже стомився від нестримних крадіжок свого недавнього улюбленця Данилича і як міг – а міг він багато, – боровся з казнокрадством високопоставлених своїх службовців. Саме в ті дні був публічно страчений за «лихоимство» (хабарництво) сибірський губернатор князь Матвій Гагарін. Така ж доля чекала й Меншикова, який теж не знав «удержу в лихоимстве», але…
Меншиков устиг своєчасно звернутися до Вілліма Монса, щедрі-прещедрі дари йому підніс, той подався до коханки своєї, та звернулася до Петра і… і крутий та швидкий на розправу цар лише зітхнув: «Если, Катенька, он не исправится, то быть ему без головы. Но для тебя я на первый раз его прощаю!»
І любовний трикутник існував упродовж кількох років. Але…
Як сказав один: тайни для того й існують, щоб їх відкривати.
Отож і в цій історії тайне нарешті стало явним. Як ті, хто творив сію тайну, повіривши у свій фарт, втратили обережність і діяли вже явно нахабно. За принципом: море по коліна. Першим погорів Столєтов, челядник Вілліма Монса, який, маючи добре підвішений язик і навіть деякі літературні здібності, відав усією кореспонденцією, – в основному проханнями, – що надходили на ім’я цариці. Він також складав листи, документи, доповіді для государині, що їх Монс особисто носив Катерині.
Іншою довіреною особою Монса був знаменитий петрівський блазень (по-російському шут) Іван Балакір’єв. Через нього коханці й передавали один одному любовні записки. Щоправда, неясно, хто читав їх неписьменній Катерині та хто писав за неї відповіді. Так ось: Балакір’єв, якось перебуваючи напідпитку, повідав своїм горілчаним братам – просто здуру бовкнув, аби похвастатися тим, що він усе знає, що в одному з листів Монса нібито – сам читав, клявся блазень, – йшла мова про отруту, якою цариця мала «попотчевать» Петра. Ніби Столєтов знав про зміст того послання, але не доніс на свого пана – хотів, нерозумний, тим листом шантажувати його: «Егорка – да подцепил Монса на аркан».
Блазень Балакір’єв, розказуючи сію придибенцію, озирнувшись і роблячи страшні очі, шепнув: «Письмо сильненькое, даже рта разинуть боязно».
Але своєї ж поради й не дотримався: рота він таки «разинул». А краще б його не роззявляв – довше та безпечніше жив би, а так…
У листопаді 1724 р. Петро I, нарешті, отримав донос, що недвозначно «сигналізував» про злочинний зв’язок між імператрицею та камергером двору, яким був Віллім Монс.
Швидко ім’я аноніма, горілчаного дружка Балакір’єва, було встановлено. Ним виявився шпалерних справ учень Іван Суворов – його відразу ж схопили і спішно доправили для допиту в Тайну канцелярію.
Того ж дня там опинилися і Столєтов з Балакір’євим. Спершу вони спробували було гороїжитися, не я, мовляв, і рука не моя, але, як буде донесено цареві, «дыба и кнут быстро развязали языки дружкам Монса».
Петро I завжди відзначався нестримною та жорстокою рішучістю (часто траплялося так, що спершу він діяв, себто рубав голови, а вже потім думав, чи правильно він учинив), тож особисто велів начальнику Тайної канцелярії зайнятися цією справою, але – не розголошувати її, адже в справі була замішана сама цариця.
До Монса з’явився сам начальник Тайної канцелярії Андрій Ушаков і з порога заявив: «Сударь, вы – арестованы!» І велів особам, що його супроводжували, відібрати в Монса шпагу, ключі, особисто запечатав папери і повіз коханця імператриці на допит до самого імператора.
Цар оскаженів – перехід у такий стан для нього завжди був чи не миттєвим, це всі знали і тому страшенно боялися гніву царя, замішаного на оскаженінні. Для Монса було підготовлено дибу, але Монс, лише глянувши на царя, в якого вже смикалися вусики, щоки, шия і все обличчя кривилося, а рот пузирився піною, з ляку втратив свідомість.
