Я (Романтика)

Тепер анарх просто не чув дідка. Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз навіть здалося, що це його старий знайомий.

Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хорі, підійшов психопат.

Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й ніби щось згадував.

Розмови йшли на антирелігійні теми. Дійшли нарешті до попів, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сідали. Говорили й про інших: про святих і преподобних Онаніїв і Озаріїв. Для відомого кола й це улюблена тема. Дідок і тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.

– Ви кажете піп? Добре! Утилізируй і попа! Нема в нетрях ячейки – хай піп агітує з амвону! І потім я думаю, – додав він, – що і в цім оновленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-таки – містика революції. Не погоджуєтесь?

Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того: Майя назвала придуркуватим, за що психопат і образився.

Нарешті, коли біля жовтого пісочку хтось крикнув «хто робив – той валяв», публіка кинулась туди. І через деякий час на койці зосталися: анарх і сестра Катря.

Ця дівчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт і черезмірна делікатність утримували її від такої безцеремонної й уїдливої нав’язи, на яку здібна була Майя. І тому не дивно, що анарх порівнюючи також рідко бачився з сестрою Катрею, як і з Хлонею (останній взагалі любив самотність).

Зійшовся анарх із цією дівчиною в перші дні свого промешкання на санаторійній зоні. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря відрекомендувала йому Хлоню, який і прочитав одну із своїх патетичних новель. Після цього випадку не тільки Хлоня найшов у особі анарха свою постійну й уважну авдиторію, але й сестра Катря побачила, що вона не помилилась: саме таким і намалювала вона анарха в своїй уяві. – Сестра Катря була тихою дівчиною, голос їй ніколи не підносився на вищі нотки, і навіть тоді, коли вона хотіла висловити своє обурення, у неї нічого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса; саме цим трохи кирпатеньким носом і безцвітними тихими очима. Вся її одіж сиділа на ній якось незграбно, але і в цьому була своя привабливість. Особливо подобались анархові неслухняні кучеряшки з її русявого волосся, «вічна» біленька блюзка, на шиї – «вічний» бантик «котиком».

Чимсь древнім, забутим, але й близьким віяло від цього бантика.

І зараз, коли публіка розбіглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху доріжку в крижовник, що по ній ходили турґенєвські дівчата.

Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила соняшна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило – під вагою сонця – стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глухли в соняшній порожнечі.

Сестра Катря подивилася своїми тихими очима на анарха й сказала:

– Знаєте? Скоро їду. Подала рапорт.

– Зовсім?

– Так! Буду працювати десь в іншому місці…

– І радий за вас, і шкода, що їдете! – сказав анарх ласкавим голосом: він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно.

– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.

– Думаю, через два місяці – не більше: бачу – мене збираються затримати тут.

– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подібне до гістерії.

– Можливо! – покривився він.

Потім сестра Катря скаржилась, що бути біля города в нетрях надто важче, ніж десь у далеких нетрях. І потім їй важко в санаторій: вона вже ніколи не буде сестрою. Але сестра Катря розуміє, що для анарха ця тема не зовсім приємна.

– Ну, колись і ви виїдете! – сказала вона, зиркнувши на ріку, і задумалась.

Він скинув очима в яблуневий глуш і подумав: «колись». І раптом захотілось йому образити цю милу дівчину. Він ледве стримав себе, щоб не сказати: «а чи не хочете ви комбінації з трьох пальців?» Чому це всі певні, що він у стані повної анабіози? Чому це всі говорять із ним таким жалісливим тоном, ніби й справді з ним діється щось неладне? Безперечно, він мусить підлікуватися… Але що з того?..

З ріки війнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись і підкреслюючи свої фрази жестами степової дівчини: наївними і м’яко-суворими. Темою її оповідання були наші сірі санаторійні «будні», що з їх кола вона шукала виходу.

