Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Прикро, що твій від’їзд знову відкладено, тепер ти, отже, поїдеш тільки за тиждень, починаючи з четверга. А я – я вже не матиму щастя бачити, як ти оживаєш там в оточенні озер, лісів і гір. Але скільки ж мені ще треба щастя, жаднюзі такому? Прикро, що тобі ще так довго доведеться мучитися у Відні.

Про Давос ми ще поговоримо. Не хочу я туди – занадто далеко, задорого і надто дурно. Якщо вже їхати з Праги – а їхати, схоже, доведеться, – то найкраще куди-небудь у село. Правда, хто мене там чекає? Треба ще все це продумати, але до листопада я ж все одно не зможу поїхати.

Учора ввечері я зустрів такого собі Штайна^[106], можливо, ти знаєш його з кав’ярень, його завжди порівнювали з королем Альфонсом^[107]. Він тепер складає папери в одного адвоката і, зустрівши мене, дуже зрадів: у нього є до мене розмова, службова, все одно довелося б завтра дзвонити мені по телефону. «Ну, то про що йде мова?» – «Справа про розлучення^[108], до якої я і сам почасти пришитий, себто він просить мене втрутитися». – «Як це?» Я справді схопився за серце. Але потім з’ясувалося, що мова про розлучення батьків одного поета і що мати, з якою я не знайомий, попросила його, д-ра Штайна, щоб я трохи вплинув на поета, адже йому б слід було краще ставитися до неї, до матері, і не сварити її так.

До речі, дивний шлюб. Уяви собі. Дружина вже раз була в заміжжі, в цьому першому шлюбі у неї народилася дитина від теперішнього її чоловіка, а саме згаданий поет. Отже, він має прізвище першого її чоловіка, а не свого батька. Потім вони все-таки одружилися і по багатьох роках за наполяганням чоловіка, батька поета, знову розлучилися. Відтак шлюбові кінець. А що ця жінка за нинішньої житлової скрути не може знайти собі помешкання, то вони, тільки з цієї причини, і далі живутьу шлюбі, причому це подружнє життя (через брак житла) нітрохи не примирило чоловіка з нею і тим більше не змусило його відмовитися від розлучення. Усе-таки ми до смішного бідні люди, еге ж? Чоловіка я знаю, він людина добра, розумна, дуже порядна, злагідна.

Список того, що тобі потрібно, звичайно ж, прийшов, що довший, то кращий, адже в кожну книгу, в кожну бажану тобою річ я заповз, щоб разом з нею вирушити до Відня (проти такої поїздки директор нічого не має), так що надай мені якнайбільше можливостей поїхати до тебе. А статті, вже надруковані в «Трибуні», можеш надіслати мені на час.

Між іншим, я майже радий твоїй відпустці – якщо не брати до уваги поганий поштовий зв’язок. Ти ж мені опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твоє життя, твоя кімната, твої стежки, вид з вікна, їжа – щоб я теж трошки пожив із тобою.

(Прага, 7 серпня 1920 р.) Субота

Я такий милий і терплячий – справді? Насправді не знаю; знаю тільки, що від такої телеграми легшає якби в усьому тілі, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.

Але і сумно звучить вона, втомлено – голос із хворого ліжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цілий день без листа; схоже, що тобі таки дуже погано. Хто мені ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цілий день у ліжку, нагорі, в тій кімнаті, в якій я тепер живу більше, ніж у своїй власній.

Сьогодні вночі я через тебе скоїв убивство – божевільний сон, погана, погана ніч. Подробиці я майже не пам’ятаю.

* * *

Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В інших, щоправда, ясності було не менше, але пробитися до неї я не наважувався. Утім, хіба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.

Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що він там писав у своєму листі, все було неправильно: ніщо і ніхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати між нами, через це я і вчинив убивство сьогодні вночі. Якийсь родич кинув у розмові – сенсу її я не пам’ятаю, але йшлося ніби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закінчення іронічно: «Зате вже Мілена, звичайно, зуміє». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потім додому, мати весь час бігала за мною, розмова і тут в’язалася біля того ж таки, врешті-решт я закричав, клекочучи від люті: «Якщо хто-небудь згадає лихом Мілену, наприклад батько (мій батько), я і його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було ні сном, ані пробудженням.

