Серафима

2

Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухається на куцих ніжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, він ще Шпуля, офіційно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Він мав купу всіляких посвідчень і паспортів паскудного ґатунку – такий перепав і Серафимі. Мешкали вони за містом. В особняку з білої цегли, під червоним дахом. Анастасія Валеріївна, рухлива, як дитяча сеча, ніколи не лишала молодят наодинці. Хоча це було без потреби. За винятком відряджень, Шпуля був закоренілим гомосексуалістом. Він любив абсент, кокаїн і гіпсових поросят. Ці кавалки, нерухомі кавалки глини, нічим не нагадували свекруху, проте, як і вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь під руку і, що не день, одна-дві розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботі, Валеріївна переставала гасати кімнатами, сідала біля телевізора з недогризком докторської і так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружній кімнаті, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукає щастя по-своєму, хоч у Серафими не існувало такого поняття – щастя, так само, як і нещастя.

Від таких усамітнень очі у дівчини робилися сухими і ще більшими. І коли приходив Шпуля, він якось зачудовано, із захопленням дивився на неї і шепотів: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своєму милим, головне – він не чіплявся, ніколи не кричав, намагався догодити. Але питання різке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на біса вона йому потрібна? Але це швидко прояснилося: не для мами і не для продажу. Шпуля готував її для своїх оборудок з квартирами.

Осінь пропливала важкими черепахами барж, і багряні ліси під водою чіпляли віттям водорості. Їй видавалося, що ріка повинна вийти з берегів. Але розуміла вона один запах – звіриний запах землі, який лоскотав їй ніздрі. І, напевне, дарма.

Далі дачі ані свекруха, ані Шпуля її не пускали. Але одного дня він прийшов з пакунками. Поклав і вийшов. У пакунках були сукня, косметика і нові туфлі. Серафима байдуже одяглася, наче їй завжди доводилося натягати подібні речі, сіла на ліжко, на самий краєчок, бачачи боковим зором у дзеркалі свої високі груди, вигнуту шию, волосся, зібране в зачіску ще по-дитячому. Але у всьому відчувалася вже жорстка жіноча упертість. Шпуля зайшов – цього разу в сірому мішкуватому костюмі, і від нього тхнуло по-чоловічому: тютюном, трохи потом і алкоголем. Вона повела бровою. Крізь щілину у шторах до напівтемної кімнати осінь вливалася багрянцем і невимовною синькою низького неба. Серафима встала, і вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очі, відхитнуло, але чоловік підхопив її під руку, переймаючи від жіночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика від задоволення; вона усміхнулася, поправила зачіску, розуміючи, що так ще ніколи не робила, і плечі двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тільки кахикнув, і відразу по його сухім кашлі осінь ударила в стіни домів, і вони попливли назустріч безликій смужці води. Серафима підвела голову й побачила над річкою місто, що піднімалося в горах туману. Вона спинилася і по-дитячому закусила палець.

– Що таке? – Шпуля заглянув у очі й відхитнувся.

Так вони всі дивитимуться в ту тисячолітню безодню: трохи злякано, захоплено і зніяковіло. Як майже всі підлітки. Серафима не замислювалась над тим, що відчувала… Через кілька хвилин вони вже їхали в маршрутці.

Чорні павуки тіней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публіка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синій смог. Нічого не здивувало Серафиму. Їй підламувалися від утоми коліна, у горлянці дерло, хотілося води. Теплий вітер віяв у спину.

Шпуля наказав їй стояти біля тумби, а сам поперся на Круглоуніверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодної ятки. Пройшлася вниз по вулиці. Далі був Хрещатик, що збив її з пантелику. Вперше і востаннє вона розгубилась у центрі міста. Зупинившись під стереокінотеатром «Орбіта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потік пропливав, і в когось вирвалося, а в неї влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пішла повз ятки з фруктами: синіми кульками винограду, гранатами, і вирвалася нарешті на той «п’ятачок», де її полишили. І тут вона повернула голову і побачила його: блискуча біла фікса у кутку рота, шкіряні штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неї там, унизу, все опустилося. Машина наїжджала на машину, гуркіт розносився по кутках, базарний гамір грибом піднімався догори. Запах м’яса, овочів, сечі, сперми й диму… Вірменин, який торгував фруктами, торкнувся її плеча. У голову вдарили запахи – різкі і знайомі ще з моря, і маленька, майже дитяча, рука простягнула їй гроно синього винограду.

