Read the book: «Доки сонце зійде — роса очі виїсть»

ЛИЦЕДІЇ:

О л е к с і й  Д м и т р о в и ч  В о р о н о в, поміщик, капітан в одставці, літ 65.

Н а т а л я  С е м е н і в н а, його жінка.

Б о р и с, син їх.

В л а д и м и р  П е т р о в и ч  Г о р н о в, студент-агроном, приятель Б о р и с а.

А н т о н  З а в а д а, бувший кріпосний.

О к с а н а, його дочка, на 19 році.

М а к с и м  Х в о р т у н а, бувший кріпосний, стрілець і швець.

С т е п а н  К у г у т

                              } парубки

О х р і м

Г о р д і й  П о в а р е н к о, городянський швець.

С к у б к о, писар.

Т е к л я

С о л о м і я}дівчата

К а т р я

П а р у б к и  і  д і в ч а т а.

Діється між 1862 - 1865 роками.

ДІЯ ПЕРША

Вид села. Став, гребля, млин і т. д.

Ява 1

Т е к л я, С о л о м і я, К а т р я і д і в ч а т а.

К а т р я. О сестрички, матіночки, куди ж ми оце забрели? Тут так страшно.

Т е к л я. Тю, навісна! Чи не страмовище! Та осьдечки ж слобода. Сотні ступенів не одійшли від хати, а їй це здається вже за край світа,

С о л о м і я. Воно таки й справді смерком тут небезпечно. А все ти, Текле, - ідем та ідем, а ми за тобою, як вівці за цапом; от їй-богу, що правда. Задля чого ти нас сюди завела?

Т е к л я. Тут буде на греблі диво!

Д і в ч а т а. Яке диво?

К а т р я. Кажуть люди, що у тім млині щоночі мелють.

Т е к л я. Брехня; правда, що мелють, тілько не щоночі, а проти великодня та проти зелених свят. Батько мої самі бачили.

К а т р я. Ох, не розказуй же, сестричко!

Т е к л я. Мої батько бачили і тих, що мелють, бачили своїми очима. Такі, кажуть, чорні-чорні, аж вилискуються, а з очей та з рота полум’я так і палить…

Д і в ч а т а. Годі-бо тобі плескати!

Т е к л я. А ондечки та скеля, біля котрої позаторік чумак утопився.

Д і в ч а т а. Почала вигадувати.

Т е к л я. Я бачила, як його й з води витягали, такий синій! Ходімо, гей, дівчата, аж туда. А глянь, Катре, що то пливе?

С о л о м і я. От таки намоглася полохати! Глянь, Катря аж тремтить.

Т е к л я. Великий мені клопіт.

К а т р я. Бо коли б тобі таке трапилось, як мені

Т е к л я. Що таке, розкажи.

К а т р я. Страшно розказувати. За мною оце проти середи бенеря гналась…

Т е к л я. Чи й справді? Стривай, бесурко, дасться тобі узнаки та бенеря! Давайте скупаємось, дівчата!

Д і в ч а т а. Отакої ще вигадай!

С о л о м і я. Хіба не чула, що тут по захід сонця раз у раз водяник бовтається?

Т е к л я. Я водяника не боюсь.

Д і в ч а т а. Не бійся, та стережися.

Т е к л я. Пхи! Отже навдивовижу вам буду його дратувати.

 
Водяник, водяник,
Дам тобі медяник,
Покажись із води
Аж до півбороди.
 

О х р і м. Ось я зараз!

Дівчата побігли.

Ява 2

Входить О х р і м.

О х р і м. Ач, як дременули урозтіч, неначе ті кози. Тю-тю, навісні! Верніться-бо сюди! Це я, Охрім!

Т е к л я. Чи й справді то ти, Охріме?

О х р і м. Та уже придивись. Водяник же, звісно, з бородою і увесь в куширі.

Т е к л я. Справді, це Охрім.

С о л о м і я. Оце ж нехай тобі всячина, як ти нас налякав. А Катря то мало що не зомліла, от єй-богу, що правда. Заспокойся-бо, це ж Охрім, ось придивись!

К а т р я. Ох, дух мені зовсім забило.

О х р і м. І вигадають же чорт батька зна які виграшки - одна одну полохати.

К а т р я. Це ж все Текля намоглася.

Т е к л я. Навіщо б мені здалося тебе полохати?

О х р і м. Це вже я знаю навіщо.

Т е к л я. Справді? Ох, який же ти догадливий.

О х р і м. Та не поможеться.

К а т р я. Я вже й не знаю, що я тобі, Текле, заподіяла.

О х р і м. Як що? Їй всі дівчата заважають: теперечки ти зо мною стоїш, учора і позавчора теж стояла. Ну, а це їй голки у печінки.

Т е к л я. Ой який же хорошун! Ох, рятуйте, сестрички, бо збожеволію від заздрості!

О х р і м. Ой не регочи, ой не скаженій. (До Катрі). Чого-бо ти й досі тремтиш?

Т е к л я. Приголуб її та міцніше притули до серця, то вона зараз і одійде.

О х р і м. І приголублю, а тобі ж що?

Т е к л я. Аж нічогісінько! Сьогодні пригорнеш її, завтра другу, а там третю.

О х р і м. Що ж то я такий хвойдник чи дурисвіт?

Т е к л я. Розжуй, коли зуби цілі. Утри слини своїй кралі, бо ондечки які сережки попустила через губу.

К а т р я. Сама ти слинява.

О х р і м. Плюнь ти на неї.

Т е к л я. Заплач, тонкослізко. Гляньте, сестрички, яка гарна пара стоїть, мов намальовані. А вона? Вона - як рожа.

О х р і м. Відсахнись ти, сатано! Чого ти в’язнеш до дівчини?

Т е к л я. А вона тобі вінчана, чи як?

О х р і м. Хоч вона мені й не вінчана, а тебе я й без попа поблагословлю сьогодні по потилиці!

Т е к л я. Руки покорчить, ось що!

О х р і м. Тьфу!

Т е к л я. І тобі тьфу!

О х р і м (Катрі). На насіння!

Т е к л я. Дай же й мені.

О х р і м. Під церкву з довгою рукою.

Т е к л я. Ой які ж дорогі гостинці! Аж у печінках мене лоскоче від заздрості!…

Ява 3

С т е п а н. Бач, куди їх лихе занесло! А все це Текля керує! Ото вона за тобою, Охріме, так зорить, певно, постерегла, що ти пішов у Купріянівку, так вже й назустріч тобі вибігла.

О х р і м. Хай вона пропаде, анахтема!

Т е к л я. Може, й зорила, доки дурною була!

О х р і м. А тепер порозумнішала? От і слава богу, що хоч одною дурною менш буде на селі.

Т е к л я. Не печалуйся! Дурний заступив порожнє місце.

О х р і м. Ну й дівчина! Настояще срібне золотце!…

Т е к л я. І я ж кажу, що настояще!

Г о р д і й. Довольно остроумная баришня.

С т е п а н. А чи по знаку, дівчата, вам оця проява?

Д і в ч а т а. Хто ж це?

Т е к л я. А я відразу пізнала: це ж Гордій Поварів.

Г о р д і й. Он і єсть, Гордій Микитович! Я січас только што з города прикатіл з колокольчиком. Моє поштеніе, баришні.

Т е к л я. Благодаримо вас!

Д і в ч а т а. Що? Поштеніє, баришні?

Г о р д і й. А то как же? Ну, мамзелі, когда желаєте по-німецькому. Без привєту, как отвєту бить нельзя. У нас у городі, значить, как зберуться на проминаж, чи, по-вашому, на вулицю, січас один другого за руку: «Моє поштеніє». І з баришнями такой точно хвасон. Ну, у вас на деревні совсєм другой порядок! Так недаром же сказано: «Деревня как деревня, а город как город!»

Т е к л я. Від наших парубків навряд чи діждешся городського звичаю!

О х р і м. Ні, у нас як людині - то і людське, а свині - то і честь свиняча!

Г о р д і й. Позвольте на спор об етіх словах! На какой счот ви ето отдираєте, еті самиї категорії?

С т е п а н. Мели, бісе, чорт тебе второпа!

Д і в ч а т а. Сидів би там з своїми мамзелями у городі.

Г о р д і й. Вот так порадошноє воспитаніє; как поєду в город, в тот же секунд об’ясню всєм кавалерам і баришням, што какая, значит, глупая політика на деревні.

О х р і м. Чого ж це ти притютюрився до нас?

Г о р д і й. Такой я імєл свой каприз, штоб прієхать; желал повидать тятеньку, маменьку і прієхал.

О х р і м. Тут тебе тілько і бракувало.

Г о р д і й. Нєчаво некстаті задаваться, нєчаво наводить тєнь на глянц. Ми, пожалуста, сами с усами, только вот нос не оброс.

С т е п а н. Перестань вже белькотати.

Г о р д і й. Я не белькочу, а перед всяким смєло могу оправдать свой хвантаж. Я превзашол, слава богу, увесь термін по шведському званію, так і у разговорах усякому носа утру, не то што. Может бить, ви сумліваєтесь у моєм значенії, так я хоч січас в заклад об моєм положенії. Я імєю атестат, што можу ботинки на корках і на двойной подошві. Та хоч на американськой, так не іспужаємося! Вгодно, так і бакфорти по новому хвасону. Я не холомидник какой!