Знову я повертаюся до старих листів, по суті, вони були схожі на того листа дівчині. А вечірні листи були нічим іншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тільки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, і неможливе здійснилося б. А можливо, до цього натискання навіть і дійшло, і, можливо, воно мало успіх.

У кожнім разі цей твій лист – як одужання, бо ж під колишніми я був похований заживо і все ж намагався лежати якнайтихіше, тому що думав – а що, коли я і справді мертвий.

* * *

Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як міг, готувався це винести, коли воно прийде; і ось воно прийшло, і, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене і не підкосило. Але те, що ти пишеш про твій стан узагалі і про твоє здоров’я, геть жахливо – і набагато сильніше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторію, – а раптом там і справді станеться диво, принаймні фізичне чудо, тобою очікуване; я, до речі кажучи, настільки сповнений віри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузі природа, спокійно довіряю лісу, озеру й дієті; утім, тільки б не було чогось іншого.

Коли я знову і знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про своє сьогодення та майбутнє, про свого батька, про мене, то врешті-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобі одного разу з чудовою ясністю: справжнє твоє нещастя – я, я і ніхто інший (причому – застережуся – лише зовнішнє нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже місяці три тому поїхала з Відня, а якщо не три місяці тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш їхати з Відня, я знаю, ти і без мене не хотіла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиної високості, можна пізнати моє значення для світу твоїх почуттів у тому, що я полегшую тобі можливість залишатися у Відні.

Але до чого заходити так далеко і вкидатися в такі складні тонкощі – досить обмежитися одним очевидним міркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловіка і тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильніше, – але, звичайно, ти кинула б його тільки заради того, щоб кинути, а не заради якоїсь іще іншої людини.

Але всі ці міркування ні до чого не ведуть – хіба що до більшої відкритості.

* * *

Два прохання, Мілено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навіть якщо ти й далі слатимеш марки, я більше жодній людині не віддам. Я підкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалі, я вимагаю цього з усією суворістю.

Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторії-бо дуже добре, якщо по візиту до хворого спитати по секрету у коридорі доброго лікаря, як насправді почувається «наш пацієнт». Але навіть у санаторії хворий, напевно, скрегоче зубами на двері.

* * *

Ці речі я, звичайно, з радістю забезпечу. Тільки, по моєму, краще б купити трико у Відні, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвіл на вивезення (недавно у мене на пошті навіть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусідньому поштовому відділенні їх потім спокійно прийняли), утім, напевно, в магазині знають, що потрібно робити. Гроші я весь час потроху докладатиму до листів. Якщо ти скажеш «досить», я відразу припиню.

Дякую за дозвіл читати «Трибуну». Цими днями, в неділю, я бачив одну дівчину, яка на Вацлавській площі купувала «Трибуну», напевно ж, тільки заради заміток про моди. Одягнена вона була не дуже добре, поки не дуже. Шкода, я її не запам’ятав і не можу простежити за її розвитком. Ні, ти не маєш рації, що так низько цінуєш свої замітки на тему моди. Я справді тобі вдячний, що можна тепер читати їх відкрито (потай-бо я у підлий спосіб уже не раз їх читав).

(Прага, 8 серпня 1920 р.) Неділя

Телеграма. Так, мабуть, краще за все нам зустрітися. Інакше невідомо, скільки ще так триватиме, перш ніж ми наведемо лад. Звідки все це взялося між нами? Адже бачиш хіба що на крок уперед. І як ти, напевно, страждала від цього на додачу до всього іншого. І адже я давно міг би все це припинити, я досить ясно бачив перспективу, але боягузтво перемагало. І хіба я не брехав, відповідаючи на листи, які (я розумів!) мені явно не належали, так, ніби вони адресовані мені? Сподіваюся, приїхати у Ґмюнд змусила тебе не одна з «брехливих» у цьому сенсі відповідей.

На душі у мене зовсім не так сумно, як можна було б подумати з цього листа, просто нічого іншого зараз не скажеш. Так тихо стало, і в тиші не смієш сказати ні слова. Ну що ж, у неділю ми будемо разом, п’ять-шість годин, для розмов мало, а для мовчання, для тримання за руку, для перегляду в очі – достатньо.

(Прага, 8–9 серпня 1920 р.) Неділя, ввечері

Одне збиває мене з пантелику в твоїй аргументації, в останньому листі це особливо ясно, тут безперечна логічна помилка, можеш себе на ній перевірити. Скажи ти мені, що ти занадто кохаєш свого чоловіка (а це чиста правда) і тому не можеш його кинути (не можеш уже заради мене самого, я хочу сказати: для мене було б жахливо, якби ти на це все-таки зважилася), – я тобі повірю і з тобою погоджуся. Скажи ти, що ти сама готова була б його кинути, але в глибині душі він потребує тебе і не може без тебе жити, тим-то ти не можеш його кинути, – я і тут тобі повірю, і тут з тобою погоджуся. Але коли ти говориш, що він зовні без тебе не впорається з життям і що ти саме тому (як головна причина!) не можеш його кинути, то це говориться або для приховування вищеназваних причин (саме для приховування, а не як для підпертя, бо підпертя таким причинам не потрібно) – або ж це один із тих злих жартів мозку, про які ти писала в останньому листі і від яких корчиться в судомах усе наше тіло, і не тільки тіло.

Понеділок

Тільки я зібрався написати тобі ще дещо в дусі колишнього, як прийшли чотири листи, до речі не відразу, спершу той, у якому ти шкодуєш, що написала мені про непритомність, трохи згодом той, який ти написала відразу по непритомності, разом з тим, нарешті воістину прекрасний, а ще трохи згодом лист, де йдеться про Емілію. Їхню послідовність я поки не цілком уторопав, хіба що ти більше не вказуєш дні.

Відповісти, отже, на питання «strach – touha» одразу навряд чи вийде, але я постараюся в декількох листах повернутися до цього, і тоді, напевно, буде як треба. Добре було б також, якби ти познайомилася з моїм (узагалі-то поганим, непотрібним) листом до батька. Можливо, я візьму його до Ґмюнда.

Якщо обмежити «strach» і «touha» так, як ти це робиш в останньому листі, то питання нелегке, але відповісти на нього дуже легко. Тоді у мене тільки «strach». І річ ось у чому.

Мені пригадується перша ніч. Ми жили тоді на Цельтнер-ґассе^[109], напроти був магазин готового одягу, у дверях там вічно стояла одна з продавчинь, а нагорі я, юнак років двадцяти з гаком, снувався кімнатою, зайнятий нервовим довбанням безглуздих для мене речей до першого державного іспиту. Було це влітку, спека, в таку пору цілком природна, але нестерпна, біля вікна я з мерзенною жуйкою історії римського права в зубах, увесь час зупинявся, врешті-решт ми знаками домовилися про зустріч. Увечері о 8-й я мав зайти за нею, але, коли спустився ввечері вниз, там уже був інший, хоча це мало що змінювало, я боявся усього світу, а значить, і цієї людини; якби не було її тут, я б все одно її боявся. Дівчина, однак, узявши його під руку, зробила мені знак іти слідом за ними. Так ми дісталися до Стрілецького острова, випили там пива, я – за сусіднім столиком, потім неквапом пішли – я позаду – до будинку дівчини, десь біля Фляйшмаркта, там ця людина попрощалася, дівчина увійшла в будинок, я трохи почекав, вона з’явилася знову, і ми з нею пішли в готель на Малій страні. До самого готелю все було чарівно, хвилююче й огидно, та й у готелі було так само. А під ранок – як і раніше, було жарко і красиво, – коли ми йшли Карловим мостом додому, я був загалом щасливий, але щастя це полягало лише в тому, що вічно бунтівна плоть нарешті вгамувалась, а головне – все не стало ще огиднішим, ще бруднішим. Згодом я ще раз зустрівся з цією дівчиною, по-моєму, ночей через дві, усе виявилося так само добре, як у перший раз, але потім я відразу поїхав на дачу, пофліртував там трошки з однією дівчиною і в Празі вже дивитися не міг на продавчиню, більше словом із нею не перемовився, вона (з моєї точки зору) була моєю лихою злобителькою і все ж залишалася доброю, привітною дівчиною, постійно переслідувала мене здивованим поглядом. Я не хочу сказати, що єдиною причиною моєї ворожості (звичайно, ні) було те, що в готелі ця дівчина без жодного наміру зробила крихітну гидоту (дрібниця, про яку і говорити не варто), сказала маленьку непристойність (дрібниця, про яку і говорити не варто), але пам’ять залишилася, я одразу зрозумів, що ніколи цього не забуду, і одночасно зрозумів, або вирішив, ніби зрозумів, що це мерзенне і брудне зовні, зрозуміло, не неминуче, а ось внутрішньо куди як неминуче пов’язане з усією історією і що саме це мерзенне і брудне (лише дрібним знаком якого були її невеликий вчинок, коротке слівце) з такою шаленою силою вабило мене в готель, від якого я в іншому випадку тікав би з немочі.

Так було тоді, і так залишилося. Моє тіло, нерідко роками спокійне, раптово знову здригалася від нестерпного прагнення до маленької, цілком певної мерзоти, до чогось трішки огидного, прикрого, брудного; навіть і до кращого, що я тут отримував, домішувалася частка цього, слабенький поганий припах, трошки сірки, трошки пекла. У цьому потязі було щось від Вічного жида, що безглуздо бреде, безглуздо мандрує безглуздо брудним світом.

Але траплялися й часи, коли тіло не було спокійне, коли взагалі не було нічого спокійного, і все ж я зовсім не відчував примусу, життя було хороше, спокійне, тривожене лише надією (чи знаєш ти тривогу краще цієї?). У такі часи, якщо вони виявлялися хоч скільки-небудь тривалими, я завжди був один. Уперше в моєму житті зараз такі часи – і я не один. Тим-то не тільки твоя тілесна близькість, але ти сама і заспокоюєш мене, і тривожиш. Тим-то я не прагну до бруду (в Мерані попервах я всупереч своїй відкритій волі день і ніч будував плани, як би мені заволодіти покоївкою – і навіть гірше, – до кінця перебування там до мене пристала вельми згодлива дівчина, довелось якоюсь мірою спершу перекласти її слова на свою мову, щоб узагалі її зрозуміти), я по-справжньому не бачу бруду, нічого такого, що дратує ззовні, навколо нічого такого, зате є все, що дарує життя зсередини, – коротко кажучи, дещиця того повітря, яким дихали в раю до гріхопадіння. Дещиця цього повітря, і тому бракує «touha»^[110], але не все повітря – тому і є «страх». – Ну ось, тепер ти все знаєш. Якраз тому я і «боявся» ґмюндської ночі, але це був звичайний «страх» – ет, але ж і звичайного досить, – який є у мене і в Празі, а не якийсь особливий, ґмюндський страх.

А тепер розкажи про Емілію, я зможу отримати лист ще в Празі.

* * *

Сьогодні нічого в конверт не вкладу, тільки завтра. Цей лист-бо важливий, я хочу, щоб ти отримала його безпечно.

* * *

Непритомність – тільки один із багатьох знаків. Будь ласка, обов’язково приїзди в Ґмюнд. Якщо вранці в неділю буде дощ, то ти не зможеш приїхати? [Слів із 4 написано нечітко] Ну, я то хай там як, а буду вранці в неділю біля ґмюндського вокзалу. Паспорт тобі, напевно, не потрібен? Ти вже дізнавалася? Чи не потрібно тобі чого-небудь, що я міг би для тебе привезти? Згадавши про Сташу, ти маєш на увазі, що мені слід піти до неї? Але вона навряд чи в Празі. (Якщо вона в Празі, піти, звичайно, ще важче.) Почекаю з цим до наступної згадки або до Ґмюнду.

До речі, Сташа казала, скільки я пам’ятаю, як щось цілком природне, атож, що твій батько і чоловік розмовляли один з одним і частенько.

* * *

Зауваження про Л. (що за пам’ять! – це не іронія, а ревнощі, і не ревнощі, а дурний жарт) ти зрозуміла перекручено. Мені просто впало в очі, що всі люди, про яких він говорив, були «дурні», або «шахраї», або «стрибунки з вікна», тоді як ти була просто Міленою, і вельми респектабельною. Це мене потішило, тому я і написав тобі про це, а зовсім не тому, що це був порятунок твоєї честі, ні, це був порятунок його честі. Між іншим, якщо вже бути точним, були і ще деякі винятки: його на той час майбутній тесть, його невістка, його зять, колишній наречений його нареченої – усі вони були справді «чудові» люди.

Твій сьогоднішній лист такий сумний, а головне, біль у ньому так захований, що я здаюся собі абсолютно стороннім. Якщо доводиться вийти з кімнати, я бігаю вгору-вниз сходами, тільки б опинитися знову там і знайти на столі телеграму: «Я теж буду суботу Ґмюнді». Але поки нічого не отримав.

