Read the book: «Лісова пісня»
Спис діячів «Лісової пісні»
Пролог
«Той, що греблі рве».
Русалка.
Потерчата (двоє).
Водяник.
Дія I
Дядько Лев.
Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця
Русалка.
(без мови).
Лісовик.
Потерчата.
Мавка.
Куць.
Дія II
Мати Лукашева.
Килина.
Лукаш.
Русалка.
Дядько Лев.
«Той, що в скалі сидить».
Мавка.
Русалка Польова.
Перелесник.
Дія III
Мавка.
Хлопчик.
Лісовик.
Лукаш.
Куць.
Діти Килинині
Злидні.
(без мови).
Мати Лукашева.
Доля.
Килина.
Перелесник.
Пролог
Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси. Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що отот має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» – молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потока в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає.
«Той, що греблі рве»
З гір на долину
біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
всі гребельки зриваю,
всі гатки, всі запруди,
що загатили люди, —
бо весняна вода,
як воля молода!
(Хвилює воду ще більше, поринає і виринає, мов шукаючи щось у воді.)
Потерчата (двоє маленьких, бліденьких діток у біленьких сорочечках виринають з-поміж латаття)
Перше
Чого ти тута блудиш?
Друге
Чого зо сну нас будиш?
Перше
Нас матуся положила
і м’якенько постелила,
бо на ріння, на каміння
настелила баговиння
і лататтям повкривала,
і тихенько заспівала:
«Люлі-люлі-люлята,
засніть, мої малята!»
Друге
Чого ж ти тут шугаєш?
Перше
Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»
Тую Русалку,
що покохав я змалку,
бо водяній царівні
нема на світі рівні!
Збігав я гори,
долини, яри, ізвори, —
милішої коханки
нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду,
таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду.)
Потерчата
Ой леле! Не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька,
що збудувала ненька.
Убога наша хатка,
бо в нас немає татка…
(Чіпляються йому за руки, благаючи.)
Ми спустимось на дно,
де темно, холодно,
на дні лежить рибалка,
над ним сидить Русалка…
«Той, що греблі рве»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки – один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка
Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве» (грізно)
Що ти робила?
Русалка (кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи його)
Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії,
збирала в кінви срібнії,
без любої розмовоньки
сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)
Ось кинь на дно червінця,
поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)
«Той, що греблі рве» (з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка (підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові – довгі ночі,
а в дівки гарні очі, —
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба
або моя журба!
«Той, що греблі рве» (поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
Поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий.)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник
Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає,
коли жадібне сонце воду п’є
із келиха мого, мов гриф неситий,
коли від спраги никне очерет,
зоставшися на березі сухому,
коли, вмираючи, лілеї клонять
до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Підчас сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве» (з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан,
щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
Водяник
Еге ж, тоді ти в морі… А мені,
якби не помагав мій друг одвічний,
мій щирий приятель осінній дощик,
прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітно ховається в воду.
Русалка
Татусю!
не може пара згинути, бо з пари
знов зробиться вода.
Водяник
Яка ти мудра!
Іди на дно! Доволі тут базікать!
Русалка
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сікняг.
(Виймає з-за пояса гребінку з мушлі, чеше прибережне зілля.)
Водяник
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши. Я тута підожду,
поки скінчиш роботу. Ти поправ
латаття, щоб рівненько розстелялось,
та килим з ряски позшивай гарненько,
що той порвав пройдисвіт.
Русалка
Добре, тату.
Водяник вигідно вкладається в очереті, очима слідкуючи роботу Русалчину; очі йому поволі заплющуються.
«Той, що греблі рве» (виринувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
Русалка ховається, оглядаючись на Водяника.
Поплинемо з тобою
ген на розтоки,
під бистрії лотоки,
зірвемо греблю рівну,
утопим мельниківну!
(Хапає Русалку за руку і швидко мчить з нею через озеро. Недалеко від другого берега Русалка спиняється і скрикує.)
Русалка
Ой, зачепилася за дуб торішній!
