Матадор. Нотатки авантюриста

Тижні, як вагони транзитного поїзда, пролітали повз мене. Яне встигав навіть доторкнутися до них.

Душі померлих художників знову порозливали фарби й подекуди навіть попрацювали пензлями, створивши над нами невимовної краси картину.

Українська мова житиме, попри відсутність вільних місць, попри бажання допомагати чи не допомагати нам, попри вашу байдужість, попри все, а то й на зло таким, як ви.

Усі війни - чи то світові, чи громадянські - відбуваються або з питань релігійних, або з бабських, тобто через жінок. Це тільки в Україні суперечки виникають через мовні питання. Навіть питання влади того чи іншого митрополита, московського чи київського, сходить на пси, коли хтось порушує питання мови. Політики підбурюють народ, той проклинає політиків, але йде в них на повідку й плює в спину своєму іншомовному брату.

Усе наче так, як склалось історично, - ганебно. І від цієї ганебності стає смішно. Такий уже смішний український народ. За те я його й люблю. Він неповторний. Коли треба,.він може стати й єдиним, навіть з двома мовами. Це тільки питання часу...

Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя,.пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.

На жаль, дуже часто буває так, що двоє людей, провівши довший час разом, спілкуються між собою різними мовами, дивляться на речі різними очима, по-різному сприймають світ і навіть не помічають цього. Добре, коли вони розуміють, що він і вона – зовсім різні, і краще – коли це станеться якомога раніше, бо потім буде важко.

Із заплющеними очима ти бачиш як мінімум чорний колір, а як максимум – самого себе.

Час, наче ті дикі коні, мчить, не озираючися, наступає на тебе в мить твого народження, переступає через тебе. І ти все своє подальше життя намагаєшся його наздогнати. Той, хто йде в ногу з часом, - зануда. Усе, чого ти вимагаєш від себе, - бігти. Усе далі й далі. У незвідане, у невідкрите, у простори глобальності й непокори. У простори забутої та постійно бажаної свободи.

Знаєш, одна з моїх колишніх, коли я їй заявив, що вже не можу бути з нею, сказала мені, що гратися з людьми не можна – це боляче. Я тоді не все зрозумів…Не грайся з людьми. Або роби щось, або не роби.

Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя, пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.