Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
— Тут, — кажуть, — доля нещаслива,
Дурний, хто досі не летів!
Покиньмо, кумо, Україну, —
Нехай їй хрін!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витає
І, може, плаче, нас ждучи…
Зими там, кажуть, не буває, —
Гуляй, безпечно живучи! —
Так одна Муха-цокотуха
Базікала з кумою вдвох, —
Коли поглянуть на горох —
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
— Здоровенькі були! —
Обидві Мухи загули. —
От добре, що зустрілись з вами…
А нуте й ви збирайтесь з нами! —
На це Бджола сказала їм:
— Шкода! Я рідну Україну
Не проміняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим. —
А Мухи разом задзижчали:
— Ось годі, не кажіть!
Жили ми тут — добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурні селяни —
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане, —
Колись так буде й вам.
— Ні, я сього не сподіваюсь, —
Сказала їм Бджола, —
Мені шаноба скрізь була,
Бо я без діла не тиняюсь.
А вам —
Однаково, що тут, що там,
Ви ні на кого не жалкуйте;
Обридло тут — туди мандруйте
На втіху павукам.
Я про охочих до мандрівки
Давно сказать хотів:
Хто дома зледащів,
Тому не жаль домівки.
Діди мовляли їм колись:
Ідіте, ринде,
Куди інде, —
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.

1864-1872

Билина

Сказав раз Кущ Билині:
— Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в’яла:
Пожовкла, не цвітеш,
Живеш, як не живеш,
Твоя головонька от-от поляже?
— Ох, Кущику! — Билина каже. —
Я на чужині…
Хто щиро поважа родину,
Свій рідний край,
Тому не всюди рай:
Чужина в’ялить, як Билину.

1858

Білочка

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх, —
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.
Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.

1891

Будяк і Васильки

Давно колись весела воля,
Гуляючи посеред поля,
Насіяла Васильків цілий лан.
Де взявсь Будяк, на пригорку розцвівся,
Пишається, неначе пан.
І просторікать заходився:
— Ой ви, Василечки, бадиллячко дурне!
Чи бачите мене?
Я вище вас, мене усюди видно,
Не тільки вам, усім завидно,
Красуюся, як в огороді мак, —
На те ж то я й Будяк! —
Василечки зашамотіли
І нічогісінько сказати не схотіли,
А він базіка знов: — На вас я подивлюсь —
І засміюсь;
Химерні ви, малі, мене ж усяке знає:
Червона голова, ще й медом припахає,
Та тільки зась! Мене
Ніякая скотина не нюхне! —
Не втерпіли Васильки, обізвались:
— Що ж будемо робить — такі вже повдавались!
А все ж таки і ми
Буваєм між людьми:
Світилочки нас на весілля просять,
Ще й стьожечками приберуть;
Нас на йордань зимою носять
І на кутю на покуті кладуть.
Ти через лад пишаєшся, Будяче;
Гляди, базікання ледаче
До лиха доведе…
Он-он косар іде! —
Будяк спесиво подивився,
Ще більше розходився:
— Косар?! Нехай лиш вражий біс
Поткне свій простий ніс,
То й знатиме — варене чи печене,
На те колючки є у мене! —
Іде Косар і, може б, проминув,
Будяк його колючками шпигнув.
Розсердився козак — і замахнув косою…
Пропала чвань з дурною головою!
Василечки ростуть собі, цвітуть,
Їх гріє сонечко, і вітрик їх гойдає,
І нічка тихая росою умиває;
Кругом, як рай: і бджілочки гудуть,
І пташечки, радіючи, співають,
Трудящу долю звеселяють,
І всім дарма,
Що Будяка на пригорку нема.
Давно на світі ходить рада,
Що гріх пишатися і других зневажать,
А треба пам’ятать:
Хто вище злізе, дужче пада.

