Read the book: «Руфін і Прісцілла»
ДІЯ 1
ОСОБИ 1 ДІЇ:
Руфін Емілій – молодий римлянин значного роду.
Прісцілла – його жінка, християнка.
Аецій Панса – її батько, значний римлянин, дідич.
Кай Летіцій – префект, Руфіновий приятель.
Парвус – християнин невідомого роду-племені.
Сервілія – римлянка, плебеянка.
Раб – в Руфіновій господі.
Драма діється в II в. по р(іздві) Х(ристовому).
Атріум в домі Руфіновім: велика гарна світлиця з квадратовим басейном посередині (impluvium) і такою ж великою незакритою кватиркою в стелі над ним (compluvium). Коло басейну простий хатній олтар без статуй. До світлиці притикає скілька бічних кімнат, відділених від неї не дверима, а важкими запонами з дорогих тканин; простінки межи завісами прикрашені малюванням та погруддями філософів на високих підставках. В глибині світлиці широкий з розсуненими запонами вхід до чималої і гарно врядженої кімнати (tablinum), де видно багато сувоїв пергаменту, таблиць і т. п., що робить кімнату подібною до бібліотеки; на задній стіні табліну є ще двері, теж одкриті. По обидва боки табліну широкі та короткі сіни провадять у внутрішній двір – перистиль. З атріума видко крізь сіни та крізь двері табліну той перистиль з колонадою навколо нього, ставок посеред нього з квітником та з декоративними ростинами. Сцена уряджена так, що атріума видко тільки половину, через те імплювіум приходиться на авансцені, таблін же і сіни в перистиль через те не дуже відсунені в глибину. Під час дії входиться до атріума через перистиль сіньми, а не з бічних куліс.
В атріумі в чимало скамничок, ослонів, дзигликів, столиків, ваз на підставках, що робить світлицю оздобною та захисною, хоч вона й не надміру розкішна.
Смеркає. Руфін сам. Нетерпляче ходить по атріумі. Часом виходить у перистиль і дивиться вбік на вулицю. В його поводінні видко не тільки нетерплячку, але й тривогу.
На порозі сіней, що ведуть з перистиля, показується Прісцілла, закутана в велике, з грубої тканки, покривало, вона його скидає, увійшовши, і її суворо проста одежа кидається в вічі дивним контрастом супроти оздобної оселі та й коштовного, хоч і благородно простого патриціанського убрання самого Руфіна. В руках у Прісцілли маленька лампочка (люцерна).
Руфін (кидається їй назустріч. З докором, в якому більше чутно біль, ніж досаду).
Прісцілло! як же можна?..
Прісцілла (спокійно).
Що, Руфіне?
Руфін.
Ти знов була сьогодні в катакомбах?
Прісцілла (трохи помовчавши).
Якби могла промовчати – охоче
промовчала б на се твоє питання,
але ще більше, ніж оця люцерна,
мене перед тобою зрадить щирість.
(Становить люцерну на один з постаментів.)
Неправди я казать тобі не хочу,
а правду перемовчать не здолаю:
так, я була сьогодні в катакомбах
і завтра знов піду, як тільки ти
мені того не заборониш.
Руфін.
Люба,
ти знаєш, я ніколи не вживаю
супроти тебе ні тієї сили,
яку мені дала сама природа,
ні того права, що дає закон.
Мені бридка слухняність поневолі, —
я ж не рабиню взяв собі за жінку.
Прісцілла.
У Римі небагато чоловіків
таких, як ти, а може, ти єдиний
на цілий Рим. Я тямлю се й ціную.
Бог, – всевидющий свідок почуваннів,
всю вдячність мого серця бачить ясно,
і чей же він мені колись поможе
ту вдячність виявить супроти тебе.
А поки що – коли б ти знав, як тяжко
мені невдячною здаватись…
Руфін.
Годі,
лишімо се, не вдячності я хочу,
та й ні за що тут дякувать…
(Збентежено.)
Прісцілло!
дружино мого серця… я не можу
ніяким словом вимовити страху,
тривоги тої злої, що, мов яструб,
кривавить, мучить, роздирає серце
за кожним разом, як ти там буваєш.
Прісцілла (лагідно).
Чого ж, мій друже, так уже боятись?
Руфін.
Вже те одно, що ти так пізно ходиш
шляхом тим Нументанським1, те вже страшно.
То шлях непевний, – всякий люд бродячий,
усяке розбишацтво там буває,
а ти смерком ідеш, самотня жінка…
Прісцілла.
Нащо розбійникам мене займати?
Тепер я не подібна до багачки,
та й якби мала що, дала б охоче
усякому, хто б мав потребу в грошах, —
то що ж мені боятися розбою?
Руфін.
Жінкам страшний не той розбій, що прагне
срібла чи злота…
Прісцілла.
Може, се й гординя, —
нехай господь простить мені за неї! —
але мені здається, що зайняти
не зважився б мене гульвіса жаден,
коли б я тільки глянула на нього
проникливо й одважно в самі очі.
Руфін.
Се виховання справжньої матрони
і прирожденна чистота натури
тобі таке говорять, та обачність
мені отак впевнятись не дає.
Я б спокійніший був, якби з тобою
був провожатий.
Прісцілла.
В нас нема звичаю
ходити з слугами на сі зібрання.
Руфін.
Я не про слуг кажу… я б сам ходив…
Прісцілла.
Але ж, мій друже… прикро се казати…
та що ж… ти знаєш сам… ти там чужий…
Руфін (гірко).
Я знаю, я чужий… та я б лишився
стояти за порогом катакомбів
так, як стою вже здавна за порогом
душі твоєї, тільки ж боронити
тебе хоч до порога я здолаю,
дарма, що я чужий…
Прісцілла.
Прости мені,
не хтіла я тебе вразити словом.
Я знаю, ти здолаєш боронити,
а хто ж тебе самого оборонить?
Руфін.
Мене? Я хтів би знати, хто посміє
напасти на Руфіна?
Прісцілла.
Хто? – Закон.
Коли побачить хто й подасть до суду,
що ти вчащаєш на нічнії збори
громади потайної, – не вборонить
тебе ні зброя, ні одвага знана,
ні рід патриціанський… О Руфіне!
не можу я такого допустити!..
Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.
Раб.
Там чоловік якийсь прийшов до пані.
Руфін.
До мене, може?
Прісцілла (тихо до Руфіна).
Певно, хто з братів.
Руфін (до раба).
Веди сюди, се ти не розібрав.
Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.
Парвус.
Мир сьому дому!
Прісцілла.
Мир тобі, мій брате!
Чом ти не був на службі божій?
Парвус (пошепки).
Що ж се?
Хіба Руфін вже наш?
Прісцілла.
Ще ні, на жаль.
Парвус.
Так що ж ти так одверто?
Прісцілла.
Чоловік мій
не зрадив ще нікого і не зрадить.
Як ти непевний, то й мені не вір, —
нічого я не крию від Руфіна.
Руфін.
Та я піду, щоб вам не заважати.
Парвус.
Ні, все одно. Гадаєш, я за себе
злякався, як спинив твою жону?
Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,
я ідолянам не вступаю з шляху,
не час тепер мовчати. В нас тепер
іде свята війна за оборону
небесної держави, і боротись
ми всі за неї мусим до загину,
хто чим здолає, – хто вогнистим словом,
хто вчинками проречистими. Горе
байдужому! Лиху полову спалить
господь своїм вогнем.
Руфін.
Лиха полова,
то се, либонь, – такі, як я?
Парвус.
Руфін.
Сказати правду, я не бачу дива
ніякого в настанні Павла з Савла.
Все, що мені доводилось читати
з листів сього тарсійського рубаки3,
упевнило мене, що не змінилось
нічого в ньому після того «чуда»,
крім літери єдиної в іменні.
Прісцілла.
Що ти говориш?!
Руфін.
Тільки думку щиру.
Адже в його листах, у кожнім слові,
загонисту вояцьку вдачу видно:
він словом бив, немов вояк мечем,
дарма що про любов умів балакать.
Він бешкети чинив за справу віри,
немов преторіанець за образу
орла імперії, – єдина зміна,
що знак ягняти став замість орла…
Прісцілла.
Се зміна не мала… ти мало знаєш
апостолові твори, щоб судити.
Парвус.
Вся ваша ідолянська красномовність,
усе письменство ваше – порох, цвіль
проти писання праведників божих, —
ти їх коли читав?
Руфін.
Признатись мушу:
мені не до душі писання ваших
учителів. Мене той стиль простацький,
безладдя в доказах і рабство думки
аж до живого серця порива!
Парвус.
Якби ти прочитав хоч би оце,
(показує на рукопис)
то, певне б, не одваживсь так казати.
Руфін.
Що ж се за твір?
Парвус.
Се лист один… відповідь
філософові Цельзові од нас4.
Прісцілла се переписати має.
Я їй лишу, то можеш прочитати.
Руфін.
Я дуже високо ціную Цельза
і думаю, що навіть вороги
йому відмовить шани не повинні,
бо твір його не пахне ні болотом,
ні кров’ю, як здебільшого буває
у ваших супротивників. Се ж правда?
(Не завважаючи, що Прісцілла й Парвус вмисне перемовчали.)
Дозволь мені поглянуть на листа.