– На, покушай…

Вона повернула голову – чорний оксамит на вікнах. Кіт лизав писка. У неї підвело живіт. Легке шурхотіння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до білого на кісточках. Синій «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, і круглобокий вірменин перебіг, петляючи між машинами, на той бік і схилився над рукою. Він повернувся, а Серафима дзьобала виноград, і далі дивилася на спуск Круглоуніверситетської. Вірменин став біля неї, аж пашів – від його плечей піднімалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима підвела погляд, але блискучої фікси не побачила. Вірменин мовив:

– Детка, табой заінтєросовалісь такіє люді…

– Да-а? – сказала вона. – Переказуй їм мої вітання. – І так пішла догори, ледь не падаючи – наче хто спину їй всипав голками.

Серафима стоїть і дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими від поту людськими тілами. І вперше розуміє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жінка, як жінка з досвідом, яка несподівано побачила свій шлях. Невідомо кому вона у синю кушпелінь махає рукою. У відповідь їй сигналять. Вона розвертається і знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: ані тіла, ані рук – самі очі, чужі очі, а не її. Вона заворожена новим відчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично іншим. Морозиво стікає по пальцях. Серафима сідає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому житті: дівчина це знала з кіно.

3

Світ набув для неї несподіваної прохолодної чіткості – заплутані комунальні коридори з виводками тарганів. Потім – широке двоспальне ліжко. Серафима відразу зрозуміла, що й для чого їй слід робити. І душачись на сирих простирадлах, під черевом запітнілого дідугана, вона пообіцяла собі, що більше такого не робитиме. Це вже було поза інстинктом. Це було на межі осмислення й помсти. Важкі червоні портьєри, запах прілі, запах спільного клозету – нічого не вражало. Дівчина, як і водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й після нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродія, клону власної тіні. Потім вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тільки хотілося пити, і вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дірявими горщиками, і довго пила хлоровану воду з-під іржавого крана. Потім двері прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повітря Бессарабки: ґвалт розламався під тім’яною кісткою, і все змовкло, бо Серафима побачила його, дві блискучі фікси біля кутика рота, розсічену губу. Так і з’явився він. Взяв гроші у Шпулі і вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору – це право смерті. Вчити благородства жінку – все одно, що свині чіпляти павиний хвіст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рівні свого заду. Тому він намагався привчити Серафиму до міста, як сільського кота привчають до сухого магазинного їдла. Він розповідав, яку каву п’ють городяни, яку їдять шпику, які версаче і підробки під них модні цього року, а на які – чекати наступного. Він наче відкривав цю вічність під порожнім небом, намагаючись дати зрозуміти їй, що життя – це зовсім не добра штука і таке інше. Але тупенький педик помилявся, не розуміючи, що там, у глибині, вже звився чорним драконом план, і життя не завдає їй аніяких душевних мук, крім тих моментів, коли хочеться прокусити собі губи від того, що взяли на кпини найголовніше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увіпхали паскудний вірус.

