Read the book: «Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско», page 7

Лист 36

Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель

(З діжонським штемпелем)

Із кожним днем, добродійко, посилюється ваша суворість, і, смію сказати, ви, мабуть, менше страшитеся бути несправедливою, ніж виявити поблажливість. Після того, як ви засудили мене, навіть не вислухавши, ви, мабуть, відчули, що вам простіше буде не читати моїх аргументів, аніж відповідати на них. Ви вперто відмовляєтеся приймати мої листи і з презирством повертаєте їх. Ви, врешті-решт, змушуєте мене хитрувати саме тоді, коли єдина моя мета – переконати вас у моєму щиросерді. Ви довели мене до необхідності захищатись, і нехай це буде достатнім вибаченням для тих засобів захисту, до яких я удаюся. Крім того, щирість мого почуття переконує мене, що для його виправдання у ваших очах досить буде, якщо ви краще про нього дізнаєтесь, і лише тому я дозволив собі цю невелику хитрість. Смію сподіватися також, що ви мені її пробачите і вас не здивує, що любов винахідливіша у способах виявити себе, ніж байдужість – у перешкодах, які вона ставить любові.

Дозвольте ж, добродійко, серцю моєму до кінця відкритися перед вами. Воно належить вам, і треба, щоб ви його знали.

Приїхавши до пані де Розмонд, я ні в щонайменшій мірі не передбачав долі, яка мене очікує. Я уявлення не мав, що ви в неї гостюєте, і з властивою мені правдивістю додам, що, якби я навіть знав про це, мій душевний спокій зовсім не був би порушений. Не те щоб я не віддавав красі вашій того належного, в чому їй неможливо відмовити, але, звиклий до того, щоб відчувати самі тільки бажання і віддаватися лише тим із них, які заохочує надія, я не знав мук справжньої любові.

Ви були свідком наполегливих прохань і умовлянь пані де Розмонд, що бажала утримати мене на деякий час. Я вже провів один день у вашому товаристві; проте я поступився, або ж мені здавалося, що я поступився лише природному і законному прагненню виявити увагу шанованій мною родичці. Спосіб життя, який ми тут вели, певна річ, дуже відрізнявся від звичного для мене. Проте я без ніяких зусиль пристосувався до нього, і, не намагаючись розібратися в причинах зміни, що сталася в мені, я знову ж таки приписував її лише легкості свого характеру, про яку, здається, вам уже говорив.

На нещастя (але чому це мусило бути нещастям?), ближче познайомившись із вами, я незабаром зрозумів, що чарівливий образ, що вразив мене спочатку, був найменшим із ваших достоїнств: ангельська душа ваша здивувала, підкорила мою душу. Я захоплювався красою, я почав поклонятися доброчесності. Не претендуючи на володіння вами, я прагнув вас заслужити. Просячи вашої поблажливості за минуле, я мріяв про співчуття на майбутнє. Я шукав його у ваших розмовах, підстерігав у погляді, в цьому погляді, що виділяв отруту тим згубніше, що виливалася вона не навмисно, а приймалася мною без усякої підозри.

Тоді й пізнав я любов. Але який далекий був я від того, щоб на це скаржитися! Твердо вирішивши накласти на неї печать мовчання, я без побоювань і нестримно віддався цьому солодкому почуттю. З кожним днем влада його наді мною збільшувалася. Незабаром радість бачити вас перетворилася для мене на необхідність. Варто було вам на мить віддалитись, і серце моє стискала туга; від звуку кроків, що сповіщали мені про ваше повернення, воно радісно тремтіло. Я існував лише завдяки вам і для вас. І все-таки, – закликаю вас же у свідки – посеред жвавих ігор або в запалі бесіди про речі значні чи вирвалось у мене коли-небудь хоч одне слово, яке видавало б таємницю мого серця?