Викликали коновала, той «пустив Монсу крові», Монс отямився і поспішно закричав: «Не треба диби, не треба, я… Я все як на сповіді розкажу!..» Як свідчитиме один з учасників того дійства, Монс «тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку».
Щойно Монс дав «признательные показания», були арештовані сестра Монса Матрона Балк, яка сприяла любовним стосункам свого брата з імператрицею Катериною, і кілька чоловіків з найближчого оточення Катерини.
Слідство у справі Монса провели напрочуд швидко – щось менше тижня витратили часу. А враховуючи пікантність цієї неприємної для імператора історії з його жінкою, Катеринонькою любою, участь у ній імператриці старанно завуалювали. Винуватим зробили лише Монса, але його звинуватили лише в казнокрадстві та хабарництві.
Монс полегшено перевів подих, як вислухав вирок. Але відразу ж виявиться, що полегшено зітхнув він передчасно: на присуд таке «скорочене» звинувачення аж ніяк не вплинуло – Монса засудили до страти.
Вирок виніс сам імператор у своєму стилі: «Быть ему без головы!»
Страту призначили на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув похмурий кортеж: солдати вивели з арештантської колимаги Вілліма Монса і в супроводі протестантського священика повели засудженого до місця страти.
Улюбленець імператриці, її коханець, камергер двора, вчора ще майже всемогутній, відомий франт і серцеїд, шанувальник вишуканого стилю, а тепер блідий і виснажений, без кровинки на обличчі, у некритому кожусі, наближався до ешафоту, ледве-ледве тягнучи ноги… Власне, солдати тягли його під руки. Біля ешафоту засудженого вже очікував кат, тримаючи в руках сокиру з широким блискучим лезом…
Біля нього стирчала висока жердина. Монс хоч як намагався, але не міг відвести погляду від жердини із загостреним кінцем… Розумів, що на тій жердині, на тім її гостряку за кілька хвилин, що здадуться йому миттєвістю, буде красуватися його голова… Сказав же імператор: «Быть ему – без головы!..»
За якусь мить так і сталося: на високій тичині, стікаючи кров’ю, з’явилася голова бідолашного Монса – кат виконав свою роботу високопрофесійно.
Потім на залитий кров’ю ешафот звели сестру обезголовленого Матрону Балк і жорстоко відшмагали батогами. (Її потім вишлють до Тобольська – на вічне поселення.) Єгора Столєтова та блазня Балакір’єва теж відшмагали батогами й оголосили про їхнє заслання на пожиттєві каторжні роботи.
Цар Петро бував вельми задоволений, коли комусь із його веління відтинали голову. Надвечір він запросив до коляски імператрицю Катерину – яка навіть аж зраділа, що нарешті прогуляється з любим чоловіком – і повіз її на Троїцьку площу, де на високій тичині стирчала голова страченого Вілліма Монса…
– Ну, як, дорогуша, Катеринушка? Правда перед нами, – кинув на тичину з головою Монса, – картина, гідна пензля найзнаменитіших художників.
Катерина без крихти бодай ніяковості, безтурботно-безжурно, але віддано дивлячись в очі коханому чоловіку, не без обурення зауважила:
– Як сумно, що серед двірцевих стільки зіпсованості…
І кивнула при цих словах на високу тичину, на якій стирчала голова її ще вчора найдорожчого коханця…
– Шкода, що в цього… цього Монса, голова всього лише одна, – зітхнув цар. – Відтяли її – і всі задоволення скінчилися. А були б дві голови, ми продовжили б задоволення, їх відрубаючи. Одне втішно, – по хвилі додав, – зіпсованих, як ти зволила висловитись, на Русі завжди вистачало і вистачатиме.
Наступного дня, коли вже всі надивилися на голову Монса на високій тичині та сам цар натішився тим видовиськом, він велів зняти голову коханця своєї жони-цариці, опустити її в банку зі спиртом (у тій банці голова Вілліма Монса виглядала, як «жива», тільки й того, що не моргала), і розпорядився посудину з головою Монса у спирті поставити в покоях дружини – вочевидь, для кращої пам’яті. Щоб цариця Катерина більше не забувала свого коханця, а вдень і вночі могла ним милуватися…
Ось тоді вперше цариця Катерина занепокоїлась, у душі в неї щось закрижаніло, і вона подумала, знаючи добре характер Петра, що це так не скінчиться. Петро на цьому не зупиниться, якщо велів занести в її покої банку з головою її коханця (але що ще він задумав, тиран жорстокий?), чи не готує він і їй таку саму долю, як бідному Вілліму Монсу?