Сни і пам’ять – це крила янголів: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрій нічній сорочці, що прилипала до тіла. Вона сиділа під високою стелею, наче придавлена тягарем чітко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влізти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сиділа на купі синіх простирадл, вдихаючи густе, із запахом гнилизни від річки, повітря, витріщивши сухі очі на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, сліпу, як малі кошенята осіннім днем на дні річки. І світ врізався в неї, мов зламав кістки, і вона так пішла колом кімнатою, жбурляючи речі на підлогу, просто під розлите місячне сяйво. Вона жерла цей світ, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останні породільні муки – він мусить їй віддатися. І вона ніколи не ляже під нього. Потім Серафима легко видихнула і тихо заснула прямо на підлозі. А на ранок, проводжаючи легкі вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбі. Тут достобіса всілякої трави. Небо кришиться об каміння і зарості верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тоді, коли у неї вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгі, роздвоєні, як язик змії, корені аконіту, ламаючи рожеві, ще дитячі нігті, викопуватиме кореневища дурману. Потім сидітиме на пагорбі, склавши ноги по-турецькому, і печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнає, що таке печаль. Як відчуття відстані до сонця чи знання того, що треба кудись летіти чи йти. Це неймовірне приходило, коли всі отруйні трави лежали, дбайливо укутані в ганчірочки, на зеленому шовковому покривалі. І вона не запитувала, для чого це і звідки прийшла потреба в цьому. Тому, що їй не було у кого запитувати. Потім вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повільно, а потім тіло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, і велике мідне сонце непорушно заповзатиме за її тендітні плечі. Вона завмре, як жива стріла чи як змія, готова стрибнути у небо.

Тут її застануть Фікса, циган, вурка, та його безіменний приятель, і поведуть у інший світ. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фікса скаже:

– Пішли, я тобі покажу світ.

Хоч їй усі так говорили, але вона пішла, наче підкоряючись дивному поклику. Вони пішли: попереду – його безіменний приятель у дорогому костюмі і модних черевиках. Фікса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневі очі хитро зморгнули, а безіменний приятель, пройшовши сонячний сніп, вискочив на тінь і зайшов до будинку Шпулі. Скоро повернувся. Показав рот, повний білих зубів, і сказав:

– Звіздєц. Готові.

– Що з ними?

– А фіг його знає, – сказав той і залибився. – У обох піна на роті, а у Шпулі тесак в боці. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикінчила його…

– М-д-а-а-а, пішли, мала. На нас чекають великі діла.

Тримаючи своєю шерхлою рукою пальці Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послідкуй за будинком. Забери все необхідне, і я тебе чекаю на нашому місці. Мілка не повинна знати.

4

І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоєм, наче чиїсь дужі руки заспокоїли її перед порогом; Святвечір наливається фіолетовим. Гірлянди над Хрещатиком, люди видувають пару і тріщать подарунковими пакунками.

Ніздрі в неї червоні від морозу, а руки тільки почали відходити. Краї китайської занавіски ворушаться; відразу за голубизною тканини – сталева стіна холодильника. Вона сидить на стільці. З іншої кімнати повільно йде він: тонкі ноги, сам худий, хоч і з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тільки очі його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помічає. Він одягнений у майку, і майка зараз в крові. Він дивиться відразу крізь простір двох кімнат, блискає очима і показує, провівши пальцем по горлянці, що все, кінець. Серафима добре розуміє, що це означає. Великий круглий ліхтар прилипає до шибки.

А було так чи, певне, інакше, вона навіть не може згадати за стільки років. Фікса завжди ходив – кімнатою, з кімнати до кімнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Він просто не міг встояти на місці – сухоребрий, хоч і з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приємним, але тільки тоді, коли він запускав венами дозу героїну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Він приходив серед ночі або здебільшого на світанні, завалювався на неї, потім лягав на спину і кілька хвилин хрипко відсапував. Від нього смерділо дорогими жіночими парфумами, тютюном. Потім він починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І їй подобалося, коли він так говорив – упевнено і відчужено. Фікса говорив, де, коли, як і з ким вона має зустрітися чи просто познайомитися. І куди вести клієнта. Решта не її справа. І вона після всього засинала у нього на грудях, а він ще довго у пітьмі хрипів хворими бронхами.