С т е п а н. Тебе возом, чи як, зачепили?

Г о р д і й. Я об’явленіє вам роблю, што я не какой-небудь жулик, а мастерной человек, во што! Ви гньоте на то, штоб баришні ваші панімали аба мне напротив і даже с насмєшкой, ну ми тоже можем говорить не по-хуже.

С т е п а н. От розпустив губу!

Г о р д і й. Как ви не панімаєте городського разговору, то я при етом случаї не причиною; вот вам і вся процедурія. От баришні ваші, так я так панімаю, што оні мой разговор можуть об’яснить, правда? І баришні мовчать? Вдивительно. Вот так воспитаніє!

К а т р я. Куди ж нам до городянок рівнятись?

Т е к л я. А, звісно, такій, як ти, то зась! А я так все зрозумію, що вони говорять.

О х р і м. Де ж пак тобі не зрозуміти? Ти якраз городянкам під масть! Вона у нас, Гордію, уміє через губу кашляти!

Г о р д і й. Кажется, Катерино, по батюшці, звиніть на том, не вспомню. Ви вдивительно покрасівелі! І потому, между протчим, позвольте вам рекомендовать меня!

К а т р я. Ох, сестрички, що ж це він знову забелькотав?

О х р і м. Та ну, либонь, ти не в ті взувся!

Г о р д і й. Почему? Пойміте одно только, что я для новознакомства хочу рекомендовать себя.

О х р і м (бере його за шиворот). Та кажу ж бо, що не в ті взувся! Та що це на тобі за одежа?

Г о р д і й. Кажется, понять можно: гедзет, алібо, по-вашому, по-деревенському, допилет. Обнаковенний фасон на городських кавалерах.

О х р і м. А й пристало тобі, як корові сідло! Чепурний, як свиня в дощ!

С т е п а н. Це ж той каптан, що зветься пусти-вирвусь!

Г о р д і й. Не завдавайтесь на мелкіе макарони, бо лапша з карманов сиплеться!

О х р і м. Пам’ятаєте, братці, на Великдень німець ходив по селу з каплями, якраз у такій кацавейці?

Г о р д і й. І што вам на ето дурачество об’явить? Болвани, одно слово, болвани. По-вашому, я должен вдівать свитку або вишивану рубашку? Не доставало іщо дурацький каприз іміть, штоб еті самиє глупості панімать? У нас титул, штоб рубашка з манишкою калінкоровой або ситцева, зонтик в руки і щоблети або бакфорти на рипах. А без етіх документов в хорошую кумпанію не пожалуєте.

О х р і м. А чоботи, а чоботи, тю, дивись! Гляньте, хлопці, на його закаблуки! І як він ніг не повиверта?

Г о р д і й. Тогда только сапог і імєєт свой настоящій титул, когда подбор високий і сточений на нєт, штоб слєд од подбора бил не болєє двухгривенного! Как сапог у подйомі какурат, так вон і імєєт свою надлежащую державу!…

О х р і м. А побіжи, чи здорово заореш носом?

Г о р д і й. Пущай бєгают дураки, но я, кажется, єщо при свойом понятії.

С т е п а н. А що ж, у вас співають парубки, як зберуться на вулицю?

Г о р д і й. Случається, только у нас нєт парубков, а усе кавалери.

П а р у б к и. Ану заспівай якої, може б, ми перейняли.

Г о р д і й. У нас на тверезую ногу не поют.

О х р і м. Ач який, звик до могоричів.

Г о р д і й. Пойдьом в питейний, я сам вас вгощу.

П а р у б к и. Та ну-бо заспівай!…

Г о р д і й. Не поймьотє ви романц! Ну вот вам, напримєр:

 
Сама я розочку садила,
Сама я буду поливать,
Сама я друга полюбила,
Сама я буду вєк страждать!
 

О х р і м. Та це чорт батька зна яка.

П а р у б к и. Ти заспівай нам салдацької.

Г о р д і й. Важна кумерція! Ти їм благородную, а они салдацьку. Вот вже недаром сказано про деревенських хохлов, што мазепи!

О х р і м. Ти-бо не будь тим, що моркву риє!

1-й  п а р у б о к. Коли з тобою по честі, то ти не роби по-песьки.

2-й  п а р у б о к. Гляди, щоб часом не підборкали ми тобі оції кацавейки!

3-й  п а р у б о к. Та й плюндри щоб не тріснули нижче пояса.

С т е п а н. У, вже й розгримались! Ну і чого ви на нього опудились? І не сором вам? Хіба не бачите, що він навіки дурний?

Г о р д і й. Нєт, кажется так, што я не дурак.

С т е п а н. Мовчи, бо битимуть! У нас, брат, по-простому, так оддубасять, що аж пір’я сипатиметься.

Г о р д і й. Ну, пусть я буду дурак, но і ви не вочень вумниє.

С т е п а н. Ану, братця, гайда на вулицю, ходім, дівчата, бо сьогодні вже панича не побачите.

Д і в ч а т а. Він-таки нам і потрібний!

С т е п а н. Та вже нічого, нічого! Другий тиждень, як панич приїхав додому, а вони, сердешні, аж попару не знайдуть.

Т е к л я. Нехай вже Оксана витріща на нього свої баньки.

О х р і м. Отже була дівка як дівка, доки мовчала, а це вже знову чортяка штрикнув у ребро.

Г о р д і й. Вот з паничем так я могу нікоторий порядочний разговор. Надо будєт ему рекомендовать меня.

О х р і м. Навряд, щоб він зайшов в патяки з таким розумним дурнем.

Г о р д і й. Ми знаєм, што знаєм, а я мало внімаю обращенія на ваші глупие анекдоти - вот што! Вот хотєл вас попоштувать настоящим турецьким табаком, а тепер понюхаєте.

О х р і м. Може, коло турецького лежав?

Г о р д і й. Вєрную правду говорю, што турецький настоящий, чесноє слово, восєм копєєк чвертка.

О х р і м. Так дай попробувать!

Г о р д і й. Зачем міня обижаєте і даже дураком називаєте?

О х р і м. Тю, він вже і розгнівався! Дивіться, братці, то ж ми у шутки.

Г о р д і й. Порядошние шутки, што чуть до інтересного шкандалю не дошло.

С т е п а н. Справді, добрий табак! (Курить).

Г о р д і й. А з каково же резонту я буду обманивать? Отже тут і ціна написана.

О х р і м. Дай сюди, я прочитаю.

П а р у б к и. Ти-таки і тямиш?

О х р і м. Мій же дід був грамотний, а батько дрюкований… (Чита). Тисяча вісімсот, зверху старий чорт. В городі Парижі, к Вороновій поближе, сіла собака на вовка, та боялась злізти, бо вовк хотів її з’їсти… Амінь! (Сховав табак).

Г о р д і й. Куди ж ти табак запрятал?

О х р і м. В кишеню. Твоя, може, продерта, а в мене ціла.

Г о р д і й. Вот так мошенство!

Т е к л я. От якби понесли той папір до Оксани, то та б краще прочитала.

С т е п а н. О, та б прочитала! Оксану добре панич навчив грамоти.

Т е к л я. Навчив і до розуму довів. А вона тепер ходе, як та проява, та косою світе!

О х р і м. Вже Оксану вхопила на зубок?

С т е п а н. Гляди, щоб часом тобі не засвітило в очах!

Т е к л я. Овва!

С т е п а н. Не оввакай! Ти плещи про кого іншого, а про Оксану ні писни.

Т е к л я. Я своїми очима бачила, як вона на тім тижні плоскінь вибирала, та все вихилювалася, та за поясницю хапалася.

С т е п а н. Слухай, Текле, я плохий-плохий, ну, як розлютуюсь, то й чорт мені не сват.

Т е к л я. Знаю я, що й тобі Оксана запала в око, через те ти тепер і заступаєшся за неї.

С т е п а н. Про мене… не про мене йшла річ, а це діло не твоєї парафії. А за Оксану я кожному в’язи вкручу!…

П а р у б о к. Ну, кожному, чи не дуже багато буде.

С т е п а н. Я головою за неї одвічаю.

О х р і м. Стривай, Степане, не гарячись! Правда, братику, як олива, наверх сплива. Ти натякаєш, Текле, на те, що, стало бить, Оксана важка? Добре! Адже ж ми, що отут стоїмо, знаємо, що панич вже два роки не приїздив додому.

Т е к л я. Так я запевне знаю, знаю, що…

С т е п а н. Що слід тобі губи побити!… Ну, не ідолка ти?…

Т е к л я. Що ж він - візьме її, чи як?

С т е п а н. Там вже чи поберуться вони, чи ні, інша річ. Ти б подумала хоч би те, що чого б тому паничеві ходити до Оксани серед білого дня, на очах у людей, коли б що, може, було у його на думці.

