Тінь над Інсмутом

У цьому місці дідуган зовсім стих, став щось майже беззвучно бурмотіти собі під ніс і впав у стан напруженої та явно боязкої задуми. Час від часу він тривожно поглядав собі через плече, а іноді спрямовував нервовий погляд у бік чорного рифу, що маячив віддалік. Я спробував було заговорити з ним, але той нічого не відповів, і я збагнув, що треба дозволити йому допити пляшку.

Як не дивно, мене страшенно зацікавили всі ці божевільні небилиці, оскільки, як мені здавалося, вони віддзеркалювали вульгаризовані алегорії, що ґрунтувалися на всіх життєвих перипетіях Інсмута, а в подальшому, прикрашені багатою уявою, підкріплювалися уривками зі старовинних леґенд. Звісно, я й на секунду не допускав думки про те, що його розповідь мала під собою якесь реальне підґрунтя. І все ж варто було визнати, що ця розповідь була наповнена цілком непідробним жахом, бодай із тієї простої причини, що в ній згадувалися дивні ювелірні прикраси, настільки явно схожі на зловісну тіару, яку я бачив у Ньюберіпорті. Можливо, ці коштовності справді привозили з якогось далекого й усамітненого острова, й аж ніяк не можна було виключати, що автором усіх цих диких подробиць був не мій пияк, а сам покійний капітан Обед.

Я простягнув Зедокові пляшку, і він видудлив її до останньої краплі. Мені було дивно спостерігати, що алкоголь, схоже, анітрохи не хапав старого, оскільки в його голосі зовсім не відчувалося характерних для закоренілих п’яниць глухих, хрипких ноток. Він облизав горлечко пляшки і сховав її до кишені, після чого став кивати і щось ледь чутно нашіптувати собі під ніс. Я схилився ближче до нього, намагаючись упіймати хоч слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами промайнуло щось подібне до сардонічної посмішки. Він і справді щось казав, і мені вдалося якось розчути все, що він бурмотів:

– Бідний Метт… він завжди був проти цього… намагався перетягнути хлопців на свій бік, а потім у розмовах із пастором… все було даремно… спочатку вони прогнали з міста протестантського священика, а потім і методистського. З того часу я жодного разу не бачив нашого несамовитого Бебкока, котрий заправляв парафіянами-баптистами. О, Господи, ще дочекаються вони гніву твого! Сам я тоді ще зовсім малюком був, але все одно бачив і чув усе, що там діялося. Даґон і Ашторет – Сатана і Вельзевул… Ідоли Канаану та філістимлян… страхи вавилонські… Мене, мене, текел, уфарсін…

Він знову замовк, і за поглядом його водянистих очей я збагнув, що спирт таки брав своє – старий уже був п’янючий як чіп. Однак варто було мені легенько поторсати його за плече, як той із несподіваною жвавістю обернувся до мене і знову взявся бурмотіти щось майже нерозбірливе:

– Ну що, не повірили мені, егеж? Хе-хе-хе, але тоді скажіть, друже, навіщо капітан Обед і двадцятеро його хлопців взяли собі звичку плавати глухими ночами до Рифу Диявола і хором виспівувати там свої пісеньки, та так гучно, що за відповідного вітру їх можна було навіть почути в місті? Ну що, зможете мені на це відповісти? І ще скажіть, навіщо він завжди кидав у воду якісь важкі предмети, причому по інший бік рифів, на глибині, де їхня підводна частина спадає в безодню, та таку, що ще нікому не вдавалося дна дістати? Спитаєте, що він зробив із тією свинцевою штукенцією, яку йому дав Велекеа? Що скажете, юначе? І що вони там репетували, коли збиралися напередодні травня і ще напередодні Дня Всіх Святих, га? І чому нові церковні пастори, колишні матроси, носять свої дивовижні шати та натягають на голову всякі золоті прикраси на кшталт тих, що привозив капітан Обед? Що зможете на все це мені відповісти?

