Потоп. Том I

Розділ III

Упродовж наступних кількох днів пан Анджей щодня відвідував Водокти і щодня повертався ще більше закоханим. І все більше захоплювався своєю Олюнькою. Перед компанійцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав їм:

– Мої любі овечки, їдете сьогодні чолом бити, бо ми домовилися з дівчиною, що в Мітруни всі вирушаємо на санках у лісі кататися і в третій маєток завітати. Вона у відповідь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посічу того, хто їй чимось не вгодить…

Парубки охоче підхопилися і гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кміциц сидів у перших, гарно прибраних, що нагадували срібного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковій упряжі, прикрашеній стрічками та пір’ям павича, за тодішньою смоленською модою, яку від дальших смоленських сусідів перейняли й собі. На козлах сидів пахолок, наче на шиї ведмежій. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу¹⁴, застібнуту на золоті петлі та підбиту соболями, і в соболину шапку з пером чаплі, був веселий, збуджений і так промовляв до пана Кокосінського, котрий сидів поруч:

– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали міри того вечора, самого першого, коли черепам і портретам дісталося. Ба, дівчата були ще гірші. Завжди нечистий Зенд підмовить, а потім кому відповідати? Мені! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж ідеться про мою репутацію.

– Нічого вашій репутації не станеться, бо вона ні до чого не придатна, як і наша.

– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Орші мене мали через вас за гультіпаку і язики на мене так гострили, як ножі на бруску.

– А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?

– Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.

– Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.

– Не мене, а вас, бо я тільки тим завинив, що вам, вітрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, і нічого не кажи Олюньці, ні про поєдинки, ні особливо про ту стрілянину по портретах і про дівок. Якщо дізнається, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав і дівулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.

– Звеліть підкуватися, Яндрусю, якщо вже так дівчини боїтеся. Іншим ви були в Орші. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язі ходити, а це ніщо! Один давній філософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсім дозволили себе оплутати.

– Бовдур ти, Кокошку! А що стосується Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли її побачиш, бо з такими гречними думками другої такої не знайдеш. Що хороше, вона відразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юність, має свою думку і готове рішення. Так уже її небіжчик підкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазії парубоцькі показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо відразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батьківщини… Так вона скаже, і тобі наче хтось в пику заїхав, і сам дивуєшся, що раніше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негідно, то тепер маємо перед чеснотами та невинністю очима світити… Найгіршими були ті дівчата!..

– Не були вони найгіршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров із молоком, і, кажуть, зовсім безвідмовні.

– Хто тобі таке казав? – пожвавився пан Кміциц.

– Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, – розповідав він, – що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак – і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.

Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:

– Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?

– А як щодо вашої репутації?

– А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.

– Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?

– Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.

– Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.

– Ще до того дух із них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.

– Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них… Забув його прізвище… Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!

– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти видніються.

– Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.

– Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, – сказав ніби сам собі пан Кміциц.

Після цього він обернувся до свого супутника:

– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.

– Ого! Але ж вас осідлали!

– Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!

– Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосінський.

– Стьобни батогом! – гукнув кучерові Кміциц.

Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.

Вивалилися із саней, увійшли спочатку в сіни, величезні, як комора, не білені, а звідти повів їх пан Анджей у їдальню, прикрашену, як і в Любичі, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно і з цікавістю на двері в сусідню кімнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кміцицa, балакали один із одним так тихо, як у костелі.

– Ось ти за словом у кишеню не лізеш, – шепотів пан Углік панові Кокосінськoму, – то привітаєш від нас усіх.

– Я складав промову всю дорогу, – відказав пан Кокосінський, – але не знаю, чи піде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.

– Що-небудь, аби з фантазією! Що має статися, нехай станеться! О, вже йде!..

