Святослав

7

Тільки розвиднілось, до лодій прийшли цареві мужі: в темних одежах, із золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Піднявшись на лодії, вони запитували, звідки прибули купці, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

І вони не тільки запитували, а ходили по лодіях, підіймали запони, дивились на товари, ніби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купці ж стискували кулаки, кидали злі погляди на царевих мужів…

Пізніше, коли лодії були оглянуті, мужі сказали, що руським купцям дозволяється зійти на берег і оселитись в монастирі Мамонта під городською стіною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тільки з ними, по п’ятдесят чоловік за один раз, а в монастирі Мамонта можуть жити й мати покорм тільки місяць, після чого мусять залишити Суд. Це була не первина – купці вже знали грецькі порядки.

Тоді взялись за діло товмачі й писці. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писці заходились питати й записувати імена купців. Що там писалось – хто знає, бо вимовляли вони замість Прастена – Фрастьона, замість Степана – Стандера.

– Оце, – сміялись купці, – почитають у Великому палаці та й подумають, що ми не руські люди, а якісь варяги… Та пишіть уже, як вам заманеться, тільки до варягів не пишіть. Руські люди ми, з Києва, чуєте?

Цареві мужі переписали купців, які приїхали на торг, а тоді запитали:

– Чи всі?

Купці відповіли:

– Ні, не всі, бо з нами разом зі своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Цареві мужі перезирнулись.

– Княгиня Ольга?.. Але ж у Києві князь Ікмор?

– Був у Києві великий князь Ігор, а не Ікмор, але він помер, – відповіли купці. – З нами ж приїхала його жона і велика княгиня руська Ольга.

Цареві мужі розгубились. Вони мали загад від єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодіях з Русі. Вони ретельно оглянули лодії й переписали всіх мужів, але не зважали на жінок, – хіба мало гостей приїжджає до Константинополя із жонами, сестрами чи рабинями?!

І тільки тепер вони побачили сувору, літню вже жінку, що сиділа на одній із лодій у темному одязі, з червоним корзном на плечах. Цареві мужі вклонились їй, але не знали, як діяти.

Тому вони вирішили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообіцяли, що швидко принесуть їм грамоти й пришлють інших мужів, які одведуть їх у монастир Мамонта, і, швидко збігши з лодій, попрямували до воріт, зникли за стінами города.

Але ні вранці, ні за весь довгий день до лодій, на яких приїхала з купцями своїми й слами княгиня Ольга, ніхто з царевих мужів не прийшов. А без їхнього дозволу самі вони не мали права зійти на берег.

Настав вечір, княгиня Ольга сиділа на своїй лодії й дивилась на Константинополь. У місті було темно, тільки на ріжку півострова світились вогні, вогні горіли й на лодіях, які стояли на Суді. Вгорі висіло темне небо з безліччю зірок, яких вона не бачила в Києві.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого міста?

Проте наступного ранку все нібито налагодилось. Тільки стало світати, до лодій знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти напередодні, бо в місті, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всім вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготовані вже були й покої: по чотири купці на келію, жони – по дві в келії, а княгині Ользі – келія з спочивальнею і сіньми.

І ще цареві мужі повідомили, що купці руські можуть одержати тут же, в монастирі, місячне^[94], а сли – слябне^[95], дали їм дві дощечки, на одній із яких записані були імена купців, а на другій – послів, а разом з ними й княгині Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась і сказала царевим мужам:

– Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землі – з послами своїми, купцями, почтом. І не просто я приїхала, а до імператора на розмову.

– Наші сли в Києві сповістили нам, – відповіли мужі, – що після того як князя Ікмора вбили німці, на Київському столі сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою:

– Я жона князя Ігоря, якого вбили не німці, а який загинув у своїй землі, володію Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Святослава і приїхала від себе й нього говорити з імператорами. Чи приймуть вони мене?

– Імператора Костянтина, – відповіли мужі, – немає нині в Константинополі, коли він повернеться – не знаємо. Як тільки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купців торгувати, послів – ждати. Місячне купцям, а послам слябне готове.