– Це якась ідіотська плутанина! – сказала сестра Катря й наївно подивилася на осоки. – Це якась ідіотська проблема, і їй нема ні кінця, ні краю. Я буквально не розберу: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик. Знаєте – мисль підійде до цієї мовчазної стіни й робиться порожнім дріб’язком. – Ви не думайте, що я тут, на санаторійній зоні, давно. Ні, я більш, як півроку, ніде не проживу. Це – натура. Іноді дивуються: я така тиха, смирненька дівчина – і така непосидюща… І уїду я відціля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цієї буденної мізерії…

Потім сестра Катря говорила, що її давить якась невимовна тьма. До того ж сестра Катря певна, що основної проблеми, яка виникає з природи людини незалежно від її переконань, виховання ect, саме: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик – цієї проблеми ще ніхто не розв’язав. Сестра Катря гадає, що навіть уплутавши сюди Шпенґлера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадає, що прогнозу на майбутнє поставити можна, але вона говорить про практику, про сьогоднішній день.

– І нарешті, – і сестра Катря зідхнула, – я говорю про день, який буде через п’ятсот літ. Ви мене розумієте? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось знайти. Знаєте – підійти не гарячково, тихо, повільно й пошукати. Тут десь, безперечно, криється помилка.

Сестра Катря скінчила й наївно розвела руками. Анарх подивився на неї й згадав її вікно, в якому до глухої ночі він часто спостерігав цю дівчину в стосах книжок. І в цей момент він відчув якусь спорідненість із нею і, добре знаючи собі ціну, він подумав із любов’ю: «Дон-Квізадо!»

Але майже одноразово анарх почув ізбоку метранпажів голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду їх. Ця миша без хвоста (як казали хорі), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед своє гостреньке обличчя й спитав із відтінком гаркавого сарказму:

– А дозвольте взнати: з якої це оперетки? Єсть різні оперетки. Наприклад, «Вєсьолая вдова».

– Це ви до мене? – спитала сестра Катря.

– До вас, баришня, – кинув Карно.

Сестра Катря засміялась: хіба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тільки дівчина. І сказала метранпажеві, що вона трохи цікавиться філософією. Але її не задовольняє жодний представник цієї галузі. Взагалі ж її більше за все цікавить раціоналізм і практична справа. Треба пізнати природу людини. Це, безперечно, щільно прилягає й до марксизму. Але це ні в якім разі не вульгарний.

Потім сестра Катря, маючи на увазі, що говорить із примітивною особою, з’ясувала ще й так:

– Ну, це припустім, як і між робітництвом буває: єсть свої «ізобрєтателі». Ви мене розумієте?

Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона, мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, він раптом пізнав до нього почуття ворожнечі.

Проте він нічого не сказав і підвівся. За ним – і сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктово, почуваючи на собі погляд, повернувся й зустрівся очима з Карно.

Метранпаж стояв на тім же місці й криво всміхався.

IV

Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав до їдальні.

– Я все-таки не гублю надії ще поговорити з вами, – сказала вона й зникла за дверима.

Анарх сів за стіл і став переглядати газету.

За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хорої.

– Як живемо? – казала Унікум. – На зоні все автоматично робиться.

– А все-таки?

Унікум зідхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.

– Ну, коли ви так настоюєте, – почала вона, – то слухайте. О восьмій годині – дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок, завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплінований, другий просто випадково не дотримується режиму. Наприклад, на мертвій лежанці замість того, щоб лежати колодою, дехто зривається й кудись уходить… А то з куріями нелади, бо ж режим не дозволяє вживання тютюну.

– Хіба? – чомусь здивувалась родина.

– Так! – казала далі Унікум. – Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.

– Важитись?

Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.

– А що, як би ви підвелись! – говорила родина худорлявої хорої, звертаючись до Унікум.

– Для чого це?

– Та ну бо, не соромтесь!

Нарешті Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:

– Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за півтора місяці?

– Да! – побідно сказала Унікум.

– Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: – Як же ти, Анелічко?.. Ну?

Худорлява хора раптом заплакала.

Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов’язково переговорять із товаришем ікс.

Худорлява хора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.

Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, і особливо з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволености він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.

Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.

– Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? – сказала вона й поправила свій чорненький бантик.

– Будь ласка! – кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

– Бачили за столом гостей із города?

– Бачив.

– Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.

Анарх положив руку на бильце і зідхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.

– І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я і цих, і інших – нікого не хочу винити. І не виню я їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціяльне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною й родиною худорлявої хорої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, – остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але я не маю права їх і обвинувачувати.

Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась. – Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.

Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блюзку й сказав:

– Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви кажете, а я. І між вами, і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності.