(Бере у Парвуса рукопис, читає кілька хвилин, потім – до Прісцілли.)
Скажи, Прісцілло, ти читала сеє?
Прісцілла.
Єпископ нам усім читав уголос.
Руфін.
Не розумію, як могла ти взятись
сю погань переписувать.
Прісцілла.
Руфіне!
Руфін.
Та як же маю я назвать болото
як не болотом? Тут уже немає
і того талану, що в листах Павла
усе-таки просвічує крізь нелад,
і грубу форму, й забобони всякі.
Тут доказу ні одного. Ні факту,
ні рації поважної, все «чуда»
такі, як перегін в свиней бісів,
та ще якісь рогаті силогізми,
позичені в софістів з передмістя.
Парвус.
Що з того, що у Цельза тії «факти»
нанизані на ниточку, мов перли
дешеві на торзі, – вони фальшиві!
Прісцілла.
Що з тих «поважних рацій», як не можуть
вони ні одного створити дива
у людських душах так, як то створили
перекази чудові галілейські,
що цвітом невмирущим зацвіли
серед пустині людського невірства?
Руфін (все дивлячись у рукопис).
Ти ж тільки слухай, що се за слова
(читає)
«гадючий виродку», «нащадку пекла»,
«душе смердяча»…
(Опускає рукопис.)
бридко вимовляти.
Наперчено, немов погана юшка!
То се така лагідність християнська?
То се така свята премудрість ваша?
Парвус.
Ні, се такий вогонь святого гніву!
Ні, се таке святе безумство віри,
що не дає нам, християнам, бути
такими, як філософ Цельз премудрий!
Прісцілла.
Він справді ні холодний, ані теплий,
як дерево, сухий, зовсім ніякий.
Парвус.
Волію я мучителя Нерона
над ворога такого, що вбиває
не тіло, тільки дух, що роз’їдає
нам віру нишком, наче міль одежу.
Нерон – той був великий виноградар
в саду господнім, кетяги достиглі
давив, і з їх крові вино робилось,
насичене ферментами новими.
Руфін.
Великий жаль, що стільки крові ллється
за вашу віру, бо добра не вийде,
вино ще грає, а вже оцтом чути.
Я певен, що пожар великий Риму
не християни вдіяли, та, може,
вони пожар готують нам ще більший.
Усе, що нам лишилося від славних
часів колишніх, все та віра спалить
і попіл рознесе на штири вітри.
Парвус.
На пожарищі світ новий настане.
Руфін.
Чи в тому світі буде й Рим новий?
Парвус.
О ні, не Рим, новий Єрусалим.
Руфін.
І се тебе так тішить? Хто ж такий ти?
Юдей, римлянин?
Парвус.
Ні. Я християнин
і більш ніким не хочу буть.
Руфін.
Се видно.
Чи й всі такі в новому світі будуть?
Парвус.
Авжеж, ми всі там будем громадяни
небесної держави, а не Риму,
і не Афін, і не Александрії,
чи як там звуться ще столиці людські.
Руфін.
Ну, не хотів би я дожить до сього!
Парвус.
Там будуть праведні, воскреслі з мертвих,
а не такі, як ти.
Руфін.
Нехай і так.
Доволі з мене, що тепер я бачу.
Як далі піде так, ми хутко станем
чужинцями у нашім ріднім краю,
вигнанцями з небесної держави,
бо їй нема на нашім світі місця,
та й ми дістатися туди не можем,
де перше треба вмерти, щоб ожити,
і втратити зовсім подобу людську,
щоб статися не людьми й не богами,
а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара.
Прісцілла.
Таким, як дух, безгрішний, чистий дух.
Парвус.
Без марних клопотів, без людських злиднів.
Не будуть там ні сіяти, ні жати…
Руфін.
Поки новий Єрусалим настане,
то Рим піде в старці, бо ваша віра
зруйнує працьовитість, а жебрацтво
в честь уведе, хоч і не дасть загоди
голодній черні, тільки роздратує.
Прісцілла.
Се ти говориш так, бо не збагнув,
що значить боже царство – тут настане
не цезарям свавільним панування,
а богові єдиному.
Руфін.
Наступить
той бог єдиний нам усім на шию,
мов східний деспот. Ні, вже я волію
державу навіть цезарів найгірших, —
хоч я республіканець, як ти знаєш.
Волію щиро пантеон великий,
де міститься республіка весела
богів Еллади гарної, що стали
в Італії сенатом при народі
богів латинських мудрих, працьовитих.
Юпітер не цурається з’явитись
Серапісом в Єгипті чи Аммоном,
Венера подає Астарті руку
так, як сестра сестрі.
Парвус.
О, сим не трудно
погодитись, бо всі вони, злі духи,
однаково злочинні та розпусні,
їм легко в згоді жить.
Руфін.
Так, мир і згода,
гармонія небесна панувала
в великім пантеоні. Поки дух
юдейського народу, мстивий, заздрий,
дав невидимий меч своєму сину
Ісусу з Назарета. З того часу
порушилась гармонія всесвітня
на небі й на землі. Не видно краю
великій боротьбі, що перейшла
на землю з неба, від богів на люди.
Парвус.
Їй буде край, коли той пантеон
до підмурівку знищить божа сила.
Руфін.
А підмурівок?
Парвус.
Стане олтарем
єдиному.
Руфін.
Олтар серед руїни!..
Се ідеал небесної держави?
Парвус.
Так мусить буть. Не може помиритись
вода з олією.
Руфін.
Поки вогонь
олію спалить, випарить всю воду
і цілий світ оберне у пустиню.
Парвус злорадо всміхається.
Прісцілла.
А звідки ж ти рятунку світу ждеш?
Таж ти не поклоняєшся віддавна
нікому з тих богів, що в пантеоні.
Руфін (показує на бюсти філософів).
Ось постаті, яким я поклоняюсь
і поклонятимусь довіку.
Парвус.
Сії?
Зникомій тіні краще поклонятись,
заблуканці-кометі, ніж таким.
Руфін.
Вони блукали, правда, як і всякий
одважний, хто нових країв шукає.
Прісцілла.
Де ж край блуканню мандрівної думки?
Де дно в розумуванні? Де котвиця,
куди ти кинеш і за що зачепиш
ту котву, щоб спинити корабель,
утомлений одчаєм безбережжя?
Руфін.
Нам рано ще котвиці закидати.
Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,
але ж вона не так-то ще і давня,
щоб думати про край і береги.
Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,
Зеноном, Епікуром або з іншим
ловцем коштовних перел моря думки,
а відпочивши з ними, хай рушає
від них знов далі з вдячною душею.
Парвус.
Ну і куди ж він припливе нарешті?
Руфін.
Якби ми знали се, нащо б і плисти?
В таких мандрівках тільки невідоме
нам може стати за мету.
Парвус.
А… так!
Ну то пливіть собі на бездоріжжя,
сказати просто – на погибель душ!
Ви самохіть відкинули котвицю,
подану вам небесною рукою,
свавільно поминули певну пристань,
що вам отець предвічний урядив,
і на маяк, поставлений високо,
до зору всім, заплющили ви очі, —
так варті ж ви, щоб вас розбили скелі
підводні і безодня поглинула!
(Розпалюється все більше.)
Так варті ж ви, щоб вас пожерли змії
і люті чуда-юда океану!
О, як душа моя в долоні плеще,
ввижаючи погибель нечестивців!
Руфін (до Прісцілли).
Любити ворогів по-християнськи
зовсім не так вже трудно, як я бачу.
Парвус.
Христос дав не саму любов, а й меч!
Прісцілла (значно збентежена).
Ненавидить він тільки сліпоту,
а не сліпих…
Руфін.
Не поясняй, Прісцілло.
Він досить сам сказав. Я розумію.
(До Парвуса.)
Мій гостю, щоб тебе не дратувати,
волію я розмову залишити
про сі матерії.
Парвус.
Та я вже йду,
мені немає часу на балачки.
Прощай, Прісцілло.
Прісцілла.
Постривай, а лист?
Парвус.
Ти ж переписувать, либонь, не будеш.
(Скоса поглядає на Руфіна.)
Прісцілла.
Чому? я завтра все перепишу.
Парвус (з притлумленим сарказмом).
Таж чоловік твій стилю не вподобав.
Прісцілла (мовчки ховає рукопис під покривало).
Чи хто вже переписував?
Руфін, мовчки вклоняючись, виходить у свій таблін і засуває завіси на дверях.
ДІЯ 2
ОСОБИ 2 ДІЇ:
Руфін.
Прісцілла.
Кней Люцій – молодий оптимат християнин, приятель Руфіновий.
Круста – римлянин, паразит і донощик (delator).
Християни:
Hapтал – африканець, відпущеник Люцієвий;
Єпископ;
Диякон;
Теофіл – пресвітер;
Фавстін-Редівівус, Негріна-Рената – заручена пара, обоє християни, прості, але заможні;
Аквіла – раб;
Флегон, Урбан, Фортунат – ремісники;
{Парвус}8.
Центуріон.
Вігіли.
Раби: християни і християнки.