Г о р д і й. Вот ето так вєрная правда! У нас у городі єжелі єсть какая комерція промеж кавалера з баришнею, так завсігда еті діла позно вноче, потому дньом главноє - амбиція.

С т е п а н. Геть ти під три чорти з своєю амбицією, доки не битий!

Г о р д і й. Вот тебе й порадошний разговор!

С т е п а н. Не лізь! Коли не до тебе п’ють, то не кажи «здоров»!…

О х р і м. А цитьте, либонь, щось гомонить.

Прислухаються.

Так і є! (Дивиться). Ондечки панич вертається з охоти!…

Т е к л я (придивляється). Онде ж і титівський панич з ним, той, що, кажуть, сам собі їсти варе!

О х р і м. Почеши ще язика на паничеві.

Т е к л я. Ба ні ж! Гарні пани настали! Хоч би цей титівський панич: запряже сам конячину та й і їде селом, неначе той паламар, що у піст попідвіконню курей та поросят клянчить!

Г о р д і й. Не может бить! Вот так воспитаніє?…

Т е к л я. А я все ж таки скажу…

С т е п а н. Про Оксану-таки?

О х р і м. Таки стрижене, стрижене? Здається мені, що щось ти це недаром плещеш про других!

С т е п а н. Та ну її к бісу! Ану заводь хто пісню!…

Г о р д і й. Я вам спою по вашому вкусу.

 
Не с послєдніх бил прикащик,
Я спою об ньом расказ.
Бил вон послан за получкой дєнєг,
Точно било єто враз .
 

(Говорить).

 
А ви підхватуйте.
Єни його манять.
Єни його манять:
Пожалуйте, пожалуйте,
Пожалуйте, купець!…
Деякі парубки мугичуть.
 

Г о р д і й (знову).

 
Вдруг іду я тротуваром,
 

 
Сидять красотки на крильце,
Точно вийшли січас із больниці,
Нєту краски на лице…
Єни його манять
 

і т. д.

Всі пішли.

Ява 4

Б о р и с  Воронов, Владимир Петрович Г о р н о в  і  М а к с и м  Хвортуна; всі вони з рушницями і охотничими торбами.

М а к с и м. Ну, паничу, як собі хочете, а вдруге вибачайте, щоб я вас повів на охоту. Шкода, тепер вже більш не піддурите мене!…

Б о р и с. Це новина! Чим же ми вас піддурили?

М а к с и м. Ще й питають! Ви ж таки розумні і вчені, мовляв, люди, то й розміркували б: що цілісінький день ви собі удвох балакаєте, а за вами слідком човгає щось таке, ніби теж скидається на людину, а ви його вважаєте ні за приший хвіст кобилі чи за німого?… Бовкнете яке там слово до мене; коли б, мовляв, ви по-нашому, по-простому балакали, як перш було колись, то, може б, і я розумів там що п’яте хоч через десяте.

Б о р и с. То хіба ви по-руськи не розумієте?…

М а к с и м. Цебто по-панськи? А де ж би ми тут навчились?

Г о р н о в. Вже й розсівся.

Б о р и с. Я дуже ноги натомив.

Г о р н о в. А що ви тоді, хоч трохи-таки шурупали по-руськи?

М а к с и м. Вам таки цікаво? Аякже. Велика, бачте, була б навука; «так точно», «не могу знать», «слушаю», «чаво зволите?» - ото й по навуці.

Б о р и с подає йому табак.

Та ви вже, будь ласка, самі мені, бо мої пальці, мовляв, не до того паперу зроблені. А яка чудова ніч, тихо-тихо, мовляв, як у вусі. Чи воно на дощ оце затихло, чи на вітер?

Г о р н о в. А вам як здається?

М а к с и м. Та хіба ж вас цьому не вчать?

Г о р н о в. Не вчать.

М а к с и м. Як то можна! Воно ж повинно стояти у тих книгах, що вчите.

Г о р н о в. Не додивлявся.

М а к с и м. І все ви шуткуєте. Дай, боже, мовляв, шуткувати, аби не плакати. Я сам скажу, що от наш писар, так той вгадує: чи година буде, чи негода, тілько на хвилину загляне у книжечку і зараз вгада.

Г о р н о в. То ж книжечка вгадує, котра зветься календар.

М а к с и м. Як ви кажете?

Г о р н о в. Календар.

М а к с и м. Ба ні, «є календар, а сонник, бо він вам і сон вгада - як ув око вліпе.

Г о р н о в. Баки людям забива.

М а к с и м. А й ні, не кажіть. Він вам і ружжо може замовить! Чи вірите, що раз як замовив мені оцю рушницю, так нічогісінько не вдієш, чвирк та й чвирк! Мусив вже йому постановить півкварти.

Г о р н о в. І направив?

М а к с и м. Ще й як направив!

Г о р н о в. Майстер, значить, до усякого діла?

М а к с и м. О, голова! Кажу вам, до усякого діла дотепний!

Г о р н о в. Довго ще по селах отакі мудреці, як ваш писар, морочитимуть мирян.

М а к с и м. Отже, ви не вірите?

Г о р н о в. А звичайно, що не вірю.

Б о р и с. Як тут чудово! Я б отак до самісінького світу просидів.

Г о р н о в. Вигадай півтора людського! І що тут красотнього? Жаби квакають, від ставка мулом несе, під ногами вогко, аж джякотить, а нежитя такого тут здорового можна схопити.

М а к с и м. Еге, що й тиждень, мовляв, не вичхається.

Г о р н о в. А бісові комарі аж печуть.

М а к с и м. А ви обкурюйте себе, отак навкруги пускайте дим, то та погань і не наблизиться, і втікатиме, як чорт від ладану.

Б о р и с. Ти, Володя, не любиш поезії.

 
Тиха украинская ночь,
Прозрачно небо, звезды блещут;
Своей дремоты превозмочь
Не может воздух…
 

Г о р н о в. Що ніч! День, по-моєму, кращий. Та тож куди не споглянеш, скрізь чарує і закохує тобі очі розкішна природа.

М а к с и м. Все то від бога! А, конешно, день кращий.

Г о р н о в. Станеш у обідню пору посеред поля: сонечко припіка, а над головою і навкруги спів і щебетання, виляскування, стогін і сміх. А ніби там сум і весілля побились об заклад і намагаються переважить одно другого. І бачиш ти, і чуєш, як кожна пташечка, кожна кузочка, навіть комашка маненька незрозумілою, але чарівною піснею хвалить божий мир, кохаючись у його теплі… Чи так, Максиме?

М а к с и м. Це так, іменно, що так!

Г о р н о в. Пора вже додому, бо я й справді скоро чхатиму.

М а к с и м. А пора, пора, бо ніч, мовляв, не жде. А мені ще треба до світа вставати та за косу прийматись, там треба викосить осьмушку ячменю шинкареві.

Б о р и с. За позику?

М а к с и м. За процент, чотири карбованці позичив у нього восени, так це за процент.

Б о р и с. Це здирство!

Г о р н о в. Ні, це поезія! Поживеш на селі та й побачиш. Отоді-то вже запевне довідаєшся, що краще: чи ніч з жаб’ячим кваканням, чи…

М а к с и м. Яка їм, мовляв, праця за батьківськими плечима?

Б о р и с. А ви думаєте, що я цілий вік сидітиму та дивитимусь, як другі на мене роблять?

М а к с и м. А чому б не сидіти?

Б о р и с. Ні, це встид було б мені. Я, щоб ви знали, наважився спробувати усяку тяжку роботу задля того, щоб на власних плечах зважити усю ту вагу й працю, під котрою згинається наш хлібороб.

М а к с и м. Далеко заїхали! Не силкуйтесь, шкода і заходу, не здолаєте.

Б о р и с. Піймав не піймав, а погнаться можна.

М а к с и м. Хіба! Воно, може, спершу і зцікавиться, а далі остогидне.

Б о р и с. Побачимо!

М а к с и м. І як то можна чоловікові непризвичайному?

Г о р н о в. Дай, боже, нашому теляті та вовка з’їсти!

М а к с и м. О, щоб вас, спершу ж треба його піймати, а з’їсти, мовляв, не штука.

Г о р н о в. Он так я вже чотири роки ловлю того вовка на угонках, та ніяк за в’язи не вхоплю. А от як спроможусь скинути з шиї двадцять тисяч довгу…

М а к с и м. Двадцять тисяч? Сума!

Г о р н о в. Було більш, це вже тілько решта.

М а к с и м. Як же ви таку силу зачепили?…

Г о р н о в. Не я зачепив, а опікуни. Бачите, доки я вчився та в книжку задивлявся, а опікуни мої як захазяйнували, та й дохазяйнувались до того, що мало-мало не упекли землі з акціону.

М а к с и м. Як то з акціону?

Г о р н о в. Стало буть, з молотка. Та вирятували.

М а к с и м. Скажіть, голубчику, як же це?…

Г о р н о в. Платю проценти, от і все. До кого не кидався з наших за позикою, всі тілько пораду дають. От, братухо, як підемо завтра до мене, побачиш мою школу. Які є розумні хлопчики! Душа радіє, дивлячись на той розкішний первоцвіт.

