Рілла з Інглсайду

– Етел Різ від нього просто шаленіє, – зауважила Мері Венс. – Вона не розуміє, що він не про неї птаха. Він якось ввечері пройшовся з нею після служби божої з церкви до гавані, а вона відтоді несе себе так, що аж нудить. Так, наче хлопець з Торонто, на кшталт Кена Форда справді думатиме про таку селянку, як ця Етел!

Рілла спалахнула. Їй було байдуже, хай той Кеннет Форд хоч десятки разів ішов додому з Етел Різ… байдуже! Їй тепер було на нього байдуже. Він набагато старший за неї. Він приятелював з Нан, Ді й Фейт, а на неї, Ріллу, дивився, як на дитину, яку він помічав, тільки коли хотів подражнитися. Вона ненавиділа Етел Різ, а Етел Різ ненавиділа її…. завжди ненавиділа її, відколи Волтер у той горезвісний день відлупцював Дана у Веселковій Долині. Але чому ж вона повинна думати, що не варта Кеннета Форда тільки тому, що вона – дівчина з села? А от Мері Венс була ще тою пліткаркою, вона тільки й думала, хто з ким вертався додому!

На березі гавані нижче Будинку Мрій розташувався невеликий пірс, до якого й пришвартувалися два човни. Одним човном керував Джем Блайт, а іншим – Джо Мілгрейв, який знав усе про човни й за всяку ціну хотів, аби Міранда Прайор це помітила. Вони змагалися, пливучи гаванню, але човен Джо переміг. Все більше й більше човнів наближалися з Гарбоу Гед, перетинаючи гавань і пливучи в західному напрямку. Усюди лунав сміх. Велика біла вежа Чотирьох Вітрів розливалася вогнями, поки маяк обертався навколо й спалахував світлом над їхніми головами. Сім’я з Шарлоттауна, родичі наглядача маяка збиралися у світлі маяка, адже вони організовували вечірку й запросили юних мешканців Чотирьох Вітрів, Глен Сент Мері та узбережжя. Поки човен Джема погойдувався біля маяка, Рілла відчайдушно скинула черевики й пірнула в сріблясті туфельки за спиною панни Олівер. Швидко окинувши все оком, Рілла зауважила, що на вбитих у скелі сходах, освітлених китайськими ліхтариками, вишикувалися хлопці, а вона ну ніяк не зможе зійти цими сходами в тих важких черевиках, які мама змусила її одягнути для тієї дороги. Туфельки страшенно тиснули, але ніхто про це ніколи б не здогадався, адже Рілла йшла по сходах, усміхаючись, її м’які темні очі допитливо блищали, а кругленькі кремові щічки розцвіли. Щойно вона вийшла наверх, звідки відкривався вид на гавань, хлопець запросив її до танцю, а уже через хвилину вони були в павільйоні, збудованому біля маяка спеціально для танців. То була чарівна місцина, зверху, наче дахівка, зігнулися ялинкові гілочки, усюди висіли ліхтарі. Позаду мерехтіло море, зліва гребені й впадини піщаних дюн освітлювало місячне сяйво, справа розмістився скелястий берег, вкритий чорнильними тінями й кришталевими затоками. Рілла та її партнер пурхали поміж іншими парами танцівників, вона глибоко вдихнула від задоволення. Яку магічну музику створював Нед Бурр з Верхнього Глена своєю скрипкою – то була загадка, але звуки були такі, наче чарівні флейти зі старої казки змушували всіх слухачів кидатися в танок. Який прохолодний і свіжий бриз віяв із затоки, яким білим і прекрасним місячним сяйвом освітлювалося все довкола. То було життя… чарівне життя! Рілла почувалася так, наче її ніжки, як і серце, отримали крила!