Садок перед домом Руфіновим. Широка, обсаджена кипарисами стежка веде до дверей в літній триклініум на розі двоповерхового дому. Двері ті, зроблені широкою аркою, настежи розчинені, так що крізь них видно середину хати з гарною мозаїкою і фресками по стінах. Саме проти дверей над столом, обставленим лавами-ліжками, приходиться фреска, що ілюструє міф про Адоніса та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крові Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображав цілу плетеницю містерій в пам’ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами вакханок. Межи деревами, серед кущів міртових та лаврових, видко ще свіжі сліди недавно повикопуваних п’єдесталів від статуй, а де-не-де порожні п’єдестали, ще не поприймані, тільки під одною маслиною стоїть спижева постать Катона Молодшого; кущі навколо сеї статуї так попідрізувані, щоб не заслоняли її – по всьому видко, що про неї хтось навмисне дбав, аби вона якнайкраще виявлялась. Pуфін дуже поспішно виходить через триклініум в садок, становиться проти оплетеного гліциною та крученою рожею вікна, одчиненого на горішньому поверсі в жіночому покої, і гукає тривожно, але вмисне знижуючи голос.
Руфін.
Прісцілло, чи ти дома?
Прісцілла (подає голос, а незабаром і сама підходить до вікна).
Так, я дома,
але збираюсь вийти незабаром.
Руфін.
Зійди до мене вділ і якнайшвидше.
Прісцілла.
Я зараз.
(Через хвилину виходить в садок до Руфіна, одягнена як до виходу з дому і в покривалі.)
Що там сталося, Руфіне?
Ти мов стривожений? Чому так рано
вернувся з бенкету? Таж Кай Летіцій
не любить рано відпускать гостей.
Руфін (бере її за руку і одводить в найдальший від дому куток садка).
Я вийшов звідти крадькома, нікому
чолом не давши… Ледве я почув
тривожну звістку…
Прісцілла.
Що? Про нашу справу?
Руфін.
Так, я довідався, що ваші збори
вже викрито і що туди сьогодні
пошлють вігілів із центуріоном,
щоб вас вхопити на гарячім вчинку.
Прісцілла.
Хто се казав?
Руфін.
Мені прийшлось сидіти
близенько від Кріспіна Секста й чути,
як він, сп’янівши, голосно занадто
прошепотів до свого «друга» Крусти:
«Сьогодні, друже, полювати будем, —
наловимо кількадесят «святих»,
тоді ще й не такий утнемо бенкет!»
Прісцілла.
Та, може, се він так базікав сп’яну?
Руфін.
Ой ні, він згадував про катакомби,
про дерево сухе, що коло входу,
по всьому видко, що напевне знає.
Прісцілла.
Як міг він теє взнати?
Руфін.
Ох, Прісцілло,
невже в громаді вашій всі – святі?
Прісцілла (перше з певністю, далі з гірким сумнівом).
Я думаю… а втім… було дванадцять
коло Христа, і з тих один Іуда,
а нас далеко більше…
(Сумно задумується, але раптом стенається.)
Що ж се я?
То треба ж бігти сповістить їх швидше!
Руфін.
Куди ж ти підеш?
Прісцілла.
В катакомби, звісно,
остерегти їх.
Руфін.
Се вже буде пізно,
бо ж там поставлено вже досі чати.
Я думав хоч тебе порятувати,
упередивши…
Прісцілла.
Як? мене саму?
І ти міг думать – я на се пристану?
Нізащо в світі! Я піду туди.
Як не врятую, то загину вкупі!
Прощай, Руфіне.
(Подається йти.)
Руфін (хапає її за край одежі).
Стій! Стривай, Прісцілло!
Рятунок є. Я по хатах піду,
сам сповіщу їх… всіх, кого поспію…
Скажи мені, де хто живе… хоч старших…
Прісцілла.
Ні, ні, се неможливо, ти не знайдеш.
Та й не впада, ти їм чужий. Ні, краще
піду сама – так, як ти радиш… правда…
ще можна… ще не пізно. Я піду!
(Іде, але обертається, припиняючись на ході.)
Як забарюся, не тривожся дуже,
то буде значити, що зберемось
деінде.
Руфін.
Зберетесь? Та се ж безумство!
Прісцілла.
Ми мусимо зібратись. Пильні справи
нам догарають.
Руфін.
Переждіть хоч трохи.
Прісцілла.
Не можна. З’їхались посли здалека
зумисне на сьогодні. Є такі,
що крадькома перебувають в Римі,
хвилина кожна дорога для них.
Руфін.
І ти конечне мусиш буть на зборі?
Прісцілла.
Так.
Руфін.
Нащо?..
Прісцілла.
Ніколи се поясняти.
Руфін.
Де ж зберетесь?
Прісцілла.
У кого-небудь в хаті.
Руфін.
У кого?..
Прісцілла.
Справді, я сього не знаю.
Єпископ зважить…
(Раптом з одчаєм.)
Боже, боже правий,
рятуй свою громаду! Тож єпископ
найдальше мешкає… Се ж треба двічі
всіх обійти… Тож сюю біганину
весь Рим завважить…
Руфін.
Розішли рабів.
Прісцілла.
Ні, се непевна річ. Піду сама,
і дійся воля божа!
Руфін.
Стій, Прісцілло!
Я щось надумав. От що: тут зберіться.
Прісцілла (до краю здивована, аж не розуміє).
Де тут?
Руфін.
У нас.
Прісцілла.
У тебе?
Руфін.
В нас, кажу я.
Прісцілла хоче щось сказати, Руфін рухом спиняє її.
Немає часу на сперечки, годі!
Іди, скажи товаришам скільком,
хто мешкає найближче, і вертайся,
а ті вже сповістять, кого там треба,
що збір сьогодні в нас. Я буду тут,
щоб одчинять. Стрічатиму гостей
сам, без рабів. Нехай вони ввіходять
не через браму, а в садову хвіртку
з малої вулиці.
Прісцілла.
Але ж, Руфіне…
Руфін (суворо).
Іди в сю мить! Наказую тобі!
Прісцілла йде.
Хутко після виходу Прісцілли входить Круста, його вводить раб у триклініум з глибини сцени не через сад, а через хатні двері. Круста трохи напідпитку, але держиться ще досить твердо на ногах.
Круста (до раба, стоячи на сходах у дверях з триклініума в сад).
А де ж твій пан?
Руфін (озивається, не розгледівши).
А хто там? Що там треба?
Круста.
Се я, коханий друже, Галлій Круста.
Руфін закушує з досади губу, але зараз же примушує себе до привітнішого виразу і підходить до Крусти.
Ми так стривожились – ти раптом зник,
ні з ким не попрощавшись. Кай Летіцій
боїться, чи тебе хто не образив
у його в хаті.
Руфін.
Ні, ніхто ні словом.
Круста.
Наш друг Кріспін завважив, що, здається,
ти нас покинув саме в ту хвилину,
як ми пили за цезаря.
Руфін.
Неправда.
Круста.
І я ж казав – неправда. Хоч і знаю,
римлянин отакої вдачі й думки,
як наш Руфін, волів би пить отруту,
аніж вино за цезаря здоров’я!
(Грубо сміється і фамільярно плеще Руфіна по плечі. Той сахається від нього мимоволі.)
А все-таки я їм казав – неправда.
Я добре бачив: не тоді пішов.
Що не тоді, то не тоді. Кажу їм:
піду довідаюсь, він, може, хворий.
Руфін (проводить рукою по чолі).
Так, дійсно, ти вгадав, я справді хворий.
Зо мною се буває… Десь в поході
пропасницю дістав я…
Круста.
Любий друже,
ти, може б, ліг в кімнаті?
(До раба.)
Постели
своєму панові вигідно ліжко
та принеси гарячого вина.
Я напою й догляну.
Руфін.
Ні, не треба.
(До раба.)
Іди, як буде треба, я покличу.
Раб виходить.
(До Крусти.)
У хаті гірше, – душно, млосно якось.
У мене пал тепер.
Круста (бере його за руку).
Рука холодна.
Руфін визволяє свою руку.
А дай чоло?
(Хоче помацати чоло Руфінові, той відхиляє голову.)
Руфін.
Ні, я сього не зношу!
Круста.
А якби се була рука жіноча?
(Знов грубо сміється, раптом уриває.)
Ага, до речі, я зустрів Прісціллу
на вулиці, кудись так поспішала,
що я не встиг і привітатись гідно.
Чи то ти часто так її пускаєш
ходити пізно, ще й саму, на місто?
Гай-гай, се необачно, любий друже!
До жінки ока треба, мура й кия.
(Сміється.)
Руфін (холодно).
Ти міг би ощадити стільки слів.
Вона пішла по лікаря для мене.
Круста (облесливо).
Яке то щастя мати жінку дбайну!
І як се ти не жалуєш дружини?
По лікаря нехай пішов би раб,
а жіночка б тебе гляділа вдома.
Руфін (згорда і гостро).
Ти не порадив, я не догадався.
Круста.
Мій бідний друже! Як тобі недобре,
аж голос міниться! Ти ліг би справді
хоч у триклінії на лаві. Дай лиш
я поможу тобі зійти на сходи.
Заточуючись трохи, бере Руфіна під руку і тягне до сходів. В сю хвилину хтось тричі стукає в садову хвіртку. Руфін кидається відчиняти, вирвавшись від Крусти, що йде слідом за Руфіном, і перше, ніж Руфін встигає відчинити, питає.