Зараз його водянисті очі зиркали на мене майже вороже, палаючи маніакальним блиском, а брудна сива борода навіть виблискувала, немов наелектризована. Старий Зедок, схоже, зауважив, як я мимоволі відсахнувся, бо тут же зловісно захихотів:

– Хе-хе-хе! Ну що, починаєте мізкувати? Може, хотіли б опинитися на моєму місці в ті дні, коли я ночами видивлявся у море, стоячи на даху свого будинку? І потім, скажу я вам, маленькі діти завжди люблять підслуховувати, тому я був у курсі всього, про що подейкували в ті часи, що торочили про капітана Обеда і тих хлопців, котрі плавали на риф! Хе-хе-хе! А що ви скажете про ту ніч, коли я потай узяв старий батьківський бінокль на дах і побачив, що весь риф усіяний якимись блискучими істотами, які, як тільки зійшов місяць, одразу ж пострибали у воду? Обед із хлопцями тільки ще пливли на човні, а ті тварюки вже зістрибнули у воду, причому з іншої, глибоководної сторони рифу, і більше не повернулися… Що б ви сказали, якби самі опинилися на місці цуценяти, який бачив усі ці постаті, що зовсім не були людськими?.. Ну, як вам це?.. Ха-ха-ха!..

У старого, схоже, починалася істерика, а мене раптом стало теліпати від тривоги, що незрозуміло звідки нахлинула на мене. Потім він опустив свою криву лапу мені на плече, й я втямив, що він також відчайдушно тремтить, причому аж ніяк не від нестримних веселощів.

– Уявіть собі, що однієї ночі ви бачите, як Обед подався до рифу на своєму човні, навантаженому чимось великим і важким. А наступного дня всі дізнаються, що з одного будинку зник молодик. Гей! Чи бачив хто хоча б раз після цього Гірема Джілмена чи Ніка Пірса, або Луелла Вейта, чи Едонірама Саузвіка, або Генрі Гаррісона? Ехе-хе… Ці істоти спілкувалися за допомогою знаків, які подавали руками… а руки, схоже, спритні були…

Так от, сер, саме тоді Обед і став знову витикатися на люди. Люди бачили на трьох його доньках такі прикраси, яких у них ніколи не було, та й димок став курітися над його фабрикою. Інші хлопці також розкошували – риби в гавані стало, хоч греблю гати, і бачили б ви, які пароплави з вантажем ми споряджали перед їхньою відправкою до Архема, Ньюберіпорта та Бостона. Саме тоді Обед знову відновив стару залізницю. Кілька рибалок із Кінґспорта почули про небачені улови тутешніх хлопців і навідалися сюди на своєму шлюпі. Та тільки згодом всі вони кудись зникли, і з того часу їх більше ніхто не бачив. Ось тоді наші хлопці й організували отой «Езотеричний орден Даґона», купивши для нього будівлю старої масонської ложі… Хе-хе-хе-хе… Метт Еліот був масоном і заперечував проти того, щоб будинок продавали їм, але незабаром і він кудись завіявся.

Пам’ятаєте, я казав, що спочатку Обед нічого не хотів змінювати в житті острів’ян-канаків? Гадаю, що спочатку у нього і на гадці не було займатися якимось схрещуванням із цим племенем, – йому не треба було вирощувати людей, котрі підуть під воду заради безсмертного життя. Все, що йому було треба, – це золото, за яке він був готовий платити навіть більшу ціну. А ті, інші, також начебто якийсь час цим обмежувалися…

Сорок шостого в місті, проте, стали над дечим замислюватися. Занадто часто стали зникати люди, дуже вже дикі стали читати проповіді на недільних збіговиськах і надто багато балачок велося про той риф. Здається, й я також доклав до цього свою руку – розповів членові міської управи про те, що бачив із даху свого будинку. Якось вони, тобто Обед та його хлопці, організували на рифі щось на кшталт сходин, і до мене долинула якась стрілянина, яку вели між кількома човнами. Наступного дня Обед і ще тридцять двоє його людей опинилися у буцегарні, а всі навколо подейкували, в чому там річ і яке звинувачення їм можуть висунути. Ісусе Христе, якби хоч хтось зміг зазирнути наперед!.. Бодай на кілька тижнів, упродовж яких ніхто не зникав і нікого не кидали в море.