Панна Олександра дійсно увійшла та стала на порозі, ніби здивована такою численною компанією, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений її вродою, бо дівчину бачив лише вечорами, і при світлі дня вона здавалася ще прекраснішою. Очі панночки були кольору волошок, чорні брови над ними огортали біле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на голові королеви. І дивилася вона вперед відважно, не відводячи погляду, як господиня в своєму обійсті, котра гостей приймає, зі світлим обличчям, ще світлішим на фоні чорної шубки, отороченої горностаями. Такої серйозної та гонорової панночки ці шалапути, звиклі до іншого кшталту жінок, ще не бачили. Тому стояли струнко, ніби на огляді хоругви, і клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кміциц стояв попереду та, поцілувавши руку панянки кілька разів, сказав:

– Оце привіз вам, мій скарбе, своїх товаришів, із котрими на останній війні воював.

– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Білевичівнa, – приймати в своїй оселі таких гідних кавалерів, про гідність і відвагу котрих мені пан хорунжий розповідав.

Сказавши це, вона взялася кінчиками пальців за сукню, підняла її злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарівся, що його дівчина таке сказала.

Гідні кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосінського.

– Гайда! Виступай!

Пан Кокосінський ступив крок уперед, кашлянув і почав:

– Ясновельможна панно підкоморянка…

– Лісничівна, – виправив його пан Анджей.

– Ясновельможна панно лісничівна, а для нас – усемилостива добродійко! – повторив знічений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…

– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – і прикрощів настільки красномовному кавалерові не завдасть…

– Ясновельможна панно лісничівна, добродійко, а для нас усіх милостива пані… Не знаю, що краще від імені всієї Орші відзначити: вашу вроду, доброчесність, чи море щастя ротмістра та командира нашого, пана Кміцицa, котрий хоч і досяг небес, навіть хмар… Самих, кажу, хмар…

– Та злізь уже нарешті з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.

На ці слова гості вибухнули одним гучним реготом і раптом, згадавши накази пана Кміцицa, схопилися руками за вуса.

Пан Кокосінській готовий був крізь землю провалитися, стояв весь червоний і вичавив із себе:

– Вітайте самі, погани, якщо мене збиваєте з пантелику! Панна Олександра знову взялася кінчиками своїх пальців за сукню.

– Я й не сподівалася від вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цієї честі, яку ви від імені всієї Oрші мені складаєте.

І вона знову присіла з надзвичайною серйозністю, й оршанським вітрогонам якось дуже незатишно стало в присутності такої витонченої дами. Гості намагалися продемонструвати, що вони люди ввічливі, але їм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблі, аж пан Кміциц не витримав:

– Ми приїхали сюди цілим поїздом із такою думкою, щоб забрати панну до Мітрунів, через ліс проїжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.

– Я вже тітку Кульвецівну в Мітруни відіслала, щоб нам обід приготувала. А тепер прошу трішечки зачекати, щоб я могла дещо тепліше одягнутися.

Сказавши це, господиня обернулася і вийшла, а пан Анджей підбіг до своїх товаришів.

– Ну, як, мої милі овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осідлали, то чому як чіп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?

– Не треба було мені в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такої особи промовляти не сподівався.

– Покійний підкоморний, – зауважив пан Кміциц, – більше з нею в Кейданах при дворі князя воєводи або в панів Глебовичів сидів, ніж у себе вдома, і там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Ні пари з вуст не спромоглися сьогодні випустити!

– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбільший бевзь – Кокосінський!

– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене ліктем штовхав, треба була самому з твоїм язиком брехливим виступати!

– Не сваріться, овечки, не треба! – спробував примирити їх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.

– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообіцяв пан Рекуць. – Ріжте мене, Яндрусю, але я своїх слів назад не заберу!

Але пан Анджей навіть не думав за шаблю хапатися, більше того, він був задоволений, крутив вуса і тріумфально на товаришів споглядав. Тим часом увійшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлі якого її яскраве обличчя здавалося ще яскравішим. Вони вийшли на ґанок.

– Цими саньми поїдемо? – спитала панночка, показуючи на срібного ведмедя. – Я ще дивовижнішого транспорту в житті не бачила.