IV. Звук волинки

Перша вечірка Рілли пройшла з тріумфом, принаймні так здавалося спочатку. У неї було стільки партнерів, що доводилося ділити танці. Її сріблясті туфельки, здавалося, самі пурхали над танцмайданчиком, хоча й продовжували муляти пальці та вкривати п’ятки пухирцями, та це не завадило отримати цілковите задоволення від вечірки. Етел Різ на десять жахливих хвилин вивела її з павільйону й із властивою їй удаваною усмішкою прошепотіла, що її сукенка розійшлася ззаду, а на волані з’явилася пляма. Нещасна Рілла кинулася до кімнати маяка, яку на час вечірки переобладнали під жіночу кімнату, і виявила, що та пляма була невеличкою цяткою від трави, а дірка – звичайною малесенькою дірочкою, де розчепився гачок. Ірен Говард його защепила й обдарувала Ріллу солодкими поблажливими компліментами. Рілла відчувала тепло доброзичливості Ірен. То була дев’ятнадцятирічна дівчина з Верхнього Глена, якій, схоже, подобалося товариство молодших дівчат. Злісні дівочі язики подейкували, що це все тому, що вона не відчуває серед них конкурентів. Але Рілла вважала, що Ірен – доволі миловидна, і любила її за цю опіку. Ірен була красива й стильна, вона божественно співала й кожну зиму проводила за уроками музики в Шарлоттауні. Її тітка жила в Монреалі й надсилала їй чарівну одіж. Кажуть, у неї була сумна історія любові… ніхто не знає, що саме сталося, але дуже таємниче на це натякали. Рілла відчувала, що компліменти Ірен у той вечір буквально коронували її. Вона весело повернулася назад у павільйон і ненадовго затрималася біля ліхтарів коло входу, виглядаючи танцюристів. Коротка пауза серед натовпу дозволила їй на мить побачити Кеннета Форда, який стояв з іншого боку.

Серце Рілли завмерло… о, навіть якщо це й фізіологічно неможливо, вона подумала, що таки завмерло. Врешті-решт, він стояв там. Вона зробила висновок, що він не підійде – хоча, хіба не байдуже? Чи побачить він її? Чи зверне на неї увагу? Звичайно, він не запросить її на танець – на це марно й сподіватися. Він думав, що вона просто звичайна дитина. Ще три тижні тому називав її «Павуком», коли якось ввечері приїхав до Інглсайду. Вона тоді плакала зверху на сходах і ненавиділа його. Але серце її завмерло, коли вона побачила, як він перетинає павільйон і йде їй на зустріч. То він іде до неї… справді?… справді?… так, справді! Він дивився на неї… він був тут, біля неї… він уважно дивився на неї зверху вниз, а в його темно-сірих очах було щось таке, чого Рілла ніколи раніше не бачила. Ох, несила витримати! Вечір тривав, як і раніше… навколо кружляли пари танцівників, а хлопці, які не могли знайти собі партнерок, вешталися павільйоном, десь на скелях обіймалися ніжні парочки… ніхто, здавалося, не розумів, яка дивовижна річ щойно сталася!

Кеннет був високим хлопчиною, гарним на вигляд з якоюсь безтурботною витонченістю, на фоні якого інші хлопці виглядали незграбно й дивакувато. Казали, він був надзвичайно розумним, його оточували міські хлопчаки та студенти університету. Він ще мав репутацію серцеїда. Але що йому дісталося, так це сміх, оксамитовий голос, перед яким не могло встояти жодне дівоче серце, і небезпечне вміння слухати так, наче він все життя чекав саме на ці слова.

– Рілла-ма-Рілла? – спитав він низьким голосом.

– Авзеш, – відповіла Рілла й одразу пошкодувала, що не може кинутися зі скель маяка чи просто безслідно зникнути з цього глузливого світу.

Рілла шепелявила в ранньому дитинстві, але то було давно. Тільки коли вона переживала або напружувалася, шепелявлення поверталося. Вона не шепелявила вже цілий рік, а саме в цей момент, коли вона так хотіла виглядати дорослою й витонченою, треба було прошепелявити, як дитина! Яке приниження, вона відчувала, як сльози ось-ось потечуть з її очей. Наступної хвилини вона буде… ревіти… так, просто ревіти… вона хотіла, щоб Кеннет пішов геть… от би він взагалі не підходив до неї! Вечірка зіпсута. Усе перетворилося в порох і попіл.