Зедок усе більше виявляв ознаки страху й утоми. Тому я дав йому можливість трохи перепочити, хоча мимохідь із тривогою зиркав на годинник. Наближався час припливу, і посилене шелестіння хвиль, здавалося, частково привело його до тями. Особисто я був навіть радий цьому, позаяк сподівався, що на великій воді не так різко буде відчуватися огидний запах риби.

Тим часом я знову став уважно дослухатися до його шепотіння.

– Тієї жахливої ночі… я побачив їх. Я знову опинився на своєму даху… їхнє скупчення… мало не цілі юрмиська вкривали своїми тілами поверхню всього рифу, а потім попливли через гавань у бік гирла річки Менаксет… Боже, що творилося тієї ночі на вулицях Інсмута!.. Вони гупали в наші двері, але батько не відчиняв… Юрби вмираючих… постріли та зойки… лемент на старій площі та центральному майдані в Нью-Черч-Ґріні – ворота в’язниці розчахнуті… якась відозва… чи зрада… все це назвали чумою, коли люди увійшли досередини та виявили, що половини наших хлопців бракує!.. Ніхто не врятувався, лише ті, хто були з Обедом, і ще ті істоти, або ким там вони були… А потім усе заспокоїлося, хоча більше свого батька я ніколи не бачив…

Старий важко сапав, чоло його вкрилося рясним потом, рука, що стискала моє плече, напружилася.

– На ранок усе прояснилося, адже після них залишилися сліди… Обед узяв усе під свій контроль і повідомив, що має намір багато що змінити… Сказав, що інші також будуть молитися з ними призначеної години, а в деяких будинках з’являться – як він їх назвав – гості… Їм хотілося змішатися з нашими людьми, як вони вчинили з канаками, і ніхто не міг зупинити їх. Далеко зайшов цей Обед… немов зовсім сказився. Торочив, що вони принесуть нам усе – рибу, скарби. Але й ми мусимо дати їм усе, чого забажають…

Зовні ніби нічого й не змінилося, тільки нам доводилося поводитися з цими чужинцями зовсім сумирно, якщо, звісно, хотіли жити.

Усім нам довелося присягнутися на вірність Орденові Даґона… А потім настала черга другої та третьої присяг, які дехто з нас також склали. За все це вони могли надати якусь послугу або нагородити чимось особливим – золотом або чимось іще. Та чинити опір їм було марно – адже їх там, під водою, цілі орди. Зазвичай вони не підіймалися на поверхню і не чіпали людей, але якщо щось спонукало їх до цього, то впоратися з ними не було змоги. Ми не дарували їм різьблених амулетів, як це робили тубільці з південного моря, адже не знали, що їм треба, бо канаки не відкривали ні перед ким своїх таємниць.

Від нас вимагали лише регулярно приносити їм когось у жертву, постачати всілякими дикими дрібничками та ще давати притулок у місті – тоді вони були готові дати нам спокій. І ще вони ненавиділи сторонніх, чужинців, аби чутки про них не просочилися за межі міста. Новій людині спершу треба було помолитися за них. Так усі ми й опинилися в цьому Ордені Даґона. Зате діти ніколи не вмирали, а просто поверталися назад, до матері Гідри та батька Даґона, від яких ми всі колись народилися… Іа! Іа! Ктулху фгтфнґ! Ф’тґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєг вґаг-наґл фгтанґ…

Старий Зедок швидко впадав у стан прострації, а я продовжував сидіти, затамувавши подих. Нещасний старигань – до яких галюцинацій довів його хміль, і до всього ще й це навколишнє запустіння, розвал і хаос, розтрощивши настільки багатий на вигадки розум! Незабаром він застогнав, і по його поораних глибокими зморшками щоках заструменіли сльози, що губилися в густій бороді.