Водяник прокидається, кидається навперейми і перехоплює Русалку.
Водяник
То се ти так?! Ти, клятий баламуте,
ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матері твоїй,
Метелиці Гірській, то начувайся!
«Той, що греблі рве» (з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лісовий струмок і зникає.)
Водяник (до Русалки)
Іди на дно! Не смій мені зринати
три ночі місячні поверх води!
Русалка (пручаючись)
З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я вільна!
Я вільна, як вода!
Водяник
В моїй обладі
вода повинна знати береги.
Іди на дно!
Русалка
Не хочу!
Водяник
А, не хочеш?
Віддай сюди вінець перловий!
Русалка
Ні!
то дарував мені морський царенко.
Водяник
Тобі вінця не прийдеться носити,
бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалі сидить».
Русалка (з жахом)
Ні, любий тату,
я буду слухатись!
Водяник
То йди на дно.
Русалка (поволі опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна
з рибалкою?
Водяник
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечі і, жалібно всміхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж він тебе занапастив би тільки,
потяг би по колючому ложиську
струмочка лісового, біле тіло
понівечив та й кинув би самотню
десь на безвідді.
Русалка
Але ж він вродливий!
Водяник
Ти знов своєї?!
Русалка
Ні, ні, ні! Я йду!
(Поринає.)
Водяник (поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припікає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собі.)
Дія І
Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.
З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.
Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Лев
Чого ж ти зупинився? Тут не можна
зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Лукаш
Та я хотів собі сопілку втяти, —
хороший тута вельми очерет.
Лев
Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш
Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова
та липова, – ото й усі. А треба
ще й очеретяну собі зробити, —
та лепсько грає!
Лев
Та вже бався, бався,
на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
то будем хижку ставити. Вже час
до лісу бидло виганяти. Бачиш,
вже онде є трава помежи рястом.
Лукаш
Та як же будемо сидіти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне місце…
Лев
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися:
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила…
Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
Розходяться.
Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.
Русалка (випливає на берег і кричить)
Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик (малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)
Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка
Там хлопець
на дудки ріже очерет!
Лісовик
Овва!
Коби всії біди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, —
я й то не бороню, аби не брали
сирого дерева.
Русалка
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой ті люди
з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!
я не терплю солом’яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою
той дух ненавидний. Залоскочу
тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик
Стій! – не квапся.
То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
а він нам приятель. То він на жарт
осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не він,
давно б уже не стало сього дуба,
що стільки бачив наших рад і танців,
і лісових великих таємниць.
Вже німці міряли його, навколо
втрьох постававши, обсягли руками —
і ледве що стікло. Давали гроші,
таляри биті, людям дуже милі,
та дядько Лев заклявся на життя,
що дуба він повік не дасть рубати.
Тоді ж і я на бороду заклявся,
що дядько Лев і вся його рідня
повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка
Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик
Нехай не важиться! Бо завалю
все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері.)
Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки. З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.
Мавка
Ох, як я довго спала!
Лісовик
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвітати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить,
в червоні черевички убереться
і людям одмірятиме літа.
Вже з вирію поприлітали гості.
Он жовтими пушинками вже плавлють
на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка
А хто мене збудив?
Лісовик
Либонь, весна.
Мавка
Весна ще так ніколи не співала,
як отепер.
Чи то мені так снилось?
Лукаш знов грає [мелодія № 5].
Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?
Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.
Лісовик
Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка
Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
От я не сподівалася від нього!
Лісовик
Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
Лукаш на ймення.
Мавка
Я його не знаю.
Лісовик
Бо він уперше тута. Він здалека,
не з сих лісів, а з тих борів соснових,
де наша баба любить зимувати;
осиротів він з матір’ю-вдовою,
то дядько Лев прийняв обох до себе…
Мавка
Хотіла б я побачити його.
Лісовик
Та нащо він тобі?
Мавка
Він, певне, гарний!
Лісовик
Не задивляйся ти на хлопців людських.