Нарешті настав день, що поклав початок моєму нещастю, і з волі якогось незбагненного фатуму сигналом для нього став великодушний вчинок. Так, добродійко, саме серед бідняків, яким я надав допомогу, ви, піддавшись благородній чутливості, яка прикрашає саму красу і робить іще дорогоціннішою доброчесність, ви остаточно збентежили серце, і без того сп’яніле із нестримної любові. Можливо, ви пригадаєте, яка заклопотаність охопила мене після повернення? Та ба! Я намагався боротися з потягом, який ставав уже сильнішим за мене.

Після того, як сили мої вже вичерпалися в нерівній боротьбі, випадок, якого не можна було передбачити, залишив мене наодинці з вами. Тут – признаюся в цьому – я піддався спокусі. Переповнене серце моє не змогло стримати розмов і сліз. Але хіба це злочин? А якщо й так, то хіба я недостатньо покараний за нього жорстокими муками, які змагають мене?

Знищуваний безнадійною любов’ю, я благаю вас про жалість, а у відповідь отримую ненависть. У мене немає іншого щастя, як бачити вас, очі мої мимоволі звертаються до вас, але я тремчу при думці, що можу зустрітися з вами поглядом. Ви повергли мене в тяжкий стан: удень я стараюся не виявляти своїх мук, а ночами зазнаю їх. Ви ж у своєму незворушному спокої довідуєтеся про ці страждання лише остільки, оскільки є їх причиною, і радієте їм. І при цьому скарги виходять від вас, а виправдовуватися змушений я.

Одначе ж така, добродійко, правдива розповідь про те, що ви іменуєте моїми гріхами, і що, можливо, справедливіше було б назвати лихом. Чиста, щира любов, незмінна шанобливість, цілковита покірність – ось почуття, мені вами навіяні! Я не побоявся б повергнути їх навіть перед божеством. О ви, краще його творіння, наслідуйте його в милосерді! Подумайте про мої жорстокі муки, подумайте особливо про те, що завдяки вам розриваюся я між відчаєм і блаженством і що перше ж вимовлене вами слово назавжди вирішить мою долю.

Із ***, 23 серпня 17…

Лист 37

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Я підкоряюся, добродійко, порадам, які дає мені ваша дружба. Я настільки звикла керуватися в усьому вашими думками, що охоче вірю в їх незмінну правоту. Готова навіть визнати, що пан де Вальмон, мабуть, дійсно вкрай небезпечна людина, позаяк він може одночасно і прикидатися таким, яким він здається тут, і бути насправді таким, яким ви його малюєте. Хай там як, але оскільки ви наполягаєте, я відпроваджу його від себе, в усякому разі – зроблю для цього все можливе, бо частенько речі, які по суті мали б бути цілком простими, виявляються дуже морочливими.

Як і раніше, я вважаю за неможливе просити про це його тітоньку. Таке прохання стало б образливим для них обох. Не хотілося б мені й від’їжджати самій: якщо, окрім тих причин, що відносяться до пана де Турвеля, про які я вам уже говорила, мій від’їзд, що цілком можливо, роздосадує пана де Вальмона, йому ж дуже легко буде вирушити за мною до Парижа. І хіба його повернення, причиною якого я буду або постану в очах товариства, не здасться більш дивним, аніж зустріч у селі в особи, що є, як усім відомо, його родичкою і моїм другом?

Отже, мені залишається тільки одне: домогтися від нього, щоб він сам зволив поїхати. Я розумію, що запропонувати йому це досить важко. Але, оскільки він, мабуть, хоче довести мені, що в нім більше порядності, ніж усі вважають, я не зневіряюся в успіху. Я навіть не проти того, щоб спробувати це зробити і таким чином дістати можливість переконатися, чи дійсно, як він часто говорить, істинно чесні жінки не мають і ніколи не матимуть приводів скаржитися на його поведінку. Якщо він поїде, як я того бажаю, це і справді буде з уваги до мене, бо я не сумніваюся, що він хотів би провести тут більшу частину осені. Якщо на прохання моє він відповість відмовою і, виявивши упертість, залишиться, я завжди встигну сама поїхати і обіцяю вам, що зроблю це.