– Боже, що ж довелося мені побачити відтоді, коли я був п’ятнадцятирічним хлопчаком! Мене, мене, текел уфарсін! Як зникали люди, як вони вкорочували собі життя… Коли чутки про це досягали Архема, Іпсвіча та інших міст, там вважали, що ми тут усі з глузду з’їхали, ось як ви зараз вважаєте, що я також збожеволів… Але, Боже милий, що мені довелося побачити за своє життя! Мене б уже давно порішили за все те, що знаю, однак я встиг промовити другу присягу Даґона, тому мене не можна чіпати, якщо тільки їхній суд не визнає, що я свідомо розповів про те, що знаю… Але третю присягу я не складу – швидше здохну, ніж зроблю це…

А потім, приблизно коли почалася громадянська війна, стали підростати діти, які народилися після того сорок шостого року, так, дехто з них… Я тоді дуже перелякався і ніколи більше після тієї жахливої ночі не підглядав за ними і більше ніколи їх не бачив, адже за все життя всього надивився. Ні, жодного разу більше не бачив нікого. А потім пішов на війну, й якби мені вистачило тоді клепки, то нізащо б не повернувся в ці місця! Подався б потім світ за очі куди подалі… Але хлопці написали мені, що справи йдуть загалом незле. Це, мабуть, тому, що після шістдесят третього в місті постійно перебували урядові війська. А як тільки війна скінчилася, знову настали лихі часи. Люди стали розбігатися – млини не працювали, магазини закривалися, судноплавство припинилося, гавань немов задихалася, залізниця також зупинилася. Але вони… вони ніколи не переставали плавати вгору й униз річкою, туди-сюди, постійно прибуваючи зі свого проклятого сатанинського рифу – і з кожним днем усе більше вікон забивали, а з будинків, в яких начебто ніхто не мав жити, лунали якісь звуки…

Люди з інших місць часто розповідають про нас усілякі бздури – та й ви також, якщо послухаєш ваші запитання, либонь, їх чули. Подейкують про всілякі дивні речі, які їм начебто то там, то тут ввижаються, або про прикраси, які невідь-звідки взялися і неясно з чого зроблені. Але щоразу ніхто не каже нічого конкретного. Ніхто нічому не вірить. Усі ці золоті коштовності називають піратським скарбом, кажуть, що люди в Інсмуті хворі або взагалі не при собі. А ті, хто живе тут, також намагаються рідше зустрічатися з незнайомцями та чужинцями, хутко випровадити їх звідсіля, радять менше пхати носа куди не слід, особливо у вечірній час. Собаки завжди гавкали на них, коні відмовлялися везти, хоча коли машини з’явилися – все ніби знову стало нормально…

Сорок шостого капітан Обед узяв собі нову дружину, яку ніхто в місті жодного разу не бачив. Подейкували, що він начебто сам не хотів, та вони змусили, а потім прижив від неї трьох дітей: двоє ще молодими кудись зникли, а третя, дівчина, зовні зовсім нормальна, як усі, навіть до Європи їздила вчитися. Обед потім видав її за одного одуреного хлопця з Архема, котрий ні про що навіть не здогадався.

Але на великій землі з інсмутськими хлопцями ніхто не бажає тепер мати справу. Барнаба Марш, котрий зараз керує справами фабрики, онук Обеда і його першої дружини, а його батько Онесіфор, старший син Обеда, – також одружився з однією з них, причому відтоді її ніхто більше не бачив.

Зараз для Барнаби саме настав час перетворення. Повіки на очах зімкнути вже не може, та й весь змінюється. Кажуть, одяг він ще носить, але вже скоро спуститься під воду. Може, вже і пробував – вони так чинять для розминки, чи щось таке, а вже потім спускаються остаточно. На людях його не бачили вже вісім, а то й усі десять років. Не знаю, як із ним живе його бідна дружина, бо вона сама родом із Іпсвіча, а його років п’ятдесят тому мало не лінчували, коли намагався за нею упадати. Сам Обед помер сімдесят восьмого, та й від наступного за ним покоління також у живих нікого вже не залишилося – діти від першої дружини переселилися в кращий світ, а решта… Бозна-що…

Гуркіт приливних хвиль ставав усе гучнішим, і в міру посилення припливу настрій старого поступово змінювався із сентиментальної сльозливості до настороженості, ба навіть страху. Час від часу він робив паузи у розповіді й усе так само озирався або глипав у бік рифу, і, незважаючи на всю абсурдність його оповіді, я не міг позбутися відчуття, що також поділяю його неспокій.