– Хіба це сентиментальність? – здивувалась сестра Катря.

– Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю. Візьміть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навіть пригадав махновську тачанку; мені навіть заболіло, що я, забувши про ті тисячі, які положили свої голови в горожанській війні, спокійно сиджу тут, на санаторійній зоні, остаточно асимілювавшись із Унікум та іншими. Хіба це не сентиментальності? Хіба це не подібне до того, що ви мені зараз сказали?

– Ні, не кажіть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?

– Що? – анарх подумав і сказав: – Мабуть, машина?

– Машина? І ви це спокійно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. У противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.

– А це все-таки так!

– Ні, це не так!

– Ні, це так! – і анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося із нашею волею до смерти. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.

– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.

– Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землі.

– Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…

– Безперечно. Але ваше «можу», як ви мені колись сами сказали, буде паліативом. А в данім випадку треба найти…

– Ні, ви просто перекручуєте мої слова! – з обуренням кинула дівчина. – Це було сказано зовсім з іншим сенсом.

Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:

– Ну, заспокойтесь… Бачите: не тільки ви гніваєтесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безґрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання – тільки прискорити його.

– Ніколи! – різко сказала сестра Катря.

– От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного. І – повірте мені – коли добивали цього собаку, він таки вхитрився когось укусити за руку. Так і з нами. Ми – останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.

– Почекайте, – зробила здивовані очі сестра Катря. – Що ж тоді, по-вашому, революція?

– По-моєму? По-моєму – романтика, а справді – штайнахівське «омоложеніє». Теж приблизно – і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціально й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб краще можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбної громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад: щоб розпочати війну, припустім, між Німеччиною і Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розв’язання цієї справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонській льожі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.

– Невже це правда? – подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.

– Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одно: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз-у-раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хорі порозходилися за межі санаторійної зони.

– Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись від задуми сестра Катря.

Йому стало шкода дівчини, і він сказав:

– Ні! То я, звичайно, жартував.

– Цікаво: ви навіть умієте жартувати? – зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.

Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.

– Підслухувати, кажуть, некрасиво! – кинув анарх.

– А ви відкіля це знаєте? – Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.

– Що таке?

– Та от те, що я підслухувала?

– А коли не підслухувала, то могла б зійти сюди простіш!

– Савонаролечко! – і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствувать, бо ця роля до тебе не підходить.

Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.

– Куди ж ви?.. Чого тікаєте? – грубо кинула Майя.

– Я тікаю?

– Ви тікаєте. Мені, принаймні, так здається.

– Коли вам так здається, то я сяду.

І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.

– От і добре! А тепер скажіть мені: чого мені не можна підслухувати?

– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.

– Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втіленням наївности?

– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?

– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

– Майо! – сказав анарх. – Покинь говорити дурниці.

– О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все-таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.

– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

– Не затримую! – і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.

– Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, – ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…

– З яким типом?.. Що робити?

– Ну, хіба ти не знаєш?.. – і Майя розширила ніздрі свойого виточеного носа і, як це може робити тільки самичка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість затривожила його. Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок із яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Ґралтайських Межах маячіла експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулася від задуми й сказала:

– Ходім у палату. Я хочу з тобою поговорити.

V

– От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив двері.

– Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім нього й Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

– Я думаю, – продовжувала вона, сміючись своїм тихим, негарним смішком, – що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього пляцу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

– Да… – сказала вона. – Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс у нетрі женської душі. – І кинула: – Ти… як, маєш охоту мене слухати?

Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрії. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.

Анарх перевів свій погляд на садові стільці й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась йому в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя і ще раз засміялась тихим, негарним смішком. – Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! – і вона підійшла до нього. – Отже, зробимо екскурс у нетрі женської душі. Я гадаю, що це цікаво. Історія женської душі – це ж велика тайна, куди увійдуть тільки вибрані. Ще не один надхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінкса… – Майя положила руку на анархове плече й сказала: – Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха-ха!

– Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засміялась Майя. – Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати – от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… – поволі говорила вона. – Як ти гадаєш… багато серед нас, хорих, чекістів?

– Навіщо це тобі?

– Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!

– Покинь говорити нісенітницю! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!

– Ніколи? – різко сказала Майя і нахмурилась. – Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я – тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?