1891

Вареники

Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший, що й казати,
На все умів розумну раду дати,
Усі дружили з ним.
Прийшов він раз обідать до Дем’яна,
А у Дем’яна страва добрая була:
І маслечко, і сало, і сметана, —
Гаразд, як кажуть, піч варила і пекла.
Поставили на стіл вареників макітру
І пляшку — свашку всіх мирян.
— А нум, мірошнику, молоть без вітру, —
Сказав, шуткуючи, Дем’ян. —
Попереду підмажемо колеса,
Щоб млин не торохтів
І шестірня довготелеса
Не дряпала боків. —
Всесвітня свашка поклонилась,
І чарочка перчівочки вродилась.
— Ну, по сій мові, — каже Клим, —
Дай, боже, здрастувать усім! —
І прийнялись мірошники молоти:
Дем’ян кладе, а Клим товче;
Від дружної роботи
Аж маслечко по бороді тече.
— Ох, важко! — Клим сказав. — Перемололи дуже,
Не лізе більше, кіш малий…
— Ану, — озвавсь Дем’ян, — потіш мене, мій друже!
Ось глянь, вареничок бокастенький який…
— Хіба один… — промовив Клим ліниво,
Посилкувався і змолов.
— От бач, один проліз щасливо —
Ну, ще! — Дем’ян благає знов.
— Ой, схаменися, друже милий! —
Аж стогне Клим. — Немає сили,
Я намоловся досхочу…
Не силуй, братику, бо утечу!
— Нехай наш ворог утікає! —
Дем’ян товче своє. —
Он на весіллі тісно як буває,
А прийде старшина — і місто є…
Щоб вовка ми у лісі не боялись —
Голубчику, ковтни ти старшину! —
Мірошники зареготались.
— Для тебе, — каже Клим, — ковтну. —
І ще ум’яв один вареник.
— Ну, се вже, — каже, — побіденик,
Всі заставки запер,
Хоч хто не влізе вже тепер.
— А може, хоч звершечку ляже? —
Дем’ян йому лукаво каже,
Вареничок узяв
І на тарілочку поклав.
— Послухай, — каже Клим, — ти справді вже глузуєш!
Схотів, щоб я п’ятами накивав?.
— Тривай! — гуде Дем’ян. — Недобре шеретуєш! —
І хапнув Клима за рукав…
Схопився Клим і дременув із хати
І у Дем’яна годі гостювати.
І переказував Дем’ян, і сам просив,
А Клим і слухать не хотів.
Се байка вам, писаки,
Письменства рідного невдатні раки!
Не пхайте через лад тулеників своїх,
Коли не хочуть їх,
Коли, мовляв, дороги їм не гладять,
Бо часом і вони завадять
І одіб’ють мирян,
Як ті вареники, що пхав Дем’ян.

1892-1893

Ведмедик

На муріжку, серед двора,
Гуляла дітвора;
Гостинчики переглядала,
Що матінка понадавала.
— Нум у ведмедика гулять! —
Сусідній Хлопчик став казать.
— Нум, нум! — всі почали кричати.
— Ведмедиком лежати буду я, —
Вигадує Хлоп’я, —
Гарчатиму на вас, мов хочу похапати,
А ви кажіть мені: «Ведмедику, цить, цить!»
У рот гостинчики потрошечку кладіть. —
Послухали, усі докупи збились
І у ведмедика гуляти заходились.
Лежить Ведмедик і гуде,
А дітвора у рот йому кладе
Потрошку та по половинці,
Пооддавали всі гостинці.
— Тепер ви кидайтесь Ведмедика побить, —
Навчає Хлопчик, — віточки беріть! —
І діти віточки побрали,
Ведмедика ганяти стали.
Ведмедик хитрий скік та скік,
Туди-сюди і, сміючись, утік.
Ведмедика нема, гостинчики пропали,
І діти матері жаліться стали:
— Ведмедик, мамо, обдурив,
Гостинчики поїв…-
А в оченятах слізочки блищали…
— А нащо ж ви йому давали? —
Сказала мати їм, —
Так вам і слід, дурним:
Ото з дурлигою не знайтесь
І у ведмедика не грайтесь!
Так іноді і ми, як дітвора,
Дурієм, ніде правди діти:
Ведмедикам надаємо добра,
А самі плачемо, як діти.

1892-1893

Ведмідь-пасічник

У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —
Так де тобі! І не кажи, —
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого…
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З тобою, — дума, — милий друже,
Нам тільки й жити двом».
Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.

(1864-1872)

Вередлива дівчина

Була собі Галя,
Дівчинонька-краля,
І багата, і вродлива,
Тільки дуже вередлива, —
Усякому зась.
Вона теє знала
І скрізь щебетала,
Як та пташка на просторі:
«На те, — каже, — щука в морі,
Щоб трусивсь карась».
Багатая доля,
Веселая воля,
Одна стежечку топтала,
Друга тирлич розсипала,
Куди вона йшла.
«Труси мене, хлопче,
Козаче-молодче,
Щоб намистечко бряжчало!» —
Так їй щастячко співало,
Як була мала.
Не все ж дівувати, —
Сватів стали слати;
Чорнобривка гордувала,
Гарбузами наділяла,
Соромила всіх:
Той не до любові,
Не так вуси, брови,
Той носатий, той кирпатий.
Той невдатний, небагатий. —
Не треба таких!
Весна за весною
Летіли стрілою,
Дівчинонька ряст топтала,
Загулялась, не вгадала,
Як стала марніть.
Гульня відцуралась,
З журбою спізналась,
І частенько серед ночі
Стали плакать карі очі
І серденько нить.
Чи куди б летіла,
Чи кого б просила,
Що почати, що робити,
Як самотній в світі жити,
Не знала сама.
У віконце гляне,
За ворітьми стане,
Щоб розважить свою тугу,
Чи не йтиме козак з лугу —
Нема та й нема.
Колись був слідочок —
Засипав пісочок,
Була стежечка горою,
Та глухою лободою
Вона заросла.
Сиділа, сиділа
Та й наворожила —
І якраз після Михайла
За якогось шкандибайла
Насилу пішла.
Дівчатоньки-діти,
Рожевії квіти!
Я вигадав вам брехеньку,
Щоб головку молоденьку
Звеселить на час;
А ви собі смійтесь,
За вітром не війтесь,
Щиро правдоньку шануйте
І не дуже вередуйте, —
Будуть люди з вас.