Затим голос пияка зазвучав голосніше, якось пронизливіше, немов намагався за рахунок напруження голосових зв’язок хоч трохи себе підбадьорити.

– Ну, а ви самі чому немов води у рот набрали? Як вам особисто почувається в такому місті, де все гниє та розвалюється, за забитими дверима хтось шурхоче, крекче, свистить, повзає темними льохами та горищами, а вам раз по раз хочеться озирнутися? Га? Чи подобається щоночі чути якесь завивання, що долинає з боку зали Ордену Даґона, і здогадуватися, які звуки домішуються до цього виття? До душі чути всі ці співанки, що долинають напередодні травня і в День Усіх Святих із боку нашого жахливого мису? Як вам усе це? Чи вважаєте, що старий зовсім схибнувся, га? Так от, скажу вам, друже, що все це – ще не найгірше!

Зараз Зедок уже майже верещав, причому шалені інтонації його голосу починали всерйоз мене лякати.

– І не треба витріщатися на мене такими очима! Я сказав Обеду Маршу, що він потрапить до пекла і назавжди там залишиться! Хе-хе… У пеклі, та й по всьому! І до мене йому не дістатися, бо я нічого такого не зробив і нікому ні про що не розповів…

А ви, юначе?.. Гаразд, якщо раніше нікому не розповідав, то вам зараз повім! А ви сидіть спокійно і слухайте, атож, слухай мене, синку, бо я про це ще нікому не розповідав… Я сказав, що після тієї ночі ніколи більше за ними не підглядав, але я все одно дещо дізнався! Хочеш дізнатися, що таке справжнє жахіття, га? Так от, справжнісіньке жахіття – не те, що ці морські чорти вже зробили, а що вони лише мають намір зробити! Вони роками приводили до міста свої створіння, яких підіймали із самих морських глибин… Останнім часом, правда, стали трохи рідше це робити. Будинки, що стоять на північ від річки між Вотер і Мейн-стрит, просто кишать ними – лише чортами і тими, кого вони притягнули за собою. І коли вони будуть готові… точніше, коли вони підготуються… Чуєш мене?! Кажу тобі, я знаю, що це за почвари, я бачив їх однієї ночі, коли… Ег… агггг… аг! Е’аагггг…

Крик дідугана вирвався настільки несподівано і був наповнений таким нелюдським страхом, що я ледь не зомлів. Його очі, спрямовані повз мене в бік смердючого моря, були готові буквально вилізти з орбіт, тоді як на обличчі закарбувався жах, гідний персонажа грецької трагедії. Кістлява рука стариганя із жахливою силою вп’ялася мені в плече, але він сам навіть не ворухнувся, коли я також обернувся, щоб поглянути, що ж таке він там уздрів?

Мені здалося, що я не бачу нічого особливого. Хіба що смуга припливної хвилі в одному місці трохи оголилася і немов раптово затягнулася дрібними брижами, тоді як хвилі, що оточували її, були однаково рівними та гладенькими. Але тепер уже сам Зедок гарячково затряс мене, й я обернувся, щоб побачити, в яку маску трагічного жаху перетворилося його обличчя, і крізь тремтливе шепотіння нарешті прорвався справжній голос:

– Геть звідси! Забирайся швидше! Вони побачили нас, – утікай і рятуй своє життя! Не гай ні хвилини, бо тепер вони вже знають… Мерщій давай драла з цього міста…

Ще одна важка хвиля вихлюпнулася на остов існуючого колись причалу, що тепер обсипався, і негайно ж приглушене шепотіння дідугана переросло в новий нелюдський, що студить кров, зойк:

– Е… яагггг!.. Ігаааааа!..

Перш ніж я встиг хоча б трохи отямитися, він послабив хватку, відпустив моє плече й очманіло кинувся в бік вулиць, трохи забираючи на північ, щоб обігнути руїни стіни старого складу.

Я знову глипнув на море, але тепер там уже точно нічого не було. Відтак піднявся, вийшов на Вотер-стрит і поглянув уздовж неї в північному напрямку, хоча там, схоже, вже не залишилося й сліду Зедока Аллена.