Що цар задумав – зосталося невідомим. Із тієї причини, що жити йому тоді залишалося всього лише два місяці та дванадцять днів…
Ідилія – близьке до природи, мирне, безтурботне щасливе життя. Принаймні так за словниками.
Таким воно принаймні особисте – було і в царя Петра – на його тодішнє переконання.
І ось настав день ікс і…
І вона, Ідилія, зникла в один день, чорний для Петра, коли він дізнався, що його кохана, яку він навіть проголосив жоною-царицею та раптом…
Раптом зрадила його. Зрадила, як наче якась потіпака. І це вона, цариця царства Російського і його полум’яна любов. Та хто вона взагалі така? Селянка з діда-прадіда, служниця пастора, якась там наймичка, коханка Меншикова та Шереметьєва. Шльондра! Курва, як кажуть про таких на Русі. Він її, підстилку генерал-фельдмаршала, забрав до себе, зніс до царського достоїнства, якусь там Марту Скавронську, дав їй звання цариці, а вона…
Вона зрадила його. І з ким? З якимось камергером двору… Монсом.
Що їй, його кохання мало? Його невситимої пристрасті? Вона ж, як він злягався з нею, стогнала і кричала від задоволення…То що ж, виходить, тих стогонів і криків їй замало? Злягалася з якимось камергером, аби ще й з ним стогнати і кричати в постелі – це єдине, що вона вміє робити і робить просто блискуче. І, як кажуть, від душі…
Історія іноді мстить.
Чи творить – це вона полюбляє – парадокси. Це ж треба… Доки він, зраджуючи свою жону, царицю Євдокію Лопухіну, бігав у Німецьку слободу і крутив там з Анною Монс, її братець Віллім закрутив із його жоною-царицею.
Справді ідіотський парадокс історії. Яка богиня за давніми греками – чи ким там іще? – була музою історії? Здається, Кліо. Ось вона і мстить Петрові. Затіяла з ним ігрища в парадокси. Ідилія – він гадав, що в нього ідилічна любов з Анною Монс, з Мартою-Катериною, а вона, ідилія, в один день з гуркотом луснула. І він не просто дізнався про зраду цариці Катерини, а й переконався, що вона таки зраджує його, всемогутнього царя всемогутнього царства. І зраджує його, знаного на всю Європу, з якимось шмаркачем без роду й племені, братом його коханки…
О, жінки, хто вас збагне? І чи взагалі збагне? Цариця – і раптом почала його, царя, зраджувати з якимось камергером двору! Дарма він їй дав нове ім’я Катерина, вона як була Мартою – безрідною, так і зосталася.
І що він у ній такого знайшов-побачив? Навіть не красуня, а так собі…
Історики свідчать: Марта Скавронська, вона ж Катерина Олексіївна російська цариця, не була красунею. Але вона володіла якоюсь незбагненною жіночою звабливістю, що притягувала до неї чоловіків, як магнітом. Дівчиною вона була напрочуд жвавою (росіяни кажуть «бойкою»), ніколи не уникала роботи – будь-якої – і мала незмінно веселий настрій. І все їй, здавалося, було дарма.
Ось ця риса характеру і знадобилась їй, коли вона стала Катериною, як нарекли її у хрещенні за православним обрядом, жоною самого царя.
Вона була жінкою без будь-якої, бодай елементарної, освіти, неграмотна, але, як свідчать сучасники, вона такою мірою вміла «являть пред мужем горе к его горю, радость к его радости». І взагалі інтерес до його потреб і клопотів, що Петро, за свідченням царевича Олексія, постійно твердив: «жена моя и его мачеха – умна!» Тож із задоволенням (навіть відчуваючи в цьому потребу) ділився з нею своїми новинами, думками і планами.
