Read the book: «Співомовки», page 5

Окуляри

 
Розходився мужичок
Аж ґвалт дякувати,
Та одна йому біда:
Не вміє читати.
До аз-буки — так куди,
Не того він хоче.
Він гадає чим другим
Просвітити очі.
«Не вміє ж так старий дяк
Стрічки розібрати,
Окуляри ж як візьме —
То куди читати!
Отак і я заведу
Кондаки й тропарі,
Піду тілько та куплю
Такі окуляри».
Пішов мужик до крамниці,
Різні вибирає…
Що на очі накладе,
То все не читає.
Далі соті з носа зняв,
Об землю ударив.
Розплатився та й пішов
Сам без окулярів.
Та й на проводи сказав
Хрещеному люду:
«Окулярів не купив
То й дяком не буду».
 

Еге, гай

 
Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
«Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!»
 
 
«Еге! Еге! — каже той. —
Як ти собі важиш!»
«А ти ж, брате, бачиш що?»
«Та ж ти, брате, кажеш!»
 

Скілько душ

 
«Скілько, куме, в тілі душ?»
«Одна, я гадаю».
«Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:
 
 
Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
І руки тепліють.
 
 
А як страва на столі
Гарячая буде,
То вже друга, бач, душа,
Холодная, студить!»
 

Понизив

 
П’є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п’є-гуляє
І сусід його Трохим.
А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла…
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за стола:
«То ти кажеш, що ти луччий?
Що ти гаспидний стрілець?
Збий же мені з чуба шапку —
Тоді будеш молодець!»
«Кажеш, може, що не зіб’ю?»
«А ти кажеш, що зіб’єш?!»
«А їй-богу, що ізіб’ю!»
«А їй-богу, не зіб’єш!…»
«Та от тобі і рушниця!»
«Ану-ну! Давай! Давай!»
«Ставай, лишень, край порога!
«Та я стану, ти ставай!…»
Цілить один од порога,
Другий стоїть за столом
Та щосили натягає
Сиву шапку на чоло.
Бах! рушниця… Стало димно…
Йде до столу Гарасим…
А за столом в сивій шапці,
Як баран, лежить Трохим!
(Йому куля пролетіла
Через шапку і чоло…)
Підіймає він Трохима,
Підпирає за столом.
Сам одходить до порога.
Знов рушницю в руки взяв,
Прицілився разів кілька
Й головою похитав.
«Вибачай мені, Трохиме, —
Гарасим проговорив, —
На два цалі лиш понизив
Та й і шапки не ізбив».
 

Аби душа чиста

 
Два злодії опівночі
Костьол обкрадають;
Обшарили всі скарбони,
Святих обдирають.
І забрали, які були,
Гроші під замками.
Далі один на олтарик
Пнеться з постолами.
«Та що ж бо ти, брате, робиш? —
Став другий казати. —
Як-то можна святе місце
Постолом валяти?»
А той каже: «Мовчи, брате!
Ми тут перед Богом —
Аби душа чиста була,
Постоли — нічого!»
 

Лядська натура

 
Блудить ляшок серед лісу,
А мужик рубає…
«Та ти, ляше, либонь, блудиш?» —
Мужик промовляє.
 
 
А лях каже: «Chocaj bdzi,
Ale mam natur
Nie pyta si tego nigdy
Kogo bij w skуr!»
 

Свиня свинею

 
Несе мужик у ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску, і ковбаси,
Й порося печене.
І порося, як підсвинок,
Та ще й з хроном в роті.
Несе, бідний, та й спіткнувся
У самім болоті.
І схибнулись нові ночви,
Затряслось свячене,
І в болото покотилось
Порося печене.
Глянув мужик на болото,
Посвистав до лиха,
Одвернувся, набік плюнув
Та й промовив стиха:
«Та свиня таки свинею!
Правду кажуть люди:
Святи її, хрести її —
Все свинею буде!»
 

Добра натура

 
Грає скрипка, грає кобза
І бандура грає;
Чумак літом у кожусі
Гопки витинає.
 
 
Витинає чумак гопки,
Аж потом заллявся…
«Та скинь-бо ти кожух, брате!»
Якийсь обізвався.
 
 
«Ні, не скину! — чумак каже. —
Бо натуру маю,
Що йно тілько з себе скину,
То все пропиваю!»
 

Чуприна

 
Питалися козака:
«Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?»
 
 
«А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну».
 
 
Питаються мужика:
«Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?»
 
 
«А причина то така:
Нас біда обсіла —
Голимося до крівлі,
Щоб кузка не їла!»
 

Згуба душі

 
Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До одного всі взялись:
«Ти та й ти, псявіро!…»
 
 
Той їх годить, хаменить,
Той їм розважає,
Вже й клянеться на чім світ,
Богом присягає…
 
 
Ні! Не вірять! Аж чумак
Против неба глянув:
«Коли я сокиру взяв,
Най я ляхом стану!…»
 
 
«Стій, чумаче, не губи
Ні душі, ні віри!
Вірим-вірим! Ти не брав
Нашої сокири!»
 