Ось, добродійко, здається, й усе, чого вимагала від мене ваша дружба. Поспішаю виконати ваше бажання і довести вам, що, незважаючи на гарячковість, із якою я захищала пана де Вальмона, я все ж таки готова не лише прислухатися до порад моїх друзів, але і слухатись їх.

Маю честь і т. д.

Із ***, 25 серпня 17…

Лист 38

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Щойно я отримала від вас величезний пакет, ласкавий віконте. Якщо дата на ньому вірна, його мали б доправити на добу раніше. В усякому разі, якщо я виберу час ознайомитися з ним, то вже не встигну відповісти. Тому я вважаю за краще лише повідомити вас про отримання його, а поговоримо сьогодні ми про інше. Це зовсім не означає, що мені є чим із вами поділитися. Восени в Парижі майже не залишається чоловіків, що мають людський вигляд. Через це я вже з місяць, як поводжусь убивчо доброзвичайно, і всякий інший на місці мого кавалера втомився б від доказів моєї постійності. Не зайнята справжньою справою, я розважаюся маленькою Воланж і про неї ж бо й хочу з вами поговорити.

Чи знаєте, що ви втратили більше, ніж гадаєте, відмовившись зайнятися цією дівчинкою? Вона воістину чарівна! Ні характеру, ні правил; судіть же, як легко і приємно перебувати в її товаристві. Не думаю, щоб вона коли-небудь сяйнула силою почуття, але все свідчить про натуру, жадібну до відчуттів. Не маючи ні розуму, ні хитрості, вона має відому, якщо можна так висловитися, природну брехливість, якій я сама іноді дивуюсь і якій уготований тим більший успіх, що виглядом своїм ця дівчина – сама простодушність і невинність. Від природи вона дуже ласкава, і часом це мене бавить. Її маленьку голівку незвичайно легко розпалити, і тоді вона стає тим більше забавною, що не знає нічого, абсолютно нічого про те, що їй так хотілось би знати. Її охоплює кумедна нетерплячка: вона сміється, гнівається, плаче, а потім із абсолютно привабливою простодушністю починає просити мене просвітити її. Далебі, я майже ревную її до того, на чию долю випаде це задоволення.

Не знаю, чи повідомляла я вам, що ось вже чотири чи п’ять днів, як я маю честь бути її повірницею. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що спершу я напустила на себе суворість, але, як тільки помітила, що вона уявила, ніби мене переконали її хисткі аргументи, я удала, що вважаю їх чудовими. Вона ж усією душею переконана, що досягла такого успіху своїм красномовством: мені довелося вжити цей застережний захід, щоб не скомпрометувати себе. Я дозволила їй написати і навіть ужити в листі слово «люблю», і того ж дня, хоч вона про це навіть не підозрювала, я влаштувала їй побачення наодинці з її Дансені. Але він, уявіть собі, настільки ще простачок, що не домігся від неї навіть поцілунку! І, одначе, хлопчик цей пише премилі вірші! Боже мій, до чого ж усі такі розумники дурні! Цей дурний настільки, що я просто гублюся: адже ним я керувати не можу.

Ось зараз ви були б мені дуже корисні. Ви досить дружні з Дансені, щоб він міг вам довіритись, а якби він це зробив, ми б одразу добряче просунулися вперед. Розворушіть же свою президентшу; я ні за що не хочу, щоб для Жеркура все обійшлося благополучно. Втім, учора я поговорила про нього з цією юною особою і так його розписала, що він став їй ненависний не менше, ніж якби вона вже десять років була його дружиною. Однак я виголосила цілу проповідь щодо подружньої вірності: в цьому питанні я непримиренно сувора. Таким чином, я, з одного боку, відновлюю в її очах свою доброчесну репутацію, якій могла б зашкодити надмірна поблажливість, з іншого – посилюю в ній ненависть до майбутнього чоловіка, якою хочу його нагородити. І, зрештою, я сподіваюсь, що, коли вдасться переконати її в тому, що їй дозволено любити лише протягом її вже недовгого дівоцтва, вона тим швидше вирішить не втрачати часу, що залишився.