IV

Чи вдасться мені описати той настрій, який справив на мене цей епізод – болісний, жалюгідний, але водночас божевільний, якийсь гротескний, що вселяв відчуття непередаваного жаху? Парубок з бакалійної крамниці попереджав мене, що може статися щось таке. І все ж реальність перевершила всі мої очікування, викликавши в душі почуття цілковитого сум’яття та глибокої тривоги. Якою б наївною не здавалася мені почута історія, явна щирість тону та непідробний страх Зедока передалися й мені, викликавши неспокій, що все більше посилювався, злившись воєдино з моєю колишньою відразою до цього міста і до похмурої тіні гріха та погибелі, що зависла над ним.

Можливо, пізніше мені вдасться ретельно просіяти всю отриману інформацію та відібрати з неї крихти істини, відокремивши їх від нашарувань історичних алегорій. Хоча тоді мені хотілося лише одного – принаймні на якийсь час викинути все це з голови. На щастя, час призначеного від’їзду наближався з втішною невідворотністю – мій годинник показував чверть по сьомій, тому я спробував налаштувати свої думки на цілком нейтральний і практичний лад, і хутко пошкандибав пустельними вулицями в напрямку готелю, щоб забрати свій багаж і сісти на довгоочікуваний автобус, який мав вирушати рівно о восьмій.

Незважаючи на те, що золотаве світло втомленого літнього сонця надавало стародавнім дахам із обсипаними коминами відтінку якоїсь романтичної принади і навіть умиротворення, я чомусь раз по раз боязко озирався. Що й казати, я палав бажанням якомога швидше покинути цей пропахлий смородом та оповитий страхом Інсмут і дуже сподівався на те, що в місті все ж знайдеться ще якийсь автобус, крім того, яким керував зловісний на вигляд чолов’яга з прізвищем Сарджент. Утім, незважаючи на весь свій поспіх, я все ж інколи озирався на всі боки і помічав, що буквально з кожного тихого закутка вулиць, що оточували мене, відкривався вид на якусь примітну архітектурну деталь, тим більше що за приблизними підрахунками мені цілком мало б вистачити півгодини, щоб подолати відстань, яка відділяла мене від готелю.

Вивчаючи накреслену для мене бакалійником імпровізовану мапу міста та намагаючись знайти маршрут, яким мені до цього ще не доводилося скористатися, я замість уже знайомої мені Марш-стрит вирішив дістатися до міської площі іншою вулицею. Вже на підході до неї я помітив кілька розрізнених гуртів якихось людей, котрі, як мені здалося, про щось потай перешіптувалися між собою. А потім, досягнувши площі, я побачив, що біля дверей «Джілмен-гаузу» зібралася величенька юрба ледачої на вигляд публіки. Поки я отримував свій багаж, вони, здавалося, не зводили з мене своїх вирячених, немиготливих очей, тому я щиро, хоча багато в чому й безпідставно, сподівався на те, що вони не стануть моїми супутниками в майбутній подорожі.

Десь незадовго до восьмої з’явився гуркотливий автобус, в салоні якого сиділо троє пасажирів. Коли він зупинився, один із хлопців з підкреслено грізним виглядом підійшов до водія, котрий вийшов на тротуар, і пробурмотів йому кілька нерозбірливих слів. Після цього Сарджент виволік із салону пакети з поштою та газетами і пішов у фойє готелю, тоді як пасажири – та ж трійця, яку я мав можливість спостерігати вранці у Ньюберіпорті – почовгали до тротуару й обмінялися кількома гортанними словами з неробами, котрі стояли там, причому те, що мені вдалося почути з їхніх реплік, ніяк не було схоже на англійську мову. Я піднявся в салон і зайняв те саме місце, на якому їхав сюди. Проте ще до того, як мені вдалося там влаштуватися, знову з’явився Сарджент, узявся щось бурмотіти своїм хрипким, надтріснутим і загалом доволі мерзенним голосом.

