Я (Романтика)

– Хе… Хе… Тавонароля!

– Чуєте, яка вбогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонаролі». Іноді навіть шкода його.

Анарх подивився на хлопчика й сказав:

– Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!

– Дивуватися зовсім нічому! – і Хлоня відкинув волосся: – Давайте краще про інше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от у цю мить я – ні з того, ні з сього – згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…

Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.

– А як же вийшло? – спитав анарх.

– А так, – сказав Хлоня. – Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: «Що це?» Але чую тільки, як у нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, у степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».

Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.

– Ви не знаєте, – спитав він раптом, – що це «банзай»? Здається, це те, що в нас «слава». Це так в Японії? Да?..

– Да! – кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.

– Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав. – А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?

– Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.

– Нє! – почав патетично Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самі знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав леґенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Нібито я – не я, а китайча… Знаєте, з тієї-от далекої Манджурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:

 
Пекін, Нанкін і Кантон
сєлі вмєстє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай,
 

– співаю оце та йду і йду. І дивлюся я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу: «Ле-ні-н». Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає… Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає: брудною ганчіркою.

Хлоня зупинився.

– А коли я прокинувся, – говорив він далі, – то – що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.

Хлоня відвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сентиментальні краплини.

– Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх.

– Да, товаришу, – кинув тремтячим голосом Хлоня, – я – глупеньке китайча, яке мріє про невідомого Леніна… – і раптом скинувся: – Товаришу! Це, здається, сестра Катря сказала: «Ленін повторюється через п’ятсот літ»?.. Це сестра Катря сказала?

Хлоня скочив із стільця, здавив голову й кинувся до веранди. Анарх здивовано подивився йому вслід.

Потім підвівся й теж пішов у свою палату. Він уже не прислухався до шамотіння ночі. Але у вухах його й досі звучало:

 
Пекін, Нанкін і Кантон
Cєлі вместє в фаетон
І-і-і… поєхалі в Шанхай
Добивать кітайскій чай.
 

І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер.

Коли анарх підходив до веранди, вдарило в мідь, на нічну лежанку. За амбарами, що біля конторських будівель, стукар одноманітно задробив у калатушку. Електрична станція добивала останню годину: через годину погасне світло, і санаторійна зона порине в морок. Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться й повиснуть над верхів’ям строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папороті.

Тільки на міській магістралі будуть метушитися багряні огні, а на поселках загавкають собаки, і цей собачий концерт буде неясний і смутний, як перше юне кохання.

Анарх відчув, як горіло йому обличчя. Він повернувся й пішов до чорної кухні, де завше можна було дістати холодної криничної води.

Добрівши до вікна, він постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль.

Вийшла покоївка й подала воду. Скоро вибіг і санаторійний дурень. Уздрівши анарха, він – ні з того, ні з сього – загоготав, метнувся вбік і пропав у гущавині дерев.

VII

Випадок, що його чекав анарх довго й з такою незрозумілою для нього самого тривогою, випадок цей нарешті прийшов. Скоро він стикнувся з метранпажем сам-на-сам. Цьому допомогла заразна хороба одного із санаторійців. Санаторієць захорів саме в тій палаті, де був Карно, а коли почали розміщати його співпалатників, то випадково метранпажа положили в той номер, де був анарх. Таким чином виявилось багато можливостей для tete-a-tete. І однією з них він і скористався.

Проходив якийсь неможливий кінець літа. Стояла гаряча нагартована спека й добігала 35 градусів. Потім раптом ртуть падала так низько, ніби дальні небесні верхів’я розрізали трикутники печальних гусей, що летіли у вирій із вологодських сіверких озер. З ріки прокидались холодні потоки й бігли на санаторійну зону, заливаючи повітря запахом вогкої осоки.

Тоді сад похмуро нашорошувався й стояв пустельний і невеселий. Хорі купчились у палатах, і ніхто з них не рішався вийти туди.

Проте на другий день хмари зникали, сіверкий вітер пропадав, і тільки його відголоски, що випадково залишились на зоні, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш і, прорвавшись, нарешті, в степ, панічно, як оглашенні, відкидаючи від своїх невидимих підків бризки грязі, тікали за обрій.

Тоді знову за межами миготіли нагартовані дні, і по шкалі спішила – вище й вище – ртуть. Тоді вдень стояла густа, спокійна спека, а надвечір’я тривожило неспокійні мислі: мислі відходили в степ і поринали в мовчазних перевалах. Стояла матова безгранність, сторожка й схвильована, і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих просторів.

