Потоп. Том I

Раптом дівчина зупинилася перед відвідувачем.

– Чий ти є?

– Білевичiв. Я ж із Водоктів, а не з Любича.

– Більше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобі розповідати все, що знаєш!

Чоловік, як стояв на порозі, так і впав на коліна.

– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбійники та гультяї, там ні день, ні година не можуть бути певними.

Білевичівнa завертілася на місці, ніби в неї стріла влучила. Вона дуже зблідла, але спитала спокійно:

– Чи правда те, що вони стріляли в залі в портрети?

– Як не стріляли! І дівок тягали по покоях, і щодня одна і та ж розпуста. У селі плач, на вулиці Содом і Гоморра! Воли ідуть на стіл, барани на стіл!.. Люди налякані… Стаєнного вчора невинно розчленили.

– Стаєнного розчленили?..

– Аякже! А найгіршу дівчатам кривду чинять. Вже їм дворових бракує, то по селі хапають…

Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчі панночки і не зникав більше.

– Коли вони очікують вас назад?..

– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали між собою, що завтра всій компанії треба в Упіту вирушати. Наказали, щоб коні були готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.

– Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.

– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..

Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.

Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.

Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.

Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:

– Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.

– Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.

Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.

– От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана Кміцицa промовляєте. Це правда, що ми мали сидіти вдома, але вже четвертий день пішов, і Яндруся немає, тому ми дійшли такої думки, що там щось недобре мало статися, де і наші шаблі в пригоді стануть.

– Пан Анджей не на бій вирушив, а лише свавільних жовнірів покарати, що легко статися і з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство і різня після вашого прибуття швидше б трапилися.

– Важко нам із вами сперечатися. Просимо лише дати порох і людей.

– Людей і пороху не дам, затямте собі це!

– Чи я правильно почув? – сторопів пан Кокосінський. – Як це ви не дасте? Пану Кміцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волієте, щоб його щось погане спіткало?

– Гіршого, ніж ваша компанія, його спіткати не може! Тут дівочі очі стали метати блискавки, і з піднятим підборіддям вона ступила кілька кроків до забіяк, а ті відступили перед нею ошелешені.

– Гультяї! – закричала вона. – Та ви йому, як злі духи, що намовляють до гріха, ви його спокушаєте! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, ваші мерзенні справи. Закон вас переслідує, люди від вас сахаються, а огида на кого падає? На нього. Через вас, безчесних розбійників!

– Гей! Рани Божі, товариші! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосінський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзі?

Білевичівнa зробила ще один крок і вказала рукою на двері:

– Забирайтеся геть! – наказала вона.

Прибульці зблідли, як трупи, але жоден із них не спромігся й слова із себе вичавити. Лише зубами заскреготіли, руки їхні затремтіли, а очі блискавки метали. Але вже за мить душі їхні сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував під захистом могутнього пана Кміцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнів, а дівчина все стояла, сиплячи іскри з очей і вказуючи пальцем на двері.

Врешті пан Кокосінський зронив голосом, що тремтів від люті:

– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишається нічого іншого… як вклонитися… чемно господині та відбути… дякуючи за гостину…

Сказавши це, він опустив свого капелюха з показною смиренністю аж до землі, а за ним вклонилися всі інші й один за одним вийшли. Коли двері зачинилися за останнім із них, Олюнька впала виснажена в крісло, важко дихаючи, тому що не мала стільки ж сил, скільки мужності.

А гості натомість зібралися на раду перед ґанком, навколо коней, але ніхто не хотів промовляти першим.

Нарешті наважився пан Кокосінський:

– Ну що, мої овечки?

– А що?

– Добре вам?

– А вам добре?

– Ех, якби не пан Кміциц! Якби не пан Анджей, – бідкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут із панянкою побалакали б по-нашому…

– Йди задерися з паном Кміцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!

Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисі, все вкрилося плямами.

– І проти нього стану, і проти тебе, лобуряко, де схочеш!

– То й добре! – погодився пан Рекуць.

Обоє сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гіпокентавр втрутився між ними.

– Ось мій п’ястук! – сказав він, трясучи ним, як буханкою хліба. – Ось мій п’ястук! – повторив він. – Першому, хто витягне шаблю, заїду в чоло!

Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, ніби питаючи знічев’я, хто перший хоче спробувати. Але ті враз заспокоїлися.

– Кульвець має рацію! – погодився пан Кокосінський. – Мої милі овечки, нам зараз згода потрібна більше, ніж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кміцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортів. Добре, що жоден із нас їй нічого кривого не сказав, хоча мені самому свербіли руки та язик… Рушаймо до пана Кміцицa. Має вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуємо. Не дай Боже, щоб він нас покинув. Бо відразу на нас облаву влаштують, як на вовків.

– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нічого вони нам не зроблять. Зараз війна, чи мало люду по всьому світу без даху та хліба волочиться? Зберемо собі компанію, любі друзі, і нехай за нами хоч усі трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!

– Я б вам вуха відтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спільний конфуз нас спіткав.

– Вигнати таких справних лицарів! – не вгавав пан Кокосінський.

– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.

– Людей гідних! Родовитих!

– Заслужених ветеранів!

– І вигнанців!

– Сиріт безневинних!

– Мої чоботи хутром підшиті, але мої ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злидні під цим будинком топтатися, нам гальбу пива звідси не винесуть! Нема чого тут робити! Сідаймо і рушаймо. Слуг краще відіслати, бо з них жодної користі без рушниць і зброї, самі поїдемо.

– В Упіту!

– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.

– Мало його не втратили.

– По конях, товариші! По конях!

Вони стрибнули на коней і погнали ступом, гнів і сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнів усе ще тримав за горло, обернувся і погрозив п’ястуком садибі.

– Гей, моя крівця! Ще вам покажу!

– Нехай тільки із паном Кміцицом посвариться! – зловісно зронив пан Кокосінський. – Ми б сюди ще раз навідалися.

– Може, й станеться таке.

– Боже, помагай! – додав пан Углік.

– Поганська донька, тетеря вперта…

Так лаючись і проклинаючи панночку, а іноді і самі себе, вершники досягли лісу. Заледве минули перші дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над їхніми головами. Зенд відразу поспішив жахливо каркати. Тисячі голосів відповідали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж коні перелякалися від шуму крил.

– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще біду накличеш! Каркають над нами ці ворони, як над стервом…

Але інші сміялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, і вершники просувалися серед бурі. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.

За лісом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультіпаки перейшли на клус, бо мороз лютішав і чоловіки померзли, а до Упіти ще був чималий шлях. Але в самому селі мусили сповільнитися. На широкій дорозі околиці було повно люду, як зазвичай буває в неділю. Бутрими та Бутримівни поверталися пішки і саньми з Мітрунів після служби Божої. Шляхта з цікавістю роздивлялася невідомих вершників, лише здогадуючись, хто це такі. Молоді шляхтянки вже чули про розпусту в Любичі і про знаменитих грішників, котрих пан Кміциц привів із собою, тому позирали на них ще з більшою цікавістю. А ті собі їхали гордо, демонструючи військову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах і на добротних конях. Було помітно, що жовніри ці рекрутовані: мордяки породисті, права рука вперлась у бік, підборіддя догори. Не поступалися дорогою нікому, їхали шеренгою, час від часу покрикуючи: «З дороги!» Один із Бутримів глянув похмуро з-під лоба, але поступився. Прибульці ж теревенили між собою про околицю.

– Зауважте, панове, – сміявся пан Кокосінський, – які тут рослі хлопи. Один в один, як тури, і кожен вовком дивиться.

– Якби не той зріст й якби не шаблі, можна було б прийняти їх за хамів, – підтримав пан Углік.

– Погляньте на ті шаблюки! Цікаво, чи вони гострі, як Бог милує! – зазначив пан Раницький. – Я б хотів котрусь випробувати!

Тут пан Раніцький став махати голою рукою.

– Він би так, а я йому так! Він би так, а я йому так. І шах!

– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.

– А я волів би краще з тими дівчатками погомоніти! – раптом сказав Зенд.

– Свічки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.

– Як ти сказав: свічки? Сосни! А пика в кожної ніби шафраном натерта.

– Важко в сідлі всидіти від такої краси!

Так теревенячи, вони покинули селище і знову перейшли на клус. Через півгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, і лежала вона на півдорозі між Волмонтовичами і Мітрунами. Бутрими та Бутримівни частенько зупинялися в ній, ідучи і повертаючись із костелу, щоб відпочити і погрітися в негоду. Тут же перед заїздом вершники побачили кільканадцять саней, застелених шкурами, і стільки ж осідланих коней.

– Вип’ємо горілки, бо зимно! – запропонував пан Кокосінський.

– Не завадить! – підтримав його одноголосний хор.