М а к с и м. Вчили й мене змолоду на килорнеті грати, як це, кажу, у нас у скарбу була своя капелія. Багато лози зопсували на моїй шкурі, смуг та цурпалків до біса на тілі позоставалось, а я таки як затявся одним лицем, не хочу та й не хочу… Ну, прощавайте до якого часу. Он воно що, тепер вже й справді пора додому, бо, либонь, ви комусь іншому більше у пригоді станете.

Б о р и с. Що ви кажете?

М а к с и м. Та то я… Бачите, я іноді зостару таке плету, що й сам докупи не зберу.

Г о р н о в співає.

Вже й вода, мовляв, скоро засне. От же дівчина, то й до зорі очей не заплющує, все ждатиме чорнобривого.

Б о р и с. Яка дівчина?

М а к с и м. Моя старенька, це ж я свою стару зозуленьку. Отже я й не вмію по-вашому чоломкатись! Як здавлю білу та пухлу ручку, то щоб часом, бува, не розгнівались. Ач, яка викохана… (Розгляда Борисові руку). Шкода з такими руками до плуга. (До Горнова). Що ж, вже й з вами чоломкатись, чи як?

Г о р н о в. А звичайно!

М а к с и м (подає руку). Оця рука трохи на мужичу скидається, кістлява та в пухирях. Ну, спасибі вам, що ви не гордуєте нашим братом сиволапим, як, було, старий пан нас величають.

Б о р и с  і  Г о р н о в. Спасибі і вам!

Б о р и с. Приходьте ж у ту неділю, та раніш.

М а к с и м. Добре, прийду. (Пішов).

Ява 5

О к с а н а (входить). І не диво? Я й чую, що балакають, та ніяк не розберу, хто і з ким? Аж це ось хто!

Г о р н о в. Давненько ми з вами не бачились.

О к с а н а. Хоч би одвідали, і не сором вам? То було мало не що божого дня приїздять, а це вже зовсім мене відцурались. Хоч би забігли за книжками, що понадавали. Я вже їх всі перечитала.

Г о р н о в. Ніколи було, робоча пора. Та нащо нам вже і одвідувати? Коли вже кращі від нас приїхали, то ми й не рипаємось. Чи не по телятко ви оце ідете?

О к с а н а. По яке там телятко?…

Г о р н о в. Та це ж у інших дівчат така одмова, що як зустрінеться з парубками, то зараз і каже: «Теляток шукаю».

О к с а н а. Ні, я кого шукала, того й знайшла.

Г о р н о в. Тобто мене?

О к с а н а. Та й вас.

Г о р н о в. А кого більш бажалось бачити?

О к с а н а. Почнете дратувати. Обох однаковісінько.

Б о р и с. А ми оце, Оксано, думали до тебе зайти.

О к с а н а. Мабуть! Чую, гомонять та й гомонять, та все на однім місці, ще хтось почав і співати.

Г о р н о в. То я пробував голоса. А правда, чудовий голос, усі жаби замовкли і в кушир поховались, як зачули. Що ж татусь ваш, дома?

О к с а н а. Ні, нема. Пішли з ятерами по рибу.

Б о р и с. Це шкода.

О к с а н а. А хіба як батька нема дома, то й у хату не можна зайти?

Г о р н о в. Уночі? А поговір, а людське пащекування?

О к с а н а. Певно, вже й так того поговору, що вже більш і нікуди.

Г о р н о в. І вам це нічого?

О к с а н а. Це вже моя печаль. А вас, Владимир Петрович, і пізнати не можна, бороду запустили.

Г о р н о в. Наважився вже, бачите, у діди записатись. (Чха). Отуди! Я ж казав.

Б о р и с. Шпичка в ніс.

Г о р н о в. Хай тобі біс! Ну годі абощо. Ну дайте ж, Оксано, надивитись на вас! Давненько, давненько не бачились: змарніла…

О к с а н а. Та годі-бо вам вдивлятись, ще зглазите.

Г о р н о в. На те бог дав мені очі, щоб закохуватись тим, що красує погляд.

О к с а н а. Цебто я така красуля?

Г о р н о в. А то ж і ні? Щоб ви знали!

О к с а н а. Ну, годі вам вже шуткувати!…

Г о р н о в. Тут не шутка, бо я маю вам сказати щось таке, що й ворожка б не вгадала.

О к с а н а. Цікаво.

Г о р н о в. Воно б і давно вже належало вам про це довідатись. Слухайте ж: сьогодні я вже вкінець переконався, що Борис у вас душі не чує.

О к с а н а. Цього-то вже зовсім не слід казати. Можна шуткувати, а це вже… Що вони, спасибі їм, мене жалують…

Б о р и с. Тілько жалую?

О к с а н а. А більш нічого не повинно бути, і не слід, і не до речі.

Г о р н о в (дивиться за лаштунки). Отже й справді, пара качок прилетіла. (Побіг).

Б о р и с. Ти мене б’єш у серце цією одповіддю.

О к с а н а. Коли що й розцвіта у серці, то так воно нехай собі і заглушиться.

Б о р и с. Ні, Оксано, не заглушу я в своїм серці тієї рожевої квітки, що так любо і розкішно розцвітає.

О к с а н а. Мусить зав’янути. Не слід виливати у слово мимолеточний рай душі, бо те слово влетить в ухо тій людині, котра повинна боятись його як смерті.

Б о р и с. Де ж та смерть?

О к с а н а. Як де? У вашій оцій мові. Жалували ви мене до цього часу, і я була щаслива. Не одіймайте ж у мене тієї ласки.

Б о р и с. Коли ми любимо одно другого…

О к с а н а. Отут-то й горе! Не треба, не треба!

Б о р и с. Чому ж не треба?

О к с а н а. І ви ще питаєте? Ну, коли вам не шкода мого серця, шматуйте його.

Б о р и с. Я не розумію! Невже ти й досі дивишся на мене, як на панича-дурисвіта?

О к с а н а. Ні, я знаю, що ви не дурите мене. А колись давно ще сказали ви мені одне слово, страшним воно мені здалось і незрозумілим, а тепер воно мені здається ще страшнішим, ще більше незрозумілим. «Я тебе люблю!» Два роки я боролась з собою, доки здолала відсахнути те слово від своєї душі, не розворушуйте тепер того ще теплого попелу, бо як розжевріється, то горе мені буде.

Б о р и с. Так ти силою хочеш зупинити половоддя почуття?

О к с а н а. Зупиню!

Б о р и с. Не вірю! І хто ж може заборонити нашому коханню? Де та сила, що зможе загородить нам шлях до щастя?

О к с а н а. Є сила, страшенна, нездоланна сила!

Б о р и с. Де вона? Яка сила? Чи, може, ти іншого кохаєш? Ну, тоді…

О к с а н а. Паничу, над умираючим і ворог не знущається.

Б о р и с. Прости мене, Оксано, я не так спитав.

О к с а н а. Я вам скажу, яка то сила… то сила страшенна… Панство… Люблю, люблю, люблю!… Губіть або милуйте, я в вашій волі. (Цілує його).

Ява 6

Т е к л я  і  С о л о м і я входять.

Т е к л я. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!…

Пішли.

Б о р и с. Щастя моє, світе мій, зоре моя!… Оксано, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна сила, котра свіжитиме і окрилятиме надії. (Цілує її).

Г о р н о в (входить). Сторожкі каналії, і на півтораста ступенів не підпустили. (Побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!…

О к с а н а. Не знаю, куди заведе мене моє серце. На його волю тепер здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!

Б о р и с. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!

Г о р н о в. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі, придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого серця, як воно чуло б’ється? Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не чужим, людське щастя - моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у часи, чоловік би був безсмертним.

О к с а н а. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братику любий, братику дорогий!

Г о р н о в. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?

О к с а н а. Щира і вірна!

Г о р н о в. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так, стало буть, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!

В с і. І бог нам допоможе!…

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Село. Наліворуч хата З а в а д и.

Ява 1

Т е к л я  і  С о л о м і я.

С о л о м і я. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися: оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.

Т е к л я. Тут словами нічого не вдієш.

С о л о м і я. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От єй-богу, що правда!

Т е к л я. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?

С о л о м і я. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.

Т е к л я. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.

С о л о м і я. Годі-бо тобі бозна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?

Т е к л я. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.

С о л о м і я. А правда, панночка гарненька?

Т е к л я. Ото паничеві пара!

С о л о м і я. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу, що правда.

Т е к л я. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!

С о л о м і я (з ляком). І не гріх тобі?

Т е к л я. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і е! Так сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?

С о л о м і я. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас ма всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти його!

Т е к л я. Чому ж то так?…

С о л о м і я. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.

Т е к л я. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.

С о л о м і я. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.

Т е к л я. Гляди ж, Соломіє! Пам’ятай Харитона!

С о л о м і я. Ох, пам’ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).

Т е к л я (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіщала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.

Ява 2

О к с а н а. Здрастуй, Текле!

Т е к л я. Здрастуйте-не застуйте! Спасибі, привітались, доки ще зовсім не запишались.

О к с а н а. Ти, либонь, гніваєшся на мене?