– Не знаю, хто ними раніше їздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двоє їздити, і може статися, що в мій маєток панна на ведмеді в’їде. Є ще й інші Кміцици, котрі Хоругвою¹⁵ запечатують, вони походять від Філона Кміта Чорнобильського¹⁶, а той, своєю чергою, не був того роду, з якого наші Кміцици пішли.

– А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?

– А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджує, а з усієї вітчизни сльози вичавлює.

– Бог це змінить і гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дівчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з білої тканини і білими вовками підшитою. Відтак сам сів і крикнув возієві «Рушай!» – і коні зірвалися з місця.

Повітря холодним поривом вдарило їх в обличчя, що ті аж заніміли, і було чутно лише скрипіння замерзлого снігу під полозами, пирхання коней, брязкіт і вигуки візника.

Нарешті пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – відказала вона, підіймаючи нарукавник і затуляючи ним рота, щоб холодного повітря не наковтатися.

Сани мчали, як вітер. День був ясний, морозний. Сніг мерехтів, наче хтось його іскрами всипав. З білих дахів хатин, які були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.

Через дві стаї¹⁷ за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і сп’яніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути… Вони летять, летять хутчіше і хутчіше… Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки… Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу… Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

– Я тобі милий?

Юнка розплющила очі:

– Як моя душа!

– А мені більше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?

Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.

– Я б до кінця світу так хотів їхати! – скрикнув пан Анджей.

– Що ми робимо? Це ж гріх! – шепотіла Олюнька.

– Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.

– Вже не можна. Мітруни вже близько.

– Далеко чи близько – байдуже!

І пан Кміциц зіп’явся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:

– Гей-га! Гей-га!

– Гей-гоп! Гоп! Га! – відгукнулися його побратими з задніх саней.

– Що ж ви так репетуєте? – поцікавилася панночка.

– Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!

– Гей-га! – почувся дзвінкий, тоненький голосочок.

– Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!

– Ваші друзі будуть сміятися.

Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:

 
Дивиться дівчина, дивиться з двору,
На пишне поле!
«Мамусю! Лицарі їдуть із бору,
Ой, моя доле!»
 
 
«Доню, стривай, ручками очі
Прикрий білими,
Бо серце в грудях, як пташка пурхоче
На війну з ними!»
 

– Хто вас навчив такої гарної пісні? – спитала панна Олександра.

– Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.

Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:

– Стій! Стій! Гей ви там – стій!

Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.

– Заради Бога! Це мій вахмістр Сорока. Щось із ним мало статися там! – повідомив пан Анджей.

Водночас вахмістр наблизився, осадив коня так, що той аж присів назад, і став говорити задихаючись:

– Пане ротмістре!..

– Що там, Сороко?

– Упіта горить, б’ються!

– Ісусе, Маріє! – скрикнула Олюнька.

– Не бійтеся, панно… А хто б’ється?

– Жовніри з городянами. Ринок у вогні! Городяни затялися і після президії до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашій милості повідомити. Ледь можу подих перехопити…

На той час над’їхали задні сани – Кокосінський, Раницький, Кульвець-Гіпокентавр, Углік, Рекуць i Зенд пострибали на сніг і колом оточили співрозмовників.

– А в чому річ? – спитав пан Кміциц.

– Городяни відмовилися давати без грошей оброк ні коням, ні людям. І жовніри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмістра і тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь і підпалили два будинки. Тепер там стоїть неймовірний ґвалт і дзвони б’ють…

Очі пана Анджея спалахнули від гніву.

– То треба їх рятувати! – запропонував пан Кокосінський.

– Військо личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, білими та темними плямами. – Шах, шах, панове!

Зенд сміявся зовсім так само, як сміється пугач, аж коні напудилися, а пан Рекуць підняв очі догори і запищав:

– Б’ють! Та хто в Бога повірить! У дим личаків!

– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж ліс загудів, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нічого там для вас! Не потрібна нам там різня!.. Сідайте всі в двоє саней, мені одні залишіть і гайда в Любич! Там чекати, хіба б я послав по допомогу.