Але в той день, коли він поговорив сам-на-сам із Карно, ртуть упала до неможливости. В цей день знову прилетів сіверкий вітер, і над санаторійною зоною стояли похмурі сконденсовані води.

Це було приблизно на третій день після того, як метранпажа положили в анархів номер. В цей вечір ніхто їм не пошкодив побувати вдвох. Навіть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась.

Цікаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. От уже третій день ні той, ні другий не сказав жодного слова. Ця мовчанка іноді доходила такої напружености, що анарх остаточно виходив із себе. І тоді він навіть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кімнату, або підходив до штори і вперто розглядав сусідній флігель. Цей напіврозбитий будинок, який пережив грозу буйного часу, відходив у яблуневий глуш і переносив мислі в інші сфери відчувань. І те, що він загруз у буйний яркозелений листяник, приносило заспокоєння, а замуровані двері й розбита самотня жирандоля біля них нагадували тихий димок юної інсурекції: димок, мов дальній святочний запах ладану, заносив на своїх парусних крилах анархову душу в тихе наївне дитинство.

Зате глухої ночі, коли анарх – ні з того, ні з сього – раптом прокидався, він не находив виходу. Йому навіть ввижалось, коли він заплющував очі, що від метранпажевого ліжка хтось іде, і йому виступав холодний піт на чолі.

«Але в чім річ? – думав він. – Що за глупота! Це ж найсправжніша патологія!»

І тоді він знову шукав причини манії пересліду. І здавалось іноді, що він от-от її найде. От-от із таємної тайни підсвідомости вийде якась мисль, і тоді все йому буде ясно. Саме якийсь деталь. І цей деталь йому обов’язково треба найти.

Анарх впирався очима в одну якусь крапку й довго дивився на неї. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брів час по сірій дорозі санаторійного закутку, проходили якісь підсумки, знову поставали мислі, маячів санаторій на краю світу, – але стояв і тоді туман. І замість деталю, якого так він шукав, поставали інші деталі й тільки заплутували справу.

От він бачить себе в якомусь закинутому провінціяльному городку. Іде ніч, іде Великдень. – Тюрма. – В камері він – анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа – лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: «Внесеш контрибуцію?» – Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» – Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великоднього дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. У цім краса й радість м’ятежу… – Нарешті дрібного буржуя виводять. Тоді анарх бреде з в’язниці на тюремний двір і легко зідхає. Стоїть густа темрява. Зараз опівночі. З глухих кварталів провінціяльного городка долітає хмільний шум: прокидається весна. Збоку чохкає невтомно водокачка. Десь б’ється повінь, і глухо гримлять криги. Тоді над городком спалахує фоєрверк, і враз урочисто гудуть великодні дзвони. То християни стрічають воскресіння Христа. І тоді ж за похмурою стіною в’язниці розриваються короткі постріли… Анарх заходить у в’язницю, йому доносять, що крамаря розстріляно. Він бере список і просто викреслює його ім’я.

Так проходить один деталь, за ним – другий і – без кінця… То йому раптом до болю захочеться вибігти з палати й пограти з кимсь «у дурника» або «в свинки».

Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенить лікарів сетер.

«Ах, яка глупота!» Ніякого деталю нема, і деталь є звичайний фантом, який утворила його хора фантазія. Більше того, він, безперечно, нормальна людина й тільки має претенсію на складність натури. Тут давно пора поставити крапку! І справді: все це тільки смішно й дико. Все це – результат його легкодушности – не більше… На чорта й кому він здався? Його ж ніхто не примушував поривати із своїм світоглядом! Очевидно, ніхто й не перелякається, коли він знову об’явить війну сучасному ладові. Нарешті, коли на нього так погано впливає санаторійна обстановка, його ж ніхто не затримує тут. Можна виїхати хоч завтра.

Але, коли анарх підходив до цієї думки, що він може, коли схоче, покинути санаторійну зону, десь у глибоких тайниках ховалась йому мисль, що це він неправду каже, що відціля він ніколи не вийде, що відціля нема повороту, як із того світу, що в цім саме й полягає – коли він хоче – вся драма.

І він знову дивився в одну крапку й шукав цього неможливого деталю.

І в той вечір, коли він зостався сам на сам із Карно, він лежав на койці й тупо дивився кудись у стелю.

З ранку стояв темрявий день. Над санаторієм проходили дощі. Дрібно горошила покрівля, і тільки зрідка налітав сіверкий вітер. Ртуть падала. Ріки не видно було: вона пішла в тумани, за провалля. Сьогодні хорі не ходили в садок.