Круста.
Хто там?
Голоси за хвірткою.
Раби господні.
Круста (зразу здивований, потім хитро, крізь зуби мимрить).
От так штука!
Руфін одчиняє. Увіходять: Невідомий християнин і Фортунат.
Фортунат.
Прісцілла нам казала…
Руфін (перебиває).
Так, я хворий.
Се дуже любо, дорогії друзі,
що ви прийшли одвідати мене.
Я вдячний, дуже вдячний. Вибачайте,
що, може, я прийняти не здолаю
так, як годиться дорогих гостей,
але ж я хворий… Я прошу, друзі, вас, —
ходім в триклініум. Злягти я мушу,
бо щось не встою.
(До Невідомого.)
Друже, вибачай, —
я попрошу, щоб ти мені дав руку.
Здивовані християни не встигають прийти до слова. Руфін хапає Невідомого християнина під руку і швидко подається вбік від Крусти, що було налагодився знов взяти його під руку. Фортунат іде вкупі з Руфіном і Невідомим. На ході Руфін обертається до Крусти.
Будь ласка, Крусто, зачини там хвіртку,
я не здолаю.
Круста (до Фортуната).
Ти, либонь, молодший, —
там засуви тяжкі. Стривай, Руфіне!
Фортунат вертається й зачиняє. Круста доганяє Руфіна.
Хіба ж так можна бігти? Ще завадить!
Адже ти хворий.
Руфін (до християн пошепки і шпарко).
Не кажіть нічого
і не дивуйтесь.
(До Крусти вголос.)
Я лягти спішуся.
Круста (ідучи й собі до триклініума).
Як я давно казав! Коли ж не слуха!
Погіршало. А ліг би ти завчасу
та випив би гарячого вина…
(Остатні слова говорить уже на сходах.)
Руфін.
Так, так, се правда. Я тебе прошу,
піди знайди кого з рабів, скажи їм,
щоб зараз же мені вина нагріли.
Круста.
А нам дали холодного? Чи так?
Руфін з слабким примушеним усміхом мовчки потакує головою.
Та тільки нащо ж нам раба шукати?
Ось я пучками клясну – прийде й сам.
(Кляскає пальцями.)
Приходить раб з внутрішніх дверей. Круста звертається до нього.
Ти, слухай, панові нагрій вина,
а нам скажи холодного принести, —
коли нема кіпрійського, то й асті9
нам знадобиться. Швидко там справляйся.
Незабаром другий раб вносить кухоль вина і три фіали. Розставивши фіали перед гостями, наливає їм вина, далі стає в порога, налагодившись прислужувати в потребі.
Руфін (до раба).
Іди, ми почастуємось самі.
Раб виходить.
Я не терплю, як зайві люди в хаті
під час бесіди нависають.
Невідомий (з косим поглядом на Крусту).
Справді.
Се дуже прикро.
Круста (випив тим часом фіал і наливає вдруге).
Але я волів би,
щоб інший хто важкого кухля двигав.
Фортунат.
Дай, я тобі наллю.
Круста підставляє фіал; Фортунат наливає і становить кухля на стіл.
Круста.
Що ж ти не п’єш?
Фортунат.
Я не вживаю.
Круста.
Дивно! Знаєш, друже,
що се образа бога Діоніса.
А ми тут під його покровом – бачиш?
(Показує на малюнок вакханалій; християни понуро спускають очі додолу.)
Руфіне, друже, гарна в тебе хата!
Мозаїка чудова!.. Тільки що се?
Куди всі статуї твої поділись?
Руфін.
Та то… прийшлося нам поправить дещо…
і то ж не всі… тут деякі лишились…
Круста (п’яніючи).
Еге ж, еге… Катон Молодший є…
колишній Рим… республіка…
(Знов тверезіше.)
Здається,
колись тут бюсти цезарів стояли?
Руфін.
Ніколи!
(Схаменувшись.)
Себто… щось не пригадаю…
Круста (знов п’янувато).
Так, так… забути легко…
Хтось стукає в хвіртку. Круста схоплюється, щоб іти одчинять. Руфін удержує його за руку.
Руфін (до Крусти).
Не турбуйся.
Тут є молодші.
(До Фортуната.)
Одчини, мій друже,
прошу тебе.
Фортунат іде, одчиняє старому християнинові Теофілові і щось пошепки говорить йому, той невдоволено крутить головою і повагом, з суворим обличчям, іде з Фортунатом в триклініум, вітається з Руфіном і мовчки сідає коло стола.
Руфін.
От несподівано, кохані друзі,
зійшлись ви всі до мене, тільки шкода,
що саме я слабий.
Раб вносить гаряче вино.
Оце ж і ліки
по наказу проречистого Крусти.
Теофіл (нахилившись до Фортуната, стиха).
Який се Круста? Друг Кріспіна Секста?
Фортунат.
Той самий.
Теофіл нічого не каже, тільки ще гірше насуплюється.
Круста (до Теофіла).
Що се ти смутний, мій батьку?
Теофіл.
Старий я веселитись.
Круста.
Що там старість!
Анакреон старіший був над тебе
в той час, коли складав веселі оди.
От якби нам хто заспівав котру!
(До Руфіна.)
Чи в тебе єсть із Греції рабині,
щоб нам з Анакреона заспівали?
Руфін.
Грекинь у нас нема, та й вибачай,
але мені тепера не до співів,
бо голова болить.
Круста.
А правда, правда!
Як ти про цезарів, так я про слабість
зовсім забув.
Знов стук у хвіртку, дуже тихенький. Круста його не чує, а Фортунат схоплюється і непрошений біжить відчинити. Увіходять троє християн-плебеїв: Урбан, Флегон і Аквіла, вони убрані просто, по-ремісницьки.
Урбан.
Чи тута дім патриція Руфіна?
нам сказано сюди прийти…
Руфін (перебиває).
Так, так.
Тут є для вас робота.
Урбан.
Як – робота?
Руфін.
Там дещо…
(Підводиться, щоб іти до них.)
Круста (удержує його).
Не трудися, ти ж бо хворий!
(Кляскає.)
Раб увіходить.
Ось покажи сим людям, де робота.
Руфін (з досадою до Крусти).
Ти вже мене за мертвого вважаєш?
Але ж я маю ще і волю, й голос.
Я можу сам покликать слуг своїх
і дати наказ їм, коли захочу.
(До раба.)
Іди, мені нічого не потрібно.
Раб виходить. Руфін звертається до ремісників.
Ви сядьте там, під дубом, на ослоні.
Аквіла (бурмотить).
Се щось непевне… Я не розумію…
Всі три сідають під дубом на камінній лаві.
Круста (до Теофіла).
Страх як псує хвороба вдачу людську!
Лагідний друг мій став такий дражливий.
Чи бачив ти його коли таким?
Теофіл мовчить.
Руфін.
Та він моєї вдачі ще не знає.
Се мого батька друг. Прибув недавно
з чужини, де прожив багато років.
Круста.
А!
(До Теофіла.)
Де ж ти пробував, шановний батьку?
Теофіл мовчить.
Руфін.
У Галлії.
(До Крусти тихо.)
Старий недочуває.
Теофіл здивовано скидає на Руфіна очима, той стрічається з ним благальним поглядом, Круста усміхається.
Увіходить молодий патрицій Кней Люцій із ним дуже молодий відпущеник – колишній його раб-африканець Hapтал, обидва християни. Руфін дивиться на Люція з непевністю, не знаючи, як має його зустріти, але побачивши, що всі християни вітають його як знайомого, стрічає і собі привітно.
Руфін.
Приємна несподіванка! Не ждав я
тебе сьогодні в своїм домі бачить.
Люцій.
І я не сподівався, щоб Руфін
мене сьогодні, власне, мав приймати
укупі з іншими…
Руфін (поспішно перебиває).
Бувають часом
усякі несподіванки. Наприклад,
прийшов ось Галлій Круста, рідкий гість,
прийшов некликаний…
Круста.
І небажаний?
Руфін (збентежено).
Я не хотів зовсім сього сказати.
Круста (сміється).
Я знаю, знаю! Звісно! Я жартую!
Адже ми друзі, приятелі здавна.
Люцій (здержано і гордовито).
Сього вже я ніяк не сподівався.
Круста (задирливо).
Як, власне, треба сеє розуміти?
Люцій.
Не звик я пояснення додавати
Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен,
що з ним заснула наша небезпека.
Руфін.
Коли б вона проспала хоч до завтра!..
Не в пору був сей гість… Мені здається,
що не мине добром гостина тая…
Люцій.
Як ти так думаєш, то, може, краще
ти попроси громаду розійтися?
Руфін.
Тепер се річ громадська, не моя.
Я все їм розказав, що знав, про Крусту,
була нарада при мені й без мене, —
коли вони тепера зостаються,
то, значить, зважили, що їм безпечно.
Не можу я їм показать порога,
коли їх сам до себе в хату кликав.
Люцій.
Як сталося, що ти нас запросив?
Ти, може, став сьогодні неофітом?
Руфін.
Сьогодні, вчора й зроду я той самий:
я римський громадянин, більш ніхто.
Люцій.
Чого ж у тебе християнські збори?
Руфін.
