Font:Smaller АаLarger Aa
До чого я дожився! Лихо тяжке!
Жебрущим дідом замолоду став!..
Кого мені клясти? Чи свого батька,
що за довги продав мене в неволю?
Чи ті довги, чи того багача,
купця на людські душі? Чи той день,
той час, коли на світ я народився?
Єпископ.
Нещасний, схаменися! Заспокойся!
Жени від себе геть лихого духа
гордині й розпачу! Смертельний гріх
оці твої прокльони, ще й в годину,
коли тобі брати братерську поміч
так гойно призволяють.
Неофіт-раб.
Ой, та поміч!
Вона мені вразила серце вкрай…
Та глянь же ти на сю змарнілу жінку,
(вказує на Анціллодею)
вона ж як тінь. А в мене ж молода,
здоров’ям повна жінка; тільки син мій,
як сирота, за покормом бідує, —
чужій дитині долю заїдати
або вмирати мусить, поки мати
вином і втіхою панів частує.
І я ще маю жебрати одежі
отій своїй з біди гулящій жінці, —
з рабів рабині шмаття назбираю,
бо ніколи рукам здоровим прясти, —
немає часу, бо що день, то свято.
Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати,
а се ж не гріх, – голодних об’їдати
і голих обдирати? І кого ж?
Своїх братів, працівників, рабів…
Диякон.
У нас дають і вбогі, і заможні.
Неофіт-раб.
А, я забув, що можу взяти мила
у брата-крамаря зовсім задурно,
щоб трохи обхаючить рабські злидні,
аби не так уже кололи очі
у царстві божому братам багатим,
а то ще прийде часом брат убогий
на ту агапу раз на тиждень їсти
та розпростре свої брудні верети
на лаві поруч білої туніки
і вишитої тоги.
(До патриція.)
Ти подякуй
свому товаришу за теє мило,
бо, може, прийдеться умити ноги
мені для християнського братання,
то все ж таки вони чистіші будуть,
як я їх дома трошки милом змию,
пожалую ручок патриціанських.
Патрицій спалахує, але стримується і тільки поглядає на єпископа.
Єпископ (ще тихим, здержаним голосом, але вже суворо).
Який злий дух тобі обмарив серце?
За віщо ти своїх братів картаєш
їдкими та вразливими словами?
Що ми тобі вчинили, що ти маєш
супроти нас?
Неофіт-раб.
Я маю жаль до вас,
великий жаль. Я досі був рабом,