Як незабаром з’ясувалося, мені страшенно не пощастило. За його словами, щось трапилося з двигуном: поки їхав із Ньюберіпорта, все начебто було гаразд, а тепер він чхає і не заводиться, тому поїхати цим автобусом до Архема не вдасться. На жаль, швидко відремонтувати його немає можливості, а крім нього, в місті зараз немає жодного вільного транспорту, яким можна не те що до Архема дістатися, а й узагалі кудись виїхати за межі Інсмута. Сарджент ще якийсь час бідкався, проте мені не залишалося нічого іншого, як заночувати в заїзді Джілмена. Хтозна, може, мені вдасться домовитися про прийнятну ціну за номер, однак це і справді залишалося єдиним, що я міг вчинити в цій ситуації.

Охоплений гіркою тугою від такого несподіваного краху всіх моїх планів і відчайдушно ненавидячи саму думку про те, що доведеться заночувати в цьому затхлому, напівтемному місті, я зійшов із автобуса і знову увійшов у вестибюль готелю, де похмурий і доволі дивний нічний клерк поінформував мене, що я можу зупинитися в номері 428.

Він містився на передостанньому поверсі і, за його словами, був достатньо просторим, ціна зовсім невисока, всього долар за добу.

Пригнічуючи в собі всі спогади про те, що мені довелося почути у Ньюберіпорті про цей готель, я розписався в книзі для гостей, заплатив долар і дозволив портьє віднести свою валізу. Після цього й сам поплентався вслід за понурим слугою нагору, подолавши три прольоти сходів, що дуже скрипіли, і пройшовся запилюженими коридорами, в яких, як мені здалося, не помічалося жодних ознак життя. Кімната, що призначалася мені, виявилася вельми аскетичною – з найпростішими дешевими меблями та двома вікнами, що виходили на доволі темний, облямований невисокою цегляною стіною внутрішній дворик. Трохи вище панорама тяглася в західному напрямку старих дахів, а за ними на відстані маячили простори заболоченої сільської місцевості. У дальньому кінці коридора розмістилася лазничка – гнітюче, мало не античних часів приміщення зі старомодним мармуровим умивальником, бляшаним обігрівачем, тьмяною електричною лампою та поцвілими дерев’яними панелями, що ледь прикривали водогінні труби.

Оскільки було ще не темно, я знову вийшов на майдан і озирнувся в пошуках місця, де можна було б повечеряти, як і раніше помічаючи на собі вкрай недружні погляди тутешніх зівак. З урахуванням того, що крамниця знайомого бакалійника була вже зачинена, мені довелося скористатися послугами того самого ресторану, який спершу я відкинув. Згорблений, вузькоголовий чоловічок із майже звичними для мене виряченими некліпними очима та пласконоса дівчина з неймовірно тлустими та незграбними руками взялися мене обслуговувати. На своє чимале полегшення, я виявив, що основна частина продуктів, якими користувалися в цьому закладі, складалася з консервів і розфасованих пакетів.

З мене вистачило миски овочевого супу з крекерами. Відразу після цього я повернувся до свого сумного покою, попередньо купивши у похнюпленого портьє вечірню газету, що раніше лежала на прилавку, й якийсь засиджений мухами журнал.

Коли стало смеркати, я ввімкнув хирляву електричну жарівку, що висіла над узголів’ям дешевого металевого ліжка, і спробував продовжити розпочате раніше читання. Мені хотілося чимось зайняти свій мозок, оскільки я усвідомлював, що не відчую жодного задоволення, якщо стану і далі мучити себе думками про всю потворність цього стародавнього, поїденого слідами гнилі міста, тим паче що я все ще перебував у його повній владі. Шалена історія, яку мені довелося почути з вуст старого п’янички, аж ніяк не обіцяла приємних снів, тому я вирішив, що чим швидше забуду його дикі водянисті очі, тим краще.

Крім цього, я вирішив не надто зосереджувати свою увагу на тому, що невідомий мені фабричний інспектор розповів касирові залізничного вокзалу в Ньюберіпорті про «Джілмен-гауз» і примарні голоси його нічних мешканців. Було б набагато краще і спокійніше також витіснити зі своєї свідомості образ того чоловіка в тіарі, котрого я помітив у чорній проймі дверей місцевої церкви – ця особа наповнювала мене таким жахом, що нові спогади про неї заподіяли б моєму розуму зайві та зовсім непотрібні страждання. Можливо, мені й справді вдалося б відволіктися від настільки безрадісних думок, якби мене не оточувала атмосфера готельного номера, неприваблива та затхла. Саме ця могильна пліснява в поєднанні з усепроникним смердючим запахом риби, яким, здавалося, просочене все місто, знову і знову підштовхували мій стомлений розум до думок про смерть і тлін…