Дозволь промовчати на се питання
і вір, що я, як римський громадянин,
супроти всіх поводжуся по правді
і з ворогами звик боротись чесно.
Люцій.
Як маю розуміти сі слова
про ворогів?
Руфін.
Ти гість мені сьогодні —
образити тебе я не хотів би.
Люцій.
Я – твій товариш, друг з дитячих літ,
і певен, що Руфін супроти Кнея
не може мати ворожнечі, – значить,
те, що сказав ти, більше або менше
від того, що образою звуть люди.
Руфін.
Ти все такий розсудливий і добрий,
яким ти змалку був, яких не звик я
між християнами стрічати.
Люцій.
Дивно!
Ти розуму й лагідності не бачив
у християн?
Руфін.
Сього я не кажу.
В них розум є, але якийсь непевний,
немов багаття з дерева сирого,
що більше з нього кіптяви, ніж світла;
тепла теж мало. Справді, християни
лагідні понад людську міру й звичай,
а добрості в них щирої немає,
вони не людяні, вони нічого
дарма не роблять – все за надгороду,
та ще й не за малу, за вічне щастя
на небесах! На меншу не пристали б.
Нікого їм не жаль, тортури вічні
готові обіцяти з легким серцем
всім «грішникам» – так, наче бог їх кат,
що присуди виконує безумні.
Люцій.
Ти помилився: бог у нас не кат,
а вищий судія. Хіба ж не краще,
якби тирани наші віддавали
всі присуди свої на розсуд божий
і «грішникам» не завдавали муки
в надії на геєну вічну?
Руфін.
Може.
Люцій.
Так само й з розумом. Хай наш вогонь
від дерева сирого, але згодься,
що ми й сире примушуєм горіти,
а твій вогонь саме сухе, добірне
спроможен запалити, сирина ж
гниє тим часом без ужитку, марне.
Руфін.
Чи філософський розум не пройняв би
ту сирину?
Люцій (заперечує, хитаючи головою).
Така природа людська,
що досконале може в ній прийматись
помалу і в тісному крузі тільки.
Якби всі римляни були подібні
натурою до тебе, я сказав би,
що Рим зробивсь Новим Єрусалимом
без чуда божого. Але я знаю,
що мало римлян є таких, як ти,
і вірю, що потрібне чудо боже,
щоб Рим відбудувати.
Руфін.
Що тобі
тепер до Риму? Ти вже християнин,
«Єрусалим» тепер твоя столиця!
Республіка вже не лежить на серці,
монархію Христову ти будуєш.
Люцій.
Тобі ввижається там розбрат, де є згода.
Я всесвітянин римський і бажав би
побачить Рим столицею всесвіта,
і щоб зруйнований Єрусалим
в Італії мов фенікс відродився
і крила розпростер на римські гори.
Коли в нас буде цар один на небі,
то на землі вже місця не достане
тиранам-цезарям, і церква наша
республіку міцну заложить в Римі.
Руфін.
То вже не буде Рим, бо ваша церква
не дбає про закон, про славу Риму,
вона перейняла юдейський звичай,
і віру, і закон.
Люцій.
Не так, Руфіне.
Юдеї відреклись Мессії свого,
і він всесвітнім богом став. Так води,
з рік невеличких викинуті в море,
світ обтікають вкупі з океаном,
братаючись із водами всіх сторін.
Тут п’яний Круста розумом простацьким
і грубими словами те завважив,
чого мудріші люди ще не знають,
та з п’яних уст пророчий дух озвався:
Христос погодиться і з Діонісом,
бо Слово вже з Ідеєю з’єдналось.
В Христі воскресне Діоніс удруге!
Руфін (смутно).
Ні, вір мені, боги не воскресають.
Міг Діоніс воскреснуть з Адоніса,
бо Адоніс був смертний. Що героя
за бога вславлено, се річ звичайна.
З рук смерті люди дістають безсмертя,
не так боги. Бог мусить жить невпинно,
так, як живе Платонова ідея,
бо як умре, то вже не воскресає.
Коли ваш бог живий, а наші вмерли,
то згода межи ними запанує
хіба тоді, коли вже й ваш умре.
Люцій.
Наш бог не може вмерти!
Руфін.
Час покаже…
Та поки що не ви, а ми в жалобі…
(Показує на яму від статуї.)
Тут статуя стояла Діоніса,
тепер тут яма – не спіткнись на неї
як-небудь в темряві – сю порожнечу
що виповнити може?
Люцій.
Я пораджу:
в ті ями, що від статуй полишились,
ти дерева хороші посади,
і зараз твій садок повеселіє.
Бо там, де мертві постаті стояли
богів умерлих, – зацвіте весна
живою, плідною красою.
Вони який час мовчки походжають по стежках.
Руфін.
Друже,
ти в мене заронив зерно надії…
Коли б ти знав, як я часами прагну
повірити, ну, хоч отак, як ти,
в те християнство! Бачу я, та віра
у тебе «з зерням солі», як то кажуть,
вона холодна…
Люцій.
Ні! ти помиливсь!
Хіба холодне те ждання пекуче,
що живить нас і мучить край постелі
слабого батька? Не ладні ж хіба ми
тому і руки, й ноги цілувати,
хто верне хворому здоров’я й силу?
Чи ж ми не віддамо і срібло, й злото
за ліки, хоч вони гіркі й несмачні?
Чи ж ми самі не помагаєм ревне
слабого й одурити у потребі,
щоб тільки він зажив спасенних ліків?
Хоч у душі зринає часом сумнів
про лікаря і про корисність ліків,
але як ми не знаєм більше ради,
то ми той сумнів глушимо і пильно
ховаємо від хворого. Де ж холод,
коли душа горить від сподівання?
Руфін.
Не знаю… Все ж непевні тії «ліки»
і небезпечні…
Люцій.
Бо така ж і слабість!
А ти хіба які певніші знаєш?
Руфін.
Я думав, що не знаю, і даремне
прогаяв стільки дорогого часу,
бо думав, що я сам на цілий Рим
і що мені товаришів немає
для замислів моїх. Але тепера
мені щось блиснуло… От ти, такий
одважний, мудрий, благородний… інші
у вашому гурті теж мають силу
терпіти все, іти на смерть за те,
що їм здається правдою. Я бачу,
що в Римі люди є ще й героїчні,
та нащо ж те геройство марне йде!
Уділено вам силу Геркулеса
для подвигів – то знищили б ви гідру13
преторіанську, вигнали б химеру
в одежі цезарській геть з Капітоля,
стовпи закону міцно встановили б.
Утишились би й черні нуртування,
і варварів подужать ми здолали б,
запанував би римський мир усюди.
Люцій.
Хто може чернь утишити, крім бога?
Хто цезарську сваволю подолає,
пиху преторіанську погамує,
як не Христос? Хто римський мир запевнить
по цілім світі, як не добра вість
про згоду і братерство межи людьми
і про найвищу правду в царстві божім?
Заздалегідь я знаю, що ти скажеш:
традиції, законність, римські цноти.
Ох, друже, та хіба ж ти сам не бачиш,
що з того всього полишились ями,
а постатів давно нема? Попробуй
укупі з нами садівничим бути!
Коли закон умер, нехай зростає
хоч те бажання вічної заплати
та божий страх, аби вони спинили
злочини й зло. Традиції замінить
нова легенда, ще не збайдужіла,
не спрофанована. А римські цноти
нехай відродяться у християнських —
вони доволі схожі між собою.
З тим ми діждемось другого пришестя
Христа і слави римської. Руфіне!
Одважся і ходім садок садити!
Як хочеш, я введу тебе в громаду.
Ходім!
(Подається до триклінія.)
Руфін (нерішуче).
А хто ж тут буде одчиняти?
Хто буде вартувати вас?
Одчиняються двері, і смуга світла падає на Руфіна і Люція. Виходить з триклінія Прісцілла, стиха підходить, пильно придивляючись до обох.
Прісцілла.
Руфіне!
Руфін.
А що?
Прісцілла.
Скажи, де б нам узяти глини
або якої фарби, тільки швидше?
Нам невигідно кликати рабів.
Руфін.
Навіщо се?
Прісцілла.
Та… бачиш… там єпископ
та й вся громада зважили, що слід би
замазати той міф про Адоніса…
Люцій (мимоволі).
Оті коштовні фрески? Ту предивну
мозаїку?
Руфін.
Прісцілло, чи ж не досить
на жертву богові твоєму статуй?
Прісцілла.
Тепер не я рішаю. Ціла церква
уражена пащекуванням Крусти,
і прикро їй дивитися на те,
що спокушає до думок блюзнірських.
Єпископ не почне для нас одправи,
поки ми не забілим тії стіни.
Він наказав мені…
Руфін (гордо і гнівно).
Хто тут господар —
я чи єпископ? Я його не кликав
наказувать мені й моїй дружині,
як маємо держати стіни в хаті,
у нашій власній хаті!
Прісцілла.
Я сама
тебе прошу, щоб ти мені дозволив
малюнки знищити.
Руфін.
Сама?… Прісцілло,
«де я господар, там ти господиня»,
так говорив я, шлюб з тобою бравши,
і не ламав ніколи сього слова,
не ламлю і тепер.
(З великим болем.)