Ще мужі додали:

– Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись Константинополь, ми допоможемо їй і покажемо все, що її цікавить.

Стоячи біля одвірка і тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга – дуже бліда й стомлена, що, може, було наслідком довгої дороги, а може, й іншої якоїсь причини, – сказала царевим мужам:

– За те, що прийняли мене, слів моїх і купців, – імператору ромеїв спасибі. Спасибі й за те, що даєте місячне купцям, – візьмуть вони його по надобі. Що ж до слябного – то ні я, ні сли не маємо в ньому потреби. Не убогі суть князі київські, і якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до імператора.

Закінчивши, княгиня додала:

– А доки імператора вашого, як ви кажете, немає, я справді подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на Суді.

Так і пішли цареві мужі. Купці ж руські, сли та й княгиня Ольга розійшлися по своїх келіях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарішого з купців, Воротислава, й почала з ним розмову.

– Так що ж, – звернулась до нього княгиня Ольга, – чи готуються купці наші йти на торг? А якщо підуть, то нині чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею і, звівши темні брови, говорив:

– Не відаємо, матінко княгинє, що й робити. Учора, коли почули ми про торг, і нині, коли побачили, як цареві мужі розмовляють з тобою, не знаємо, як торгувати, що продавати?

– А ви їм нічого й не продавайте.

– Як, матінко княгинє? А де ж подіти наші хутра, мед, віск?

– Я купую у вас всі ваші добра, – сказала княгиня. – І не по тій ціні, яку скаже єпарх, а по нашій, руській. Знайте, не скривджу вас. Тут, – вона показала на келію, – моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купці мої нехай не йдуть на торг.

– Слухаю, матінко княгинє, – зітхнув Воротислав. – Які збитки! Збитки матимеш, княгинє!

Княгиня Ольга подивилась у вікно на Суд, де, як ліс, стояли лодії з усього світу.

– Не заради заробку приїхали ми сюди, – закінчила вона, – а заради добра й тиші землі Руської… Роби, як сказала.

Наступного ранку на подвір’ї монастиря Мамонта зацокотіли колісниці, закричали й почали кликати на торг руських купців цареві мужі.

Але трапилось те, чого мужі не ждали й не могли ждати. Руські купці вийшли до них, привітались, порозмовляли, а потім сказали, що не мають потреби їхати на торг, бо всі їхні товари вже продані.

Цареві мужі, серед яких, звичайно, було чимало й торговців і які надіялись з допомогою єпарха за безцінь придбати те добро, яке лежало на лодіях і яке вони самі бачили на власні очі, були дуже збентежені, скривджені в своїх користолюбних намірах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати ці коштовні речі, а для імператора та його двору.

– Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополі?

– А ви запитайте про це в княгині, – відповідали руські купці.

Тоді цареві мужі подалися до княгині. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужі сіли й довго ждали під стінами келії. їм сказали, що княгиня одягається. Сонце підіймалось усе вище й вище, починало припікати. Мужам сказали, що вона снідає.

Аж тоді, коли сонце стало в ранній обід, княгиня вийшла з келії. Мужі рушили до неї, почали скаржитись, що руські купці порушують всі закони імперії, не хочуть торгувати.

– А вони вже поторгували, – відповіла їм на це княгиня, – я закупила в них усе їхнє добро.

– Але торг у Константинополі, – не вгавали мужі, – мусить іти через єпарха, за його згодою.

– Я купила у моїх купців все добро ще на морі, а не на константинопольському торзі. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Суді.

Що могли сказати цареві мужі?

– Я хотіла би бачити Константинополь, – сказала княгиня. – Де мої купці і сли? Хто з нами поїде, цареві мужі? І по п’ятдесят будете нас пускати чи, може, по більше? Ну, говоріть, невже боїтесь такої моєї раті?

8

Тепер імператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русі до столиці імперії. Знав він і те, як зійшла княгиня Ольга на берег, як відмовилась від слябного, як не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всі їх добра.