А він назвав її «Рілла-ма-Рілла»… не «Павук» чи «Дитя» чи «Кішка», як називав її, відколи помітив. Вона зовсім не заперечувала, що він використав ласкаве прізвисько Волтера. У його низькому пестливому голосі воно звучало красиво, з легким наголосом на «ма». Як гарно було б, якби вона не осоромилася. Вона не наважувалася підняти очі, боячись побачити насмішку в його очах. Відтак вона втупилася вниз. Її вії були дуже довгі й темні, повіки – виразні й кремові, тож ефект від того погляду був дивовижний і провокативний. Кеннет відмітив, що Рілла Блайт, зрештою, стане найкрасивішою серед інглсайдських дівчат. Він хотів, аби вона подивилася догори, хотів спіймати знову той короткий, стриманий запитальний погляд. Не було жодних сумнівів, що на вечірці вона була найчарівнішою.

Що він сказав? Рілла просто не повірила власним вухам.

– Потанцюємо?

– Авжеж, – відповіла Рілла.

Вона промовила це з таким рішучим наміром не шепелявити, що слова просто вилетіли з її рота. Знову з’явився хороший настрій. Згода прозвучала так сміливо… так нетерпляче… наче вона була готова на нього стрибнути! Що він про неї подумає? Ох, які страшні речі трапляються, коли дівчина просто хоче проявити себе якнайкраще?

Кеннет провів її поміж інших танцівників.

– Думаю, моя щиколотка дозволить протанцювати принаймні один танок, – промовив він.

– Як твоя щиколотка? – спитала Рілла.

Ох, чому вона не спитала щось інше? Вона знала, йому набридли постійні розпитування про щиколотку. Чула, як він жалівся в Інглсайді – чула, як він говорив Ді, що носитиме на грудях плакат, аби повідомити усім, що він іде на поправку. А тепер вона взяла й спитала про це знову.

Кеннет втомився від розпитувань про свою щиколотку. Але його не так часто питали про це губки з такою милою привабливою ямочкою над ними. Можливо, саме тому він дуже терпляче відповів, що йде на поправку й щиколотка його турбує все менше, якщо не ходити чи стояти надто довго.

– Кажуть, що згодом вона буде такою сильною, як ніколи, але доведеться відмовитися від гри в футбол цієї осені.

Вони танцювали разом, а Рілла не помічала, з якою заздрістю дивилася на неї кожна дівчина в залі. Після танцю вони пішли по сходах на скелях, Кеннет знайшов невеличку рівнинну стежку між скелями, наче тунель, яким вони й пройшлися до узбережжя. Вони гуляли берегом, допоки щиколотка Кеннета не нагадала про себе, а відтак сіли посеред дюн. Кеннет говорив з нею так, як із Нан та Ді. Рілла, не зумівши перебороти незрозумілу сором’язливість, була не надто говірка й думала, що він вважатиме її страшенно дурною, але поза тим усе було чарівно – вишуканість місячної ночі, сяйво моря, крихітні маленькі хвильки, що накочувалися на пісок, прохолодний дивний нічний вітер, що тихо виспівував в траві на гребні дюн, і далека музика, що солодко витала над каналом.

– Веселий ритм місячного сяйва для веселощів русалок, – м’яко процитував Кеннет один із Волтерових віршів.

Він і вона наодинці серед чар звуків та пейзажів! От би ще туфельки так не натирали! І якби вона говорила трішки розумніше, як панна Олівер… ба, якби хоча б говорила так, як до інших хлопців! Але слова не приходили, вона могла тільки слухати й знову й знову мимрити коротенькі звичні фрази. Можливо, її мрійливі очі, впадинка над губами та витончене горло красномовно говорили замість неї. У будь-якому випадку, Кеннет не поспішав пропонувати повертатися назад, а коли вони таки повернулися, вечеря була в самому розпалі. Він знайшов для неї місце біля вікна на кухні маяка, сів поруч на підвіконня, поки вона їла морозиво й торт. Рілла дивилася поперед себе, думаючи, як гарно пройшла її перша вечірка. Вона її ніколи не забуде. Кімната відлунювала сміхом і жартами. Красиві молоді оченята виблискували й сяяли. З павільйону долинала мелодія скрипки та ритмічні па танцівників.

Але серед групи хлопців, що зібралися біля дверей і схвильовано щось обговорювали, було неспокійно. Молодий юнак пробився крізь юрбу й став біля порогу, похмуро дивлячись вперед. То був Джек Еліот з того краю гавані… студент медичного факультету університету Макгілла, тихий хлопець, не надто зацікавлений у соціальному житті. Його запросили на вечірку, але не надто розраховували на його прихід, адже йому треба було їхати того дня до Шарлоттауна, а повернутися звідти він мав пізно. Але він був тут… тримаючи в руках згорнуту газету.