Вершники спішилися, прив’язали коней до стовпів, і самі увійшли в шинок, великий і темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сиділа на лавках, або стояла гуртками біля шинквасу, потягуючи підігріте пиво, декотрі крупник¹⁸ сьорбали, варений із маслом, медом, горілкою та корінчиками. Там були лише Бутрими, чоловіки дужі, похмурі та такі мовчазні, що у приміщенні майже не було чутно говірки. Всі були одягнені в сірі плащі з домотканого або расейняйського сукна, підбиті овечими хутрами, зі шкіряними ременями, зі шаблями в чорних, окутих залізом піхвах. Через однорідність одягу вони справляли враження військових. Але це були переважно люди старші за шістдесят років або підлітки, до двадцяти. Ті, що через зимові морози вдома залишилися. Решта чоловіків, у розквіті сил, подалися в Расейняй.

Побачивши оршанських приблуд, вони трохи відсунулися від шинквасу і стали до них придивлятися. Гарні вояцькі обладунки сподобалися цій войовничій шляхті. Іноді хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, із пана Кміцицa компанії!» – «Ті самі?» – «Атож!»

Парубки пили горілку, але крупник їм дуже запахнув. Пан Кокосінський його першим занюхав і наказав подати. Вони пересіли за стіл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очі, бо в приміщенні було тьмяно. Вікна позатуляв сніг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, відкидала тінь якихось силуетів, повернених до інших спинами.

Коли крупник розігрів жили відчайдухів, розливаючи по їхніх тілах приємне тепло, вони ожили, пригнічений настрій після прийняття у Водоктaх поліпшився, і Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подібно, що всі обличчя обернулися до нього.

Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселіла, особливо молодь, міцні юнаки, широкоплечі, з пухкими щічками. Ті, що сиділи біля грубки, гріючись від вогню, повернулися до гостей, і пан Рекуць першим помітив, що це жінки.

Зенд заплющив очі, каркав і каркав. Раптом він припинив, і вже за мить присутні почули голос зайця, якого душили хорти. Заєць верещав в останній агонії, ставав щораз слабшим, тихішим, потім верескнув відчайдушно і замовк назавжди. А на його місці олень озвався потужно, як на узліссі.

Бутрими стояли ошелешені, хоча Зенд уже стих. Вони очікували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:

– Синички уже сидять біля грубки!

– І правда! – зауважив пан Кокосінський, прикриваючи очі рукою.

– Воістину! – прицмокнув пан Углік. – Бо тут так темно, що я нічого не зміг розібрати.

– Цікаво, що вони тут роблять?

– Може, на танці приходять.

– Зачекайте, я спитаю! – застеріг пан Кокосінський.

І, вже голосніше, запитав:

– Гожі жіночки, а що ви там зачаїлися біля грубки?

– Ноги гріємо! – відповіли тоненькі голосочки.

Тож гульвіси повставали та підійшли до вогню. Там сиділи на довгій лаві з десяток жіночок, молодих і старих, котрі тримали босі ноги на колоді, що лежала ближче до вогню. З іншого боку колоди сушилося намокле від снігу взуття.

– Що, молодички, ноги грієте? – поцікавився пан Кокосінський.

– Бо змерзли.

– Дуже зграбні ніжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.

– Гей! Відчепіться від нас! – гукнула одна зі шляхтянок.

– Я був би радий причепитися, а не відчепитися, бо я знаю один спосіб, кращий, ніж багаття, щоб погріти замерзлі ніжки. І цей спосіб полягає ось у чому: треба потанцювати завзято і мороз піде геть!

– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углік. – Не треба нам скрипки, чи басетлі¹⁹, бо я буду грати на чекані.

І він витягнув із шкіряного чохла, що висів біля шаблі, свій неодмінний інструмент, і взявся грати, а парубки посунули грайливо до дівчат і давай їх стягувати з лави. Ті пробували боронитися, але більше криками, ніж руками, бо насправді не дуже були й проти. Може, й шляхта розійшлася б, своєю чергою, бо проти танців у неділю, після меси і причастя ніхто б насправді не протестував, але репутація «компанії» була вже занадто добре відома у Волмонтовичах, тому гігант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однієї ноги, перший зіп’явся з лавки і підійшов до пана Кульвеця-Гіпокентавра, схопив його за груди, зупинив і сказав похмуро:

– Якщо вже так захотілося потанцювати, то, може, зі мною?

Очі пана Кульвеця-Гіпокентавра звузилися, а вуса грізно заворушилися.

– Я віддаю перевагу дівчатам, – відрубав він, – а з вами хіба пізніше…

Відтак до них підбіг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже відчув бійку.

– А це ще хто такий? – спитав він, хапаючись за шаблю. Пан Углік перестав грати, а пан Кокосінський зарепетував:

– Гей, товариші! Всі разом! Разом!

Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезні дідугани і юнаки велетенські. Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собі, як ведмеді.