Хорі, крім Карно, пішли на веранду, де зібралася група: відтіля доносились голосні голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю.

Але не вгомонити стихію, не вгомонити дощ. Коли тямкають краплі, тоді дерева похило в ґрунт і ледве-ледве шелестять зеленню. Одгриміли грози в степовім краю. Сонце здає позиції й відходить у даль. Риплять тачанки дощів і тріскотять кулемети чвирі. Степами, оселями наступають туманні дні… І падає ртуть.

Але, може, то так здається? Отже, вчора на далекій десятині горів соняшник?..

За вікном, за зоною, скрикнув хтось і – безгоміння. Анарх напевно знав, що він не спить. Був він і справді нікчемний, непоказний. Тільки високий лоб, що починався від енергійного перенісся, міг би збентежити нервову людину. Це була якась безвихідна башта… Вона розганялася на крейдяну лисину і, здавалося, впирається в неї тільки для того, щоб піднятись вище. Більше в нім нічого показного не було. Це все-таки був найзвичайнісінький метранпаж, яких багато бачив анарх у різних друкарнях.

Анарх певний, що Карно, як і кожний Карно, відограє в свойому виробництві не тільки технічну ролю, але – головним побитом – культурну. Інтелектуальна кваліфікація Карно, безперечно, досить висока, як і кожного Карно. Анарх певний, що Карно завше воює з інтелігенцією, щиро ненавидить її, рекомендує їй стати до виробництва й страшенно буває здивований, коли виясняється, що цей чи інший об’єкт його нападок стоїть нижче за нього своєю ерудицією. Карно знає: він – метранпаж, вісім годин у день стоїть в отруйному пилові своєї друкарні, вісім годин збирає набори, підбирає літери, перев’язує мотузком гранки. Карно знає, що як би його не пхали на відповідальну посаду, він ніколи не вийде з друкарні, бо він не хоче керувати апаратом: він ніде не скінчив не тільки вищої школи, але й середньої. В анкетах Карно пише у відповідній рубриці: «Робітник». – Освіта? – «Самоосвіта».

Анарх був певний, що це і є той Карно, якого він малює в своїй уяві. І тим більш незрозумілою була тривога. – І справді, чому він так хвилюється?

Він подивився на Карно.

Метранпаж і тепер лежав нерухомо, витягнувши руки по боках і тим нагадуючи різьблення. Карно так тихо й непомітно дихав, що здавалось, він давно вже випустив останній подих.

Над вікном нависла чорна, мов атрамент, хмара. Накрапав дощ. І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Вечоріло.

Раптом Карно підвівся й спустив із ліжка ноги. Анарх не стримав себе й здригнув. Тоді метранпаж провів рукою по своїй голеній голові й спитав із відтінком звичайного йому гаркавого сарказму:

– Навіщо ви мене шукали? пам’ятаєте?., на стільці?

– Це ж коли? – спитав анарх, і в ту ж мить йому прийшло в голову, що метранпаж зовсім не той Карно, якого він тільки-но малював у своїй уяві в колі друкарів на фоні буденної професійної праці. Це була саме та людина, яка не дає йому покою. І ця мисль остаточно паралізувала його волю.

– А тоді… хіба забули? – кинув Карно. – Здається, декілька днів тому?

– Ага… це тоді… – ніби й справді анархові остаточно потрібно було признатися, що він шукав метранпажа.

Карно саркастично усміхнувся:

– Так! Тоді… Для чого ж шукали?

Наступила ніякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха і, очевидно, чекав від нього відповіді. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йому, – мало того: йому здалося, що перед ним стоїть щось надзвичайне і росте, і росте, і затоплює собою всі кімнати. І він, волохатий, величезний анарх, безпомічно борсається. Ще один-два моменти – і він упаде на коліна й заскиглить жалібним голосом, щоб не чіпали, щоб помилували його.

Але – прояснюється: перед ним – нікчемний, мов миша без хвоста, Карно. І тоді анарх почуває, що він шаленіє. Перед ним раптом постає відпускний солдат, який, прийшовши з війни додому, застає на брачному ліжку свою жінку з сусідським дванадцятилітнім хлопчиком. Він схоплює цього хлопчика за ноги, дивиться на перелякану, білу, як крейда, дружину, робить помах тілом цього юного льовеляса, спокушеного його ж жінкою, і з силою вдаряє ним об стіну. І замість хлопчика перед ним розтрощений череп.

Анарх, як ведмідь, підвівся і – воістину – рявкнув:

– Чого ви хочете від мене?