Іди руйнуй,
що хочеш і як хочеш. Та не змушуй
мене до того докладати рук —
се понад силу, я того не можу…
Диякон (трохи відхиливши двері).
Прісцілло, ми знайшли коновку фарби
і вже брати замазують.
Прісцілла (слабо).
Гаразд…
(Стоїть на сходах, не зважаючись ані вернутись, ані йти до Руфіна.)
Сильний стук у хвіртку.
Руфін.
Хто там?
Голос.
Раби господні!
Руфін одчиняє хвіртку, в неї впадає центуріон з вояками-вігілами, що зараз займають вхід, всі стежки і сходи до триклінія.
Руфін.
Що се значить?!
Центуріон.
Я посланий, щоб виконать закон.
З триклінія вибігає диякон і скілька християн.
Диякон.
Сторожа в перистилі! Зрада, зрада!
Ховайтеся, рятуйтеся, хто може!
(Завважає центуріона з вігілами і мовчки застигає на місці.)
Hapтал (вибігає).
Де зброя? Гей, Руфіне! боронімось!
Руфін.
Я зброї не здійму на слуг закону.
Його в’яжуть, він не борониться.
Прісцілла (кидається до Руфіна).
Мене в’яжіть! мій чоловік не винен.
По знаку центуріона вігіли в’яжуть її вкупі з Руфіном.
Центуріон.
Хто винен, хто не винен, суд рішить.
Єпископ повагом виходить і стає на порозі.
Hapтал (виривається і бореться з вігілами).
Не смієте в’язати! Я не злодій!
Єпископ.
Нам сказано: не супротився злому.
Нартал кидає боротьбу і дає себе зв’язати. Єпископ зіходить вниз і сам дає собі зв’язати руки. Вся громада чинить те саме за його прикладом.
Завіса.
ДІЯ 3
ОСОБИ 3 ДІЇ:
Руфін.
Прісцілла.
Аецій Панса.
Люцій.
Парвус.
Єпископ.
Диякон.
Теофіл.
Редівівус.
Рената.
Аквіла.
Флегон.
Нартал.
Урбан.
Фортунат.
Нофретіс – рабиня Прісціллина.
Ключар темничний.
Сторожа при темниці.
Християни і християнки, що були забрані в Руфіновому домі.
Темниця, чимала, тільки дуже низька, з малими, ширшими як довшими віконцями під самою стелею. Світло падає скупо, і тільки привичне око може розглядіти добре людей, що сидять та лежать долі або снуються з кутка в куток одноманітним кроком, брязкаючи кайданами. Серед в’язнів є Теофіл, Парвус, Фортунат, єпископ, диякон, Редівівус, Рената і всі, що були на зборах у Руфіна. Нартал прикований до стовпа посеред темниці на короткім ланцюгу, кайдани дуже гальмують всі його рухи, але він дуже неспокійно поводиться і скільки може ворушиться.
Диякон.
Щось довго не приводять їх назад.
Фортунат.
Либонь, їх знову на тортури взято.
Люцій.
І нащо се? Адже Руфін сказав
все так по правді, як повинен суддям
казати чесний римський громадянин.
Парвус (крізь зуби).
І навіть більше того…
Люцій.
Що ти кажеш?
Що значать сі слова?
Парвус (понуро).
Я так, нічого…
Одно мене дивує, що Руфін,
той «справедливий римський громадянин»,
не ознаймив так просто, як усі ми:
«я християнин», а крутив, крутив,
сюди й туди, і сяк і так…
Люцій.
Неправда!
Ніяк він не крутив, сказав одразу:
«Я добре знав, які то й нащо збори,
і самохіть, не змушений ніким,
їх запросив до себе в хату». От що
префектові сказав він, я те чув
і все затямив що до слова.
Парвус.
Добре,
хто має добру пам’ять! А скажи лиш,
коли ти так усе запам’ятав, —
що він сказав, коли суддя спитався,
чи признається він до християнства?
Люцій.
Що ж! він сказав: «Судіть мене за вчинки».
Парвус.
Хіба се просто й щиро? а згадай же,
що він сказав на запит, чом у нього
не слідно культу цезаря в господі.
«Сим нехтують не тільки християни!» —
сказав Руфін, прегордо усміхнувшись,
і більш нічого не схотів казати.
Ні, правда, ще сказав, і се найгірше,
коли його про заміри спитали,
які він мав, нас кликавши до себе, —
він відповів: «Що заміряв, те сповнив».
Люцій.
Нічого тут лихого я не бачу.
Парвус (вибухнув гнівом).
Авжеж! Бо й ти в компанії з ним був,
ті «заміри» сповняючи!
Люцій (не розуміючи).
Що значить…
(Раптом догадуючись.)
Ти, слухай, договорюй все до краю,
коли почав, або не починай,
а то сичиш, мов гадина підступна.
Парвус (до громади.).
Се так патрицій-християнин каже.
Лагідний, добрий, ввічливий.
Люцій (трохи засоромлений).
Ні, справді,
коли в чім винуватий, то кажи
виразно й просто, як годиться браттям
Адже ми вкупі носимо кайдани,
однакова всіх вас чекає доля…
Парвус.
Ну, се ще невідомо, хто як довго
носитиме кайдани та й яка
кого спіткає доля…
Люцій.
Нам відомо,
що ми засуджені на смерть.
Парвус.
Тоді вже,
як вирок збудеться, відомо буде,
хто справді з нас засуджений, хто ж тільки
про людське око. Зроду не повірю,
щоб той, хто вояків на нас привів,
міг бути справді скараний на горло.
Хіба що судді зрадою заплатять тому,
хто зрадив нас.
Фортунат.
Нас Круста зрадив,
се ж річ відома вам усім, – навіщо
заводити розмови небратерські?
Парвус.
Та Круста Крустою, а де ж був Люцій,
поки центуріон прийшов по нас?
Люцій.
Приспавши Крусту, я назад вернувся,
і ми з Руфіном розмовляли.
Парвус.
Дивно!
Патриції, замість іти на збори,
ведуть якісь балачки по кутках!
Однак ти на суді щось перемовчав,
про що була розмова межи вами.
Люцій.
Я не хотів пошкодити Руфіну,
бо кожен сам про себе хай свідкує;
я навертав його на нашу віру
і мав от-от в громаду нашу ввести…
Парвус (іронічно).
Але центуріон вам перебив?
Люцій (не зовсім певним голосом).
Я думаю, що так.
Парвус.
Все можна думать.
Люцій (знов раздражнений).
А ти що думаєш?
Парвус.
Мої думки
хай краще будуть при мені.
Люцій (до громади).
Вас, браття,
я кличу в судді межи ним і мною.
Фортунат (миролюбно).
Та нащо ті суди? «Ви не судіте,
щоб вас не суджено», – сказав господь,
і сам він тільки спогадав про зраду
Іудину, та не судив Іуди
і не вказав апостолам його,
щоб не судили й ті.
Люцій (тремтячим голосом).
Ти, Фортунате,
я знаю, простий духом і не тямиш,
яка отрута в цих твоїх словах…
Hapтал (раптом озивається хрипким голосом).
Та що там «простий духом»? Доки будеш
ти, Люцію, тут панькатися з ними
та короводитись? Якби я був
на твому місці, якби мав я руки
хоч у кайданах, тільки не прип’яті
так до стіни, я б їм давно, сим «браттям»,
своє братерство показав, щоб знали,
як жалити спроквола та сичати!
Кубло гадюче! перед ворогами
під ноги стеляться, мов поздихали,
а перед братом сторчака стають
і раді закусати! Скорпіони!
Єпископ (підходить повагом з дальшого кутка до Нартала).
Смирись, мій сину…
Hapтал (гостро).
Я тобі не син.
Знайшовся батько!
Єпископ (з жахом до громади).
Що вступило в нього?
Hapтал.
Що? Жовч! Бо ви їй не давали волі
помалу вишуміти, от вона
тепер мене готова задушити,
хіба що виплюну тобі в лице!
Плює на єпископа, той сахається, громада з грізним брязкотом кайданів кидається до Нартала.
Єпископ (хутко отямившись після образи).
Не зачіпайте! Я стерпів образу,
і ви стерпіть за мене, я благаю.
Одна вівця паршива хай не губить
Я ж ним гидую – і вклонятись мав би?
Неслава й батькові прийняти поміч
від сина-зрадника.
Панса (оглядаючись, нишком).
Стривай, Руфіне.
Я ж думав не про зраду.
Руфін.
А про що ж?
Панса.
Я заплатив старшому ключареві,
щоб він двох в’язнів випустив смерком.
Ось персні
(дає Руфінові два персні)
покажіть – і вас пропустять.
На першому завулку будуть ждати
мої раби – я вибрав з християн —
вони поможуть вам переховатись
у певнім місці. Потім заберетесь
в яку глуху провінцію, а згодом,
як все забудеться, і в Рим вернетесь.
Мовчання.
Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?
Прісцілла.
Всі, хто тут є, могли б сказати «згода»,
а тільки ми не сміємо.
Панса.
Чому?
Прісцілла.
Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.
Було б се, наче ми їх всіх піймали
в смертельну засідку, а самі втекли.
Панса.
Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,
що я вас порятую.
Прісцілла.
Все одно
в очах людських се так здаватись буде.