1890

Вівці та Собаки

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що, — каже, — той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали, —
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.
На се коротка річ:
Дурний порядок — дурне й діло.

1864-1872

Вівчар

Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти, брате, світом нудиш? —
Питаються його.
— Ох, братці! Лишенька мого
Абияк не відбудеш… —
От став хвалитись він, що є в болоті Вовк
І, на лихо йому, хапає овечок…
— Що ж, брате, будемо робити, —
Ще й не таке нам діє Вовк!.
А пан за віщо буде бити? —
Гуртом вони до пана всі пішли,
Усе по правді розказали.
Звелів їм пан, щоб Вовка стерегли
І, коли можна, щоб піймали.
Пильнують Вовчика, нема коли й заснуть,
А Вовка щось нема й не чуть…
Чого ж се так, що у Тараса часом
Буває добрий борщ із м’ясом
Та з начинкою пиріжки?.
Дурні дядьки!
Ні один з вас не розчовпає!
Який там в біса звір!
На Вовка тільки поговір,
А овечок Тарас хапає!

1858

Вовк і Вівчарі

Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він туди ж попхався.
Тихесенько кошару обійшов;
Прислухався — не чуть, мерщій на тин зоп’явся,
Зиркнув — та й охолов:
Вівчарики прехорошенько
Найкращого баранчика взяли
Та й патрають гуртом, а кунделі
Мовчать; лежать собі смирненько,
Неначебто усім їм там,
Кудлатим гаспидським синам,
Позакладало… мов не знають,
Що перед ними виробляють!
Дивився Вовк, дививсь;
Здихнув — та й знов у степ поплівсь,
Та й каже: «Де та правда ділась?.
Яка б тут шарварка зробилась,
Який би гомін підняли
І Вівчарі, і кунделі,
Якби мені таке зробить схотілось!.»
На сей раз приказка здалась:
Що декому, мовляли, можна, — другим зась.

1853

Вовк і Кіт

В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому, — куди не поглядить —
Усюди Вовченька недоленька морочить, —
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей — од видимої смерті…
Коли глядить —
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
— Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригоді став!.
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!.
Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?.
— Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік, — Кіт Вовкові сказав.
— Так у його я вкрав барана.
— Ну, так навідайсь до Дем’яна.
— Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
— Біжи ж, аж ген живе Трохим!
— Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
— Погано ж!. Ну… а чи не прийме Клим?
— Ох, братику! Теля я в його звів!
— Так ти, бачу, усім тут добре надоїв, —
Кіт Вовкові сказав, —
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!

1853

Вовк і Кундель

Бурмило Кундель вирвався на луг —
На волі трохи погуляти,
Бо остогид йому ланцюг,
Обридло в курені лежати.
Піткнувсь у чагарник… Коли глядить —
Назустріч Вовк біжить.
Бурмило витріщивсь і став брехати
— Стій! — крикнув Вовк. — Чого свариться нам!
Ось не дурій, дай покій ти зубам!
Я хочу щось тобі сказати. —
Замовк Бурмило, бо злякавсь,
А той до нього знов озвавсь:
— Чим винен Вовк, що сіна не вживає,
Трави не їсть, м’ясця бажає?
А де ж того м’ясця узять?
Не довелось Вовкам хазяйнувать,
Так поневолі треба красти,
Щоб не пропасти;
Буває — ніч і дві і там, і там нюхнем, —
І вернемось, як кажуть, порожнем.
Погане, я чував, життя собаче,
Недобре ж і Вовкам…
Ти знаєш, що надумав я, земляче?
Побратаймось, на заздрість ворогам!
Не хочу знаться з вовчою бідою,
Піду і я з тобою,
І будем жити ми
Братами між людьми.
— А що ж, — на се сказав Бурмило, —
Хоч і диковина, а добре діло;
Ми будем жити в курені;
Спокійно і тобі, і веселіш мені;
Тебе там будуть годувати,
Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…
Ходім мерщій,
Щоб часу не теряти. —
Побачив Вовк на шиї ретязок,
— Се що, пита, — у тебе за значок? —
Бурмило став хвостом виляти.
— Се, — каже, — щоб… ланцюг чіпляти…
— Ланцюг?! — Вовк здивувавсь. — На прив’язі
живеш,
Туди й мене упхнеш!
Се, братику, погане діло;
Ще не було Вовків дурних! —
Похнюпився Бурмило,
Стоїть ні в сих ні в тих;
— Така вже, — каже, — доля наша!
Аби, мовляли, борщ та каша —
Поїв
І гавкай на Вовків. —
Вовк на Бурмила подивився
І мовив: — Бодай би не діждать
Тим ланцюгам бряжчать!.
Прощай! — І в чагарник поплівся.
Дарма що Вовк, а добре розсудив,
Неначе хто навчив,
Що іноді з’їси і не доволі,
Зате живеш на волі.