Гертруда Олівер визирнула з-за рогу, подивилася на нього й знову здригнулася. Врешті-решт, вона все-таки насолоджувалася вечіркою, адже зустрілася зі знайомим з Шарлоттауна, який, бувши нетутешнім і значно старшим за більшість гостей, почувався зайвим і з радістю склав компанію цій розумній дівчині, яка говорила про все, що коїлося у світі та різноманітні події із завзяттям і енергійністю справжньої людини. Насолоджуючись приємним товариством, вона й зовсім забула про всі негаразди того дня. Тепер вони раптом повернулися до неї. Які новини приніс Джек Еліот? У пам’яті раптом спливли рядки з вірша «гулянки звуки гупають вночі»… «Та раптом – вслухайтеся! – то похоронні дзвони!»^[9]… чому вона згадала про це зараз? Чому Джек Еліот замовк… так, наче йому не було що сказати? Чому він просто стовбичив тут, пильно вдивляючись з важливим виглядом?

– Спитай його… спитай його, – гарячково звернулася вона до Аллана Далі. Але хтось уже спитав. Раптом у кімнаті запала тиша. Мелодія скрипки знадвору змовкла, там теж запала тиша. Здалеку до них долинав стогін затоки… з Атлантичного океану наближався шторм. Дівочий сміх долинав зі скель й одразу розсіювався, наче злякавшись раптової тиші.

– Англія сьогодні оголосила війну Німеччині, – повільно промовив Джек Еліот. – Щойно я поїхав з міста, прийшла ця телеграма.

– Боже, допоможи! – прошепотіла Гертруда Олівер, затамувавши подих. – Мій сон… мій сон. Перша хвиля, – вона подивилася на Аллана Далі й спробувала посміхнутися.

– Це Армагедон? – спитала вона.

– Боюся, що так, – серйозно мовив він.

Навколо вибухнув хор вигуків… Здебільшого легке здивування й інтерес. Мало хто зрозумів важливість цього повідомлення… ще менше розуміли, що це означає для них. Незабаром танці поновилися, а задоволений гул був таким голосним, як ніколи. Гертруда й Аллан Далі стиха стурбовано обговорювали новини. Волтер Блайт зблід і покинув кімнату. Надворі він зустрів Джема, що поспішно підіймався сходами.

– Джеме, ти чув новини?

– Так. Волинщик наближається. Ураааа! Я знав, що Англія не залишить Францію в біді. Я намагався вмовити капітана Йосія підняти прапор, але він сказав, що до сходу сонця не варто. Джек сказав, що завтра збиратимуть добровольців.

– Скільки шуму з нічого, – зневажливо промовила Мері Венс, коли Джем пішов. Вона сиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, не те, що не романтичне, ще й вкрай незручне місце для сидіння. Але Мері й Міллер почувалися страшенно щасливими, сидячи на ньому. Міллер Дуґлас був рослий, дужий неотесаний хлопчина, який вважав язик Мері Венс надзвичайно обдарованим, а її невинні очі-зірки – чи не найбільшими в окрузі. Обоє не мали ані найменшого поняття, чому це Джем Блайт хотів вивісити прапор на маяку.

– Ну і що, буде війна в Європі чи ні? Я певна, нас це не стосується.

Волтер подивився на неї й висловив ще одне дивне пророцтво:

– Перш ніж ця війна закінчиться, – чи то сказав, чи що промимрив крізь зуби Волтер, – її відчує кожен чоловік, жінка й дитина Канади… ти, Мері, це відчуєш… відчуєш просто у своєму серці. Ти втиратимеш сльози над кров’ю цієї війни. І прийде волинщик… він гратиме, поки кожен куточок світу не почує його жахливої непереборної музики. Пройдуть роки, перш ніж смерть закінчить свій танок… роки, Мері. У ті роки розіб’ється мільйони сердець.

– Байки! – відповіла Мері, яка завжди так казала, коли не знала, що відповісти.