Те к л я. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?…

О к с а н а. А я вже так скучила за дівчатами! Оце думала на вулицю піти.

Т е к л я. Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, простих, згадали.

О к с а н а. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко, багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава господеві; а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті, і в подвір’ї. А сьогодні, сестричко, так чогось мені скучно стало.

Т е к л я. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?

О к с а н а. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?

Т е к л я. А як же я вам можу казати «ти», коли ви баришня?

О к с а н а. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?

Т е к л я. А буряки у вас родили цього року?

О к с а н а. Що таке?

Т е к л я. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомордіє. (Пішла).

О к с а н а. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?… Сказав же - у середу вернусь, а вже і четвер, і п’ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два роки, то ж два роки - не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати його палку річ. І від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з’явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам’яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так поспіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина. 

Ява 3

Входить Г о р д і й.

Г о р д і й. Добривечір, баришня! Позвольте вам рекемендовать себя.

О к с а н а. З якої речі ти мене баришнею звеличав?

Г о р д і й. А как же іначе, когда ви пукет з бєлих роз. І етакую красотку хочет отвертать? Вдивительно! А ви міня познали?… Гордій Микитович.

О к с а н а. Торік, здається, я бачила тебе в городі.

Г о р д і й. То єсть позаторік, так ето вєрная ваша правда. Ну одначе я вижу, што ви всьо-таки не забилі меня.

О к с а н а. Ні, пам’ятаю. (До себе). Чого ж він не глянув, не привітавсь?

Г о р д і й. Можно присєсть?

О к с а н а. Сідай, коли маєш час!

Г о р д і й (в сторону). І етакую красотку опроменять. (До неї). Ах, ах! Я для вас усьо моє врем’я готов одписати в расход, потому как, значить, же мойо чувствіє на лице.

О к с а н а. Яке чувствіє?

Г о р д і й. А то, што как только увідєл, і страждаю, страждаю, как рекрут на часах.

О к с а н а. Ти про Катрю кажеш? Чула я, що її сватав.

Г о р д і й. Тут вже не Катря, а другая лиходейка-злодєйка. Катря - ето була моя глупая ошибка. Позвольте вам об’яснить, Оксанія, по батюшки, звеніть в том, не вспомню, но впротчем, кажется, безошибочно - Антоновна?

О к с а н а. Навіщо ще та Антонівна? Як змалку звав мене Оксаною, так і тепер зви.

Г о р д і й. Невозможно! Потому што не пристало і не авантажне. Когда я іщо був невоспитанной, тогда і понятіє мойо було мужицькоє.

О к с а н а. А тепер вже ти запанів, чи як?

Г о р д і й. Развє не видно мово воспитанія? Оксана Антоновна! Позвольте вам об’яснить опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імєл, штоб какой двушмишлєнний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть.

 
Жисть копєйка,
Когда в любві лиходейра
Аба мнє так панімаєт,
Што з свєта сживаєт.
 

Понятно вам, какая ето мука - безотвєтная любов?

О к с а н а. Я щось не второпаю тебе. Чи, може, від того, що у мене голова дуже болить.

Г о р д і й. Как не болєть головє? Ето вєрная ваша правда. Тут увесь корпус заболєїть.

О к с а н а. Ти ніби щось палке і чуле говориш, тілько щось мова твоя якась…

Г о р д і й. Што ж, когда я не вмію говорить по-простому, по-мужичому. Разві ви не можете панімать образованний разговор?

О к с а н а. Твоєї мови я не розумію.

Г о р д і й. Вот когда мінє горько, так горько, што ви не можете понять меня. Одначе позвольте вам поднєсти для вдовольствія конфетов. (Дає конфети).

О к с а н а. Не жадна я до ласощів.

Г о р д і й. Кушайте, наслаждайтесь! Как я типерича, значит, на собственном жалованьї, так ето пустяк дєло, і я кажной день готов з моїм вдовольствієм на всякі сладкі вещі. Кушайте, сколько завгодно. Ну, только подумайте об моєм несчастії.

О к с а н а. Яке нещастя? Адже ти бачив, то панич поїхав зараз вулицею? А хто ж то ще з ним?

Г о р д і й. Нічаво я не видал. Я свєту божого не видю. Ну видю только своє горе! І што только я горесті терплю при свойом совокупном розсуждаємом чувствії, ето даже вдивительно!.. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.

О к с а н а. З якої речі?

Г о р д і й. Так, значить, ви без нікоторого вніманія об моєй чувствительності? За што ж ето ваша тиранія! Ні конфетов не хочете кушать, ні подарка не берете! Забросю ж я ето кольцо, когда так, в Дунай - бистру ріку. Пущай погибнет три с полтиной. Тепера, значить, мнє вже до такого іронія доходить, што пущай другі как хотять об вас понімають, но я все ж готов в огонь і в воду. Я слишал сійчас од одной деревенской баришні, как об вас некоториє люди скверно панімають, што готові бросить на безславіє і все прочеє. Но одначе, хоча ми і не з дворян, ну на такой посаж не согласні, штоб імєть у своїх хвизономіях такоє варварское понятіє.

О к с а н а. Кажи-бо товком, щоб я те зрозуміла.

Г о р д і й. Разві вам іщо не об’яснено? Уся тепер деревня говорить, што наш панич жениться на какойсь помещицькой баришнє, так вот какая симпатія.

О к с а н а. Що-о? Ти п’яний чи?… Від кого ти чув?… 

Ява 4

Ті ж і Т е к л я.

Т е к л я. Від кого? Дивно! Усе вже село ґвалтує. І щоб ти запевне знала, що я тобі не ворог, я тобі, як щира приятелька, ось що порадю: біжи ти зараз у хороми розпатлай волосся і, мов кішка скажена, кинься йому в вічі!… Зірви на ньому своє серце! Осором його перед всіма гостями!

О к с а н а. Та ви це умовились, чи як?… Чи серце моє вам далось на іграшку, чи жили з мене хочете тягти? Один плете якусь нісенітницю, друга сичить, як гадина.

Г о р д і й. Ну одначе до свиданія! Я при етаких довольно удивительних собесьодах не намірен присутствовать. Ну когда заспокоєтесь, так только вспомніте, што єсть один такой человек, што в огонь і в воду! (Уходить, співає).

О к с а н а. Текле, не дратуй мене! Кажи, що ти перечула і від кого?

Т е к л я. От тебе, Оксано, бог карає. Було б не чарувати панича, було б не ходити до схід сонця по непочату воду, було б не носити у пазусі зілля!…

О к с а н а. Це, стало буть, я все виробляла? Я? Ну, добре, нехай і так: я відьма, я чарівниця! Яка ж мені кара за це?

Т е к л я. А та ж, що панич Борис посватався на панночці!

О к с а н а. Ха-ха-ха! Це ти все нарочито!… Знаю я тебе! Ну-ну, що ж далі?

Т е к л я. Регочи, регочи, а він посватався, ще позавчора посватався, а сьогодні вже з’їхались гості. Завтра і до вінця їдуть. Тепер там така гульня іде, що й… Ось ходім, то й сама побачиш, коли мені не ймеш віри. Ходім, я тебе навчу дорогою, що зробить.

О к с а н а. Ходім до горниць! Він до мене не привітався! Може… Ходім! Нехай же своїми очима побачу, очам не повірю, одно тільки серце!…

Входять хлопці.

Це що таке? 

Ява 5

Ті ж і  п а р у б к и.

Хватають Оксану.

О к с а н а. Пустіть, пустіть мене!

Т е к л я. Затуліть мерщій їй рота, щоб не ґвалтувала.

1-й п а р у б о к. А в кого той очіпок, що на смітнику знайшли? Давай його сюди! Давай сюди мазницю, вимажемо їй голову, щоб не світила косою!

2-й п а р у б о к. На, ондечки!

1-й п а р у б о к. Мерщій мазницю! А, ти ще й кусаєшся!… Ач, чортова нехлюя, хвойда всесвітня! Де мій ніж? Я їй зараз косу відчикрижу! Співайте, братці, весільну.

П а р у б к и (співають).

 
Рак у дудку дме,
Черепаха - сваха,
Бузинова дудка!
 

О к с а н а (кричить). Ґвалт! Рятуйте, хто в бога вірує! Братики! Братики, голубчики, бога ви не боїтесь!

1-й п а р у б о к. Що ж це мазницю не несуть?…

Ява 6

С т е п а н  і  О х р і м з парубками.

С т е п а н. А хто тут ґвалтує?

1-й п а р у б о к. А осьдечки паню хочемо покрити, та пручається, бісова тінь.

С т е п а н. Катюги!.. За що ви знущаєтесь над дівкою?

1-й п а р у б о к. Не знущаємось, а хочемо честь їй віддати по заслузі!…

С т е п а н. Геть, іроди! Черева вам розпанахаю!… Охріме! Гей, братці, дайте помочі!

О х р і м. Геть, бузовіри, собаки! Голови розчавчу!

Деруться.

1-й п а р у б о к. Ну, ну, не дуже, ми й вас скрутимо!…

С т е п а н. Мене скрутите? Ще той на світ не народився, щоб мене скрутив.