– Чого хочете? Пригод шукаєте? – поцікавився пан Кокосінський.

– Ат! Про що говорити! Пішли геть! – зронив флегматично Юзва.

На це пан Раніцький, котрому кортіло не гаяти час без бійки, вдарив Юзву руків’ям у груди, аж луна пройшла по всій кімнаті, і гукнув:

– Бий!

Шаблі замерехтіли, жіночки залементували, дзвін шабель, гамір і плутанина. Аж тут гігант Юзва вибрався зі сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла біля стола, підхопив її, як легеньку дощечку, і закричав:

– Ану! Ану!

Курява здійнялася з підлоги і накрила бійців, а в юрбі лише стогони й було чутно…

Розділ V

Того ж самого дня увечері приїхав до Водоктів пан Кміциц на чолі ста кільканадцятьох людей, котрих із собою з Упіти привів, щоб їх у Кейдани коронному гетьманові відіслати. Бо сам визнав, що в такому малому містечку стільки люду не розмістити. А через мельдунки міщан ще й змушених застерігати вояків від насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна. Досить було глянути на рекрутів пана Анджея, щоб переконатися, що гіршого ґатунку людей важко було в цілій Речі Посполитій знайти. Але пан Кміциц і не міг набрати інших. Після поразки великого гетьмана ворог запрудив усю країну. Рештки регулярних військ литовського компуту тимчасово відступили до Біржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленські, вітебські, полоцькі, мстиславські та мінські шляхтичі або потягнулися за військом, або захищалися у власних воєводствах, ще не окупованих. Шляхетні люди сильнішого духу збиралися в Ґродні, до пана підскарбія Ґосевського, бо там королівським універсалом призначили збірний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до універсалів, але навіть ті, котрі пішли за покликом обов’язку, з’їжджалися так повільно, що в той час реального опору ніхто не чинив, крім пана Кміцицa, котрий діяв на власну руку, спонукуваний більше лицарською фантазією, ніж патріотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних військ і шляхти ватажок був змушений приймати всіх, кого тільки міг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманів не дуже тягнув і котрим нічого було втрачати. Тож насунуло до нього всілякого наброду без роду та племені, людей низького стану, селян, котрі втекли з війська, здичавілих лісовиків, міських пахолків або пройдисвітів, переслідуваних законом. Вони під панським прапором сподівалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залізних руках пана Кміцица зробилися з них сміливі жовніри, відважні аж до безумства, і якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речі Посполитій ще добряче прислужитися. Але пан Кміциц був схильний до сваволі, душа в ньому кипіла безперервно. Врешті, звідки ж він мав брати провіант, зброю і коней, якщо як доброволець, навіть без відповідних грамот, не міг від державного скарбу жодної допомоги сподіватися. Тому брав усе силоміць, як у ворога, так і в своїх. Опору не терпів і навіть за найменше карав суворо.

У постійних переїздах, бійках і нападах пан Анджей здичавів, призвичаївся проливати кров так, що ніщо не могло зворушити його загалом добре серце. Він полюбив людей, готових на все і невгамовних. Його ім’я незабаром стало зловісно відомим. Менші ворожі загони не наважувалися висовуватися з міст і таборів у тих місцях, в яких цей страхітливий партизан нишпорив. Але і місцеві громадяни, постраждалі від війни, боялися його людей не набагато менше, ніж супостата. Особливо, якщо око пана Кміцицa особисто не спочивало на них, де командували його офіцери Кокосінський, Углік, Кульвець, Зенд, а ще гірше найдикіший і найжорстокіший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом і своїх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частіше ставав на їхній бік, не турбуючись ні про закон, ні про сльози, ні про людські життя.

Таким було військо пана Кміцица.

Компанійці, крім пана Рекуця, на котрому невинної крові не було, підбурювали свого молодого ватажка, аби щораз більше волі своїй буйній природі давав.

Тепер саме забрав він свою голоту з Упіти, щоб її в Кейдани відіслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вікно, на гайдамак схожу. Кожен був інакше озброєний: одні в шоломах, здобутих у ворога, другі в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, треті у вицвілих ферейзах²⁰, четверті в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнілих конях, одягнені у польські жупани, московський, турецький одяг. Заспокоїлася Олюнька лише тоді, коли пан Анджей, весь квітучий і веселий, як завжди, зайшов у кімнату й одразу з непомірною жвавістю до рук її припав.

Дівчина, хоча попередньо й вирішила прийняти його серйозно і холодно, однак не могла перебороти радість, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрість панночки відіграла в цьому певну роль, бо треба було розповісти панові Анджею про вигнання за двері його компанії, тож хотіла його спочатку чарами дівочими узяти. А що прибулець вітав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як сніг від вогню.

«Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» – думала юнка.

А він промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упіту не спалив, тільки б до вас якнайскоріше прилинути. Щоб їх там мороз скував, тих личаків!

– І я також була неспокійна, щоб там до справжньої битви не дійшло. Дяка Богові, ви таки приїхали.

– Та яка там битва! Жовніри почали трохи личаків термосити…

– Aле ви їх уже заспокоїли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.

– І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.

– Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.

Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.

Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.

– Треба щиру правду розповісти, – бурчав собі під носом, – немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять…

І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.

Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.

Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.

– Ого! – крикнув він. – Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.

– Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сідайте, сідайте!

Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.

– Кажіть уже, як в Упіті винних судили?

– В Упіті? Як Соломон!

– Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зітхнув і сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомістра по гроші на провіант від великого гетьмана або від пана підскарбія. «Шановне панство, – казали вони жовнірам, – ви добровольці, тому експропріацію проводити не можете. Квартири вам виділили з милості, а провіант дамо аж тоді, коли матимемо певність, що нам заплатять».

– То вони мали рацію, чи ні?

– За законом, звісно, мали, але жовніри мали шаблі, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рація. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашій шкірі випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмістр із личаками забарикадувалися на вулиці, а мої їх намагалися звідти вибити. Не обійшлося й без стрілянини. Завзяті вояки для страху підпалили кілька стодол, кількох личаків також заспокоїли…

– Як це заспокоїли?

– Хто отримає шаблею в чоло, відразу спокійний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’їхав. Жовніри зараз кинулися до мене з наріканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що їх безневинно переслідують. «Животи наші порожні, – бідкалися сіроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмістрові до мене з’явитися. Він довго думав, але врешті-решт прийшов із трьома іншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навіщо бити, навіщо місто палити? Ми б їх нагодували та напоїли за добре слово, але вони захотіли солонини, медів, делікатесів, а ми самі, убогі, такого не маємо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможність перед судом за своїх вояків відповість».

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався він врешті жалісно. – Мій скарбе!.. Не гнівайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.

– Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.

Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.

– У вас немає ні сорому, ні совісті! – промовила дівчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!

– Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.

– Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!

– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?

– Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву… і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.

– Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.

– О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!

З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.

– Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! – правила своє панночка сміливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати…

Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:

– Хто ж вам про ту стрілянину розповів?

– Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.

– Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообіцяв пригнічений пан Кміциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.

– Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.

– Вони не розбишаки, а мої офіцери.

– Я тим вашим офіцерам наказала забиратися геть із мого дому!

Олюнька чекала на вибух, натомість із великим здивуванням помітила, що звістка про вигнання компанійців жодного враження на пана Кміцица не справила, навіть навпаки, поліпшила йому настрій.

– Ви наказали їм забиратися геть? – спитав пан Анджей.

– Саме так.

– І вони забралися?

– Ще й як.

– Дяка Богові, войовничу маєте фантазію! Мені це дуже подобається, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але і вони знають дисципліну перед Кміцицом!.. Бачите! Все знесли покірно, як вівці, бачите? А чому? Бо мене бояться!

Тут пан Анджей поглянув зарозуміло на Олюньку і вуса почав крутити. Вона натомість розсердилася не на жарт через цю зміну настрою і цю невчасну зухвалість, тому промовила гордо і з натиском:

– Вам доведеться вибирати між мною і ними, інакше бути не може!

Пан Кміциц, здавалося, не помітив тієї рішучості, з якою Олюнька промовляла, тому відповів недбайливо, майже весело:

– Навіщо ж мені вибирати, коли я і вас маю, й їх! Ви можете собі у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо мої компанійці жодної тут кривди чи сваволі не вчинили, то за що ж я маю їх зрікатися? Вам того не второпати, що таке служити під одним прапором і війну разом відбувати. Жодна родина так не зв’язує, як спільна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разів рятували мені життя, і я їм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що їх закон переслідує, то тим більше мушу дати їм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого відчайдуха не знайти в цілій Речі Посполитій. Крім цього, якщо б ви тільки почули, як він звіра чи птаство наслідує, то самі б його полюбили.

Тут пан Анджей зареготав, немовби ніякий гнів, жодного непорозуміння не мало ніколи місця поміж ними, а дівчина аж заламала руки, побачивши, як із рук її вислизає той вітрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцері. Нерозбуджене сумління цього вояка не могло відчути її обурення такою несправедливістю, таким безчесним свавіллям. Як же тут до нього достукатися, як із ним говорити?