Усе це, а особливо остання витівка княгині Ольги, дуже роздратувало імператора. Від єпарха Льва він знав, які чудові хутра привезли купці з Русі, і хотів, як про це також домовився з єпархом, купити ці хутра для себе.

– Північна княгиня, – говорив імператор Костянтин у своїх покоях у Великому палаці, звертаючись до паракимомена^[96] Василя, – дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зуміємо її повчити й навчити. Я хотів би, Василю, щоб княгині показали всі багатства Нового Риму, а вже потім ми її приймемо у Великому палаці.

І день за днем чиновники імператора водили княгиню в собор Святої Софії, у церкви на Влахерні, двічі на імператорському дромоні її возили на море, щоб вона здалека побачила всю красу і велич Константинополя.

Чиновники не тільки возили її, а й повчали:

– Імператор Костянтин незабаром повернеться до столиці й, ми надіємось, прийме княгиню руську… Проте у Великому палаці існує церемоніал, якого мусять додержуватись усі, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемоніалом усіх послів, які йдуть на прийом до імператора, супроводжують тільки окремі особи, і коли імператор дає дозвіл на прийом, посла вводять до зали під руки, і він, зайшовши до зали й побачивши імператора, мусить впасти перед ним ниць… А далі вже все буде зроблено, як скаже імператор.

Крокуючи площею Августеона поряд із царевими мужами, княгиня Ольга слухала ці слова й говорила:

– Я би хотіла, щоб ви, мужі, переказали імператору, що я прибула сюди не як посол. Я – руська княгиня і хочу прийти до імператора із жонами мого роду, а також із слами своїми… Я б хотіла також сказати, що твердо стою на ногах і не бачу потреби, щоб мене, коли буду в палаці, тримали під руки. Та й по закону нашому перед князями земними не слід падати ниць. Отже, це стосується й імператора ромеїв.

Імператору Костянтину переказали це, але він був переконаний, що коли княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде навколішки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В світі ще котилась і ширилась слава про міцну, непереможну Східну імперію, величну Візантію, багатий Константинополь, але насправді це була не така вже міцна імперія, зовсім не велична Візантія, не такий багатий і Константинополь.

Греки Східної імперії називали себе законними спадкоємцями Риму, імператори Візантії хвалились своїм походженням від Августа Цезаря. Та й називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.

Але Новому Риму було далеко до справжнього древнього Риму. Цей Новий Рим із столицею Константинополем тулився на невеликому шматку землі між Пропонтидою і Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужі землі, чужі племена й народи, вороги.

Були часи, коли Новому Риму – Візантії – щастило захоплювати в Європі, Азії, Єгипті великі простори землі, поневолювати цілі народи, забирати їхні багатства, уярмлювати людей.

Історія Нового Риму – Східної Римської імперії – знала часи, коли в цьому багатстві на людській крові розквітали науки й мистецтва, культура й письменність. Світ дивувався – і немарно – Костянтину Великому й Юстиніану. Константинополь досягнув тоді не менше, а може, й більше, ніж Древній Рим.

Проте це було непевне, неспокійне владарювання. Століття за століттям Візантія вела жорстокі війни не десь, а в своїй же імперії; всі землі Візантії, аж до стін самого Константинополя, политі були кров’ю. Що не рік – повстання проти Візантії спалахували то в Азії, то в Африці, то в Європі.

Імператори Візантії володіли, правда, одним могутнім засобом – вони озброювали й нацьковували народ на народ, сіяли між ними сварки й чвари, мали численне наймане військо і флот, страхали своїх ворогів таємничим грецьким вогнем, що здавався неосвіченим, темним людям небесними блискавицями, стрілами самого бога.

Проте і цей крайній засіб не міг врятувати Візантії. Так, Східна Римська імперія жила. Візантія довго процвітала, славилась. Але це був тільки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не міг не дивуватись, але чим дужче він блищав, тим швидше мав згоріти.