Б’ються. Один з парубків ударив Оксану. Та пада.

О к с а н а. Ой боже ж мій, боже!

С т е п а н. Ходім, катюги, до старшини.

О х р і м. Анахтеми! В холодну вас, п’янюги чортові!

Уходять.

Т е к л я. Тепер я вдовольнила своє серце! Здається, Степан мене не бачив. А хоч би бачив, то й що? Не я опудила парубків, знайшлись послухачі! (Дивиться на Оксану). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з рота? Може, і дуба дасть? Щось рипнуло. (Уходить).

Ява 7

З а в а д а виходить з хати, позіхає.

З а в а д а. Що воно неначе щось ґвалтувало? Чи то, може, мені спросоння так показалось? А де ж це Оксана? От того вже я не люблю, щоб уночі тинятися по городах та по садках! Сиділа б собі у подвір’ї, і любесенько. Щось я помічаю, що вона оце вже четвертий чи п’ятий день і місця собі не знайде. Невже і справді покохала панича? Та й він уже сьомий день і в хату не загляда. Може?… (Гука). Оксано! Оксано!… Не чуть!… (Іде і натикається на Оксану). Що ж оце лежить?… (Придивляється).

О к с а н а. Ох, не знущайтесь же наді мною!

З а в а д а (підводить її). Господь з тобою, моя дитино! Хто ж над тобою знущається? Та що це з тобою? Ти вся закривавилась.

О к с а н а. Бачите, яка правда на світі!

З а в а д а. Що таке, доню?

О к с а н а. Посватався! А мене б’ють. Я ще жива, мою душу, моє серце взяли вороги, на поталу кинули.

З а в а д а. Що-бо ти, доню, говориш?…

О к с а н а. Очіпок мені наділи, покрили і косу вже обрізали. Голова, мов в смолі…

З а в а д а. Який очіпок? Коса твоя ціла! Бог з тобою, чи ти у сні, чи справді збожеволіла?…

О к с а н а. Я… покритка.

З а в а д а (з жахом). Покритка? Так ти осоромила мою сіду голову?

О к с а н а. Осоромила! Покритка! Ха-ха!…

З а в а д а. Зняла ти мою голову, живцем поклала мене в домовину. Спасибі, донечко! Спасибі, моя утіхо і порадо!… Оддячила за хліб, за сіль і за навуку… Геть від мене, гадино!…

О к с а н а. За що ж ви мене взичаєте?…

З а в а д а. А що ж, хвалити тебе, чи як? Клади ж мене мерщій у домовину, копай яму…

О к с а н а. Чуєте, він посватався! Згубив мене, я вже в домовині… Ух! Яка холодна земля! Гадюка! Гадюка!… Яка страшенна! Одірвіть її, одірвіть!… (Падає зомліла).

З а в а д а. Боже мій! Що ж це з нею!… (Несе її в хату). Горенько, горенько… відкіля ти несподівано з’явилося на мою голову? (Пішов у хату).

Ява 8

Г о р д і й. Єсть пєсня, у которой говорится: візьми в руки пістолету, прострели ти грудь мою. І как вжасно много горесті у етой самой пєсні, і как будто вона з мого стражданія описана! Кажется, тепер моя любов до Оксанії Антоновни видающийся случай, ну одначе ж вона, как будто, і в резон не взяла мово чувствія. І невжелі я должен буть погибшой человєк? Ах, как вжасно моє серце горить! Ну і сколько я етово самого товару видал у городі, ну, кажется, так што ні одна іщо не завдавала мінє стольких мученій! Пущай там баришні і воспитанні, і свою хвизиномію імєют в красотє, і в настоящем хвасоні їх воспитаніє, і пущай вони і на речах бойкі. Ну, кажется, што нєт у них етого вдивительного взгляда, штоб серце од них кипіло. Тятенька говорять, што за Оксаною Антоновной і приданоє должно буть какуратноє, і денєжной копитал. Ну как же не страждать? Правда, што вона мало воспитана, так ето ми поправим. Ну, што кольца золотого не приняла, значить, амінь і шабаш. Там чи була у них какая комерція з паничем, чи не була, я на ето мало внімаю обращенія, бо ми у городі до етого самого безобразія приравнодушились. Главноє дєло, штоб був денєжной копитал. Человєк без копитала, што швець без колодки, человєк с копиталом всєгда імєєт настоящую хвизономію у хорошій кумпанії. А женився б собє і сійчас би встругнув мастерськую, взял би в подмастєра двох мальчиков, квартеру на большой улицє, і живи в своєм титуле, как порядошний гаспадін. Больвар тут, гостиниці, кумпанію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами. І палучай себе воспитаніє. Ну і за пустяком дєло: копитал денєжной надо імєть. Ах, как я страждаю! Ах, как я страждаю!

Ява 9

Входить С т е п а н.

С т е п а н. Хто це стовбичить?

Г о р д і й. Свой человєк! А ти обходной, чи як?

С т е п а н. Чого ти тут тиняєшся?

Г о р д і й. А єжелі у меня єсть такой каприз, што я не намєрен всякому об’яснить?

С т е п а н. Ти бачив, яка була тут колотнеча?

Г о р д і й. Нічого не бачив.

С т е п а н. От які іроди повилуплювались.

Г о р д і й. Ето ти про панича? Да, приятний шкандаль! Н-у одначе єго зовсім не так надо було.

С т е п а н. Я знаю, що треба було всім в’язи поскручувати.

Г о р д і й. Какіє в’язи?

С т е п а н. А по-твоєму ж, як?

Г о р д і й. Кажется, што ми розійшлись у понятіях. Я говорю тебе, што как мінє тепер однаково - хоть сейчас в Дунай - бистру рєчку головой.

С т е п а н. Та що ти верзеш?

Г о р д і й. Говорять, коториє люди єсть с понятієм, так говорять, што, говорять, легче человєку на душе, как другим об своїх нещастіях об’явить, значить, как тепер виходить такой предмет, што, значит, Оксана Антоновна в любві размєн получила, так как ти думаєш? І я через ето самое возлюбил єйо і страждаю безотвєтно чажело.

С т е п а н. Нічого не второпаю, що ти мелеш.

Г о р д і й. Виноват я, што ти такой безпонятливой? Ну я по-простому скажу тібє, што я хочу сватати Оксану.

С т е п а н. Що-о! Ти хочеш її сватать?!

Г о р д і й. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер отказался…

С т е п а н. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо скрутився?

Г о р д і й. Как вона, значить, була полюбовниця паничева…

С т е п а н. Анахтемо, замовчи, бо тут тебе й чорт злиже!

Г о р д і й. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш?

С т е п а н. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то таке для дівки честь? А… де тобі знати! Коли ти у городі звик хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городянські норови!

Г о р д і й. Ну так я нічого не пойму.

С т е п а н. Мабуть, у тебе стілько честі, як у цигана правди.

Г о р д і й. Нічево не пойму. Ну єжелі ж тепер усе говорять.

С т е п а н. Говорять, говорять, чортова ти говорячка! А тут у тебе у цій тикві (показує на його голову) клоччя чи пір’я?

Г о р д і й. Нєт, кажется, я при свойом понятії.

С т е п а н. Брехня, не вір собі; тебе, мабуть, ще змалку обікрадено; коли б у тебе свій розум був, так ти б перш розміркував, що яка то може бути страшенна образа, коли людину чисту, як скло, взичають лихим словом.

Г о р д і й. Так, значит, ето один только скверний разговор?

С т е п а н. Я ж кажу, що тебе дурним охрестили! Тьху! (Іде).

Г о р д і й. За што ж ти знову ругаєшся? От так хороший фельєтон! (Вслід). І я тебе тьху, важная особа!

С т е п а н (вернувсь). Ти-бо слухай, Гордію, що я тобі іще скажу.

Г о р д і й. Та то я плюнув у шутки.

С т е п а н. Ти, мабуть, і справді кручений; я тобі кажу; послухай мого совіту - не бий ти даремно чобіт, бо тільки підметки почовгаєш. Ти язика защепни на петельку, бо оддубасю так, що аж пір’я з тебе сипатиметься.

Ява 10

Ті ж і З а в а д а.

З а в а д а. Не знаю, по яку бабу і кинутись! До писаря хіба піти, якщо він ще дома! І що таке з нею подіялось, ніяк не розберу.

С т е п а н (до Завади). Добривечір!

З а в а д а. Це ти, Степане?

С т е п а н. Куди це ви, дядьку, налагодились іти?…

З а в а д а. Ох, хоч і не питай, у мене у господі таке лихо скоїлось!… А з чого воно?…

С т е п а н. Я все знаю. Ходім, я вам дорогою розкажу.

Пішли.

Г о р д і й. Одначе за што он двєчі об’явил мене дураком? Ні, сколько живу, но, кажется, ніхто не обзивав дураком в глаза! Сказано, как мужик, так і нікоторого воспитанія. (Услід). А я тебе скажу, што сам ти дурак двохетажний, вот што!

Ява 11

Т е к л я  і  Г о р д і й.