Се лісовим дівчатам небезпечно…
Мавка
Який-бо ти, дідусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш,
як Водяник Русалку?
Лісовик
Ні, дитинко,
я не держу тебе. То Водяник
в драговині цупкій привик одвіку
усе живе засмоктувати. Я
звик волю шанувати. Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе,
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, – там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тільки ступиш – і пропала воля!
Мавка (сміється)
Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?
Се так колись і вітер пропаде!
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.
Мавка
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
Та що ти, дівчино?
Чи ж я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я – Мавка лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
Мавка
А бачити хотів?
Лукаш
Чому ж би ні?.. Що ж, – ти зовсім така,
як дівчина… ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені… а були,
як небо, сині…
О! Тепер вже сиві,
як тая хмара… ні, здається, чорні
чи, може, карі… Ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись)
Хіба я знаю?..
Мавка (сміючись)
А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево німе, та й годі.
Мавка
Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш
А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те…
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди…
Лукаш
І все така була, як от тепер?
Мавка
Здається, все така…
Лукаш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню».
Лукаш
То хто ж він – дід чи батько?
Мавка
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Лукаш (сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Лукаш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі —
і клалися в намети… Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
Лукаш (шукаючи світляків, завважає вогники)
Які хороші світляки! летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини.)
Мавка
Не лови!
Коханий, не лови! То Потерчата!
Вони зведуть на безвість!
Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.
Лукаш (раптом скрикує)
Пробі! Гину!
В драговину попав!
Ой смокче! Тягне!
Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.
Мавка
Лови!
Пояс не досягає руки Лукашевої.
Лукаш
Ой, не сягає! Що ж се буде?
Мавка (кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)
Вербиченько-матусенько, рятуй!
(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу.)
Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.
Потерчата теж зникають.
Дядько Лев (прокинувся від крику)
Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?
Цур-пек! Щезай!
(Оглядається.)
Лукашу, де ти? Гов!
Лукаш (озивається з верби)
Я тута, дядьку!
Лев
А ти тут чого?
(Підходить і заглядає на вербу.)
Зліз на вербу, ще й з дівкою!
Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.
Лукаш
Ой дядьку!
Я тут було в драговині загруз,
натрапив на вікно, та вже вона
(показує на Мавку)
порятувала якось.
Лев
А чого ж ти
стикаєшся отут як потороча? —
таж поночі!
Лукаш
Я світляки ловив…
(Уриває.)
Лев (завважає світляки на Мавці)
Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!
Тепер я бачу сам, чия то справа.
Мавка
Я ж, дядечку, його порятувала.
Лев
Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!
А хто ж його призвів у пастку лізти?
(Докірливо хитає головою.)
Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..
Ну, попаду ж і я Лісовика,
то вже не вирветься, – в пеньок дубовий
вщемлю те бородище-помелище,
то буде відати! Бач, підсилає
своїх дівок, а сам – і я не я!
Мавка (швидко збігає з верби)
Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця
мене скарає, якщо се неправда!
І я не винна!
Лев
От, тепера вірю,
бо знаю, се в вас присяга велика.
Лукаш
Вона мене порятувала, дядьку,
от бігме згинув би тепер без неї!
Лев
Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,
та серце добре в тебе. Пробачай,
що я нагримав зопалу.
(До Лукаша.)
Чого ж ти
по світляки погнався на болото?
Хіба ж вони по купинах сидять?
Лукаш
Та то якісь були такі летючі!
Лев
Еге! То знаю ж я! То Потерчата!
Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра
щеняток-ярчуків, то ще побачим,
хто тут заскавучить!
Голоски Потерчат (озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)
Ні, ні, дідуню!
Ні, ми не винні!
Ми в драговинні
ягідки брали.
Ми ж бо не знали,
що тута гості,
ми б не зринали
із глибокості…
Ой нене, сум!
Нум плакать, нум!
Лев
Чи бач, як знітилась невірна пара,
відьомський накоренок! Та нехай,
я вже дійду, хто винен, хто не винен!..
(До Лукаша.)
А що, небоже, чи не час додому?
Ходім помалу.
