Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

Листопадовий здвиг

Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу Польський національний комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія (ввійшли 23 наші посли до Державної ради у Відні) проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї^[128]. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада^[129].

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям^[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станиславівській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості^[131]. «Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, – писав його бойовий побратим О. Кузьма. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».

Від імені Військового комітету Д. Вітовський заявив:

– Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!

– Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? – спитав його обережний К. Левицький.

– Цілковито.

– І коли ви думаєте приступити?

– Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, – відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.

Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть обережних членів Української Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували військові.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу^[132].

Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»^[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (1873–1920) розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (1890–1937) командувач наказав негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «ні одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.

Увечері Д. Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалось – до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків, – що це зможуть здійснити українці, його творці не вірили. Зразу ж визначили ряд об’єктів (військові склади на Янівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких – замало (Головний двірець, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки – відступати до Красного, великого залізничного вузла.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватися нейтралітету. Невдовзі загін поручника Т. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий І. Сендецький з 75 стрільцями оволодів галицьким намісництвом і заарештував генерала К. Гуйна. Ветеран легіону УСС чотар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Р. Пфеффера, а чотар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. Чотар С. Витвицький взяв під контроль Австро-Угорський банк. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали – Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди.

Удосвіта залите дощем місто Лева повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замаяв синьо-жовтий прапор, виготовлений Марією Лазорко (дружиною директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами на Львівщині у березні 1919 р.), стрільцем Левом Гецом, гімназистами Миколою Котиком і Миколою Пачовським^[134].

О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт «обережному на всі боки» К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом^[135]. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? – писав сучасник подій, історик Олекса Кузьма. – В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»^[136]

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник К. Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він, новопризначений президент намісництва, уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р., передав її голові львівської делегації Української Національної Ради К. Левицькому (засідала неподалік, у будівлі Ставропігії на вул. Бляхарській, тепер І. Федорова).

1 листопада на мурах Львова з’явилася відозва Української Національної Ради:

«Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава.

Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.

Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням.

Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається».

Того ж дня Національна Рада звернулася і до населення Галичини:

«Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави… Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу…»^[137]

Отже, вже в перших документах керівники повстання намагалися заручитися підтримкою широких народних мас і, в якійсь мірі, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинається. Військові кола, і перш за все Д. Вітовський, одразу ж закликали зміцнити збройні сили, вважаючи украй необхідним посилити війська у Львові, над яким швидко збиралися грозові хмари.

На жаль, перший великий успіх породив передчасну ейфорію як в українських діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже на другий день покинули Львів і розійшлися по домівках.

Увечері 1 листопада група галицьких діячів і військових відпровадила на вокзалі генерала Гуйна та інших високих чинів австрійської адміністрації. «Мені, старому, здається, – сказав на прощання Гуйн, – що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники – це завзяті люди». І він не помилився.

Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини. Ядром повстання були українські військові підрозділи. Зокрема, в Коломиї австрійське командування намагалося відправити курінь 24-го полку на Італійський фронт, але 1 листопада його стрільці перебрали владу у Золочеві й роззброїли австрійські частини на станції Красне. Група сміливців старшинської школи під командуванням Ярослава Рибака стала ініціатором перевороту у Жовкві. Значні військові сили – 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластунів зібрав Військовий комітет Стрия. Під загальним командуванням сотника В. Колодницького вони оволоділи містом і навколишніми селами. У Кам’янці-Струмиловій Український громадський комітет (о. М. Цегельський, Р. Петрушевич, І. Вертиполох та ін.) роззброїв старшинську школу. Під керівництвом старшин Ю. Шепаровича, В. Назаревича, О. Косаревича 70 курсантів-українців та близько 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу в повіті. У звіті щирецького військового комісара Василя Тибінки відзначалось, що 1 листопада 200 українських вояків перебрали владу в місті й 30 стрільців направлені до Львова. Ядро станиславівського гарнізону – 90-й стрілецький полк оголосив прихильність Українському комітетові, очолюваному адвокатом Л. Бачинським. 2–3 листопада українські старшини Теребовлі В. Шкварок, Р. Цегельський, В. Тричук провели переговори з чеським командуванням піхотної дивізії і досягли угоди щодо відправки дивізійників до Чехії. Таким же способом українцям вдалося випровадити з Жидачева великий військовий табір угорців та реквізувати їхню зброю.

У Галичі, Підволочиську, Бережанах, Козовій, Гусятині, Самборі, Турці, Яворові повсталі селяни організувалися в загони. У ніч на 1 листопада селяни приміського села Білої захопили тернопільський залізничний вузол. Загін хорунжого С. Орищина зумів нейтралізувати полк угорської артилерії на залізничній станції Броди^[138]. Л. Рубінгер з кулеметною сотнею та стрілецькою четою роззброїв угорський підрозділ на залізничній станції Красне. Владу в містечку Комарно перейняв селянин Г. Тершаковець.