– Чого я хочу? – усміхнувся Карно. – Власне, нічого! Мені здалося тільки, що ви шукали мене…

– Да! Я… вас… шукав! – направляючись до дверей і ледве стримуючи себе, чітко сказав анарх. Потім із силою грюкнув дверима й пішов на веранду. Проходячи повз вікна у вестибюль, він мимоволі зиркнув у свою кімнату.

Карно й тепер сидів на ліжку, як різьблення, і всміхався саркастичною усмішкою.

Анарх повернувся в палату тільки тоді, коли до неї зібрались усі хорі. Забігала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотіла ближче познайомитись із метранпажем. Сестра Катря звернулася до Карно з якимсь запитанням, але той – ні з того, ні з сього – зустрів її нахабним поглядом і одвернувся до стіни. Про це, між іншим, узнав увесь санаторій, і метранпаж остаточно всіх обурив.

Але плебеї – певна частина санаторійної публіки – виправдовувала «свого». Проте й плебеї здвигнули плечима по закутках, бо й від них Карно тримав себе окремо.

Тільки Хлоня сміливо підходив до метранпажа й похлопував його по спині:

– Що братішка?

Що ж до анарха, то він почував: безпричинна ворожість до Карно що далі, то більш зростає. Тієї ж ночі він якось зиркнув на метранпажа – і темна мисль майнула йому в голові.

А втім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль.

Бо далеко – чи з буряків, чи на буряки – рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня.

VIII

Його ніби щось штовхнуло, і він розплющив очі. Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарного дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря.

За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку.

І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно «кукуріку».

Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі.

Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.

До ріки побрела отара товару. Виліз заспаний санаторійний дурень і крикнув теж дико: «о». Потім підбіг до ялової й почав ударяти по ній клюкою. Дурень остаточно збожеволів. Він так яро бив тварину, наче вибивав їй велике горе («вона ж досі не продовжила свого існування, вона ж досі не завагітніла»). І здавалось, що в глибинах ріки ходить зграями риба і в хорій млості треться, ще треться й викидає, затоплює ікрою ріку.

Анарх бадьоро ступав по доріжці.

Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж цієї ночі приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть хотів голосно зареготати, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав свої мускулясті руки і в млості витягував своє грандіозне тіло. Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хоробу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше, як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде.

«Ну, і хай пропадає – подумав він. – Лиш би не зараз».

Підводилось сонце, прекрасне, як і в перші дні народження світу. Палахкотів жовтожар. Завагітніли яблуні й родили; тепер легко зідхати в голубу далечінь. Тільки-но відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях голубими незнайомками.

Скоро з палат повиходили хорі й сестри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обіймав.

Анарх пізнав приплив гарячої крови і, коли в залі раптом ударив хтось по клявішах, коли, спотикаючись, побігла музика легкої шансонетки й наздогнала його, він чітко пішов уперед. Він знав, що раптово може вирости башта неможливої муки, і він поспішав; зараз кипить над рікою жовтожар, і зараз не треба думати, не треба знати.

Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши в той бік, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав у нім не більше, як приплив апатії.

Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п’ятнадцять хвилин вилітали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республіки.

Високо підвівши голову, мовчки, ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки, коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.

Анарх одкинув у бік гілку й побачив сестру Катрю.

Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.

– Раненько ви підвелися сьогодні! – сказала сестра Катря.

– Як бачите!

– Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.

– Хіба ви ще й досі не одержали командировки? – спитав він, щоб що-небудь сказати.

– І досі! Вони остаточно мене замучили! – гаряче сказала сестра Катря. – Я буквально не маю вже сили жити тут.

– А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.

Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.

– Перш за все Майя неправду каже. І взагалі вона не вміє правди говорити. А потім Майя зовсім інша людина.

– Це ж як?

– Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.

– Що ви?

– Я знаю, ви цього не можете подумати, – сказала сестра Катря. – Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!

– А ви це відкіля знаєте? – усміхнувся він.

– Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?

– Саме?

– Саме… того, що ви живете з Майєю.

– Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.

– Думка моя така: Майя – нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність – це ж княжна! Я навіть думаю іноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить, все це говорить за її аристократичне походження.

– Але цього, я гадаю мало, щоб не любити її?

– Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.

– А все-таки, за що ж ви її не любите?

– Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одно: Майя – надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це – факт, і ви не одмовитесь од цього, поскільки частину цієї ваги й ви носите. І взагалі я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В данім разі я покладаюсь на свою інтуїцію.

Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав – ні з того ні з сього – образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в нім. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, ураз розсіялось.