(До Мавки.)
Будь здорова, дівко!
Мавка
Ви завтра прийдете? Я покажу,
де є хороше дерево на хату.
Лев
Я бачу, ти про все вже розпиталась.
Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,
та й вам до нас прийдеться привикати.
Ходімо. Прощавай!
(Рушає.)
Мавка (більш до Лукаша, ніж до Лева)
Я буду ждати!
Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.
Мавка (сама)
Коли б ти, нічко, швидше минала!
Вибач, коханая! Ще ж я не знала
днини такої, щоб була щасна
так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!
Чом ти, березо, така журлива?
Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!
Не рони, вербо, сліз над водою,
буде ж, матусенько, милий зо мною!..
Батьку мій рідний, темненький гаю,
як же я ніченьку сюю прогаю?
Нічка коротка – довга розлука…
Що ж мені суджено – щастя чи мука?
Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.
Дія ІІ
Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.
На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].
Мати Лукашева (виходить з хати й гукає)
Лукашу, гов! А де ти?
Лукаш (виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)
Тут я, мамо.
Мати
А чи не годі вже того грання?
Все грай та грай, а ти, робото, стій!
Лукаш
Яка ж робота?
Мати
Як – яка робота?
А хто ж обору мав загородити?
Лукаш
Та добре вже, загороджу, нехай-но.
Мати
Коли ж воно оте «нехай-но» буде?
Тобі б усе ганяти по шурхах
з приблудою, з накидачем отим!
Лукаш
Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,
а Мавка помагає.
Мати
Одчепися
з такою поміччю!
Лукаш
Сами ж казали,
що як вона глядить корів, то більше
дають набілу.
Мати
Вже ж – відьомське кодло!
Лукаш
Немає відома, чим вам годити!
Як хату ставили, то не носила
вона нам дерева? А хто садив
города з вами, нивку засівав?
Так, як сей рік, хіба коли родило?
А ще он як умаїла квітками
попідвіконню – любо подивитись!
Мати
Потрібні ті квітки! Таж я не маю
у себе в хаті дівки на виданню…
Йому квітки та співи в голові!
Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.
Куди ти?
Лукаш
Таж обору городити!
(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)
Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.
Мати (непривітно)
Чого тобі?
Мавка
Де, дядино, Лукаш?
Мати
Чого ти все за ним? Не випадає
за парубком так дівці уганяти.
Мавка
Мені ніхто такого не казав.
Мати
Ну, то хоч раз послухай – не завадить.
(Прикро дивиться на Мавку.)
Чого ти все розпатлана така?
Нема, щоб зачесатись чепурненько, —
усе як відьма ходить. Нечепурно.
І що се за манаття на тобі?
Воно ж і невигідне при роботі.
Я маю дещо там з дочки-небіжки,
піди вберися – там на жердці висить.
А се, як хоч, у скриню поклади.
Мавка
Та добре, можу й переодягтися.
(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев.)
Мати
Хоч би подякувала!
Лев
Що ти, сестро,
так уїдаєш раз у раз на дівку?
Чи то вона тобі чим завинила?
Мати
А ти, братуню, вже б не відзивався,
коли не зачіпають! Ти б іще
зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Лев
Якби ж воно такеє говорило,
що тямить, ну, то й слухав би, а то…
«відьом із лісу»! – де ж є відьма в лісі?
Відьми живуть по селах…
Мати
То вже ти
на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй
ту погань лісову, то ще діждешся
колись добра!
Лев
А що ж? Таки й діжду.
Що лісове, то не погане, сестро, —
усякі скарби з ліса йдуть…
Мати (глузливо)
Аякже!
Лев
З таких дівок бувають люди, от що!
Мати
Які з їх люди?
Чи ти впився? Га?
Лев
Та що ти знаєш?
От небіжчик дід
казали: треба тільки слово знати,
то й в лісовичку може уступити
душа така саміська, як і наша.
Мати
Ну, а куди ж тоді відьомська пара
подінеться?
Лев
Ти знов таки своєї?..