Безпосередньо перейняттям влади, організацією нового життя у повітах, як правило, займалась творча галицька інтелігенція – письменники, педагоги, священики, діячі українських товариств. Зокрема, у Галицькому повіті – І. Блажкевич, Косівському – М. Козоріс, Ф. Замора, Яворівському – М. Білик, А. Маренін, Сокальському – Р. Перфецький, Стрийському – о. О. Нижанківський, С. Сингалевич, Старосамбірському – С. Левицький, у Тернополі – П. Кармапський, Чорткові – О. Капустинський, М. Мельник, Самборі – А. Чайковський, І. Фляк, Козові – Ф. Коковський, Теребовлі – о. С. Мохнацький, Рудках – о. С. Онишкевич, Тисьмениці – В. Михайлівський, о. С. Левицький, Жовкві – М. Король, Ю. Кантимир, І. Коссак, Я. Рибак, Дубромилі – К. Стецяк, Раві-Руській – І. Джижора, І. Кунців, Золочеві – Г. Стефанів, М. Балтарович, Кам’янці-Струмиловій – Р. Петрушевич, І. Вертиполох, о. М. Цегельський, Мостиськах – С. Байдала, Бібрці – К. Дуб, Сколе – о. М. Мосора.

На жаль, не вдалося уникнути кровопролиття у західних повітах і містах, заселених значною частиною поляків. Так, тільки після прибуття до Дрогобича військових частин 2-го листопада українцям вдалося опанувати містом. Але сусідній Борислав, де на нафтопромислах працювали здебільшого поляки, супротивник утримував до 10 листопада 1918 р.

Над Сяном і Попрадом

Особливо гострим виявилося військово-політичне протиборство на західному етнічному приграниччі. Ще наприкінці жовтня було піднято синьо-жовті штандарти в українізованих військових частинах у Любліні, Кракові, Ряшеві, Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, але підрозділи легіоністів виявилися там сильнішими і новій польській владі вдалося нейтралізувати ці заворушення стрілецтва.

31 жовтня сотня поляків на чолі з генералом Станіславом Пухальським (1867–1931) намагалася обійняти владу й у Перемишлі^[139]. Однак ці плани не вдалося здійснити. На допомогу українському громадянству княжого міста прийшов 9-й український піхотний полк (200 стрільців) під командуванням хороброго підпоручика М. Федюшки із приміської Журавиці. Незважаючи на дощ, на ринковій площі зібрались ще й вісім тисяч селян-українців із навколишніх сіл. Відтак у четвер уранці в Народному домі відбулось величне віче, учасники якого присягли: «Польське панування в Перемишлі може прийти тільки по їх трупах». Там же було обрано Перемиську Народну Раду (Українську Національну Раду) на чолі з адвокатом і громадським діячем Теофілем Кормошем (1861–1927). До її складу увійшло 13 чоловік – представники від інтелігенції, робітників і селян повіту^[140]. При повітовій Раді створено ряд комісій – військову, фінансову, харчову, санітарну та інші. Її органом став часопис «Воля». Всього при фінансовій підтримці професора гімназії Олександра Яреми вийшло три числа вечірньої газети (5, 7, 10, листопада).

Враховуючи настрої польської частини населення міста, а також чималу активність легіоністів на чолі з генералом С. Пухальським, члени повітової Ради вирішили одразу ж нав’язати конструктивний діалог із польською громадськістю, яка прагнула будь-що включити Перемишль до складу відроджуваної II Речі Посполитої. Відтак уже першого листопада від 15.30 до 22.00 відбулися переговори обох сторін, у ході яких було досягнуто згоди створити польсько-українську комісію. До неї увійшли з української сторони – посол Володимир Загайкевич (1876–1949), директор Каси хворих Іван Жолнір, директор гімназії Андрій Аліськевич і професор гімназії Михайло Демчук, а з польської – професор гімназії Фелікс Пшиємський і три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовський. Пізно вночі ці вісім членів комісії підписали угоду про утримання спокою і порядку, згідно з якою вони тимчасово обіймали владу у місті й повіті. Для виконання адміністративно-поліційних функцій була створена із тисячі українців і тисячі поляків спільна міліція^[141]. Крім Перемишля, спільні міліції діяли у Красичині та Бірчі.