Вона зовсім не розуміла, що мав на увазі Волтер, але почувалася дуже незручно. Волтер Блайт завжди казав якісь дивні речі. Цей його старий волинщик… вона не чула про нього ще з тих часів, коли вони грали у Веселковій Долині… а тепер він знову з’явився тут. Словом, не подобалися їй ці загальні фрази.

– Ти часом не перебільшуєш, Волтере? – спитав Гарві Кроуфорд, який саме підійшов до них. – Ця війна не триватиме роками… завершиться через місяць чи два. Англія зітре Німеччину з карти й оком не змигне.

– Думаєш, що війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, закінчиться через кілька тижнів? – емоційно промовив Волтер. – Це не якась мізерна битвочка на Балканах, Гарві. Це боротьба на смерть. Німеччина або завоює, або помре. А ти знаєш, що станеться, якщо вона завоює? Канада стане німецькою колонією.

– Думаю, перед цим станеться ще кілька речей, – здвигнувши плечима, мовив Гарві. – Британський військово-морський флот переможе. А в усьому іншому, ми з Міллером зітремо їх у порох, правда ж, Міллер? Жодні німці не посягнуть на нашу Вітчизну, еге?

Гарві, сміючись, побіг вниз сходами.

– Чесно, я думаю, ці хлопці плетуть якісь нісенітниці, – роздратовано мовила Мері Венс.

Вона встала й потягла Міллера до скелястого пляжу. Їм нечасто вдавалося поговорити, Мері постановила, що не дасть собі зіпсути вечір дурними базіканнями Волтера Блайта про всяких волинщиків, німців й інші абсурдні речі. Вони залишили Волтера стояти наодинці біля сходів на скелі й дивитися на красу Чотирьох Вітрів, які його замислені очі зовсім не помічали.

Найкращі моменти вечора для Рілли також закінчилися. Одразу після оголошення Джека Еліота вона розуміла, що Кеннет про неї більше не думає. Вона раптом відчула самотність і сум. А то було гірше, аніж якби він взагалі її не помітив. Невже таке життя – щойно стається щось приємне, щойно ти отримуєш цю радість, воно вислизає з твоїх рук? Рілла пафосно зауважила про себе, що покидала вечірку значно дорослішою, аніж ішла. Можливо, це правда… можливо, таки подорослішала. Хтозна? Не варто сміятися над муками юності. Вони – страшні, адже молодість ще не знає, що «і це пройде». Рілла зітхнула й пожаліла, що зараз не може виплакатися в подушку в себе вдома.

– Втомилася? – спитав Кеннет, м’яко, але байдуже… ох, як байдуже.

Йому справді було байдуже, втомлена вона чи ні, подумала Рілла.

– Кеннете, – наважилася спитати вона, – ти ж не думаєш, що ця війна матиме якесь значення для нас у Канаді, правда?

– Значення? Звичайно ж, матиме для тих щасливих хлопців, які зможуть взяти в ній участь. Я не зможу… дякуючи своїй пошкодженій щиколотці. Невезуха, я так кажу.

– Не розумію, чому ми повинні брати участь у битвах Англії, – скрикнула Рілла. – Вона цілком може справитися сама.

– Проблема не в цьому. Ми – частина Британської імперії. Це питання співдружність. Ми повинні стояти горою одне за одного. А найгірше, що війна закінчиться, перш ніж я зможу хоч якось долучитися.

– Ти хочеш сказати, що справді б пішов у рядах добровольців, якби не твоя щиколотка? – недовірливо спитала вона.

– Звичайно ж, пішов. Побачиш, тисячі підуть. Б’юсь об заклад, Джем піде… Волтер ще надто слабкий для цього, думаю. І Джеррі Мередіт… він піде! А я ще переживав, що не гратиму в футбол цього року.

Рілла була надто здивованою, аби щось відповісти. Джем… і Джеррі! Нісенітниці! Тато й пан Мередіт цього ніколи не дозволять. Вони ще коледж не закінчили. Ох, чому ж Джек Еліот не приберіг ці новини при собі?