– Тобто? – сторопів пан Раницький.

Але пан Анджей поклав свою руку під шию, й очима ще страшніше блиснув.

– Ні пари з вуст! – грізно сказав він.

Усі замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамільярно.

– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктів, – попросив пан Кміциц, – або їдьте за тіткою Кульвецівною до Мітрунів. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокійно не сидітимуть… Але тепер там буде спокійніше, лише кілька голів злетить. Будьте, панно, здорова та спокійна, я повернуся, як тільки зможу…

Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:

– В Упіту!

Розділ IV

Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.

Вони й приїхали до панночки, котра прийняла гостей з удячністю, хоча відразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися і почути щось про пана Кміцица прагнуть.

– Ми б хотіли поїхати до нього з поклоном, але він ще з Упіти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?

– Можу сказати лише те, що його ще немає, – відповіла дівчина. – Він буде радий вам, опікунам, від усієї душі, бо багато доброго чув про вас і раніше – від дідуся, а тепер і від мене.

– Аби лишень не захотів прийняти нас так, як Домашевичів прийняв, коли ті до нього зі звісткою про смерть полковника прибули! – пробурмотів понуро Юзва.

Панночка лише це почула, відразу ж відрубала:

– Не треба говорити про те, чого не знаєте. Можливо, він не надто дипломатично їх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що він повертався з війни, на якій стільки труднощів і лиха зазнав! Жовнірові ніхто не дивується, якщо й на когось крикне, бо гумор їхній, як шабля гостра.

Пакош Ґаштовт, котрий завжди й усюди хотів жити мирно, замахав руками:

– Ми також не дивувалися! Кабан вепрові ікло в бік встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк із вояком мали б жити в злагоді! Ми поїдемо по-старосвітськи до Любича вклонитися панові Кміцицу, щоб із нами жив, на війну і в хащі ходив, як і покійний пан підкоморний.

– То ви вже скажіть, любонько: сподобався він вам чи ні? – поцікавився Касіян Бутрим. – Про це питати є нашим обов’язком!..

– Бог винагородить вас за турботу. Гідним кавалером є пан Анджей, і навіть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б мені казати про це.

– Але нічого не зауважили, найясніша наша панно?

– Нічого! Врешті, ніхто тут не має права його судити і, боронь Боже, недовіру показати! Краще Господу дякуйте!

– Чого ж заздалегідь дякувати?! Якщо буде за що, подякуємо, а якщо ні, то й ні, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжній жемайтієць, був дуже обережний і завбачливий.

– А про весілля вже говорили? – перепитав Касіян.

Олюнька опустила очі.

– Пан Кміциц хоче якомога швидше…

– О, так! Ще б він не хотів, – пробурчав Юзва. – Хіба б зовсім дурний був! Який же ведмідь не хоче меду з вулика? Але навіщо так поспішати? Чи не краще буде побачити, що він за чоловік? Татку Касіяне, та вже скажіть, що у вас на язиці, не дрімайте, як заєць пополудні під скибою!

– Я не дрімаю, лишень собі міркую, що б такого сказати, – відповів стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Богові, так Бог Кубі! Ми також пану Кміцицу зла не бажаємо, лише б він нам не бажав, дай, Боже, амінь!

– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.

Білевичівнa насупила свої соболині брови та зауважила з певною зарозумілістю:

– Пам’ятайте, шановні, що не слугу приймаєте. Він тут буде господарем, і це його воля має панувати, а не ваша. Він і опіку вашу на себе має перейняти.

– Чи означає це, що нам не можна буде більше втручатися? – не повірив Юзва.

– Це означає, що ви можете бути йому друзями, якщо й він захоче стати вам приятелем. Проте тут він охоронятиме своє власне добро, яким кожен на власний розсуд керує. Чи не так, татку Пакоше?

– Свята правда! – підтвердив пацунельський дідуган.

Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:

– Не спіть, татку Касіяне!

– Я й не сплю, тільки собі розважую.