Не дивно, що серед імператорів Візантії було так багато нікчемних, негідних. Від Юстиніана до кінця імперії їх було п’ятдесят дев’ять. Серед них траплялись досвідчені полководці, дехто з них займався й наукою. Але більшість з них – розпусники й п’яниці, бездари або звірі в людській подобі: вони вбивали один одного, різали, труїли, топили, залили Соломонів трон кров’ю.

Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий і Константинополь. Імператори приходили й відходили, і після кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срібло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якійсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панікадила, килими, посуд з інших палат. Одяг імператорів, сановників його, чиновників, духівництва давно уже був у зовсім занедбаному стані. Немарно ж посол франкський Ліутпранд писав своєму королю про «убогу урочистість» Великого палацу.

І зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, імператор Костянтин не раз кликав до себе єпарха міста Льва, паракимомена Василя, великого папію^[97] і разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через які зали її слід провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про імператорські палаци.

9

І нарешті 8 вересня 957 року цареві мужі повідомили княгиню Ольгу, що імператор Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палаці.

9 вересня! У своїй келії, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга підраховувала, скільки ж то днів проминуло відтоді, коли вона з лодіями своїми стала на Суді. Це були не тільки дні, до них годилося додати ще й ночі, що збільшувались, довшали, як збільшувалась тривога, туга, обурення княгині Ольги.

Але вона мовчала, терпіла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужі, немає в столиці, імператор приїхав, імператор недужий… Сонце вставало над Перу і спускалось у голубі води Пропонтиди, у Суд приходили й поспішали назад кораблі з усіх земель, тільки лодії руської княгині все стояли там і стояли, а в серці у неї наростали розпач і образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палаці, побачить імператора, говоритиме з ним…

Для прийому княгині Ольги призначена була Магнавра – Золота палата, у якій звичайно приймали іноземних царів і послів. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папія, всі дієтарії на чолі з примикарієм^[98], десятки лампівників, прибиральників. Кілька днів і ночей вони мили, натирали мармурові підлоги, наливали олію й заправляли ґноти в кадилах попід стінами і в панікадилах, що висіли під куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому темно-багряними килимами помості стояв великий, зроблений з срібла, оздоблений золотом і прикрашений емалями й інкрустаціями Соломонів трон – для імператора, і нижче від нього крісло для співцарствуючого імператора Романа Другого, ще нижче – позолочені, вкриті пурпурними тканинами крісла для родини імператора.

У Магнаврі не могли вміститись всі запрошені на прийом члени сенату й синкліту, і тому частина їх стояла в каморах, які відділялись від палати високими арками. У східній і північній каморах палати стояли хори з Святої Софії й церкви Святих апостолів, проте арки до цих двох камор були завішені: співаки не повинні були бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орології – сінях палати – було повним-повно сановників, чиновників, чинів кувіклія^[99], деякі з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли між собою, деякі – найбільш поважні – сиділи на лавах і непомітно дрімали. Вони ждали, що от-от із-за завіси палати з’явиться папія, дасть знак входити…

Але папія не виходив. Вже в його каморі – першій від входу ліворуч – дієтарії приготували кадило, вже солодкий димок пробивався із-за завіси в палату, але срібні двері до покоїв імператора були зачинені, два кувікіларії біля них стояли німі, мовчазні.

Імператори Костянтин і Роман одягалися. Це була складна церемонія. Дієтарії принесли з камори святого Феодора великі скрині з царським одягом – дивітисіями з хламидами – і ларці з вінцями. Коли дієтарії вийшли, безбороді євнухи почали одягати імператорів…

На цей раз імператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всі сановники з євнухів, патрикії, вищі чини гвардії стояли позад і обабіч трону, під стінами палати, натискували один на одного і намагались не ворушитись, вже папія – котрий уже раз! – у своїй каморі роздував і роздував кадило, співаки, що стояли за завісами, обливались сьомим потом, а імператора не було й не було.

Нарешті серед напруженої тиші, яка панувала в Золотій палаті, почулися кроки багатьох ніг із південної камори, примикарії дієтаріїв широко розчинили срібні двері, які туди вели, і імператор ромеїв Костянтин, а за ним співцарствуючий Роман з’явились на порозі.