Марк Воррен підійшов і запросив її на танець. Рілла пішла, знаючи, що Кеннету байдуже, піде вона чи залишиться. Ще годину тому на піщаному пляжі він дивився на неї так, наче вона була для нього всім світом. А тепер стала ніким. Його думки поглинула Велика Гра, яку імперії зіграють на вкритих кров’ю полях… Гра, у якій жіноцтво не зможе взяти участь. Жінкам, думала нещасна Рілла, доведеться сидіти й заливатися слізьми вдома. Але усе це – дурість. Кеннет не піде… він сам визнав… Волтер не зможе… дякувати Богу…а Джем і Джеррі мають хоч крихту розуму. Вона не хвилюватиметься… вона насолоджуватиметься вечором. Але яким дивним був Марк Воррен! Як він невміло виконував па! Ну чому, Бога ради, ці хлопці намагаються танцювати й не знають азів танцю? І в кого взагалі ноги такі великі, як човни? От він ще й врізався з нею в когось! Ніколи більше вона з ним не танцюватиме!

Вона танцювала з іншими, хоча увесь запал десь зник, і вона відчула, як боляче натерли ноги її туфельки. Кеннет, схоже, пішов… принаймні його ніде не було видно. Її першу вечірку зіпсовано, хоча певний час вона здавалася прекрасною. Голова боліла…ноги горіли. Але найгірше було попереду. Вона спускалася вниз зі своїми друзями, що жили по той бік гавані, до скелястого пляжу, де вони всі ще затрималися на кілька танців. Було прохолодно й приємно, усі втомилися. Рілла сиділа тихо, не беручи участі у жвавій розмові. Вона була рада, коли хтось гукнув, що човни відправляються на інший бік гавані. З маяка долинали звуки сміху. Кілька пар ще кружляли в павільйоні, проте натовп розвіявся. Рілла оглянулася, шукаючи групу Глена. І не побачила нікого. Вона побігла до маяка. Там теж нікого з Глена не було. Налякана, вона кинулася до сходів на скелях, до підніжжя яких поспішали гості з того берега гавані. Вона могла розгледіти човни внизу… де Джем?… де Джо?

– Ну, Рілло Блайт, я думала, ти уже давно поїхала додому, – мовила Мері Венс, шаллю вказуючи на човен, який відпливав протокою.

Ним керував Міллер Дуґлас.

– Де інші? – видихнула Рілла.

– Ну, вони пішли… Джем пішов годину тому… в Уни розболілася голова. Інші попрямували з Джо приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Бачиш… ось вони пропливають через Бірч Поінт. Я не пішла, бо піднялися хвилі, а в мене морська хвороба. Я можу звідси й пішки додому дійти. Це ж півтори милі. Я думала, ти вже пішла. Де ти була?

– Внизу на скелях з Джемом і Моллі Кроуфордом. Ох, чому вони мене не шукали?

– Вони шукали… але не змогли знайти. І вирішили, що ти попливла на іншому човні. Не переживай. Ти можеш залишитися на ніч у мене, ми подзвонимо в Інглсайд і повідомимо, де ти.

Рілла розуміла, що іншого варіанту немає. Її губи тремтіли, а на очах виступили сльози. Вона люто моргнула… вона не дозволить Мері Венс бачити, як вона плаче. Але коли про тебе отак забули! Розуміти, що ніхто й не думав подивитися, де вона… навіть Волтер. А тоді вона раптом наполохано пригадала.

– Мої черевики! – вигукнула вона, – я залишила їх у човні.

– Ну, я ніколи так не роблю, – мовила Мері. – Ти найбільш нерозважливе дитя, яке я коли-небудь бачила. Доведеться тобі просити Гейзела Левісона позичити пару черевик.

– Не буду, – крикнула Рілла, яка не любила Гейзела. – Спочатку пройдуся босоніж.

Мері здвигнула плечима.

– Як хочеш. Гордість призводить до страждань. Я навчу тебе бути більш обережною. Ну, тоді ходімо.