Прощавайте, віконте. Зараз я приступаю до свого туалету і почну читати надісланий вами том.

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 39

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

На мене налягають смуток і тривога, дорога моя Софі. Майже всю ніч я проплакала. Не те щоб наразі я не була щаслива, але тільки я передбачаю, що це ненадовго.

Учора я була в Опері з пані де Мертей; ми багато говорили щодо мого заміжжя, і нічого хорошого я від неї не дізналася. Вийти я маю за графа де Жеркура, і це буде в жовтні. Він багатий, знатний, командує полком. Поки що все це чудово. Але, по-перше, він старий: уяви собі, йому не менше тридцяти шести років! І, крім того, пані де Мертей говорить, що він чоловік похмурий, суворий, і вона побоюється, що щаслива я з ним не буду. Я навіть помітила, що вона в цьому цілком упевнена, а прямо говорити не хоче, щоб не засмучувати мене. Майже ввесь вечір вона говорила мені про обов’язок дружин по відношенню до чоловіків. Вона визнає, що пан де Жеркур людина зовсім неприємна, та все ж каже, що я змушена буду любити його. І ще вона сказала, що, коли я вийду заміж, мені вже не можна буде любити кавалера Дансені. Та хіба ж це можливо! О, запевняю тебе, я його завжди любитиму. Знаєш, я вже б вважала за краще зовсім не виходити заміж. Нехай цей пан де Жеркур влаштовується, як знає, я ж його не шукала. Нині він на Корсиці,²⁴ дуже далеко звідси; нехай би він там залишався десять років. Якби я не боялася опинитись у монастирі, я б уже сказала мамі, що не піду за нього. Але це було б тільки гірше. Не знаю, справді, що й робити. Я відчуваю, що ніколи не любила пана Дансені так, як зараз, і коли подумаю, що мені залишається тільки місяць жити по-старому, у мене на очі негайно ж навертаються сльози. Єдина моя втіха – дружба з пані де Мертей. У неї таке добре серце! Вона поділяє всі мої прикрості й така мила, що коли я з нею, то майже перестаю про них думати. До того ж вона мені дуже корисна, бо тій малості, що я знаю, навчила мене вона, і вона така добра, що мені ніскільки не соромно ділитися з нею всіма моїми думками. Якщо вона вважатиме що-небудь негарним, то іноді й покартає мене, але ласкаво, а потім я цілую її від щирого серця, поки вона не перестане гніватись. Її ж я вже можу любити, скільки захочу, і нічого поганого тут не буде, чому я страшенно рада. Проте ми умовилися, що я не показуватиму, як сильно люблю її, на людях, особливо ж при мамі, щоб вона нічого не запідозрила із приводу кавалера Дансені. Запевняю тебе, що якби я могла завжди жити, як тепер, мені здається, я була б зовсім щаслива. Тільки ось цей осоружний пан де Жеркур… Але не згадуватиму більше про нього, а то знову засумую. Замість того сяду писати кавалерові Дансені: говоритиму йому тільки про свою любов, а не про прикрості, оскільки не хочу засмучувати його. Прощавай, мій милий друже. Ти сама бачиш, що скаржитися тобі нема на що і, незважаючи на мою зайнятість, як ти висловлюєшся, в мене залишається час і любити тебе, і писати тобі.²⁵