Не мої ноги

 
Серед лісу, серед гаю
У неділешній обід
Заснув мужик у чоботях,
Прокинувся без чобіт.
 
 
Прокинувся, протер очі,
Разів кілька позіхнув,
Разів кілька босі ноги
З подивлінням повернув.
 
 
«Не мої се, — каже, — ноги,
Присягаю на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А сі — босі, без чобіт!»
 

Загадки

 
Позбирались дукачі,
Добре підгуляли.
«Давай, Мошку, загадок!» —
До жидка пристали.
А жидок собі бім-бім,
Пейси підвиває:
«Як завдати, так завдам,
А хто не вгадає?»
А ті кажуть: «Не журись!
За то буде плата.
Хто не скаже, що то є,
Заплатить дуката».
«Угадайте ж, — каже жид, —
Що удень чорніє,
Що біліє уночі,
А ранком синіє?»
«Добре!» — кажуть.
От прийшли —
Гадали-гадали,
Далі бачать, що не сил,
По дукату дали.
«Що ж то, Мошку, таке є?» —
Жидюка питають.
А той: «Гирсти! Що то є?
А я почім знаю?»
«Ну ж бо, Мошку, не жартуй!»
«Та жарти до ката,
Я і сам собі даю
Цілого дуката!»
 

Сам поїду!

 
Що заслабне, було, жид
І рабина просить,
Рабин тілько з-за дверей
Палицю виносить
Та й пахолка свого шле
З нею до слабого…
От пахолок курував
Жида не їдного.
Аж раз якось довелось
Слабу курувати;
От пахолок і прийшов,
Щоб палицю взяти.
А той каже: «Хто слабий?
Чи жид, чи жидівка?»
«Не жид, — каже, — а їдна
Молода жидівка».
Рабин живо із стільця,
Палиці й ні сліду.
«Живо коні! У, біда!
Сам, — каже, — поїду!»
 

Вовки

 
«Чого, жидку, так збілів?
Що з тобою сталось?»
«Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!»
«Бог з тобою!… Сто вовків!…
Та б село почуло…»
«Та воно пак і не сто,
А п’ятдесят було».
«Та й п’ятдесят диво в нас…
Де б їх стільки взялось?»
«Ну Іванцю! Нехай так,
Але десять гналось».
«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
«А як один? Аби вовк!
Страшно і одного…»
«А може, то і не вовк!»
«А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило».
 

Голодний жид

 
Небагато орендарі
В сабаш наварили
Та й, на лихо, убогого
Їсти запросили.
А убогий, ще й голодний,
На то не вважає:
Як припався гатилити —
Як у торбу пхає.
Та і ні вже як од миски
Біду одірвати,
Ото вони й задумали
Дечого питати.
«Чи маєш ти, — кажуть, — батька?»
А той каже: «Маю!»
Їсть і каже: «Батька маю,
І ще й маму маю…»
 

Страшний суд

 
В страшносудную неділю
Ксьондз казання говорив,
Став за божий суд казати
Та й, на гріх, пересолив.
 
 
Слухав-слухав бідний мазур,
Далі тяженько здихнув,
Подивився на Jezusa
Й головою похитнув.
 
 
«Коли так, — промовив, — Jezu,
Ти судити нас будеш,
То, будь певний, сам, як палець,
Серед раю заживеш!»
 

Шляхтич

 
Мша кінчилась у костьолі,
Люд порозсипався,
У костьолі тілько шляхтич
Убогий зостався.
 
 
Та ще десь за образами
За християн лазить,
То святих там заслоняє,
То в них світло гасить.
 
 
Обдивився кругом шляхтич —
Не видно нікого,
Та живенько, де Антоній,
Припав до святого:
 
 
«Bagam ci, czowieczku wity!
Bagam ci, Antoni!
Podaj, serce, mnie pienidzy,
Niech ja kupi koni!»
 
 
А тут йому з-за святого
Грубий голос чути:
«Nie dam, nie dam dla gagana,
Nie dam i na buty!»
 
 
І в минуті бідний шляхтич
На ноги схопився,
Подивився на святого,
Ближче підступився.
 
 
«Dae, nie, Antoni wity, —
Каже до witego. —
Tylko nie kpij — jestem szlachcic,
Nie pozwalam tego!»
 

Камінний святий

 
Раз обходили ляхи
Навкруги костьола,
Захопили хто що міг,
Ходять наокола.
 
 
Ото мазур і собі,
З набожництва свого,
Перед себе захопив
З каменя святого.
 
 
І аж крекче, неборак,
А святого носить
Та щоб живо обійшли,
Пана бога просить.
 
 
А тут, йому не біду,
Тілько що ступають,
А навколо обійшли —
Знову починають.
 
 
Бачить мазур, що ніяк
Справи не докаже,
Та об землю тим святим
Та й до нього каже:
 
 
«Був-ись, — каже, — молодий,
То тоді носили,
А тепер ходи і сам,
Мені не до сили!»
 