Т е к л я. Що ж то тепер з нею твориться? Цікаво мені до неї довідатися. (Загляда у вікно). Що це вона, навколюшках молиться, а сльози, як горох, котяться. Невже ж вона і справді так дуже любить панича? Дивно! (Дивиться у вікно). О, встає і йде з хати.

Г о р д і й (підходить). Здрастуйте, баришня!

Т е к л я. Ох, як же ви мене злякали.

Г о р д і й. Чого ж пужатся? Я не звєрь дикон какой. Куда ви ідете?

Входить О к с а н а і проходить в сад.

Т е к л я. Так би оце я вам і сказала! А як і признаюсь, чи ви ж і повірите?

Г о р д і й. Вєрно, какого кавалера ськали?

Т е к л я. Якого? Ви, може, натякаєте на котрого з наших парубків? Не діждуться вони цього! Вже, правду сказать, є за ким!

Г о р д і й. А будто вам ні один з ваших кавалеров не нравится?

Т е к л я. Та хай вони усі хоч зараз повиздихають.

Г о р д і й. Одначе я слихал, што ви з Охрємом любов крутили?

Т е к л я. Бач, бач, я ж кажу, що я усім кісткою у горлянці засіла. Господи, господи! Здається, нікого і не зачіпаєш, нікому не заважаєш…

Г о р д і й. Полно пичалі, я на ето об’явленіє не внімаю обращенія. Та кого ж ви ськали?…

Т е к л я. Ще й питають.

Г о р д і й. Так неужелі меня?

Т е к л я. Догадайтесь. Скоро ви приїхали в село, а я як побачила вас… Ні, не хочу казати, бо мені стидно. А для чого би я вас перед усіма вихваляю, коли б… От, кажу, парубок, настоящий кавалер, не нашим свинопасам рівня.

Г о р д і й. Так неужто я вам ндравлюсь?

Т е к л я. У нього, кажу, і погляд соколиний, хода молодецька, коли чую, ви послали старостів до Катрі. А я як це почула, то мало не зомліла. Вже мати що не робила: і свяченою водою мене прискала, і переполох виливала, бо Катря ж…

Г о р д і й. Ах, не досаждайте мене Катрею, ето була глупая моя ошибка.

Т е к л я. Знайшли кого сватати! Та у неї раз у раз з рота слина котиться, а на плечах отакі чиряки. Вона з чиряків ніколи і не вигоюється.

Г о р д і й. Будто? Вот так категорія.

Т е к л я. От, їй-богу, хоч заприсягтись.

Г о р д і й. Благодару вам, што ви мінє глаза открили. Позвольте предложить вам для вдовольствія конфетов.

Т е к л я. Ні, спасибі.

Г о р д і й. Возьміть, ето нам не убиток.

Т е к л я. Ви ж розумний кавалер, то й подумали б, що буде, як люди спізнають, що я беру від вас гостинці…

Г о р д і й. Еті речі ваші вумні; ну одначе оні нічого не могут.

Т е к л я. Не могуть? Як би не так, а то як тілько постережуть, що я вас люблю. Ох, що ж це я сказала?…

Г о р д і й. Повторіте! Здєлайте єщо раз об’явленіє!

Т е к л я. Ох, сором же який!

Г о р д і й. Нікоторого сорома. Позвольте вас спросить, какоє у вас приданоє.

Т е к л я. Яке? Нас дві у батька і у матері. Я та менша сестра. А ви ж знаєте, що ми люди заможні. Оп’ять же як я служила півтора року у купця Лейзора за няньку, так ті гроші, що я заробила у Лейзора, я віддала усі до рук батькові.

Г о р д і й. Даєть вам папаша п’ятсот рублів або на худой конець чотириста рублів? Мінє главна статья, штоб свою мастерську, єжелі дасть хоч триста п’ятдесят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.

Т е к л я. У мене, окрім того, своїх ще буде сто п’ятдесят рублів.

Г о р д і й. Не может бить! Єй-богу, я у вас влюбльон. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.

Т е к л я. Не хочу, не хочу нізащо у світі!

Г о р д і й. Как же ви можете дєлать такой равнодушний отказ влюбльонному человєку? Говорю вам, што я все страждаю об вас і што серце моє кипить і пузирить, как настояща шевська смола в огнє.

Т е к л я. Ох, як же ви палко та хороше балакаєте.

Г о р д і й. Вам ндравлються мої речі? Я і вас воспитаю, Текля… как вас по батюшке, звиніть на том, не спомню.

Т е к л я. Свиридівна.

Г о р д і й. Свирид, значить, виходе по-благородному Спиридоновна. Возьміть кольцо золотоє, бо как не візьмете, то бросю єго в Дунай - бистру рєчку, пущай погибаєт три с полтиной.

Т е к л я. Я ж стидюсь. Надіньте його самі на мій палець.

Г о р д і й надіва.

Г о р д і й. Тепер позвольте вас неравнодушно розцілувать, как собственноручную невєсту.

Т е к л я. Ох, який стид! Не хочу, не хочу!…

Цілує.

Що-бо ви робите?

Г о р д і й. Не скісняйтесь, потому што ета статья от вжасного неравнодушного чувствія.

Т е к л я (цілує). Ох, що ж це я зробила? Я й цілуваться не умію!…

Г о р д і й. Одначе ваш поцілуй сладкий, как конфет.

Т е к л я. Це я уперше на своєму віку цілую парубка!… А цитьте, щось гомонить. Ходімо звідціля.

Г о р д і й. Ну, я вам тепер об’ясню, што я вас спервоначала, должно бить, не разглядєл, какая ви єсть красотка. Но тепер видно, што ви настоящая фотографія, масляними красками писана, - чесно слово. Только би хоч триста рублєй - і сейчас превзойдьот между нами церковний процес.

Уходять. 

Ява 12

З а в а д а  і  п и с а р.

П и с а р. Шкода, що це трапилось не на молодику. А свячена вода єсть у вас?

З а в а д а. Аякже! Я для бджіл держу ще позаторішню.

П и с а р. Це ще краще. Тут вся сила, що свячена вода і віск страсної свічки. А вже все, касательно остального, ми побачимо у цій книжці. А стривайте. (Вийма книжку і дивиться на зорі). Одна, друга, третя укупі, шість зверху, ясна збоку. Захмарило з зісподу. Одна підкотилась. Ага: не докотись, перекотись, зупинись. Од молитвеної, рожденої, хрещеної. Тьфу, тьфу, тьфу!… Ну, ходім, може, і допоможу. Пам’ятайте, милостивий государю, що як увійдемо у сіни, то мерщій запріть двері і каглу затуліть, щоб не втиснувся за нами той, що не вночі згадувати.

Уходять. 

Ява 13

С т е п а н. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть: здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився, відсахни лиху славу!… Та невже ж не шепнув йому ніхто про те, що скоїлось з Оксаною? Чи, може, він нарочито ховається, як той злодій. Мана, страшенна мана! А як же я гляну товаришам у вічі, якщо тому пащекуванню правда? Більш двох років я про панича слова лихого нікому не давав вимовить, баки всім забивав. А тепер… Що тепер?… Піду ще, тинятимусь, доки таки не підстережу такого, котрий всю мені правду виявить. І коли, борони боже, панич винен перед Оксаною, то… вже я й не знаю, що вийде з нашої розмови. 

Ява 14

П и с а р  і  З а в а д а.

З а в а д а. Де ж це вона поділася? Оксано, Оксано! Чи не в саду?

П и с а р. Ідіть і шукайте її. Якщо добре повело її, то повело на схід сонця, а якщо лихе, то на захід. А якщо знайдете її, то тоді скажете мені. До зобачення. (Уходить).

З а в а д а. Боже ж мій милий, боже милосердний! Де ж мені її шукати темної ночі! Борони боже, в річку кинулась…

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

ОДМІНА ПЕРША

На другий день удосвіта. Велика кімната у панському будинку.

Ява 1

С о л о м і я (прибира ложки і тарілки з столу). Ну заварили наші пани кашу! Заморочили зовсім панича; сперш посадили його у карт грати, а далі так підпоїли, що він, як сніп, звалився. Вже скілько разів наважалась я шепнути паничеві, яке лихо скоїлось у нас на селі, та коли ж ані приступу до його! Чи не лихо?… Вже світає. Оце загулялись! Хоч би Владимир Петрович був тут, то я б йому шепнула.

Ява 2

О к с а н а входить.

С о л о м і я (з жахом). Оксано, ти?

О к с а н а. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи є у тебе у серцеві бог?

С о л о м і я. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і заприсягну!

О к с а н а. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві бог? Скажи мені, чи здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи з’являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?

С о л о м і я. Та я ж, сестричко, не кам’яна!

О к с а н а (ухопивши її за руки). Не кам’яна? Ти правду кажеш?

С о л о м і я. Хоч і заприсягти!

О к с а н а. Скажи мені як перед богом, - посватався панич?

С о л о м і я. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду - і випроводять. Я не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на рушник стають, кланяються перед образами, а далі - батькові, матері; а у панів нічого нема.

О к с а н а. Виклич мені панича.

С о л о м і я. Та він, сестричко, п’яний спить.