Вона постійно вгадувала його думки – скоріше серцем, аніж розумом, – та бажання, відгукувалась на його часом несусвітні витівки, ділила з ним не тільки постіль, а й труднощі воєнного походу, терпіла його часом грубі та різкі вибрики, могла заспокоїти і навіть вгамувати йому головний біль, що часом доводив царя до буйного божевілля.
Називав-величав її Петро не інакше, як Катеринушка (Катеринонька), і любив її до нестями. А втім, це не заважало йому – такий уже вдався непостійний, – затівати на стороні інтрижки. Це він не вважав зрадою дружині, на відміну від тих випадків, коли його зраджувала дружина. Їй зради він не прощав.
Це знала Катерина і не панікувала, вважаючи, що перевиховати царя ніхто не може, і вона теж, а тому слід не боротися з сильною течією, а пливти за нею.
Тож час од часу, коли він опинявся – щоправда, було це типово, «на безриб’ї» – присилала йому, любому своєму Петруші, «девок попышнее да порумянее».
Такій допомозі жони-цариці Петро нарадуватися не міг і крутив з відібраними дівками у своє задоволення, аж ніяк не вважаючи те зрадою чи чимось аморальним і не гідним сім’янина. Він – цар-государ, і йому все можна. На відміну від його цариці, яка й глянути на інших чоловіків спокусливо не могла і не мала права, бо для неї це було б уже аморально.
Жінки в житті Петра відігравали особливу роль, значну, що його цілком поглинала. Він володів могутнім темпераментом, який вимагав реалізації у статевому житті. У виборі жінок він не керувався якимись високими мотивами – «мог предпочесть крестьянку, прачку, проститутку утонченной фрейлине».
«Імпотент, – як скаже вже в наші дні один політик, великий ловелас, – не може керувати ні державою, ні областю, ні містом – узагалі нічим. Тому що, коли втрачається інтерес до жінок, втрачається інтерес до життя, а без інтересу до життя людина вже ні на що не здатна».
Це сказано, як про Петра І.
Чи, принаймні, і про Петра I. Хто, хто, а він мав колосальний інтерес до жінок, тому й міг керувати і державою, і чим завгодно. Бо, маючи інтерес до жінок, мав інтерес і до життя.
А от щоб зберегти гідність жінки – таке йому й на думку не спадало. Зайвий клопіт. Важливішим для нього і головним було бажання та його задоволення.
Вважається, що не залишилася в боргу перед велелюбним мужем і Катерина. Статева любов завжди більше важила для неї та була на першому плані. Як свідчить один з авторів, який писав про неї, «этому научил ее еще горячий Марко в цыганском таборе (есть и такой факт в биографии русской царицы)». А будучи царицею, вона ніколи не відчувала голоду в задоволенні своєї невгамовної та невситимої плоті, тож мала коханців і мала. Але вибирала не будь-якого віку, а чоловіків, молодших за неї на 10–15 років. У свої майже сорок вона не відчувала себе старою, а різноманітність молодих коханців робила її життя цікавим і повноцінним – на її переконання. І не вважала вона це гріхом – щиро не вважала.
Не знала, що таке – унікальна, взагалі, жінка! – що таке ревнощі.
Коли їй пояснювали, що це – сумнів у вірності, коханні, підозра у зраді подружжя, з непідробним подивом перепитувала:
– А що таке… вірність? Що таке, як ви кажете, підозра у зраді? І що таке взагалі – зрада?
Хоч стій, хоч падай!
І питала з такою наївною дитячою щирістю, що ображатися на неї не було підстав. І вродиться ж така жінка! Розуміли, що їй не дано це знати – щаслива! Навіть самі жінки дивувалися. Ті, котрі, як і вона, були непостійні в коханні. До всього ж Катерина не знала – таке складалося враження, – що це таке – сім’я?
– Просто, – казала вона, як про щось звичайне і буденне, – сьогодні я живу з одним і тішуся з ним, але – сьогодні. А завтра… Завтра, як Бог дасть.
– Бог зради не дає, – заперечували їй.
– Це вам, – гмикнула цариця, – а мені Господь усе дає. Бо я не така, як ви, я – єдина у світі. Іншої такої немає. Ще не народилася.