От ліпше заберуся до роботи,
як маю тут жувати клоччя!
Мати
Йди!
Або ж я бороню?
Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.
Мавка
Вже й перебралась.
Мати
О так що іншого. Ну, я піду —
управлюся тим часом з дробиною.
Хотіла я піти до конопель,
так тут іще не скінчена робота,
а ти до неї щось не вельми…
Мавка
Чом же?
Що тільки вмію, рада помогти.
Мати
Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
політниця з тебе абияка,
тащити сіна – голова боліла…
Як так і жати маєш…
Мавка (з острахом)
Як-то? Жати?
Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати
Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?
(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці.)
Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,
то перейму тебе.
(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р…».)
Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.
Мавка
Не руш, коханий,
воно ж сире, ти ж бачиш.
Лукаш
Ай, дай спокій!
Не маю часу!
Мавка смутно дивиться йому в вічі.
Ну, то дай сухого…
Мавка (швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)
Я ще знайду; тобі багато треба?
Лукаш
А що ж?
Оцим одним загороджу?
Мавка
Чогось уже і ти став непривітний…
Лукаш
Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..
Мавка
Чого їй треба? І яке їй діло?
Лукаш
Та як же? Я ж їм син…
Мавка
Ну, син, – то що?
Лукаш
Бач… їм така невістка не до мислі…
Вони не люблять лісового роду…
Тобі недобра з їх свекруха буде!
Мавка
У лісі в нас нема свекрух ніяких.
Навіщо ті свекрухи, невістки —
не розумію!
Лукаш
Їм невістки треба,
бо треба помочі – вони старі.
Чужу все до роботи заставляти
не випадає… Наймички – не дочки…
Та, правда, ти сього не зрозумієш…
Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
Мавка (щиро)
Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
Лукаш
Пісні! То ще наука невелика!
Мавка
Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…
(Раптом уриває.)
Ти смієшся?
Лукаш
Та справді, якось наче смішно стало…
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято орацію!
(Сміється.)
Мавка (шарпає на собі одежу)
Спалю се все!
Лукаш
Щоб мати гірше гризли?
Мавка
Та що ж, як я тобі у цій одежі
неначе одмінилась!
Лукаш
Так я й знав!
Тепер уже почнеться дорікання…
Мавка
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки – смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Лукаш
Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
Бач, я тебе за те люблю найбільше,
чого ти сам в собі не розумієш,
хоча душа твоя про те співає
виразно-щиро голосом сопілки…
Лукаш
А що ж воно таке?
Мавка
Воно ще краще,
ніж вся твоя хороша, люба врода,
та висловить його і я не можу…
(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.)
Заграй мені, коханий, у сопілку,
нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш
Ей, не пора мені тепера грати!
Мавка
То пригорни мене, щоб я забула
осю розмову.
Лукаш (оглядається)
Цить! почують мати!
Вони вже й так тебе все називають
накидачем…
Мавка (спалахнула)
Так! хто не зріс між вами,
не зрозуміє вас! Ну, що се значить
«накинулась»? Що я тебе кохаю?
Що перша се сказала?
Чи ж то ганьба,
що маю серце не скупе, що скарбів
воно своїх не криє, тільки гойно
коханого обдарувало ними,
не дожидаючи вперед застави?
Лукаш
Була надія, що віддячусь потім.
Мавка
І знов чудне, незрозуміле слово —
«віддячуся»… Ти дав мені дари,
які хотів, такі були й мої —
неміряні, нелічені…
Лукаш
То й добре,
коли ніхто не завинив нікому.
Ти се сама сказала – пам’ятай.
Мавка
Чому я маю сеє пам’ятати?
Мати (виходить із-за хати)
Се так ти жнеш? А ти се так городиш?
Лукаш поспішно поволік дерево за хату.
Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
то я ж тебе не силую. Вже якось
сама управлюся, а там на вісень,
дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.
Там є одна вдовиця – моторненька, —
сама припитувалась через люди,
то я сказала, що аби Лукаш
був не від того… Ну, давай вже, любко,
мені серпочка – другого ж немає.