О к с а н а. П’яний! Ти мене дуриш?

С о л о м і я. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п’яний, що й сказать не можна. Його, певно, нарочито напоїли.

О к с а н а (похитнулась). П’яний… напоїли! І це самостійная людина!… Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його розбуде, моє горе його витверезить…

С о л о м і я. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з горниць, - там у саду підожди абощо; бо як пані постереже - лихо буде! Вона вже не спить!

Входить Н а т а л я С е м е н і в н а. 

Ява 3

Н а т а л я  С е м е н і в н а (побачивши Оксану). Ти?!

О к с а н а. Я!

С о л о м і я незамітно вийшла.

Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь… і мене не лякайте, бо не злякаєте…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Як ти посміла ввійти?

О к с а н а. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє серце, щоб ви його добили! Живуче… ніяк сама його не здолаю…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Я не душогубка!

О к с а н а. Не душогубка? Чому ж у вас такий страшний погляд? Чула я, правда, од людей, що, кажуть, бува й так: погляд вовчий, а душа янгольська! Примусьте ж вашу душу, щоб вона хоч на хвилину засяла у вашім погляді, і та мала хвилина надасть мені сили і одваги. Я сміливо йшла до вас, а тепер острах даве мою душу і сковує мої вуста!… Хоч одну ж іскру жалю у погляді, молю вас!…

Н а т а л я  С е м е н і в н а (тихше). Чого тобі треба? Чого ти хочеш від мене?

О к с а н а. Чого я хочу? Ха-ха-ха! Чого я хочу? І це питає мати, його мати! І справді: чого я хочу? Я, мабуть, зовсім вже збожеволіла!… Ви колись казали мені, як ще я була при вас за горничну…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. О, я щодня проклинаю той час і годину!…

О к с а н а. Чудно! А тоді мені здавалось, що ви самі втішались, дивлячись, як панич залицявся до мене. Мабуть, тоді в очах ваших жила ваша янгольська душа?

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Я сама не встереглася, як гадину в пазусі зогріла.

О к с а н а (не слуха її). Ви тоді казали, пані, що ви й самі не з високого коліна; що ваш отець був простий міщанин і вас вчив на мідні гроші. Чого ж тепер ви так пишаєтесь? Одначе… що ж це таке я плещу? Чи воно ж до речі? Я не ти зовсім хотіла сказати… (Подумала). Що ж таке я хотіла? Хіба те, що ваш син любив мене, що вашого сина і я любила…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. А тепер минулося!… Мертвого з гроба не вертають!…

О к с а н а. Минулося? Справді минулося? А я наважилась було у однім слові вимовити перед вами усю мою душу, усю мою печаль… Хотіла сказати таке слово, у котрім ви побачили б, як у дзеркалі, всі мої муки, всі рани мого серця!… «Мертвого з гроба не вертають…» І ви так спокійно і тоді б сказали цю приказку, коли б побачили у труні свого єдиного сина?… А я вже лежу у труні! А моє серце - його серце, моя душа - його душа, моє життя - його життя. Він помер задля мене, і я вже наполовину мертва!… І все ж таки ані іскорки жалю у ваших очах?… Пані!… Я кохала вашого сина!… У його коханні я кохала увесь мир божий. Він був моєю думкою, моєю молитвою, моїм світом. Одняли його у мене!… Одняли не душогуби, а люди з янгольською душею!… Ох, страшно ж мені, страшно!… Серце моє, чи є ти в грудях, чи нема? Я не чую тебе!…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Мені жаль тебе, Оксано! Що ж робить?

О к с а н а. Жаль?… Вам жаль мене?… Ха-ха-ха! Не треба, не треба мені вашого жалю! Ні, ні, я вас зобидила, я вас зневажила… Простіть мене!… Я сама не знаю, що кажу… Скажіть, промовте ще раз: «Мені жаль тебе!» Ха-ха-ха! «Мені жаль тебе!» Вмирай, серце!… Сліпніть, очі!… Глухніть, мої вуха! Це не материна мова!

Н а т а л я  С е м е н і в н а (убік). Відкіля вона взялася, хто її сюди привів? (До неї). Ну, пора вже тобі додому.

О к с а н а. Правда ваша!.. Я вже й надто забарилась…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Ну, то йди ж собі!

О к с а н а. Стривайте, ще два слова. Кажуть, що я чарувала панича? Правда!… Кажуть, що я відьомського кодла. Ох, яка правда! Кажуть, що я хотіла бути панією-дворянкою. От за це то вже й сам панич присягне, що правда. Бачте - я все це вам кажу і не червонію, щоб ви вже певне знали, що у мене стида ані крихотки. Що я, бачте, вже така непутяща, така хвойда зародилась, що й сором не їсть мені очей!… (Хапається одною рукою за одвірок, а другою за голову).

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Ти ледве на ногах стоїш. Присядь спочинь!…

О к с а н а. Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (Згодом). Нічого… Бачите, вже й одійшла. Живуча я, як гадина!… (Здійма з пальця перстень). Це його… паничів перстень. Хотіла було шпурнути його куди-небудь, та пошкодувала, що золотий. А найгірш боялась, що як пришлете грабувати, от тоді-то вже було б сорому надто! І я сама принесла… Нате!… (Поклала перстень на стіл). Отож всієї розмови, отож всієї поради. (Іде до дверей).

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Стривай, Оксано!…

О к с а н а (зупинилась). Пора ж і честь знати. Самі мене виганяли, а тепер зупиняєте? Здається, я все сказала?…

Н а т а л я  С е м е н і в н а. Я хочу тобі віддячити за те, що ти без ґвалту і без огласу розв’язала моєму синові руки.

О к с а н а. Як віддячити? Хіба ви ще не віддячили?…

Н а т а л я  С е м е н і в н а (вийма хутко з шухляди гроші). Це тобі на придане! (Дає гроші).

О к с а н а. Щ-о? Дякуйте, пані, що ви його мати! Віддайте ці гроші на подзвіння та на церкву, щоб щодня виймали часточку «за здравіє» вашої янгольської душі!… Пані, пані!… Не в кожного й душогуба здіймається рука на умираючого, а ви… ви вийняли з моїх грудей серце і, сміючись, краєте, ще й на моїх очах, його на шматки. Не бог вам, пані, душу дав, не мати вас породила! (Пішла).

Н а т а л я  С е м е н і в н а (сперш немов остовпіла, а далі прожогом кинулась до дверей). Оксано, Оксано! Вернись!… (Одбігла од дверей). Що я роблю? Чи не збожеволіла я?! Ні, ні!… Не погублю я своєї дитини! О, чом же ти, Оксано, нерівня моєму синові? Яка велика душа! Нащо ти в кріпацтві зародилася?… Ні… Ні!… Не невістка ти мені!

Завіса

ОДМІНА ДРУГА

Того ж таки дня, через шість годин. Зала у будинку В о р о н о в и х.

Ява 1

Г о р н о в  і  М а к с и м.

Г о р н о в. Так, стало буть, ми з вами в ціні зійшлись?

М а к с и м. Де ж, мовляв, не зійшлись? Я ще й рота не вспів роззявити, а ви вже й ціну поклали, та ще й яку, мовляв, ціну. Але ж глядіть, чи не помилились, бо я швець такий, що під зав’язь умію чоботи шити, а вам, може, треба городського?

Г о р н о в. Ба ні, мені такого й треба до школи.

М а к с и м. Тепер вже повелось так, хоч би і у нас на селі: чоботи на дві колодки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже дратву, так навдаку чи хто висуче проти мене?

Г о р н о в. Я хочу, щоб хлопчаки спершу навчились шити прості чоботи, а там вже котрому скортить городиських чобіт, то нехай сам добира способу, як їх змайструвати.

М а к с и м. Еге! Нехай вже, мовляв, саме домадикується!… Я ще мав дещо вам сказати, та тільки не знаю, з якого боку й почати. Ще як скажете: «От старий, почав вже вигадувати».

Г о р н о в. Що ж таке?

М а к с и м. А те, що я ще зроду-віку не бурлакував, а оце, мовляв, вже ніби приходиться покидати стару… Там такого репету наробе, що не тільки в хаті, а й у подвір’ї, мовляв, буде тісно.

Г о р н о в. Чому ж не взяти й бабу з собою?

М а к с и м. Чи й справді? (Зрадів). Вона у мене, Владимир Петрович, така, що й хвилини без діла не сидітиме… Там така працьовита, що й сказать… (Сміється). А як роботи нема, то зо мною свариться, а вже без діла не всидить.

Г о р н о в. Знайдемо і їй діло. А за ціну певно що не будемо торгуватись?…

М а к с и м. Та яка вже ціна беззубій?…

Г о р н о в. Часом беззубий краще зубатого!…

М а к с и м. Та воно так… Це вже ви мене зовсім, мовляв, на світ народили! А то ж сказали ви мені ціну, а я зопалу погнався за грішми та й про бабу забув. Оце ж і чудесно. У хату свою впустимо Матвія, тут у нас є такий бідолаха з двірських: дітей, мовляв, повнісінький запічок, а хати дасть бог. Нехай собі живе, та хліб жує, та двору доглядає.