Quotes from the book «Перейти темряву»

Дивовижна здатність снігу - не пам'ятати зла й ховати весь будений бруд. На це здатна лише природа. Люди так не можуть.

Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити – завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?

Нехай би був - уже не такий і коханий, але - звичний. Як у всіх. Якої такої дурної миті вона завважала себе кращою за інших?

Ці "прості люди" завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири - увесь цей безкоштовний сир... За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто - можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула переглядаючи кримінальні передачі: "Ми - люди прості..." І це означало, що рішення за них приймають інші.

Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка – робота – дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді – лише те, що приготувати на вечерю…

Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, – не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає – передбачає, що його наздоженуть. Це ж – елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають – на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це – в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне – несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.

Ці «прості люди» завжди вірять, коли їм обіцяють дешеву ковбасу, робочі місця, квартири – увесь цей безкоштовний сир… За двадцять гривень на годину вони беруть участь у мітингах, за сто – можуть убити, зрадити, збрехати. І мати це чудове виправдання, яке Марта неодноразово чула, переглядаючи кримінальні передачі: «Ми – люди прості…» І це означало, що рішення за них приймають інші.

Але насправді, думала Марта, простих людей не буває! Кожен має свою історію, свій біль, свій шлях. І однакових доль не буває – тому й не існує цієї загальної, дистильованої простоти, яка, як стверджує прислів’я – «гірша за крадіжку». Їй здавалося огидним, що люди так легко можуть потрапляти на гачки, розвішані тими, хто вважає себе «непростими» – тими, хто чудово розуміється на людській психології, на цій теорії «безкоштовного сиру».