Руфін задумується. Прісцілла пильно дивиться на нього.
Панса.
Та хто ж із сих людей тебе побачить?
Руфін (хитає зважливо головою).
Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.
Ти мовив: «Жити й Римові служити», —
яка ж то служба: жити втікачем,
ховаючись і від погоні влади,
і від людських очей, немов злочинці?
Таке життя від смерті гірше.
Прісцілла.
Слухай,
мій батеньку. Розлука наша буде
зовсім недовга.
Панса (радісно).
Так? Ти звідси вийдеш?
Прісцілла.
На небо, тату. Так нам сподіватись
велів Христос.
Панса.
Боги! вона безумна!
Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?
Прісцілла.
Мій рідний, я надією живу,
що й ти колись побачиш божу правду,
бо ти се заслужив своїм стражданням,
і ми з тобою будем вічно жити,
не розлучаючись, в раю господнім.
Панса (хапаючи Руфіна за руку з мукою і страхом).
Про що вона говорить? Я не тямлю.
Мені се страшно!
Прісцілла.
Таточку, не бійся,
ти все це зрозумієш, коли схочеш,
я попрошу братів, вони поможуть.
Панса (все з острахом).
Яких братів?
Руфін.
Се значить – християн.
Панса.
Нехай поможуть визволити вас, —
я їх озолочу.
Прісцілла.
Не треба злота
моїм братам.
Панса.
Почім ти знаєш, дочко?
Кому не треба злота? Всім треба.
Ось я покличу їх сюди до нас…
Чи з ними можна щиро говорити?
Прісцілла.
Авжеж, татусю, нас брати не зрадять.
Панса (до громади).
Гей, люди добрі! приступіть, прошу вас.
Громада з єпископом наближається до ніші.
Порадьте! поможіть! Ось я прийшов,
щоб визволить свою дочку і зятя…
Єпископ.
Як?
Панса.
Не питайте як… Втекти поможу.
От сії персні виведуть їх звідси…
(Показує на персні, що дав Руфінові.)
За гроші все можливо.
Фортунат.
Вжеж!
Парвус (з посміхом).
Чи ж пак?
Панса.
Та от ніяк не допрошуся згоди.
Бояться діти добру славу втратить,
як порятуються. Невже се так?
Життя порятувать – хіба ж се ганьба?
Парвус.
Залежить, як і хто його рятує.
Єпископ.
На божий суд ми віддали їх справу.
Нехай же бог їх судить до кінця.
Коли сумління стане – хай втікають.
(Подається вбік, щоб відступити.)
Панса (утримує єпископа).
Ні, бачу, ви не хочете пустить їх!
Чому не хочете? Нащо вам діти?
Ваш бог жадає крові? Любить смерть?
То я пришлю рабів їх замінити.
Парвус.
Чи ти без глузду? Що се ти плетеш?!
Панса (злякано).
Не гнівайся, добродію. Я теє…
Я ж хотів сказати… Я можу дати грошей…
Я можу справить золотий олтар
для бога вашого. Лиш поможіть
мені моїх дітей одрятувати!
Теофіл (рукою утишує Парвуса, що мав сказати щось гостре).
Наш бог не потребує твого злота,
йому найпаче мила людська віра.
Панса.
Я й вірити готов, лиш поможіть!
Теофіл (до єпископа).
Про се, либонь, поміркувати варто, —
він, бачиш, вірити готов.
Парвус.
Ет, слухай!
Біда притисне – всі готові вірить,
я де він був, як не було біди?
(Теофіл відмахуєтьсл від Парвуса і щось потиху допроваджує дияконові, часом звертаючись і до інших, хто ближче стоїть.).
Панса.
Вони дозволять, синку, попроси їх,
вони дозволять!
Руфін.
Не про дозвіл мова.
Заборонити нам ніхто не може,
та ми самі собі забороняєм,
і вже ніхто тут не поможе.
Панса (до Прісцілли).
Доню!
Прошу тебе, благаю, будь слухняна!
Що я для нього? Я не рідний батько, —
йому то байдуже, що дід якийсь
терпіти буде старощі самотні…
Ти ж кров моя, дитя моє єдине…
живий дарунок, пам’ятка прекрасна
Летіції моєї! При тобі
я часто забував своє сирітство….
а хто ж мені його скрасить без тебе?
Куди ж мені подітись? Я піду
в порожній дім ваш, сяду безпорадний
при згаслому багатті, буду лити
старечі сльози, поки очі згаснуть…
стурбую ваші мани17, хай прилинуть
потішити мене…
(В знесиллі притуляється до стіни.)
Прісцілла.
Ой боже мій!
Такої муки я ще не терпіла!
Дай силу, господи! Дай звагу, Христе!
Панса (кидається до неї).
Прісцілло! Знай, що ти мене уб’єш!
Чи бог твій дозволяє батька вбити?
Десь, кажеш, ми зустрінемось, то як же
ти глянеш в очі батькові старому,
що згинув від одчаю через тебе?
(Кидається до ніг Прісцілли.)
Ой доню, зглянься! Донечко, не кидай!
(Ридає.)
Прісцілла (близька до млості).
Ісусе!..
Руфін мовчки стискає руки, ламлючи пальці. В громаді зітхання, сльози, тривожне перешіптування.
Люцій (підводить Пансу).
Встань, панотченьку шановний,
і не вбивайся так. Либонь, громада
умовить їх послухати тебе.
Глянь, всі з тобою плачуть. Сам єпископ
насилу стримує сльозу.
Панса (немічно спираючись на Люцієву руку).
Мій сину,
нехай тебе благословлять боги…
Теофіл (навчаюче).
Богів нема багато, бог єдиний.
Панса (покірно до Теофіла).
Так, так, єдиний.
(До Люція.)
Я тебе прошу,
ти знаєш, як тут говорити треба,
промов за мене, попроси тут ваших,
нехай вони мені дітей врятують.
Ключар (увіходить. Поспішно до Панси).
Люцій (тихо до Панси).
Так, се може
пошкодить справі.
Панса (з тривогою).
З чим же я піду?
Люцій.
Я все владнаю. Я ручусь за теє.
Панса.
Руфіне, ти що скажеш?
Руфін.
Я не знаю,
що міг би я сказати…
Панса (схиляючись до Прісцілли).
Доню! Доню!
Скажи хоч слово! Зглянься надо мною!
Прісцілла міцно, без слів, обіймає батька і цілує довго з безгучним риданням.
Ключар.
Добродію, я мушу нагадати…
Прісцілла випускає батька. Люцій підводить його, заслоняє йому вид тогою його і веде попід руки до дверей, тихо потішаючи.
Завіса.
ДІЯ 4
ОСОБИ 4 ДІЇ:
Всі ті, що в 3 дії, без Аеція Панси та Нофретіс, а крім того ще:
Адвокат Семпроній.
Чоловік – одвідач.
Дівчина – сестра Ренатина.
1-а жінка.
2-а жінка.
Молода дівчина.
1-й молодий християнин.
2-й молодий християнин.
Старий християнин.
Свояк Фортунатовий.
Хлопець.
Чоловік-вояк.
Ремісник.
Троє, що прийшли каятись.
Старший громадянин з громадки прохачів.
Клієнт Руфіновий.
Християни і християнки, що прийшли одвідати в’язнів.
Та сама темниця.
Прісцілла сидить у ніші, вона здається дужчою, ніж в попередній дії. Коло неї Pуфін.
Люди в темниці всі ті самі, що і в 3 дії. Нартал на своєму місці, прип’ятий ще важчим ланцюгом, але довшим, так що може сидіти коло стовпа; громада видимо сторониться від нього так само, як і від Руфіна. Нартал здебільшого тримається безучасно, тільки зрідка подає короткі, їдкі репліки.
Чутно брязкіт замка в дверях. Ключар уводить адвоката Семпронія.
Ключар (показує Семпронієві на нішу).
Он там Руфін, а Люція сам знайдеш.
(Виходить і замикає двері).
Люцій (виходить назустріч Семпронієві і проводить його в нішу до Руфіна. Говорить на ході).
Здоров, Семпронію. Я проведу.
Тут, поки звикнуть очі, дуже трудно.
Руфіне, се наш адвокат Семпроній,
що я казав.
Руфін.
Добродію, вітаю.
Семпроній.
Я радий послужити, чесний пане.
Найперше треба вияснити справу
твою, Руфіне.
Руфін.
Чом же се найперше?
Семпроній.
Вона ж бо єсть окрема в самій річі,
бо, скільки знаю, ти не християнин.
Прісцілла.
Ти помиляєшся.
Семпроній.
А… коли так…
Се шкода… ми б інакше доказали,
що ти зовсім не знав, які то збори,
а був упевнений, ще ся громада
звичайне похоронне товариство
і що твоя жона, як то буває,
фундаторкою в ньому.
Руфін.
Все одно.
Признався ж я, що знав мету сих зборів.
Семпроній.
То ще дарма. Ти ж не сказав виразно,
що й сам ти християнин…
Прісцілла.
Завтра скаже.
Люцій.
Тоді, коли скликалися ті збори,
Руфін ще справді був нехристиянин.
Семпроній.
А, так? Се дуже добре! Дуже добре…
Він культу християнського не знав?