Коли їй треба було йти до пана Нестеренка, Мілка, ще одна подружка Фікси, – завжди брудна циганка, що, здається, і народилась у бігуді, – несподівано занепокоїла ся. Серафима відклала книжку: лікувальні трави, симптоми отруєння й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звідти густу темряву, бо у темряві, і лише там, вона почувалася безпечно і спокійно, і мовила:

– Що трапилося?

З дахів крапало. Цілу ніч віяв вологий вітер і пахло морем. Серафима не спала. Фікса не приходив, і це її сьогодні влаштовувало. Вона встала, але відразу сіла на ліжко, відчуваючи, що ноги у неї слабі, і взагалі якесь нове паскудство навалюється і бере своїми теплими лапами. Потім вона упала на чотири. Її нудило, а світ ставав перед очі поплавленою лялькою. Ось так воно тоді було, і вона ні про що не здогадувалася. Мілка спала поруч на розкидному дивані. Повернулася на бік, пустила гази і засопла. І тоді Серафима виблювала.

5

Так, вона тоді ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений півморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, і вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неї не було ніколи, – і Фікса ударив тендітною рукою по бра, а його подільники з панчохами на головах розсипалися по кімнаті – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобілку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простір, на тонких ногах летів Фікса з монтировкою. Вона одягалася і тоді вже відчувала тепло дитини, чи тепло світу, чи ще щось – їй хотілося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потім вона сіла на кухні, не дослухаючись до вовтузні. Вона сиділа і дивилася на чорне небо. Потім пішов сніг, і у вухах у неї зашуміло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхні погляди зустрілися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що її підчепили за ноги. Нестеренко підвів руки, але хукнуло – і він сповз, лишаючи на косяку червоні тонкі смуги. Вона навіть порахувала, що дві. Вона сиділа, як оце і зараз, і дивилася, що буде далі. Було, звісно, неприємно. Фікса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка і полоснув синім лезом по горлу. Серафима зойкнула і підібрала на стільчику ноги. Кров була зовсім не червона – чорна. За рік вона цього перебачила. Її знудило. Мілка у шкіряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що від нього лишилося, ухопила її за руку і потягла в холодну ніч, з голими деревами і білим снігом.

6

У житті таланить покидькам. Це Микола Георгійович Реус знав напевне. Майор Реус із зовнішністю неандертальця, інтелектом Білла Гейтса. Реус носив штани, подібні до козацьких шароварів. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим відливом прикривав свої важкі слонячі ноги. Неодмінними для нього були свіжа добротна сорочка фірми «Левіс» і невидима, навіть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз він зачудовано повертав на мідний таз сонця широке лице з переламаним носом, підставляючи під косе проміння понівечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш ніж усвідомити целулоїдну прекрасність життя, відчув, що його крихітна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бзділи, верещали і билися, а майор уперто вимітав їх кожного разу і доскіпливо збирав докупи, мов обривки розірваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастанність починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пізньою осінню.

І саме восени, повертаючись до своєї контори, він побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкіряний плащ, а потім попливло перед очима, і від того його сон сповнився мовби торохкотінням зламаного будильника. Але це входило в плани підстаркуватого майора. Можливо, не так підстаркуватого, як утомленого. І він почав спостерігати за під’їздом будинку на Басейній, де була кав’ярня, будинку, що його нині вже немає. Дуже скоро Реус дізнався причини появи жінки у рожевому плащі, вичислив за три тижні те, що київська міліція вираховувала три роки.

Реус і далі мав би Фіксу за дрібного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустріч із Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у голові і зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирі. Прокидався серед ночі і разом з міцним «Кемелом» сьорбав ніяке нічне повітря, зовсім по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знаків чи просто так ворушачи очима пітьму. Так минуло три дні, досвід дорослої людини поборов почуття, і колишній майор вийшов на вулицю.

Справа в тім, що спершу він тримав, на Бастіонній, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, відкрив фірму, що надавала криміналістську допомогу державним службовцям і взагалі – кому завгодно. Вона проіснувала рік, Реус «піднявся» трохи й перебравсь під державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нічними хмарами низько над містом.

– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.

7

Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.