За завісами почувся мелодійний спів хору Софії:

– Многі літа вінценосному імператору…

А імператор, у багряному, золотом шитому дивітисії, підперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, ішов від срібних дверей, зупинився перед іконою Христа й вклонився, підійнявся сходами і дуже повільно сів на трон.

Тоді папія схопив своє кадило, пройшов з ним по палаті, починаючи від дверей на захід до трону імператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

– Многі літа богохранимому нашому василевсу! – гримів хор.

Так сидів на троні імператор Візантії – наступник бога на землі, василевс Нового Риму, владар мільйонів людей.

– Логофета!^[100] – почав він церемонію, звертаючись до папії.

Все сталось далі дуже швидко: розкривши завісу, папія вийшов в Левзіак, де вже ждав його адмісіоналій^[101]. Той одразу викликав логофета. Ось логофет з’явився на західних дверях, упав ниць перед імператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.

10

Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвір’ї монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрічала, траплялись такі, що побували у Великому палаці, і від них княгиня Ольга вже знала, які палати й чудеса є в цьому палаці, як і де приймають імператори, чула, звичайно, і про Золоту палату – Магнавру.

А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, і, ставши на порозі Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попід стінами її стояло безліч людей, у кінці ж палати, де було найбільше світла і де все сяяло золотом, височів вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, під якими стояли позолочені леви, поміст, на ньому золотий трон, на троні сидів, як це одразу ж зрозуміла княгиня, імператор Костянтин.

Тисяча очей прикуті були в цю хвилину до неї. Усі знали, кого в цей день приймає імператор Візантії, кожен із цих людей багато чув про русів і хотів їх бачити, хотів дізнатись, яка з себе північна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палаці?

Княгиня стояла на порозі Магнаври. Була вона надто бліда, трохи сувора, з темними очима, міцно стиснутими устами… Одягнена була княгиня в білу тонкого шовку з срібними хрестами сукню із золотим пружком по краях, підперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгині покривала біла шовкова пов’язка, кінці якої спускались на плечі. На шиї в неї висів знак княжеського роду – золота гривна з підвісками, від скронь спадали великі, прикрашені дорогими камінцями колти.

Жони, які стояли позад княгині, одягнені були простіше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срібних оздоб, сукні – темні, тільки на двох – княжого роду – багряні, із золотою іскрою. Пояси, уставки на груди і плечі, намітки на голови ткали чудові київські майстри, що брали узори з квітів, трав, дивних звірів.

Ще далі за жонами стояли чубаті, з довгими бородами купці й сли, що постатями своїми і одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срібною ниткою свитках, підперезані високими шкіряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солі. Не було тільки в них біля поясів мечів.

Коли княгиня рушила з місця, сталося диво. Усі в палаті стояли нерухомо, ніхто не подавав голосу, і раптом у цій тиші почулись чарівні звуки – то на позолочених деревах співали зроблені якимсь умільцем птахи, потім заворушились, відкрили свої пащі й ударили хвостами об землю позолочені леви, вони висували довгі язики, ревли…

Але княгиня чула вже про ці дива й не звертала уваги на позолочені дерева й левів. Вона бачила інше: кілька євнухів підставляли їй свої плечі, щоб вона сперлась на них, але княгиня рішучим рухом відмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись і впасти ниць перед імператором, вона не зупинилась і не впала, а все йшла і йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купці, товмачі й слуги – більше як сто чоловік.

І тільки тоді, коли до трону було зовсім близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всі в палаті. На їхніх очах під урочистий спів хорів, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став підійматись вгору, хитнувся на одному місці, зупинився. Тепер імператор Візантії був вище всіх у цій палаті. Він, здавалося, повис у повітрі, а позад нього, на стіні камори, видно було лик Христа.

– Імператор жде слова! – прошепотів логофет.

– Від роду руського і всіх князів його ми прибули сюди, щоб імати любов со царем гречеським совершенну на всі літа…

В урочистій тиші логофет, що мав біля себе товмача, проказав голосно слова княгині Ольги.