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 40

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Моїй жорстокосердій мало того, що вона не відповідає на мої листи і відмовляється їх приймати. Вона хоче позбавити мене можливості бачити її, вона вимагає, щоб я поїхав. І ще більше здивує вас, що я підкорятимуся цій жорстокості. Ви мене засудите. Проте я визнав, що не мушу упускати випадку отримати від неї наказ, бо переконаний, що, з одного боку, той, хто повеліває, сам себе частково зв’язує, а з іншого – що уявна влада, яку ми нібито надаємо над собою жінкам, є однією з тих пасток, в які їм особливо важко не потрапити. До того ж вона з такою спритністю уникала всіх випадків залишитися зі мною наодинці, що це поставило мене в небезпечне становище, з якого мені, на мою думку, слід було вибратися за всяку ціну, бо я безупинно перебував у її товаристві, не маючи в той же час можливості зайняти її своєю любов’ю, і можна було побоюватися, що під кінець вона звикне бачити мене без хвилювання. А ви самі знаєте, як важко змінити такий настрій.

Втім, ви здогадуєтеся, що, підкорившись, я поставив свої умови. Я навіть потурбувався про те, щоб серед них виявилась одна нездійсненна. Це треба мені для того, щоб я вільний був або додержати свого слова, або порушити його, а також для того, щоб розпочати усну чи письмову суперечку в момент, коли спокусниця моя особливо задоволена мною або коли їй треба, щоб я був задоволений нею. Не кажу вже про те, що я виявив би занадто велику неспритність, якби не зумів домогтись якої-небудь нагороди за відмову від цього домагання, хоч яким би воно було нездійсненним.

Виклавши вам у цьому довгому вступі свої аргументи, повідомляю про події останніх днів. Як документи додаю лист моєї спокусниці та мою відповідь. Погодьтеся, що мало знайдеться літописців таких точних, як я.

Ви пам’ятаєте, яке враження справив позавчора вранці мій лист із Діжона. Залишок дня минув досить бурхливо. Прекрасна недоторка з’явилася лише до самого обіду і сказала, що в неї найсильніша мігрень, – під цим ховався найвідчайдушніший напад роздратування, який тільки може бути у жінки. Обличчя в неї і справді було зовсім інше. Відомий вам вираз лагідності змінився норовливістю, що надала йому нової привабливості. Я твердо вирішив використовувати згодом це відкриття і замінювати іноді ніжну коханку норовливою. Передбачаючи, що залишок дня мине понуро, я вирішив уникнути нудьги і під приводом писання листів пішов до своєї кімнати. Близько шостої знову спустився до вітальні. Пані де Розмонд запропонувала прогулятися, що й було прийнято. Але в мить, коли ми сідали в екіпаж, уявна хвора з пекельною підступністю виставила у свою чергу як привід – можливо, щоб помститися мені за мою відсутність – новий напад головного болю й безжально змусила мене залишитись удвох із моєю тітонькою. Не знаю, чи були почуті мої прокляття цьому демонові в жіночому образі, але після повернення ми дізналися, що вона злягла.

Наступного дня за сніданком це була зовсім інша жінка. Природна лагідність повернулася до неї, і я вже думав, що мені пробачено. Ледве дочекавшись закінчення сніданку, ця лагідна особа з безтурботним виглядом підвелася з місця і попрямувала до парку. Ви самі розумієте, що я пішов за нею. «Чому це вам захотілося гуляти?» – запитав я, підійшовши до неї ближче. «Я багато писала сьогодні вранці, – відповіла вона, – і голова у мене втомилася». – «Можливо, і я настільки щасливий, що можу поставити собі в провину цю втому?» – вів далі я. «Так, я вам написала, – відповіла вона знову, – але не наважуюся віддати лист. У нім одне прохання, а ви не привчили мене розраховувати на виконання моїх прохань». – «Ах, присягаюся, якщо тільки це виявиться в межах можливого». – «Немає нічого легшого, – перебила вона мене, – і хоча, можливо, ви по справедливості мусили б його виконати, я готова прийняти вашу згоду, як милість». З цими словами вона подала мені листа. Я взяв його, а водночас і її руку, яку вона негайно ж висмикнула, але без гніву і скоріше зі зніяковінням, ніж із поспішністю. «Сьогодні жаркіше, ніж я думала, треба йти до будинку». І вона попрямувала до замку. Марно старавсь я переконати її погуляти ще трохи, і лише думка про те, що нас можуть побачити, змусила мене обмежитися самим лише красномовством.