Ці розмови вже його виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.

– Я йду! – і взяв капелюха.

– Ні, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не віриш – не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тільки-но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лише потяг до coitus’a. Але це неправда. Саме про істину, бо ж абсолютної істини нема навіть у математиці. Я не знаю точно, що там Айнштайн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus’a є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцеві. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї – іншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як узяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобі… – ти знаєш, чому я за час coitus’a заплющую очі?

Майя зупинилась і уважно подивилася в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він удивлявся в ці зайчики й почував, що і йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати їй, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було у звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, анархові прийшло в голову, що він остаточно захорів.

Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому (яка глупота!), стежить за його вікном.

– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку зі свого плеча.

– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його та. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чому я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собі, образ того нікчемного юнака, і уявляю собі що це він мене бере, а не ти або хтось інший.

І вона ще раз засміялась тихим, негарним смішком.

– От тобі фікція платонічного кохання й абсолютна істина! – сказала вона. – Це нетрі женської душі… Але це, звичайно, не все…

– Да, це не все! – кинув машинально анарх і пішов до дверей.

– Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього.

– У мене голова болить! Я піду на повітря!

Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.

– Савонаролечко! – сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?

Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно образить Майю, від нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім інші мислі, а тому й відповів він прямо:

– По правді, Майо, я нічого не чув!

– Не чув? – мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злости.

– Ну, да, не чув!..

– Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сволоч! – сказала вона й хутко пішла з палати.

Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Іншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть усякі тривоги і підозрілість. Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно.

Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Ґралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. Над санаторієм розтаборилась та гнітюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорі не сходились, а медичний персонал відпочивав. Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах.

Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі.

Анарх пізнав, як йому хутко б’ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». Він не думав про те, що він скаже метранпажеві, коли підійде до нього, але він зарання знав, що вийде якась нісенітниця.

Нарешті, звернувши на доріжку, він подивився на той стілець, на якому бачив Карно. І тоді ж здригнув: Карно там не було. Він озирнувся навкруги себе – …стояв порожній сад, і над ним проходили темносірі хмари.

Ну да, нікого не було, і саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що він – хотів-не-хотів, а мусів хвилюватись. Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість.

«Ах, це просто нерви!» – подумав він, заспокоюючи себе.

З дальньою пляцу доносились голоси; виділявся Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. А головний санаторійний будинок іще стояв у тьмі, і тільки у вікні сестри Катрі ярко горів огонь. Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи.

І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок.

Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. Він ніколи не почував себе таким розбитим, як у ці хвилини. Власне, в чому річ – він і сам не знав.

Над санаторієм ішла глуха тиша. За темною силюетою флігеля росли нічні звуки.

Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі.

Розітнулось декілька пострілів. То стрільці лякали бандитів. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер… Ішла тьма.

Надходила санаторійна ніч.

VI

Який час просидів анарх на стільці – сказати не можна… Скинувся він од шамотіння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотіння надходило поволі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх подивився в темряву, але в гущавині дерев не видно було нікого.

Метранпаж?

Тоді знову пробіг йому по спині нервовий дріж.

…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли він був боягузом? Він мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тільки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужности й не на такі випадки. Невже йому, велетневі, боятися когось? Такий стан можна кваліфікувати не інакше, як «глупотою».

Але анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе так же хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння.

Шамотіння наближалось.

І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верстов.

І раптом перед ним виросла силюета і спинилася.

І тоді ж анарх із полегкістю зідхнув: він побачив Хлоню.

– А це ви? – сказав юнак.

– Як бачите!

– А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаєте, товаришу, відтіля маячать воістину прекрасні далі. Я тепер розумію, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, – я подумав, що все це – якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість – далі, далі, далі!..

Хлоня говорив це, надхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадливий, але не без задушевности. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.

– Який ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?

– А хіба це погано?

– Звичайно, ні!

– Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землі!

– Ти знову про землю, нехороший поете, – і анарх положив свою руку на Хлонині кучері. – Покинь про це думати!

– І правда! – скинувся Хлоня і змовк.

У палатах спалахували вогні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, й тому раз-у-раз долітала докучлива фраза:

– Хе… Хе… Тавонароля!

І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячіли чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди: