Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Вона поставила своє останнє запитання, перед яким я завжди був беззахисний, а саме: «Я не можу піти, але якщо ти мене відішлеш, то я піду. Ти мене відсилаєш?» (Якщо не брати до уваги зарозумілість, у тому, що я це розповідаю, є щось глибоко огидне, але розповідаю я це зі страху за тебе. Чого б я тільки не зробив зі страху за тебе. Бачиш, що за дивовижний новий страх.) Я відповів: «Так». На це вона: «Але я не можу піти». І тут вона, понад свої сили балакуча, миле добре створіння, почала розповідати, що все це їй незрозуміло, що ти кохаєш свого чоловіка, а потайки говориш зі мною тощо. Правду кажучи, тут прослизнули і недобрі слова про тебе, за які я хотів і мав її побити, але хіба ж я не мусив дати їй переплакати, принаймні це? Вона згадала, що хоче написати тобі, і я в тривозі про неї і в нескінченній довірі до тебе дозволив їй це зробити, хоча і знав, що мені це коштуватиме кілька ночей. Якраз те, що дозвіл заспокоїв її, турбує мене. Будь доброзичливою і суворою, але більше суворою, ніж доброзичливою, але що я кажу, хіба ж я не знаю, що ти напишеш все правильно, як слід. І хіба мій страх, що вона у своїй біді напише що-небудь підступне і в такий спосіб відновить тебе проти мене, не є для тебе глибоко принизливим? Він принизливий, але що мені робити, якщо замість серця в грудях б’ється цей страх? Усе-таки даремно я дав їй дозвіл. Ну що ж, завтра я знову побачуся з нею, завтра свято (Гус^[47]), вона дуже просила мене про післяобідню прогулянку, після, до кінця тижня, сказала вона, мені приходити не потрібно. Можливо, я ще зумію збити її писати лист, якщо вона вже його не написала. Але,

На лівому березі останньої сторінки листа: ще одна причина, чому я дозволив їй писати. Вона хотіла побачити листи від вас до мене. Я не можу їх показати.

хоча, сказав я собі потім, можливо, вона і справді бажає тільки пояснення, можливо, твоє слово якраз і заспокоїть її своєю доброзичливою строгістю, а можливо, – так біжать тепер усі мої думки – вона впаде перед твоїм листом на коліна.

Франц

(Прага, 6 липня 1920 р.) 6) Вівторок, уранці

Невеликий удар для мене: телеграма з Парижа, з повідомленням, що завтра ввечері приїжджає старий дядечко^[48], якого я, до речі сказати, взагалі дуже люблю, а живе він в Мадриді і вже багато років тут не бував. Удар тому, що це відбере у мене час, мені ж весь час і навіть в тисячу разів більше, ніж увесь час, а ще краще – весь, весь час, який тільки є, потрібен для тебе, для роздумів про тебе, для дихання в тобі. І тутешня квартира стане неспокійна, і вечори неспокійні, я б хотів бути де-інде. Багато що хотілося б зробити по-іншому, і бюро мені зовсім ні до чого, але потім я знову вирішив, що цілком заслуговую ударів по обличчю, коли висловлюю бажання, що перевершують цю реальність, цю належну тобі реальність.

Чи можу я поїхати до Лорена^[49]? Він, приміром, знає Піка^[50]. Хіба не могло б легко статися так, що виплило моє перебування у Відні? Напишіть мені про це.

Макс дуже схвильований тим, про що ви кажете про Пршибрама^[51] з санаторію, він звинувачує себе в тому, що легковажно порвав те, що вже написав для нього. Він також має такі стосунки з владою, що міг би без особливих труднощів доскочити потрібного. Він дуже сильно просить вас підсумувати те, що слід сказати про кривду, завдану Пршибраму. Якщо можете, надсилайте мені цю коротку підбірку час від часу. (Російською означає: кажи.)

* * *

Чомусь не можу більше нічого тобі написати, крім того, що стосується тільки нас, нас двох у штовханині світу. Все чуже, чуже. Несправедливість! Несправедливість! Але губи шепочуть іноді, а обличчя устромилось тобі в коліна.

* * *

По Відні залишилася гіркота, можна я це скажу? Там, у лісі, на другий день, по-моєму, ти сказала щось на зразок: «Боротьба з передпокоєм довго тривати не може». А в передостанньому Меранському листі пишеш про хвороби. Як мені знайти вихід між двома цими речами? Я кажу це не з ревнощів, Мілено, я не ревную. Або світ такий малий, або ми такі величезні, в кожному разі ми заповнюємо його цілком. До кого мені ревнувати?

(Прага, 6 липня 1920 р.) 7) Вівторок, увечері

Бачиш, Мілено, тепер я посилаю тобі навіть цей лист, зовсім не знаючи, що в ньому написано. Вийшло так: я обіцяв їй сьогодні о 03.30 бути біля її будинку. Збиралися покататися на пароплаві; але вчора я ліг дуже пізно і майже не спав, тому з ранку пневматичною поштою відправив їй записку: після обіду мені необхідно поспати, тому прийду тільки о 6-й. У своєму занепокоєнні, що за всіх письмових і телеграфних гарантій аж ніяк не бажало угамовуватися, я докинув: «Лист до Відня відішлемо тільки після того, як ми його обговоримо». Вона ж у напівнепритомності написала цього листа ще рано-вранці – хоча навіть не може сказати, що саме написала, – і відразу кинула у скриньку. Отримавши мою пневматичну депешу, бідолаха, обливаючись холодним потом, біжить на поштамт, примудряється десь вишукати лист, з радощів віддає службовцю всі свої гроші, причому тільки заднім числом лякається розміру суми, і ввечері приносить лист мені. Що мені тепер робити? Моя-бо надія на швидке, остаточне, успішне вирішення заснована на цьому листі і на впливі твоєї відповіді, і зізнатися, це надія безглузда, але іншої в мене немає. Коли я відкрию лист і заздалегідь прочитаю, я, по-перше, ображу її, а по-друге, напевно, не зможу його тоді відіслати. Ось і шлю його тобі заклеєного, віддаю в твої руки цілком і повністю, як уже віддав у ці руки себе.

У Празі трохи похмуро, листів поки немає, на серці важкувато, і хоча зовсім неможливо, щоб уже прийшов який-небудь лист, серцю цього не поясниш.

Ф.

Її адреса: Julie Wohryzek

Na Smeèkách 6

(Прага, 6 липня 1920 р.) 8) Вівторок, ще пізніше

Ледве кинув цей лист у поштову скриньку – і відразу подумав: як же я міг вимагати від тебе таке. Не кажучи про те, що прийняти тут правильне і необхідне рішення – все ж тільки мій клопіт, для тебе насправді абсолютно неможливо довіритися чужій людині і написати їй у відповідь такий лист. Ну що ж, Мілено, даруй мені ці листи і телеграми, добачай причину в моєму розумі, ослабленому прощанням з тобою; нічого страшного, якщо ти їй не відповіси, адже неодмінно знайдеться яке-небудь інше рішення. Не переймайся цим. Я просто донезмоги втомився від цих прогулянок, сьогодні на Вишеград, ось у чому річ. До того ж завтра приїжджає дядько, і я рідко буду сам.

Поговоримо про приємніше: чи знаєш ти, коли ти в Відні була одягнена найгарніше, ну просто до незмоги гарно? Тут навіть і сперечатися нема чого – в неділю.

(Прага, 7 липня 1920 р.) 9) Середа, вечір

Пишу похапцем, лише кілька слів на честь мого новосілля, – похапцем, бо о 10-й годині прибувають батьки з Франценсбада, о 12-й годині – дядько з Парижа, і всі хочуть, щоб я їх зустрів; новосілля – бо ж я, звільняючи дядькові місце, переїхав у порожню квартиру сестри, яка зараз в Марієнбаді. Порожня велика квартира, це прекрасно; щоправда, вулиця більш галаслива, але в цілому обмін аж ніяк не поганий. А написати я тобі мав неодмінно, тому що з моїх останніх жалобних листів (найжахливіший я сьогодні вранці від сорому порвав; подумай: у мене ще немає жодних звісток від тебе, але скаржитися поштою нерозумно, що мені пошта) ти могла зробити висновок, що я в тобі не впевнений, що боюся тебе втратити; немає, нічого подібного. Хіба змогла б ти стати для мене тим, що ти є, якщо був би в тобі не впевнений? Таке враження складається тому, що мені дано було пережити коротку тілесну близькість і потім раптову тілесну розлуку (Чому саме в неділю? Чому саме о 7-й ранку? Чому взагалі?), – від усього цього, звичайно, голова може піти обертом. Вибач! А тепер, на добраніч, прийми єдиним потоком всього мене і все моє – все, що радо має спочивати в тобі.

Ф.

10) Четвер, ранок

Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вікном не російська церква, а житла, набиті людьми, – і все-таки: бути самому в кімнаті – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирі – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (і – одна з умов, бо який сенс був би у квартирі, якби я не жив, якби в мене не було батьківщини, що дарує мені заспокоєння, – наприклад, пари ясних і синіх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зі складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокій, три інші кімнати, не те що ці загальні квартири з їхнім гамором, з їхнім содомом, з нестримним кровозмішенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань і тіл, коли у всіх закутках, між усіма ліжками і шафами плодяться недозволені зв’язки, невідповідні, випадкові речі, діти з перелюбу, – де незмінно все відбувається не як у трьох тихих пустельних передмістях у недільний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмістях у безперервний суботній вечір.

Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести мені сніданок (це було ні до чого, я сам збирався додому), та ще й кілька хвилин дзвонила в двері, поки я не прокинувся від цього листа і від свого забуття.

Ф.

Але квартира мені не належить, сестрин чоловік теж має намір часто наїжджати сюди влітку.

(Прага, 8 липня 1920 р.) 11) Четвер, ранок

Нарешті твій лист. Зараз тільки швидко кілька слів про найголовніше, нехай навіть поспіх внесе помилки, про які я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаєминах нас трьох, тому і не варто потьмарювати його досвідом інших випадків (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг і друга не зраджував, але я і не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, і де в чому, напевно, більше ніж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаєш його, що б ти не говорила, і якщо ми з’єднаємося (спасибі вам, плечі!), то на іншому рівні, не в його царині. Результат – це справді не лише наша з тобою справа, що її належить таїти, і не тільки мука, страх, біль, турбота – твій лист різко злякав мій відносний спокій, який ішов від нашого спілкування і тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов існують потужні перешкоди, – а відкрита, ясна в своїй відкритості справа трьох, навіть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмірковування можливостей, проти, бо ж у мене є ти, коли б я був один, ніщо не стримало б мене від обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешніх битв, і як же тоді розрита земля витримає будинок майбутнього?

Я тепер зовсім нічого не розумію, третій день сиджу в бюро і ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речі, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, він, зрозуміло, мовчатиме; для всіх, крім сестри, батьків, дівчини і нього, я приїхав через Лінц.

Ф.

Можна послати тобі гроші? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Відні позичила мені гроші, і він вишле їх тобі разом з твоїм редакційним гонораром?

Я трохи переляканий і через те, що ти повідомляєш через страх писати.

(Прага, 9 липня 1920 р.) 12) П’ятниця

Будь-яка писанина, як на мене, хунта клаків не варта, та вона така і є. Найкраще було б поїхати до Відня і забрати тебе з собою; можливо, я так і зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справді, є лише дві можливості, одна краща за іншу, – або ти приїдеш до Праги, або в Лібешіце. З давньою, типово єврейською підозрілістю я вчора підкрався до Й., зловив його перед самим від’їздом в Лібешіце, у нього був твій лист до Сташі. Чудова людина, весела, відкрита, розумна, бере тебе під руку і відразу засипає як горохом у бочку, готовий до всього, розуміє все і навіть більше. Він із дружиною мав намір поїхати під Брюнн до Флоріана, а звідти – до тебе до Відня. Нині в другій половині дня він повертається до Праги, привезе відповідь од Сташі, я зустрінуся з ним о 3-й, потім телеграфую тобі. Даруй балакучість цих одинадцяти листів, відкинь їх у бік, прийшов час реальності, вона більша й краща. Остерігатися зараз, по-моєму, потрібно тільки одного – твого кохання до чоловіка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцінювати сили, які надає мені твоя близькість. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокійніше, ніж думав учора, через два твої листи (випадково свідком того опинився Макс, що було не цілком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже і починаються ревнощі неревнивих, бідна Мілено). Твоя сьогоднішня телеграма теж трохи заспокоює. Тривога про твого чоловіка зараз, принаймні зараз, не дуже велика, цілком терпима. Він узяв на себе неймовірно важке завдання і, по суті справи, почасти, а можливо, і цілком із честю його виконав; нести його далі він, по-моєму, не годен, і не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке мої сили порівняно з його?), а тому, що він надто пригнічений тим, що сталося досі, надто пригнічений, позбавлений зосередженості, необхідної для цього. Можливо, поруч з іншим йому все ж буде легше. Чому мені не написати йому?

Ф.

(Прага, 9 липня 1920 р.) П’ятниця

Тільки кілька слів з приводу Сташиного листа – дядько, чоловік дуже милий, тепер трошки заважає, чекає мене. Так ось, Сташин лист вельми доброзичливий і душевний, але є у нього один недолік, маленький, можливо, суто формальний, недолік (притому я зовсім не стверджую, що листи без цього недоліку більш душевні, радше навіть навпаки), так чи інакше, йому чи то чого бракує, чи то, навпаки, чогось там подостатком, можливо, розважливості, яка, до речі, йде нібито від чоловіка, адже саме так він учора говорив зі мною і сьогодні, з іншого боку, коли я вчора попросив у нього вибачення через мою недовіру (z Kafky to vytáh^[52]) і хотів трохи побідкатися, він у всій щирості зі Сташиним листом і натяком на побачення, яке призначила мені Сташа на понеділок, мало не вигнав. Яким тоном я говорю про цих воістину добрих людей? Ревнощі, це справді ревнощі, але я обіцяю тобі, Мілено, ніколи тебе ними не переймати, тільки собою, тільки собою. Хоча одне непорозуміння в цьому листі, як на мене, все ж таки присутнє, ти ж справді не хотіла від Сташі ні ради, ні розмови з твоїм чоловіком. Ти просто хотіла того, що нічим не заміниш, – її присутності. Так мені здалося. І грошове питання не має ані найменшого значення, це я сказав чоловікові ще вчора. Що ж, я поговорю зі Сташею у понеділок (крім того, Їловський сьогодні дуже вибачався, у нього аж по горло роботи, Піттерманн і Ференц Футуриста^[53] зустрілися за одним столом і нетерпляче чекали на початок конференції через виступ нового кабаре). Справді, якби дядько не чекав, я б розірвав цей лист і написав новий, надто тому, що в Сташиному листі, який освячує все, стоїть чорним по білому для мене – s Kafkou žit^[54]. Сподіваюся ще сьогодні отримати від тебе звістку. Між іншим, я – прямо таки капіталіст, який нічого не відає, що у нього є. Нині після обіду, коли я в бюро марно питав про вісті, мені принесли твій лист, який прийшов незабаром після мого від’їзду в Меран, читати було так дивно.

Твій

(Прага, 10 липня 1920 р.) 14) Субота

Справа кепська, позавчора прийшли ті два нещасних листи, вчора тільки телеграма (заспокійлива, звичайно, але все ж, як на мене, і трохи уривкова, як будь-яка телеграма), сьогодні ж – нічогісінько. А ті листи були для мене не надто втішні, з кожного погляду, і там говорилося, що ти відразу напишеш знову, а ти не написала. Позавчора ввечері я послав тобі термінову телеграму з проханням терміново відповісти, і відповідь мала б давно прийти. Повторюю текст: «Це було єдино правильно, будь спокійна, тут ти вдома, Й. з дружиною приїде до Відня, ймовірно, днів за вісім. Як переправити тобі гроші?» Відповіді я, отже, не отримав. «Їдь до Відня, – кажу я собі. – Але ж Мілена цього не хоче, рішуче не хоче. Ти був би рішенням, і вона тебе не хоче, вона в тривозі і сумнівах, тому їй потрібна Сташа». А втім, мені слід було б поїхати, та я нездужаю. Щоправда, я спокійний, порівняно спокійний, хоча в останні роки навіть не сподівався на таке, але вдень дуже кашляю, та й вночі по чверть години. Ймовірно, це просто звикання до Праги і наслідок шаленого Меранського часу, перш ніж я упізнав тебе і заглянув у твої очі.

Яким темним став Відень, а чотири дні поспіль був же таким світлим. Що там готується для мене, поки я сиджу тут, відкладаю перо і закриваю обличчя рукою.

Ф.

Потім я зі свого фотеля подивився у відкрите вікно на дощ, і мені спали на думку різні можливості: що ти, напевно, хвора, втомилася, лежиш у ліжку, що пані Колер^[55] могла б посприяти і тоді – дивним чином ця можливість найприродніша, найнатуральніша – відчиняться двері, і на порозі з’явишся ти.

(Прага, 12 липня 1920 р.) 15) Понеділок

Щонайменше два жахливих дні. Але тепер я бачу, ти зовсім не винна, якийсь злосливий гаспидяка затримав усі твої листи від четверга. У п’ятницю я отримав тільки твою телеграму, в суботу нічого, в неділю нічого, сьогодні чотири листи, від четверга, п’ятниці, суботи. Я дуже втомився, щоб по-справжньому взятися за перо, дуже втомився, щоб із цих чотирьох листів, з цієї гори відчаю, муки, любові, любові у відповідь, одразу ж усвідомити, що залишається для мене, таким егоїстом стаєш, коли втомився і дві доби мордував себе найжахливішими уявленнями. Але тим не менше – знову-таки завдяки твоїй життєдатній силі, мати Мілено, – проте загалом я, напевно, засмучений менше, ніж за всі сім останніх років, за винятком року в селі.

Чому досі немає відповіді на мою термінову телеграму, надіслану ввечері в четвер, я, втім, як і раніше, не розумію. Згодом я телеграфував пані К., відповіді теж немає. Не бійся, твоєму чоловікові я не писатиму, не надто мені цього і хочеться. Хочеться мені тільки поїхати до Відня, але я і цього не зроблю, навіть якби не було таких перешкод, як твоє негативне ставлення до мого приїзду, складнощі з паспортом, бюро, кашель, втома, весілля моєї сестри (у четвер). І все-таки краще б поїхати, ніж сидіти вечорами ось так, як було в суботу або в неділю. В суботу: я гуляв по місту, трошки з дядьком, трошки з Максом, і раз на дві години заходив у бюро, довідатися за пошту. Увечері було краще, я пішов до Лорена, жодних поганих звісток про тебе він не мав, згадав твій лист, який мене ущасливив, зв’язався по телефону з Кішем^[56] з «Neuen Freien Presse», той теж нічого не знав, проте розпитати твого чоловіка про тебе і сьогодні ввечері перетелефонувати відмовився. Так я сидів у Лорена, раз у раз чув твоє ім’я і був йому вдячний. Розмовляти з ним, щоправда, нелегко і неприємно. Адже він як дитина, не надто тямка дитина, точно так само хвалиться, бреше, ламає комедію, і, коли отак спокійно сидиш там і слухаєш його, сам собі здаєшся хитрющим і мерзенним комедіантом. Особливо тому, що він не тільки дитина, але якщо брати до уваги доброту, інтерес, готовність допомогти – великий і дуже серйозний дорослий. Вибратися з цієї подвійності неможливо, і якби я не казав собі весь час: «Ще раз, ще тільки раз я хочу почути твоє ім’я», то давно пішов би. Він і про своє весілля (вівторок) розповідав точно так само.

У неділю було гірше. Взагалі я збирався піти на цвинтар, і це правильно, та весь ранок пролежав у ліжку, а по обіді мені треба було навідати свекра і свекруху моєї сестри, у яких я ще не бував. А там уже і шосту вибило. Назад у бюро, запитати про телеграму. Нічого. Що тепер? Переглянути театральну афішу, тому що Їловський поспіхом побіжно згадав, що в понеділок Сташа йде в оперу слухати Ваґнера. І ось я читаю, що спектакль починається о 6-й годині, а на 6-ту в нас призначена зустріч. Погано. Що тепер? Піти на Обстґассе, поглянути на будинок. Там тихо, ніхто не входить і не виходить, якийсь час чекаю біля входу, потім на протилежному боці, нічого, такі будинки набагато мудріші за людей, які на них дивляться. А зараз? У Люцернський пасаж, де колись була вітрина «Dobre dilo». Зараз вже немає. Тоді, можливо, до Сташі, що зробити дуже легко, бо ж її тепер напевно немає вдома. Тихий гарний будинок з маленьким садком позаду. На дверях помешкання висний замок, – отже, можна безкарно зателефонувати. Внизу коротка розмова з конс’єржкою, тільки потім, щоб вимовити «Лібешіц» і «Їловський», для «Мілени», на жаль, можливості не виявилося. А зараз?

Тепер найдурніше. Іду в кафе «Арко»^[57], де не з’являвся вже багато років, шукаю кого-небудь, хто знає тебе. На щастя, там нікого не було, і я міг відразу піти. Таких би неділь менше, Мілено!

Ф.

(Прага, 13 липня 1920 р.) 17) Вівторок, дещо пізніше

Яка ти втомлена в суботньому листі! Багато чого я міг би сказати на цей лист, але втомленій нічого сьогодні не говоритиму, я і сам втомився – мабуть, уперше після повернення з Відня, – геть не виспався, голова тріщить. Нічого тобі не скажу, просто посаджу тебе у фотель (ти кажеш, що була до мене не досить добра, але хіба це не вища доброта, і любов, і честь – дозволити мені сісти там у тебе і самій сісти навпроти і бути зі мною), – отже, я посадив тебе у фотель – і гублюся, і не знаю, як висловити словами, очима, руками, бідолашним серцем це щастя – щастя від того, що ти зі мною, що ти все-таки і моя теж. І адже люблю я при цьому зовсім не тебе, а щось більше – моє дароване тобою буття.

Про Л. сьогодні нічого не розповідатиму і про дівчину теж, усе це сяк-так ітиме своїм шляхом; і як це далеко.

Ф.

Усе, що ти говориш про «Бідного Шпільманна», абсолютно правильно. Якщо я сказав, що для мене він нічого не важить, то просто з обережності, бо ж не знав, як ти з ним упораєшся, а ще тому, що соромлюся цього оповідання, ніби сам його написав; воно справді починається фальшиво і вирізняється силою-силенною похибок, сміховинних дрібниць, дилетантизмом, смертельною манірністю (надто це помітно, коли читаєш уголос, я міг би показати тобі такі місця); і особливо сама манера музичного виконання – винахід воістину жалюгідний і смішний, тільки на те і годиться, щоб спонукати дівчину жбурляти у слід цього оповідання все, що у неї є, в найбільшому гніві, який з нею розділить увесь світ, і перш за все я, доки оповідання, що не заслуговує нічого кращого, не загине у власних уламках. Справді, для розповіді немає долі кращої, як зникнути, і таким ось чином. Оповідач, цей кумедний психолог, цілком з цим погодиться, адже він, ймовірно, і є той самий «бідний шпільман», який виконує – вкрай немузикально виконує – цю історію, надто щедро винагороджений сльозами з твоїх очей.

(Прага, 13 липня 1920 р.) Вівторок

Ось дві твої телеграми; я розумію, що поки були листи від Ярміли, ти не просила про пошту від Крамера^[58], все гаразд, тобі в першу чергу не треба боятися, що я зроблю щось сам, без твоєї на те згоди. А головне, після майже безсонної ночі я нарешті сиджу над цим листом, який здається мені нескінченно важливим. Усі листи, які я написав тобі з Праги, взагалі б писати не варто, тим більше останні, одне тільки це має право існувати; або, загалом, нехай вони теж будуть, чи не все одно, але цей лист має бути геть нагорі. На жаль, я не зумію сказати і найменшу частку того, що говорив тобі вчора ввечері або розповідав сьогодні вночі або вранці. Так чи інакше головне: що б не говорили про тебе інші в широкому колі навколо тебе чи через піднесену розважливість, чи через тваринну (але тварини інакші) тупість, чи через диявольську доброту, чи через людиновбивчу любов, – я, я, Мілено, абсолютно точно знаю, що, хоч як ти вчинила, це буде правильно, – чи залишишся ти у Відні, або приїдеш сюди, або, як і раніше, ширятимеш між Віднем і Прагою, або робитимеш то так то сяк. Як же я міг би спілкуватися з тобою, якби не знав цього. Як у глибинах моря немає такого містечка, що не перебувало б під сильним тиском, так і у тебе, але будь-яке інше життя ганебне, і мені від нього погано; досі я думав, що не винесу цього життя, не винесу людей, і дуже цього соромився, але ти тепер підтверджуєш мені, що нестерпним здавалося мені не життя.

Сташа жахлива, даруй. Учора я написав тобі про неї листа, але не наважився відіслати. Вона, як ти кажеш, щира, доброзичлива, красива, вродлива, струнка, але жахлива. Вона була твоєю подругою і, далебі, була чимось на кшталт небесного світла у собі, але воно погасло в страшній повноті. Стоїш перед нею з жахом, наче вона якийсь провинний янгол. Я не знаю, що з нею сталося, ймовірно, її розтер на порох чоловік. Вона втомлена і мертва і цього не знає. Якщо я хочу уявити собі пекло, я думаю про неї та її чоловіка і повторюю, клацаючи зубами, речення: «тоді ми біжимо до лісу». Вибач, Мілено, дорога Мілено, вибач мені, але це так.

Одначе з нею я був лише 3/4 години, в її помешканні, а потім дорогою до німецького театру. Я був надзвичайно дружній, лепетливий на язик, занадто довірливий, а втім, трапилася нагода нарешті поговорити, зрештою, тільки про тебе, і ти довго ховаєш своє справжнє обличчя від мене. Що за кам’яний лоб у неї, і на ньому золотими літерами написано: «Я мертва, а хто не мертвий, того я зневажаю». Але, звісно, трималася вона приязно, і ми обговорювали все можливе, що стосувалося поїздки до Відня, втім, я не можу переконати себе, що це може прислужитися вам, якщо вона приїде, можливо, їй.

Тоді увечері я був у Лорена, в редакції^[59] його не виявилось, – я запізнився, – якусь хвилю я просидів із чоловіком, якого я знаю з минулого^[60], на канапі, що її Райнер поставив-таки кілька місяців тому. Чоловік був з ним увесь останній вечір і дещо мені розповів.

Так що день був для мене надто бурхливим, і я не міг заснути, ще й з Марієнбада через дядька-іспанця приїхала моя сестра з чоловіком і дитиною, і прекрасна квартира вже не порожнювала. Але бачите, як добре до мене ставляться (я кажу це тільки так, наводжу це тобі, щоб їх винагородити за їхню чуйність), вони залишали мені спальню, вийняли одне ліжко, розійшлися по інших неприбраних кімнатах, залишали мені лазничку, милися на кухні і так далі. Так, зі мною все гаразд.

Твій

Якось я не згоден з листом, це лише залишки найрізкішої таємної розмови

на лівих берегах другої сторінки листа (напис «тупість до»): Я дуже за те, щоб підтримати план з Чикаґо^[61], за умови, що будуть потрібні і побігачі, які не вміють бігати.

(Прага, 14 липня 1920 р.) Середа

Ти пишеш: «Ano máš pravdu, mám ho ráda. Ale F., i tebe mám ráda»^[62]. Я читаю цю фразу дуже уважно, слово за словом, особливо на «і» затримуюся, все правильно, ти не була б Міленою, якби було неправильно (а чим був би я, якби не було тебе?), – і краще навіть, що ти пишеш це у Відні, ніж якби ти сказала це в Празі, я все прекрасно розумію, навіть, може бути, краще за тебе; а проте через якусь слабкість я не можу впоратися з цією фразою, читання затягується до нескінченності, і врешті-решт я ще раз переписав її, щоб ти теж її побачила і ми читали її разом, скроня до скроні. (Твоє волосся біля моєї скроні.)

* * *

Це було написано до того, як прийшли два твоїх листи олівцем. Невже ти думаєш, що я не знав, що вони прийдуть? Але я це знав тільки в глибині, а там людина не живе постійно, вона, на жаль, воліє жити в найжалюгіднішому образі на землі. Не знаю, чому ти весь час боїшся, що я зроблю щось із власного почину. Хіба я не досить ясно про це написав? А телеграму пані Колер я послав тільки тому, що цілих три дні – і жахливих дні – не мав від тебе жодних звісток, ані навіть телеграм, і мало не подумав, що ти захворіла.

* * *

Вчора був у свого лікаря, він з’ясував, що мій стан майже такий самий, як і до Мерана, три місяці пройшли для легень майже безрезультатно, в лівій легені хвороба сидить так само здоровенька, як і раніше. Він вважає подібний успіх зовсім невтішним, я – цілком стерпним: адже який би вигляд я мав, якби той самий час перебув у Празі? Він вважає також, що я анітрохи не набрав ваги, але, за моїми розрахунками, все-таки кілограми на три погладшав. Восени він хоче спробувати впорскування, але я не думаю, що це стерплю.