– А на знак любові нашая принесли ми цареві грецькому дари наші, просимо їх прийняти на многі літа…

Хори в каморі заспівали:

– Многі літа імператорам, многі літа!

А в цей час наперед вийшли купці й сли й стали класти перед троном імператора дари…

Тут, у Золотій палаті візантійських імператорів, звикли вже до дарунків послів різних земель, і здавалося, нічим уже не могла здивувати імператора княгиня з якоїсь північної суворої й холодної землі після послів із Єгипту, Аравії, Вірменії і ще дальших земель. Усі ждали, що це будуть дуже звичайні, а може, й убогі для Золотої палати дари.

Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русі є що показати у Візантії і що княгиня Ольга знала, що привезти і чим здивувати імператора ромеїв.

Купці з Русі поклали перед престолом імператора хутра горностаєві – такі білі, що від них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорні, як небо вночі, рівні, блискучі, ось витягнулось хутро ведмедя – страшне й грізне, ось заколихались цілі низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрів, а там соболів і ще якихось дивних звірів.

У Золотій палаті було дуже тихо, без знака імператора ніхто тут не міг промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цій тиші стало чути важке, затамоване дихання багатьох людей, почувся шум – всі переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки київської княгині.

Та це був тільки початок. Коли одійшли одні купці, що несли хутра, їх місце заступили інші, на килими і мармур почали сипатись разки горючого каменю^[102], поруч із ним лягла ціла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб’ячого зуба… У Магнаврі чувся шум від речей, що падали на підлогу, від стримуваного дихання людей…

А купці вже несли на руках і поклали перед самим престолом імператора, що невідомо коли опустився на поміст, обковані золотом, викладені перлами, прикрашені емалями й камінням, що вилучали проміння, меч, шолом, золотий щит – вироби кузнеців золота з Києва й Родні.

Імператор Костянтин дивився на дарунки княгині Ольги, і блиск його очей, руки, що вп’ялися в поручні престолу, свідчили, що він, як і всі присутні в Золотій палаті, дуже вражений тим, що сталось, що він не ждав таких щедрих і коштовних дарів. Однак імператор, як належало його особі, намагався не виказати своїх почуттів, а тому стримано й холодно велів логофету сказати північній княгині, що він дякує за дарунки і приймає їх як знак любові і дружби, які здавна існували й мусять існувати між імперією і Руссю.

А потім швидко, так швидко, що княгиня і її сли навіть не помітили, світло в каморі, де стояв трон імператора згасло, і він сам зник, ніби його й не було.

Церемонія у Золотій палаті закінчилась…

Але весь прийом у Великому палаці ще не був закінчений. Тільки імператор Костянтин зник із Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили різні урядовці. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстиніана, де ждала імператриця.

Із Золотої палати до Юстиніана було зовсім недалеко, якась сотня кроків – через Левзіак, або й ще ближче – через галерею Сорока мучеників і Дафну. Але княгиню Ольгу повели зовсім іншим, довгим, шляхом – через галерею Триконха, Апсиду, через портик Золотої руки, триклін 19 акувітів, – безконечними переходами, галереями, нарешті через внутрішній іподром палацу.

Це робилось, звичайно, навмисне. У всіх палатах, галереях, переходах, на колонах і арках, які вони минали, почеплені були чудові тканини, стояли золоті, емалеві й срібні амфори й вази, скрізь висіла зброя – мечі, кольчуги, щити, а в багатьох місцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царські одежі…

Коли б хтось із осіб, які супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився і повів їх не цим шляхом, а через інші палати й галереї, – гості з Русі здивувались би, побачивши бідність і убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели приміщеннями, куди знесли багатство не тільки Великого палацу, а й всього Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомі разом з нею.

Так вона потрапила нарешті до палати Юстиніана – однієї з кращих палат у Великому палаці. Високу стелю, звідки через вікно потоками лилося світло, підтримували колони із зеленого мармуру, по якому кращі майстри висікли схожі на мереживо найтонші узори; над колонами зроблені були мусії, що зображували імператорів колишніх і їхні подвиги.