Набожний ксьондз

 
В’їхав біскуп у село,
Мазура здибає.
«A czy w domu teraz ksidz?» —
Ласкаво питає.
 
 
«Ні, не вдома, — каже той, —
Пішов на хрестини.
Ксьондз-сусіда якось мав
Недавно родини…»
 
 
«Ksidz ma dzieci, i ten chrzci?»
«А що ж тута й злого?
Той у сього охрестив,
Сей тепер у того!»
 
 
Почув біскуп та й здихнув:
«Dzieci bez maestwa!…
Suga boski traci czas!…
Lud bez naboestwa!
 
 
A czy czsto msz on ma?»
«О, завсігди, пане!
Хоч так часом підіп’є,
Що й рівно не стане,
 
 
І руками, бідий, все
Олтарик хапає,
А все-таки цілу мшу
Слічно відправляє».
 

Pasa na dzieci

 
Їздив біскуп по панах,
Грошей налупився,
Подарунків нахапав,
Наївся, напився.
 
 
А тут йому ще їден
Гедзелу підносить
І ситого на обід
Ще до себе просить.
 
 
Їде біскуп і туди,
За столом сідає…
Ото страву подають,
Дідич припрошає.
 
 
А той їв би ще таки,
Тілько промахнувся —
У дорозі, на біду,
Поясом стягнувся.
 
 
Що робити? Розпусти —
Якось не годиться!
А так сиди та не їж —
Дідич образиться…
 
 
Аж тут якось під вікном
Малі діти грались,
І, звичайне, дітлахи
Бігали, сміялись.
 
 
Ото біскуп не промах,
На фиглі береться.
«Ej e, dzieci, bd bi!» —
Кричить і сміється.
 
 
«Ej e, dzieci, bd bi!»
А діти сміються
Та вже собі й до вікна
По кількоро пнуться…
 
 
Тоді біскуп з себе пас.
«Poczekajcie, dzieci!»
Та на хлопців помахав:
«A pasa na dzieci!»
 

Biskupstwo

 
Коли біскуп був не біскуп,
А плебан убогий,
То і пара добре везла,
А часом і ноги.
 
 
А як біскупом зробився
Та вбився у сало,
Тоді йому і чотири
Зробилося мало.
 
 
Раз він гнався шістьма кіньми
В шовках та у злоті,
Як нагнався на баюру,
Застряг у болоті.
 
 
Бились-бились сиві коні
Та й лягли, до лиха;
Мовчав-мовчав і сам біскуп
Та й промовив стиха:
 
 
«Co to, — каже, — by plebanem!
Plebastwo to gupstwo!
Lecz biskupem — co za ciar!
Ciarne biskupstwo!»
 

Піп і ксьондз

 
Ксьондз сміється: «Паки! Паки!
Дай, попе, табаки!»
А піп каже: «Surdum corda!
На, теляча морда!»
 

27 февр[аля]

Суходольський

 
Згинув шляхтич Суходольський,
Вже в костьолі тіло,
І з-під небка ксьондз навколо
Поглядає сміло.
 
 
Далі мову зачинає,
Тільки не по-польськи,
Зачинає по-латині:
«Ubi Suchodolski?»
 
 
І поглянув ще навколо:
«Ubi Suchodolski?»
Далі ще раз кругом глянув:
«Ubi Suchodolski?»
 
 
Аж п’яничка їден слухав:
«Ubi» все та «ubi»,
Далі й каже: «Знаєш, ubi?
У чортовій губі!»
 
 
«Lesz, gaganie! Він у бога! —
Ксьондз відповідає. —
Враз з святими його хвалить
І на арфу грає!»
 
 
А п’яничка похилився,
За ліхтар узявся.
«Та не знаю, хто з нас gagan, —
Сміло обізвався, —
 
 
Бо покійник не знав того,
Як і дудку взяти,
Та де йому перед богом
Ще й на арфу грати?»
 

Ксьондзів наймит

 
Ксьондз і пані покойова
На мшу поспішають,
На відході до покою
Слугу закликають.
 
 
І тут пані йому каже,
Щоб набіл забрати
І конечне до обіду
На ринку продати.
 
 
А ксьондз його посилає
З квитком до Давида
Та узяти око м’яса
Каже йому в жида.
 
 
Пішов слуга до Давида —
Не скурав нічого,
Виніс набіл продавати —
Не стало і того.
 
 
Прибігає до костьолу,
Глядить свої пані,
Аж ксьондз якраз на ту пору
Стоїть на казанні.
 
 
І так чуло мову мовить:
«Czego ty, czowiecze?
Czego chodzisz, czego szukasz
Na tym marnym wiecie?»
 
 
А слуга на весь костьол:
«Та ж пані шукаю!
Бо сметана вся пропала
І сам пропадаю».
 
 
«Т-с!… Т-с!…» А ксьондз говорить:
«My nie wiemy sami,
Lecz co David na to powie,
Jego posluchamy!»
 
 
«О, вже, пане! — слуга каже. —
Ваш Давид хороший!
Не дам, каже, не дам м’яса —
Давай перше гроші!»