– То кажіть, як є.

– Як є? Що я бачу… Родовитий той пан Кміциц, блакитної крові, а ми дрібні пахолки! Він вояк відомий. Сам один протистояв ворогу, коли всі руки опустили. Дай, Боже, таких побільше. Але компанія у нього – нікудишня!.. Сусіди пана Пакоша, знаєте, що від Домашевичів чули? Що це все босота, над якими і ганебні кондемнати висять, і протести, й інквізиція. Кат за ними ридає! Важко було з ними ворогам, але й громаді важко. Вони палили, грабували, ґвалт чинили! Ось хто вони такі! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як із промислу татарського довгий час жили, й їм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кміцицa, вплив котрого незаперечний! Він їх любить і захищає, і до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони їдуть сюди, і всі все про них знають, хто вони такі. Чому першого ж дня в Любичі з бандолетів стріляли? І в що? В портрети мертвих Білевичів, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродії.

Oлюнькa затулила очі руками.

– Цього не може бути! Цього не може бути!

– Може бути, бо було! Добродій дозволив постріляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потім дівуль знадвору позатягали в покої для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зі стрілянини та розпусти! Перший же день!..

Тут старий пан Касіян розсердився і почав стукати києм об підлогу. На обличчі Олюньки пашіли темні рум’янці, а Юзва підкинув дров:

– А те військо пана Кміцица, що в Упіті залишилося, нічим не краще. Які офіцери, така й армія! Панові Сологубові худобу відібрали якісь люди, кажуть, що пана Кміцицa. Мейшагольських селян, котрі дьоготь везли, на дорозі побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливість, а тепер знову в Упіті ґвалт! Все проти Бога! Раніше тут спокійно було, а тепер хоч рушницю на ніч набивай і стережи. А все чому? Бо пан Анджей із компанією прибув!

– Татку Юзво! Не кажіть так! Не кажіть, – заридала Олюнька.

– А як я маю казати? Якщо пан Кміциц не винен, то навіщо людей тримає, навіщо з такими живе? Вельможна панна має сказати йому, щоб їх вигнав або катові віддав, бо інакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стріляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й пліткує!

– І що мені робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й погані люди, але він із ними війну пройшов. І має витурити їх на моє прохання?

– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то він і сам такий!

Тоді в дівчині стала закипати кров проти тих товаришів, забіяк і гультяїв.

– Ну, що ж, хай буде так! Він мусить їх витурити! Нехай вибирає: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повідомили, а я вже сьогодні дізнаюся, чи це справді так, то їм не подарую ні стрілянини, ні розпусти. Я зовсім сама і бідна сирота, а їх купа озброєних, але я не відступлю…

– Ми вам допоможемо! – пообіцяв Юзва.

– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще більше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичі… Нехай будуть такими, як їм заманеться, це їхня справа, їхні шиї відповідатимуть, але нехай пана Кміцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбні жовніри, а бачу купу негідників, котрі і себе, і його плямують. Так і буде! Погано я в їхні очі дивилася, і якою ж була дурепою, що не розпізнала це. Гаразд! Спасибі вам, батечки, що мене очі на юд відкрили… Знаю вже, що мені робити.

– Це! Це! Це! – зрадів старий Касіян. – Гідність у вас промовляє, а ми вам допоможемо.

– Ви пана Кміцицa не винуватьте, бо навіть якщо він щось і не те зробив, то це через юний вік, а вони його спокушають, підбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують і ганьбу на його ім’я наганяють! Так є! Поки живу, не буде це довго!

Гнів наростав усе більше і більше в самому серці Олюньки і завзятість проти товариства пана Кміцицa зміцнювалася так, як посилюється біль у свіжій рані. Бо рана ця жорстоко травмувала й її жіночу гідність, і ту довіру, з якою своє чисте почуття віддала пану Анджею. Соромно було і за нього, і за себе, і той гнів, і внутрішній сором шукали передусім винних.