Коли я порівнюю ці результати з тим, як ти завзято гайнуєш своє здоров’я (з найнагальнішої потреби, зрозуміло; я вважаю, тут мені і докинути нічого), мені здається іноді, що ми, замість жити разом, просто тихо мирно вляжемся разом, щоб померти. Але що б не трапилось – однаково буду поруч із тобою.

Між іншим, усупереч лікарю, я знаю, що, щоб сяк-так одужати, мені потрібен тільки спокій, причому абсолютно особливий спокій або, якщо поглянути інакше, особлива відміна занепокоєння.

* * *

Те, що ти пишеш про лист Сташі, мене вельми тішить, але це і було само по собі зрозуміло. Вона лише бере твій нинішній стан за капітуляцію, згадує навіть твого батька, – згадка, яку їй досить було навести, щоб я його зненавидів, хоча властиво його люблю, – одне слово, вона бовкнула, певно, найдурніше, що, доклавши чималих зусиль – вони ж спливають з прекрасних уст, – можна вигадати, що це випадково. І це, звісно (годі забувати), геть повністю кохання, воно просто витягує зі своєї могили руки до тебе.

* * *

Сьогодні національне свято Франції, під вікнами війська крокують додому по параду. Є в цьому – я відчуваю з дихання твоїх листів – щось грандіозне. Не пишнота, не музика, не парадний крок; не старосвітський француз у червоних штанях та синьому жупані, що втік з (німецького) паноптикуму і крокує перед частиною, а якась маніфестація сил, які виголошують з глибини: «Попри все, о, ви, безсловесні, рухомі, маршувальні, до здичавіння довірливі люди, попри все, ми вас не залишимо, навіть у ваших найбільших дурницях не залишимо, і особливо в них». Дивишся з заплющеними очима в ці глибини і майже тонеш у тобі.

* * *

Нарешті мені принесли купу документів, яку зібрали для мене, подумай, відколи я служу в бюро, я написав рівно шість офіційних листів, і це терплять. Чимало роботи, яка на мене чекає, я не міг досі отримати через ледачкуватість того відділу, який зберігає її для мене, на превелику мені втіху. Але тепер папери тут. І тим не менше – нічого страшного, якщо я хоч трохи висплюся. Сьогодні, щоправда, з цим справа стоїть досить-таки кепсько.

Ф.

(Прага, 15 липня 1920 р.) Четвер

Пишу спохвату, перш ніж іти в бюро, хотів мовчати, три дня давлюся цим, хоча б зараз, поки ти ведеш там свою жахливу боротьбу, я хотів мовчати, але це неможливо, нікуди не дінешся, це ж моя боротьба. Ти, напевно, помітила, що я вже яку ніч оком не стинаю. Просто через «страх». Справді, він позбавляє мене волі, жбурляє, куди йому заманеться, я до ладу не знаю, на якому я світі… до того ж у твої останні листи затесалися два-три зауваження, які зробили мене щасливим, але тільки відчайдушно щасливим, адже те, що ти кажеш, переконує відразу і розум, і серце, і тіло, але тут є ще глибша переконаність, не знаю, де вона міститься, а її явно нічим переконати неможливо. І нарешті те, що дуже допомогло послабити мене, дивний заспокійливо-неспокійний вплив твоєї фізичної близькості з кожною дниною випаровується. Якби ти була вже тут! А то у мене немає тут нікого, абсолютно нікого, крім страху, учепившись одне в одного, кидаємося ми крізь ночі. З цього погляду страх має щось вельми серйозне (дивним чином він завжди був спрямований лише проти майбутнього, ні, це неправильно), і в певному сенсі його можна зрозуміти завдяки тому, що він постійно нагадує мені про необхідність великого визнання: Мілена – теж усього лише людина. Усе, що ти про це говориш, абсолютно чудово, одного разу почувши, тільки це і хочеться слухати, але що йдеться тут не про найголовніше, це ще дуже і дуже велике питання, бо ж страх цей аж ніяк не мій приватний страх – хоча, звичайно, і приватний теж, причому моторошний, – але споконвіку це ще й страх будь-якої віри взагалі.