Інша обставина, яка викликала у мене неабиякий неспокій, полягала в тому, що з внутрішнього боку дверей моєї кімнати не було жодного засуву чи гачка. Колись щось таке існувало, про що чітко свідчили сліди, які залишилися від шурупів, однак порівняно недавно пристрій чомусь відкрутили. Швидше за все, він зламався – в такому занедбаному приміщенні буквально на кожному кроці зустрічалися якісь дефекти та несправності. Дещо розсерджений цією обставиною, я взявся оглядати кімнату і незабаром, на свій чималий подив, виявив дверну засувку, що лежала на шафі для білизни, причому, судячи з розташування отворів на ній і на дверях, мені здалося, що це була саме та, яку нещодавно зняли. Щоб бодай трохи відволіктися від похмурих роздумів і переживань, я взявся прилаштовувати засувку на колишнє місце, для чого скористався портативним і напрочуд зручним набором інструментів, в який входила і викрутка, і з яким я ніколи не розлучався під час своїх мандрівок. Засувка і справді стала точно на своє колишнє місце, й я полегшено зітхнув, коли виявив, що зможу перед сном надійно замкнути ці двері. Річ була навіть не в тому, що я мав якісь реальні застереження з цього приводу. Просто, перебуваючи в закладах такого штибу та класу, завжди приємно мати перед очима хоч якийсь атрибут, будь-що, нехай навіть найпримітивніший символ безпеки. На двох бічних дверях, що сполучали мій номер із сусідніми, засувки були на місці, але я все ж подбав про те, щоб як слід підгвинтити шурупи, що утримують їх.

Роздягатися я так і не наважився, лише зняв плаща, краватку та взуття і намірився читати доти, доки сон остаточно не зморить мене. Вийнявши з валізи кишенькового ліхтарика, я переклав його до кишені штанів, аби мати можливість зиркнути на годинник, якщо несподівано прокинуся серед ночі.

Сон, проте, ніяк не приходив. Коли я припинив аналізувати свої думки, то, на власне невдоволення, виявив, що немов мимоволі дослухаюся до чогось цілком незбагненного й одночасно моторошного. Схоже, розповідь того інспектора все ж справила на мене гнітючіше враження, ніж мені здавалося раніше. Я знову спробував було читати, але незабаром виявив, що не здатен сприйняти і рядка.

За якийсь час мені здалося, що й справді чую розмірене скрипіння сходинок і мостин, що долинає з коридора, наче там хтось повзе, і мимоволі здивувався тому, що саме такої пізньої години кімнати готелю раптом стали заповнювати мешканці. Голосів, правда, чути не було, і до мене раптом дійшло, що підлога скрипить якось незвично, немов по ній пересувається людина, або навіть кілька людей, що намагаються ступати якомога тихіше, буквально крадькома. Мені це, безумовно, не сподобалося, й я усерйоз засумнівався, чи варто в такій ситуації взагалі намагатися заснути. Як я вже встиг переконатися, місто було заселене химерними індивідами, до того ж, наскільки вдалося дізнатися, тут вже ставалися випадки загадкового зникнення людей. Чи не був цей готель узагалі саме закладом такого ґатунку, де людину запросто можуть закатрупити, – хоча б заради грошей? (Щодо мене, правда, навряд чи можна було сказати, що я купаюся в розкоші та набитий грішми.) Або, може, місцеві жителі таким диким способом висловлюють свою неприязнь до прибульця, котрий чомусь привернув їхню увагу? Чи не могли мої сьогоднішні прогулянки, що супроводжувалися регулярним зазиранням у саморобну мапу, викликати їхню підвищену увагу до моєї скромної персони? Я спіймав себе на думці, що й справді, схоже, перебуваю у вельми нервозному стані, якщо навіть цілком випадкове скрипіння мостин у коридорі навівають на мене такі думки, й усе ж із жалем подумав про те, що неозброєний…