Відтак вони пішли пішки. Проте «йти» через вкриту хащами та галькою дорогою в тонких сріблястих туфельках на високих французьких підборах – то було невеселе видовище. Рілла сяк-так кульгала й хиталася всю дорогу, поки вони не вийшли на стежку гавані. Але іти в тих злощасних туфлях далі вона вже не могла. Вона зняла туфельки, гарні шовкові панчішки й пішла босоніж. Приємніше не стало. Ніжки в неї – дуже чутливі, тож галька і ями на дорозі завдавали болю. Пухирці на п’ятках боліли не менше. Але фізичний біль – ніщо, у порівнянні з болем, якого їй завдало таке приниження. Яка прикрість! От би Кеннет Форд побачив зараз, як вона шкутильгає, наче маленька дівчинка з синяком від каміння! Ох, який жахливий кінець такої прекрасної вечірки! Їй залишалося хіба що плакати… яка катастрофа. Нікому до неї ніякого діла… усім на неї байдуже. Ну, якщо вона простудиться після такої прогулянки додому босоніж по вогкій росяній дорозі, можливо, вони пошкодують. Вона тихцем витерла сльози шаликом… носові хусточки, схоже, зникли так само як і черевики… але вона ніяк не могла впоратися з сопінням. Ставало все гірше й гірше!

– Ти так швидко простудишся, – зауважила Мері. – Ти мала б знати, сидячи на цих скелях у такий вітер. Твоя мама більше тебе так легко не відпустить, кажу тобі. Вечірка – то було неймовірно! Левісони знають, як усе організувати, я їм так і сказала, хоча Гейзела Левісона я не вибирала. Ох, вона аж спохмурніла, коли побачила, як ти танцюєш з Кеном Фордом. Як і та маленька зухвала дівчина Етел Різ. А він ще той кавалер!

– Не думаю, що він кавалер, – сказала вона настільки зухвало, наскільки дозволили відчайдушні шморгання.

– Ти дізнаєшся про чоловіків більше, коли доростеш до мого віку, – по-дорослому зауважила Мері. – Зарубай собі на носі, не треба йняти віри всьому, що вони тобі говорять. І не дозволяй Кену Форду думати, що йому достатньо кинути хусточку, аби тримати тебе на повідку. Більше гордості, дитинко.

Ці погрози та повчання Мері Венс несила було терпіти! Нестерпно було йти кам’янистою дорогою босими ногами й вкритими пухирями п’ятками! Несила було плакати, не маючи при собі носової хусточки, але й сліз вона стримати не змогла.

– Я не думаю… – шморг, – про Кеннета… – шморг, – Форда… – ще двічі шморгаючи, – зовсім, – розплакалася вимучена Рілла.

– Ну, не розкисай, дитинко. У твоїх інтересах враховувати поради старших. Я бачила, як ти пішла з Кеном до піщаного пляжу й довго там з ним пробула. Якби твоя мама дізналася, їй би не сподобалося.

– Я розкажу про це мамі… і панні Олівер… і Волтеру, – між шморганням видихнула Рілла. – Ти кілька годин просиділа з Міллером Дуґласом на сітях для лобстера, Мері Венс! А що скаже пані Еліот, якщо дізнається?

– Ох, я не буду з тобою сперечатися, – раптом стихла Мері. – Я тільки скажу, що тобі спочатку потрібно підрости, а потім таким займатися.

Рілла уже й не намагалася приховати свої сльози. Усе зіпсували… навіть ту красиву, мрійливу, романтичну освітлену місячним сяйвом годину, із Кеннетом на піску сплюндрували й знецінили. Вона ненавиділа Мері Венс.

– Ну, що не так? – спантеличено вигукнула Мері. – Чого ти плачеш?

– Ноги болять, – схлипнула Рілла, збираючи докупки залишки своєї гордості.

Визнати, що вона плаче через ногу – не надто велике приниження, якщо хтось розважається за її рахунок, твої друзі про тебе забули, а інші намагаються тебе повчати.

– Хто б сумнівався, – приязно промовила Мері. – Не зважай. Я знаю, де в чистій коморі Корнелії лежить горщик з гусячим жиром, такий з жодним витонченим кремом на світі не зрівняється! Я намащу тобі на ногу перед сном.

Гусячий жир на п’ятки! Ось чим закінчилася перша вечірка, перший кавалер і перший романтичний вечір під місячним світлом!

Рілла перестала плакати, явно невдоволена тим, що намарне проливала сльози і й у смиренному відчаї пішла спати до ліжка Мері Венс. За вікном на крилах вітру прилетів похмурий світанок. Капітан Йосій таки дотримав свого слова й вивісив державний прапор Великобританії на маяку Чотирьох Вітрів. Він розвивався на сильному вітрі під захмареним небом, наче доблесна непереможна провідна зоря.