Вона ввійшла до будинку, не зронивши ні слова, і я чудово зрозумів, що уявна прогулянка мала одну лише мету – передати мені листа. У замку вона відразу ж піднялася до себе, а я пішов у свою кімнату, щоб познайомитися з її посланням. Вам теж слід прочитати його, так само як і мою відповідь, перш ніж ми підемо далі…

Із ***, 27 серпня 17…

Лист 41

Від президентші де Турвель до віконта де Вальмона

Судячи з вашої поведінки відносно мене, добродію, ви тільки те й робили, що кожного дня прагнули помножити причини мого невдоволення вами. Впертість, із якою ви весь час прагнули говорити мені про почуття, про яке я не хочу й не мушу нічого чути, зловживання моєю довірливістю чи боязкістю, на яке ви зважилися, щоб передавати мені листи, особливо ж той, смію сказати, непристойний прийом, до якого ви удалися, щоб до мене дійшов останній із цих листів, причому не побоялися навіть, що уражена вашою зухвалістю, я не зумію нічого приховати і буду скомпрометована, – все це могло б викликати з мого боку найрізкіші та цілком заслужені вами докори. Проте замість того, щоб повертатися до своїх образ, я обмежуся лише тим, що звернуся до вас із проханням таким же простим, наскільки й цілком законним, і якщо ви погодитеся його виконати, готова буду зі свого боку забути все.

Ви самі сказали мені, добродію, що я можу не боятися відмови. І хоча ви із властивою вам непослідовністю, відразу ж після цієї фрази відмовили мені в єдиному, що могли для мене зробити,²⁶ я хочу вірити, що ви все ж таки додержите нині слова, урочисто даного вами лише кілька днів тому.

Отже, я бажаю, щоб ви зробили мені ласку віддалитися від мене, покинули цей замок, де подальше ваше перебування могло б лише ще більше нашкодити мені в очах людей, які завжди готові погано думати про свого ближнього й яких ви до того ж занадто вже привчили спостерігати за жінками, що допускають вас у своє товариство.

Друзі мої давно попереджали мене про цю небезпеку, але я нехтувала їх порадами й навіть сперечалася з ними, поки ваша поведінка зі мною дозволяла мені думати, що ви зволили не змішувати мене з натовпом жінок, які мали підстави для скарг на вас. Тепер же, коли ви поводитеся зі мною, як із ними, – і мені це стало зрозуміло – я мушу й перед громадською думкою, і перед самою собою прийняти це неминуче рішення. Я могла б додати, що ви нічого не виграєте, відмовивши мені в моєму проханні, бо я твердо вирішила поїхати звідси сама, якщо ви виявите впертість і залишитесь. Але я зовсім не маю наміру зменшити свою вдячність за вашу ласку, якщо ви мені її зробите, і хочу, аби ви знали, що, змусивши мене поїхати звідси, ви порушили б мої плани. Доведіть же мені, добродію, що, як ви мене часто запевняли, чесним жінкам на вас скаржитися не доводиться, доведіть мені хоча б, що, навіть провинившись перед ними, ви вмієте спокутувати свою провину.

Якби я вважала за потрібне якось виправдати перед вами своє прохання, мені досить було б сказати, що ви все своє життя поводилися так, щоб зробити це необхідним, і що аж ніяк не від мене залежало не звертатися до вас із таким проханням. Але не згадуватимемо події, про які я хочу забути й які змусили б мене судити вас суворо якраз у той час, коли я даю вам можливість заслужити на мою вдячність. Прощавайте, добродію, поведінка ваша покаже мені, з якими почуттями змушена я буду незмінно перебувати такою, що глибоко шанує вас…

Із ***, 25 серпня 17…