Наступного дня на мурах Перемишля з’явилася відозва комісії «До населення міста і повіту!», в якій містився заклик «до спокою і громадського порядку». Діяльність комісії підтримала Жидівська Національна Рада, створена у Перемишлі 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова, яка закликала поляків не падати духом і водночас… не виконувати наказів свого генерала Пухальського (до речі, обраного в склад комісії) щодо роззброєння польських частин на Засянні^[142]. Поспішна відозва поляків дестабілізувала суспільно-політичну ситуацію в повіті. У цей час, як зазначала газета «Воля» від 5 падолиста 1918 р., «польські легіоністи підступом роззброїли 9-й полк, а його офіцерів інтернували. Рівночасно на даний поляками знак стали озброюватись польські студенти і провокувати українське населення. Кілька озброєних недоростків, видно на приказ своїх провідників, вдерлися навіть до палати нашого єпископа Коциловського і шукали там оружія і амуніції. Провокаційне поведения польських загорільців викликало незвичайне обурення серед українського населення Перемишля і околиці. Здавалося, що ще хвиля і прийде до оружної розправи… Дійшло до того, що в ніч з суботи на неділю якісь польські загорільці острілювали з машинового кріса Медику і ранили кількох селян. Та загорілість потягнула за собою обсажения Перемишля українськими військами».

Провокації легіоністів змусили Українську Національну Раду перейти до рішучих дій. О п’ятій ранку 4 листопада підпорядковані їй п’ять українських сотень обеззброїли польські сторожі в місті, крім Засяння. Учасник бою старшина Віктор Петрикевич згадує (його спогади зберігаються у Бібліотеці Народовій у Варшаві), що в нічних сутичках загинуло двоє стрільців і п’ять легіоністів. Тоді ж інтерновано генерала Пухальського і декілька польських підрозділів^[143]. Уранці Українська Національна Рада оголосила, що перебирає у свої руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваємо Вас всіх без ріжниці народности і віросповідання до безуслівного спокою і послуху нашим зарядженням. Брами домів належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоїв є безуслівно заказана. Горожани! Запоручаємо Вам безпечність публичного порядку, життя і майна. Апровізацією міста і повіту займемося щиро. Просимо о повнє довір’я і поміч. Працювати будемо для добра всего населення совісно і безсторонно…»^[144]

Все ж діяльність спільної комісії не припинялась і в наступні дні. На цей час збройне протистояння сторін ще більше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легіонери зарубали чотирьох стрільців, а в ряді сіл реквізували худобу, арештували невинних людей. Реквізиційні акції провели, на жаль, й українці. Віктор Петрикевич згадує, що на Засянні легіоністи в час богослужіння зробили ревізію в каплиці о. василіян, при цьому пригрозили револьвером отцю Васильківському. Всі ці факти і мала розглянути спільна комісія. Але 10 листопада її діяльність була перервана.

Переїхавши міст, перед залізничним двірцем з’явився польський бронепотяг (далі колія була розібрана), розпочавши обстріл міських кварталів. У ході двогодинного бою із грізною машиною загинуло два стрільці.

11 листопада польське командування стягнуло під місто чимале підкріплення і запропонувало українцям о 12.00 скласти зброю. Українці вирішили боронитись. Тоді о 12.15 легіоністи почали артилерійський обстріл центральної частини міста. У жидівській частині міста запалали будинки, зав’язалися запеклі бої на вулицях Францішканській і Міцкевича. У хід пішли ручні бомби. Відтак українські захисники відступили з міста, так і не дочекавшись підкріплення зі сходу^[145]. Нова влада інтернувала близько 1 тис. українців, а на євреїв наклала контрибуцію у сумі 3 млн корон^[146].

Навколо Перемишля запалало справжнє вогнище війни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р. Ще й нині українці Перемишля з болем показують на залізничний міст, який тоді пошкодували зірвати українські вояки. Натомість місцеві поляки неподалік збудували величний пам’ятник Орлятам Перемишля – своїм захисникам міста і загалом відродженої Польщі.

Радикалізувалася в ті дні й поневолена Лемківщина – «забута людьми і Богом земля поміж Сяном і Попрадом». Центром першого «огнища самостійного відруху» – Лемківської Республіки – стало село Вислок Великий Сяноцького повіту, другого – Західнолемківської Республіки – села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки (всього близько 30 сіл) греко-католицький парох Панько Шпилька та вчитель Григорій Судомир ще 3 листопада виступили за злуку і передачу своєї тимчасової влади урядові ЗУНР, організували міліцію^[147]. Аналогічне рішення ухвалили 27 грудня 1918 р. мешканці с. Мушинки Новосончівського повіту. Протестувальники закликали лемківські громади знімати старих війтів й обирати нові громадські ради у Грибівському і Новосончівському повітах, а також лемківських селах Закарпаття. У відповідь громади сіл Лелюхів, Мілік, Злоцьк, Щавник, Ястрабик та ін. обрали нових українських комісарів^[148].

Дещо інакше відбувалися події в Короснятинщині, Ясельщині та Гормоччині. Там москвофіли домагалися прилучення Західнолемківської Республіки до Росії. Лемківська руська народна рада теж створила міліцію. Перша республіка проіснувала до 23 січня 1919 р., друга – до початку 1920 р., а їхніх лідерів заарештували поляки^[149].