Мавка
Я жатиму.
І діть до конопель.
Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.
Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.
Русалка Польова (з благанням кидається до Мавки)
Сестрице, пошануй!
Краси моєї не руйнуй!
Мавка
Я мушу.
Русалка Польова
Уже ж мене пошарпано,
всі квітоньки загарбано,
всі квітоньки-зірниченьки
геть вирвано з пшениченьки!
Мак мій жаром червонів,
а тепер він почорнів,
наче крівця пролилася,
в борозенці запеклася…
Мавка
Сестрице, мушу я! Твоя краса
на той рік ще буйніше запишає,
а в мене щастя як тепер зов’яне,
то вже не встане!
Русалка Польова (ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)
Ой горенько! косо моя!
Косо моя золотая!
Ой лишенько! красо моя!
красо моя молодая!..
Мавка
Твоїй красі вік довгий не судився,
на те вона зроста, щоб полягати.
Даремне ти благаєш так мене, —
не я, то інший хто її зожне.
Русалка Польова
Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє
з краю до краю.
Дай нам зажити веселого раю,
поки ще літечко сяє,
поки ще житечко не полягло, —
ще ж неминуче до нас не прийшло!
Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!
Потім поникне краса моя бідная,
ляже додолу сама…
Сестро! не будь як зима,
що не вблагати її, не вмолити!
Мавка
Рада б я волю вволити,
тільки ж сама я не маю вже волі.
Русалка Польова (шепче, схилившись Мавці до плеча)
Чи ж не трапляється часом на полі
гострим серпочком поранити руку?
Сестронько! Зглянься на муку!
Крапельки крові було б для рятунку доволі. —
Що ж? Хіба крові не варта краса?
Мавка (черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)
Ось тобі, сестро, яса!
Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.
Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.
Мати (до молодиці люб’язно)
Ходіть, Килинко, осьде край берези
ще свіже зіллячко.
Ось деревій, —
ви ж гладишки попарити хотіли? —
Він добрий, любонько, до молока.
Килина
Та в мене молока вже ніде й діти!
Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.
Корова в мене турського заводу, —
ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,
і Господи яка!
Оце вже якось
я в полі обробилася, то треба
роботі хатній дати лад.
Ой тітко,
вдовиці – хоч надвоє розірвися!..
(Прибіднюється, підобгавши губи.)
Мати
Ей, рибонько, то ви вже обробились?
Ну, що то сказано, як хто робітний,
та здужає… А в нас – маленька нивка,
та й то Бог спору не дає…
Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка)
А хто ж то
женцем у вас?
Мати
Та там одна сирітка…
(Нишком.)
Таке воно, простибіг, ні до чого…
Килина (надходить з матір’ю до Мавки)
Добридень, дівонько!
Чи добре жнеться?
Мати (сплескує руками)
Ой лишенько! Іще не починала!
Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?
Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!
Мавка (глухо)
Я руку врізала…
Мати
Було при чому!
Килина
А дай сюди серпа – нехай-но я.
Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.
Мати
Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!
(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом.)
Мати (втішно)
Ото мені робота!
Килина (не одриваючись од роботи)
Якби хто
перевесла крутив, то я б удух
сю нивку вижала.
Мати (гукає)
А йди, Лукашу!
Лукаш (виходить. До Килини)
Магайбі.
Килина (жнучи)
Дякувати.
Мати
От, Лукашу,
поможеш тут в’язати молодичці.
Бо та «помічниця» вже скалічіла.
Лукаш береться в’язати снопи.
Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,
зварю вам киселиці на полудень.
(Іде в хату.)
Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців.
Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.
Килина
Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!
Ото ще верисько!
(Залягається сміхом.)
Лукаш (і собі випростується)
Яка ти бистра!
Ось ліпше не займай, бо поборю!
Килина (кидає серпа, береться в боки)
Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!
Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.
Килина (стоїть над ним сміючись)
А що? Хто поборов? Не я тебе?
Лукаш (устає, важко дишучи)
Підбити – то не мація!
Килина
Чи ж пак?
Ухаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.