І пурхала безжурною пташкою, яка знайшла черв’ячка – і рада. А вони… ревнощі. Бог з вами, що ви кажете таке! Які ревнощі, коли треба жити у своє задоволення і на свою втіху, а не ревнувати – пхе! Чоловіків на мій вік вистачить.
І додавала, як присуд виносила:
– І мене на їхній вік вистачить!
Вибираючи собі в коханці брата Петрової коханки Анни Монс Вілліма Монса, Катерина й не думала мстити чоловікові. Просто вона закохалася в цього молодика, закохалася враз і гаряче-пристрасно. Віллім був авантюристом у повному розумінні цього слова, а таким вона завжди віддавала перевагу – кохання з таким ніколи не було прісним. Він щомиті був готовим, втративши обережність, кинутись у будь-яку пригоду. Навіть небезпечну. До всього ж він був європейцем, по-європейському освіченим, гарним собою. А ще – спритний, дотепний, шукач різних пригод. А ще він цікавився магією (Катерина – теж) та був забобонним – у кращому значенні, якщо воно є, цього слова.
На пальцях носив аж чотири обручки: золоту, свинцеву, залізну і мідну. Вони буцімто слугували йому талісманом. Золота обручка в його розумінні означала любов. Він писав навіть вірші та присвячував їй, Катерині. Вірші були різні – жартівливі, грайливі, дотепні, пікантні, майже на грані непристойностей – останні вона любила над усе і весело сміялася, коли їх слухала.
«А его ласки… – писатиме одна з авторок, – это была отдельная статья. И где он успел такому научиться? – думала Екатерина. А потом поняла – нигде, что это была его природа. Каждый раз он ласкал ее по-новому. Как будто каждый раз в постели с ней был другой любовник. Он относился к плотской любви, как к творчеству. И был искусным, страстным, горячим и необыкновенно изощренным».
…І цариця Катерина успішно і вже не перший рік – подумати тільки: не перший рік у палаці царя Петра, як колись співав один російський бард, «пахло воровством» – наставляла мужу-цареві пречудові роги. Коли про її зраду нарешті дізнався цар – одним, правда, з останніх, – то в першу мить занепав духом.
Ті, яких він найдужче любив. Хоча б Анна Монс і ця… як її, Марта Скавронська, яку він навіть царицею зробив.
І за що вона його зраджує? Чи вони всі такі, жінки пре… препрекрасні. Чим він їм не може догодити, цар-государ? Чи причина їхньої невірності не в ньому, а в них? У жінках, які від природи визначені на зраду?
Навіть не підозрюючи, цар Петро тоді був близьким до істини. Правда це – що жінки від природи приречені на зраду, – якщо вірити австралійським вченим… Ось яка в наші дні, коли автор працював над цим твором (січень 2015 р.) з’явилась у пресі оригінальна інформація.
«У ЖІНОК ВИЯВИЛИ ГЕН ЗРАДЛИВОСТІ». Такого висновку дійшли австралійські вчені, генетики й нейрофізіологи. Спеціалісти проводили дослідження, в яких брали участь 7000 волонтерів. Дякуючи експерименту, вчені змогли відкрити ген AYPRIA, який підштовхує жінок до зради.
Цей ген є і у чоловіків, але виявляє на сильну стать інший вплив. Австралійські експерти заявляють: ген подружньої невірності змушує дам обманювати своїх кавалерів і «ходити наліво».
І ще виявилося: схильність до невірності може передаватися по спадковій жіночій лінії – отак-то, братове, представники сильної – буцімто сильної – статі людства!
Жаль, що самодержавець Петро I, сам знатний гуляка і зрадливець – а може, в ньому теж було завівся подібний ген? – не дожив до такого відкриття австралійських учених, тоді бідолашному цареві було значно легше.
Як легше тепер усім нам – представникам сильної статі, – що, виявляється, хоч ми і зраджуємо подружню вірність, але винуваті не ми, а наше преславне жіноцтво, де й завівся той нещасливий ген. Цікаво, а як його витурити з нашого жіноцтва? Цього австралійські вчені ще не відкрили. Але будемо сподіватися, що вони й це з часом відкриють – тямущі вчені!