– Я гадаю, що ви прибільшуєте! – сказав він, беручи під руку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.

– Ви так хочете зараз вірити – хай буде так.

– Знаєте що? Давайте покинемо про це! – сказав він і зідхнув.

Сестра Катря фаркнула й нервно поправила свій чорненький бантик.

– Пробачте! – тихо сказала вона. – Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.

– Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?

Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. В далині по звертистій металевій лінії маячів ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просівав голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п’яно пахли берези.

– І правда гарно! – сказала сестра Катря. – Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в «критику чистого розуму», мені здається, що я шукаю там саме його – цей фартушок – біленький, як перший далекий сніг.

– Цікаві асоціації.

– І навіть більше того, – сказала сестра Катря. – І тепер після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радости.

Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.

– Савонаролечко!

Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:

– До побачення. Я піду!

Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла вбік і скоро зникла в зарості.

Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались – Майя й Хлоня. Іншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його «сволоччю», анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радости, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.

Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.

– Чижик-пижик! Руку! Мир! – сказала вона.

Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.

– Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? – казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. – А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м’язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!

Анарх мовчав.

– Ей, ти, куди ти тікаєш! – крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.

Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.

– Ну, Хлоню, – звернулася Майя до юнака. – Як ти сказав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?

– Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, – сказав Хлоня.

– Чому ж це шкода?

– А тому, що ви – злючка!

– Злючка? – зареготала Майя. – Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?

– А яке ви маєте право називати мене на «ти»?

Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:

– Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на «ви».

– Не я хочу перейти на «ви», – сказав Хлоня, – а ви мусите зі мною говорити на «ви».

– От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет.

– Себто я не мужчина?

Майя ще голосніш зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блюзку й халат і подивився уважно на Майю.

– Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?

– Я? Залицяюсь до тебе?

– Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе.

– Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? – знову зареготала Майя.

Хлоня почервонів.

– Ну, я не так, значить, висловився.

– Покинь, Хлоню, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну?

Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок, і запахло. Він вбирав запах конвалії й уважно дивився на Майїне декольте. Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.

Хлоня вже заспокоївся.

– Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив він.

– Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твойому, можна так сказати? Хлонько, повтори!

– Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів – повторив юнак.

– Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш десь на провінції парикмахером.

– Хай буде й так: це теж непогано!

– Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?

– Я сказав би: «був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»

– І все?

– Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.

– А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible^[3].

– Прошу не ображати мене!

– Хіба ти зрозумів? – зареготала Майя. – Я ж нарочито і вжила сальонової мови, щоб не образити тебе!

Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.

Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце й гриміло в простори. Далеко на Ґралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.

– Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… – промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. – Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?

Анарх подивився в Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.

– Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніш?

– А хоч би й це! – нервово кинула Майя.

– Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.

Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.

– Значить, у тебе єсть якісь тайни? – сказала вона.

– Ніяких тайн у мене нема, – в’яло промовив він і, положивши руку на Майїне коліно, заплющив очі. Він що далі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. – Покинь мене розпитувати.

– Хіба тобі неприємно?

– Так.

– Дивно! – сказала Майя і ще щільніш притулилася до нього. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…

– Ти думаєш?

– Да, я думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.

– Ну, коли ти так цікавишся, – знову в’яло сказав анарх, – то я тобі скажу: я хорий.

Майя покосила очі на анарха й тихо запитала:

– Чим же ти хорий?

– Хіба тобі не все одно?

– От чудак! – неприродно засміялась Майя. – Я ж тебе кохаю… Хіба ти забув?

Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:

– Давай не будемо валяти дурня.

– Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, – образилась вона. – Ти зі мною просто не рахуєшся. Невже я тільки й валяю дурня? – і потім спокійно сказала: – Я тобі скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсім не така хороба, як у людей. Ти, мабуть, хорієш – тільки, будь ласка, не шукай тут задньої мислі – хорієш на анархізм… Да?

Анарх подивився на Майю. Але й зараз її очей не видно було: їх прикривали довгі вії.

– Ні, у мене інша хороба.

– Ну, от і скажи мені… Чого ж ти мене мучиш?

– Я бачу, тебе дуже цікавить…Так от: я хорий гістерією.

– Тільки всього?

– Тільки всього!

– Ну, я тобі не вірю. Коли б було тільки це, ти б так довго не мучив мене.

– Це, бачиш, залежить від темпераменту, – ще раз в’яло промовив він.

Майя засміялась своїм тихим негарним смішком і грубо скинула з колін анархову голову.

– Ходім на зону! – сказала вона. – Чижик-пижик! Мене не обдуриш! – і погрозила пальцем.