Прісцілла.
Ні.
Семпроній.
Значить, він до вбивства непричетний, —
то ж ритуальне вбивство.
Прісцілла.
Ти говориш
так, наче справді вбивство те було!
Семпроній.
Я, пані, не допитуюся правди.
(До Руфіна.)
Се помогло б мені обороняти
і Люція.
Люцій.
Чому?
Семпроній.
Річ дуже проста:
хоч ти й християнин – правда, краще,
якби ти ним не був – але на той раз
прийшов ти не на збори, тільки в гості,
і цілий час був у садку з Руфіном.
Був Круста в гостях, був і Люцій в гостях, —
хіба ж се неможливо?
Люцій.
Се не йде.
Семпроній.
Чому не йде?
Руфін.
Так, се не випадає.
Семпроній.
Ти можеш помогти, але не хочеш, —
се не по-дружньому.
Люцій.
Нехай Руфін
про себе думає та про дружину, —
вони ж і так за всіх нас постраждали.
Семпроній.
Прісцілли справа трудна.
(До Прісцілли.)
То найгірше,
що бачили тебе із тим хлоп’ятком
якраз в той день, як згинуло воно.
То ж, кажуть свідки, ти дала гостинця
дитині, стрівши в християнській хаті,
там саме був і той старий, що зник…
Якби ж було ще можна те довести,
що ти не християнка.
Прісцілла.
Не доводь,
бо я всі доводи зруйную.
Семпроній.
Чудно,
як часом люди гинуть самохіть!
(До Руфіна.)
Найбільше се мене в тобі дивує…
Руфін.
Ти забуваєш: на мені ще й інші
обвинувачення тяжать.
Семпроній.
Ет, що то!
Що культу цезаря не визнаєш?
та що боги зруйновані в господі?
Доволі кинуть курива дрібочок
прилюдно цезареві на олтар —
і перший пункт упав. Так само й другий.
Хоч ти собі чимало сам пошкодив,
боронячи в розмові християн,
та ще байдужістю до справ громадських,
але ти можеш оправдатись, – тільки
скажи виразно: «Я не християнин», —
і доведи се твердження на ділі.
Прісцілла.
То се в законі римському дві правди?
Семпроній.
Повинен же злочин причину мати?
Яка ж римлянину причина, справді,
ламати римський культ?
Люцій.
Прошу, порадь,
чи нам не можна виправдатись якось,
не відлучаючи себе від інших?
Семпроній.
Є два шляхи: один – сказати ймення
того старого, що в той вечір зник.
Сервілія по розповідях Крусти
гадає, що то він і є той самий,
хто десь її синка завів на безвість.
Якби його знайшли та допитали,
то, може б, кару він один поніс.
Люцій.
І се не йде. – А другий шлях?
Семпроній.
Усім
зректися християнства і довести,
що гурт ваш похоронне товариство.
Прісцілла.
Сей другий шлях ще гірше недоладний.
Семпроній (розводить руками).
А третього нема…
(Задумується.)
Хіба… стривайте…
там знайдено в вас ритуальні речі:
велику чашу, ніж і ще там дещо.
Підслухано якісь слова містичні
про тіло й кров. Се вам найбільше шкодить.
Коли б хто розказав хоч би мені,
яка в тому потреба і значіння,
далось би, може, збудувати якось
на тому оборону.
Руфін.
Ти гадаєш?
Прісцілла (до Люція).
Сього, либонь, ніхто йому не скаже.
Тим часом Парвус говорять щось єпископові, показуючи на Семпронія. Єпископ і громада наближаються до ніші.
Єпископ.
Се що за чоловік?
Люцій.
Наш оборонець.
Єпископ.
Його хто кликав?
Люцій.
Я його просив
так тільки, на пораду…
Єпископ.
Що ж він радить?
Люцій (ніяково).
Він радить нам відкрити на суді
всі таємниці нашої відправи.
Єпископ (суворо, невдоволено).
Він християнин?
Люцій.
Ні.
Парвус (наче до себе).
Се дуже дивно!
Нас боронити мав би ідолянин?..
Люцій.
Він чесний і тямущий чоловік
і щиро нам готовий помагати.
Єпископ.
Сьому я вірю. І мені не дивно
з його поради – він не християнин,
а то б він знав, що се порада марна.
Семпроній.
Чому, добродію? Я не збагну:
коли нема ні ганьби, ні злочину
в тих таємницях – чом їх не відкрити?
Єпископ.
Є таємниці й в інших вірах.
Семпроній.
Знаю,
але, на жаль, про ваші таємниці
найгірша слава йде.
Єпископ.
Ми в тім не винні.
Що ті чутки не можуть буть правдиві,
про те не раз доводилось листами
апологетів. Суд, либонь, же знає
писання тії.
Семпроній.
Суд бажає фактів,
не слів.
Єпископ.
В надії будем дожидати,
поки господь всіх суддів просвітить.
Семпроній.
До того часу може не діждати
ніхто живий з громади сеї.
Єпископ.
Значить,
така на те господня воля буде.
Семпроній (до громади).
Се спільна думка?
Голос з громади.
Так! Звичайно! Спільна!
Семпроній (до єпископа).
Тут, бачу, ти велику силу маєш.
Єпископ.
He я, а божа правда й божий страх.
Семпроній.
Все ж я б хотів тебе переконати,
щоб ти не дав громаді сій загинуть.
Є таємниці й в інших вірах? – правда!
Та в інших вірах легко їх держати,
тому вони й доховуються довго.
Але ж якби за тії таємниці
та мали вигинути вірні всі,
то, певне б, зважили й жерці святії
розкрити для рятунку таємниці,
бо вкупі з вірними то й віра ж гине, —
нема людей, кінчиться й культ богів.
Парвус (вибухнув глумливим реготом.).
Ха-ха, ха-ха! О мудрощі поганські!
Які ж глибокі! Наче брід в посуху!
Семпроній (до Люція).
Чого регоче сей?
Люцій здвигає плечима.
Парвус.
Якби ж ти знав,
що в нас нема жерців, ні марних культів!
А справжній культ ми справимо на небі,
у мученських вінцях!
Семпроній з запитом дивиться на єпископа.
Єпископ.
Він правду каже.
Семпроній.
Про віру я перечитись не буду,
але ж гадаю, що не всі готові
на небо йти…
Голоси з громади.
Усі! Усі!
Парвус.
Як смієш?!
Семпроній.
Образити я не хотів нікого,
Я тільки хтів сказати: не один з вас
родину має…
Фортунат (голосно зітхає).
Звісно… вжеж… родина…
Диякон (нишком).
Помовчав би ти краще, Фортунате.
Семпроній.
Хто ж буде ту родину годувати?
Теофіл.
Господь про те подбає.
Диякон.
Ти не знаєш,
який братерський дух у нас панує.
Вдовиці й сиротята не бідують
в громаді християнській.
Семпроній.
Де ж візьметься
Громада та, як всі отак загинуть?
Як християни всі схотять на небо,
то їх жінки, що й досі ще римлянки,
старі батьки, та матері – всі будуть
тинятися поміж людьми чужими,
нещасні, безпорадні… Дрібні діти
ростимуть, мов бур’ян, або й погинуть…
В громаді рух і стримане перешіптування з боязкими поглядами на єпископа.
Парвус.
Геть, сатано-спокуснику! Геть, кате!
Се ти прийшов тортури завдавати
стражденним душам! Ти призвести хочеш
до зради нас!
Семпроній.
Не маєш проганяти,
бо й сам я йду вже геть з такого гурту,
де перше кличуть, потім ображають.
Люцій.
Прости, Семпронію, і не вважай
на запальні слова. Не всі в громаді
так зле цінують щиру добру волю,
що призвела тебе нас боронити.
Парвус (з огидою одвертається).
Дивитись бридко на таке лигання!
Єпископ.
Коли ти не призводиш нас до зради…
Семпроній.
Таж кожен тямив би, що се даремне!
Я хтів порадити: коли не можна
відкрити таємниці, то хоч ділом
пошану до закону показати,
щоб суд упевнився, що ви слухняні
і чесні громадяни.
Єпископ.
Як же саме?
Семпроній.
Прилюдно вшанувати установи,
сотворені віками, і признати
культ цезаря й богів, принісши жертву.
Парвус.
І се, по-твоєму, не зрада?!
Трактат написано десь у 244..249 рр. Книга Цельса не збереглась, вона відома тільки з цитат Орігена. Про самого Цельса теж не збереглось ніяких відомостей, окрім тих, що подає Оріген (а він, у свою чергу, не дуже добре уявляв собі особу свого опонента). Згідно припущень, Цельс був сучасником імператора Марка Аврелія і написав свій твір у 177..178 рр.
Коли се правда, Оріген зібрався з відповіддю допіру через 70 років, коли це стало безпечним. (Так і Володимир Солоухін заходився критикувати погляди Володимира Леніна через оці 70 років).
Отже, натяк на Орігена є сильним анахронізмом у драмі, яка в цілому відноситься до 2 половини 2 ст. н.е. (умовно можна віднести її до доби гонінь на християнство за Марка Аврелія). Я витратив на читання Орігена рівно стільки ж часу, що й Руфін, але ніяких особливо лайливих виразів проти особи Цельса не знайшов.