В кінці палати, як і в Магнаврі, на високому, вкритому пурпуровими килимами помості стояли два позолочені крісла, в одному з яких – посередині – сиділа імператриця Єлена, а праворуч від неї – невістка її, дружина імператора Романа – Феофано.

І цариця Єлена, і її невістка одяглися для прийому якнайкраще. На імператриці була пурпурова мантія із золотою каймою, на Феофано – мантія бузкового пурпуру з срібною каймою. На августах сяяли золотом і камінням діадеми, Феофано вплела у волосся ще кілька низок перлів, а на плечі її, на одяг спадали низки дорогоцінного каміння.

Імператриця з невісткою були не самі в цьому залі. Перед їхнім помостом попід стінами у золотих і срібних туніках, з високими, схожими на вежі, прополомами на головах стояли знатні дами двору, кожна з яких мала свій ряд і своє місце. А попереду всіх їх стояла висока жінка – так звана опоясана патрикія, права рука імператриці, головна особа в гінекеї^[103], від одного слова якої залежали успіх, почесті, слава, а часом і життя кожної жінки з почту імператриці.

Але зараз у Юстиніані керувала прийомом не опоясана патрикія, а препозит двору з своїми слугами. Він перший увійшов до залу, слідом за ним ступила княгиня Ольга. У залі було надзвичайно тихо, тільки шовк шелестів на жінках.

У цій тиші препозит урочисто виголосив:

– Княгиня руська Ольга.

Імператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.

Княгиня Ольга пішла вперед. За нею, одна по одній, ішли княгині й боярині. Потім по знаку препозита княгиня стала.

Звичайно на цьому місці посли й гості, яких приймала цариця, також повинні були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед імператрицею на коліна, вона тільки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всі руські жони.

І знову, як і в Золотій палаті, княгиня Ольга вітала імператрицю, знову жони київські поклали перед троном дари – емалі, чудові лунниці, скриньки з риб’ячого зуба, а імператриця дякувала княгині за її дарунки. Тоді за завісами заграли два органи, і під мелодійні їх звуки імператриця Єлена і її невістка Феофано вийшла з палати, а опоясана патрикія ще з кількома жінками у прополомах повела руську княгиню до Кентургія – великого й високого залу, стеля якого трималась на шістнадцяти мармурових колонах.

Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час ніхто з них не присів – їх водили, або ж вони змушені були стояти. Та, либонь, і самі господарі розуміли, що їхні гості змучились. Опоясана патрикія запропонувала княгині Ользі сісти в Кентургії й спочити, доки їх не покличуть до кітону^[104] імператорів.

Княгиня Ольга сіла й одразу ж забула про втому. «Отепер, – думала вона, – буде нагода поговорити з імператором».

У покої з оббитими пурпурним оксамитом стінами біля невеликого позолоченого столу сиділа вся родина імператора: він сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кілька дочок.

Тут все було набагато простіше і, мабуть, краще, ніж у великих залах, де тільки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомін від людських голосів, музики, співів, там очі боліли від яскравого світла й нічим було дихати. А в цій палаті було тихо; кілька світильників, що горіли в кутках, заспокоювали очі; у покої широко розчинені двері на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисів, залите місячним сяйвом срібне плесо Пропонтиди.

Коли княгиню Ольгу ввели до покою, імператор Костянтин, що встиг уже переодягтись і був у легкому колової^[105], зустрів її просто, привітно.

– Я думаю, – сказав він, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гіркого, і тому запросив сюди – попробувати солодкого.

На блюдах і в мисках, які стояли на столі, горою були насипані виноград, фінікійські ягоди, царгородські ріжки; чудові вази були наповнені садовиною, а корчаги вином.

За цим столом прислужували тільки знатні жінки двору, вони нечутно з’являлися із-за завіс, ставили на стіл нові й нові плоди, наливали вино й непомітно виходили.