Шляхта, відтак, втішилася, побачивши дочку свого полковника такою грізною і до війни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:

– Так тому й бути! Вони винні і мають піти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.

– Ми також пана Кміцицa не звинувачуємо, серденько наше, – зауважив старий Касіян. – Бо знаємо, що це вони спокусили його. Не зі злості отруйної ми сюди приїхали, а лише з жалю, що він гультіпак біля себе тримає. Всі знають, що молодий, зазвичай, дурний. Які пан староста Глебович замолоду фортелі викидав, а тепер всіма нами керує.

– А пес? – сказав зворушеним голосом лагідний пацунельський дідок. – Підете з молодим у поле, а він, дурний, замість того, щоб на звіра йти, біля ніг ластиться, сволота, грається і за поли тягне.

Олюнька хотіла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.

– Не плач! – заспокоїв її Юзва Бутрим.

– Не плач, не плач!.. – повторювали два дідугани.

І так вони втішали її, але не могли заспокоїти. Після їхнього від’їзду залишився сум, неспокій, тривога й образа, і на них, і на пана Анджея. Гонорову панночку боліло все більше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанія! Маленькі рученята дівчини стискалися від думки про них. Перед її очима поставали, як наяву, обличчя Кокосінськогo, Углікa, Зендa, Кульвеця-Гіпокентавра й інших – і побачила в них те, чого не бачила раніше: це були нахабні пики, на яких блазнювання, розпуста і кримінал витиснули разом свої печаті. Чуже Олюнці почуття ненависті охопило її, як пекучий вогонь.

Але в цьому подиві наростала водночас щомиті й відраза до пана Кміцицa.

– Сором! Ганьба! – шепотіла дівчина блідими вустами. – Щовечора він повертався від мене до повітруль…

Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.

Надворі моросило. Панна Олександра міряла кімнату швидкими кроками, а в її душі закипала буря. Юнка не була від природи здатна витримувати удари долі, не захищаючись від них. Лицарська кров текла в жилах цієї дівчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цієї зграї злих духів, негайно! А що їй залишається!.. Нічого! Самі сльози та благання, щоб пан Анджей розігнав на чотири вітри своїх ганебних товаришів. А якщо він не захоче це зробити?..

– Якщо не захоче…

Навіть не сміла думати про це.

Роздуми господині перервав пахолок, котрий вніс у покій ялівцеві дрова для каміна і, покидавши їх валком, почав вигортати залишки від старого попелу. Раптове рішення спало на гадку Олюньці.

– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня і гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приїхав, а якщо його немає, то нехай бурмістр, старий Знікіс, сідає з тобою і до мене їде. І хутко!

Хлопець підкинув шуфлею смоляного вугілля, присипав його трухою сухого ялівцю та поквапився до дверей.

Яскраві язики полум’я загуділи, в грубці затріскотіло. Олюньці стало трохи легше на душі.

«Може, Господь Бог ще все змінить! – міркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опікуни розповідали… Побачимо!»

За якийсь час вона пішла в челядну посидіти за звичаєм Білевичів зі слугами, щоб за порядком постежити, пісень, щоб відволіктися, поспівати.

Через дві години повернувся змерзлий Костик.

– Знікіс у сінях! – повідомив він. – А пана в Любичі ще немає.

Господиня рвучко схопилася. Бурмістр у сінях вклонився їй до ніг.

– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!

Вони перейшли у їдальню. Знікіс застиг у дверях.

– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловік махнув рукою.

– Та що там! Пана немає…

– Я знаю, що він в Упіті. Але вдома що відбувається?

– Гм…

– Слухайте, Знікісе, кажіть сміло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанія свавільна?

– Якби лише, ясновельможна панно, свавільна!

– Кажіть чесно.

– Якби, панно, я тільки міг… Але боюся… Мені заборонили.

– Хто заборонив?

– Пан…

– Справді?! – здивувалася юнка.

Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кімнаті, з міцно стиснутими губами та насупленими бровами, він стежив за нею очима.