(Прага, 9 серпня 1920 р.) Понеділок, по обіді

Я був би брехуном, якщо б не наважився сказати ще більше, ніж у сьогоднішньому ранковому листі, – брехуном особливо перед тобою, з якою я говорю так вільно, як ні з ким іншим, адже ніхто ще так мене не підтримував – знаючи і прощаючи, – як ти, попри все, попри все (і не плутай це настільки вагоме «попри все» з твоїм настільки вагомим «і все-таки!»).

Серед твоїх листів найпрекрасніші (і цим багато сказано, бо ж вони всі взагалі, мало не в кожному рядку, найпрекрасніше з усього, що зі мною траплялося в моєму житті) – отже, найпрекрасніші серед них ті, в яких ти виправдовуєш мій «страх» і одночасно намагаєшся переконати мене, що він невиправданий. Я ж теж, хоч, напевно, і справляю часом враження підплаченого адвоката свого страху, в глибині душі, здається, щиро його виправдовую – я ж цілком із нього складаюсь, і він, можливо, краще, що в мені є. А позаяк він найкраще в мені, то, можливо, його ти єдино і любиш. Адже що вже в мені такого особливого можна любити. А його – можна.

Ось ти запитала якось, як міг я назвати «чудовою» нашу суботу з цим страхом у серці; пояснити це неважко. Що я люблю тебе (а я тебе люблю, нетямуще ти створіння, і як любить море крихітну гальку на своєму дні, так і моє кохання затоплює тебе всю, – а для тебе такою галькою буду я, якщо дозволять небеса) – що я тебе люблю, то я люблю весь світ, а весь світ – це і твоє ліве плече – ні, спочатку було праве, – і тому цілую його, коли мені заманеться (а ти, будь ласка, трохи спусти на ньому блузку), – але і ліве плече теж, і твоє обличчя над моїм у лісі, і твоє обличчя під моїм у лісі, і забуття на твоєму напівоголеному лоні. І тому ти маєш рацію, коли кажеш, що ми тоді являли одне ціле, і тут мені страх невідомий, адже це моє єдине щастя, єдина моя гордість – і я зараз маю на увазі не один тільки ліс.

Але ось між цим денним світом і тією «півгодиною в ліжку», про яку ти одного разу презирливо написала як про «чоловічу річ», для мене зяє прірва, подолати яку я не можу – а може, і не хочу. Там справа суто нічна, у всіх сенсах нічна; а тут цілий світ – мій, я ним володію, і невже я маю тепер раптом перестрибнути в ніч, щоб і її ще раз опанувати? Та й чи можна щось іще раз опанувати? Чи не означає це його втратити? Тут я володію світом – і раптом маю перенестися туди, а його залишити – на догоду несподіваному чарівництву, спритному фокусу, каменю мудреців, алхімії, чаклунському персню. Геть, геть – я страшенно цього боюся!

Жадати за допомогою чаклунства схопити за одну ніч – похапцем, натужно дихаючи, безпорадно, одержимо, – за допомогою чаклунства схопити те, що кожен день дарує розкритим очам! (Напевно, дітей інакше не отримаєш, напевно, діти теж чаклунство, – «напевно». Залишимо питання відкритим.) І тому я такий вдячний (тобі і всьому), і тому, отже, samozřejmé^[111], що поруч із тобою я такий спокійний і такий неспокійний, такий скутий і такий вільний, – і тому-то я, усвідомивши це, відкинув усю решту життя. Подивись мені в очі!

* * *

Отже, лише від пані Колер я дізнаюся, що книги перебралися з нічного столика на письмовий стіл. Варто було б перш неодмінно запитати мене, чи згоден я з цим переселенням. Я б сказав: «Ні!»

* * *

А тепер мені подякуй. Я успішно задавив у собі бажання написати в цих останніх рядках ще дещо абсолютно божевільне (шалено-ревниве).

Ну все, досить, тепер розкажи про Емілію.

(Прага, 10 серпня 1920 р.) Вівторок

До дня народження я підготувався не надто добре, спав ще гірше, ніж звичайно, голова гаряча, очі запалені, скроні болять, до того ж кашель. Напевно, навіть найменшого бажання не здолаю висловити без кашлю. На щастя, бажати нічого не потрібно, тільки дякувати, що ти є на цьому світі, а я спочатку (бачиш, я теж не дуже добре знаю світ, тільки, на відміну від тебе, зізнаюся в цьому) – а я спочатку навіть і гадки не мав, що ти можеш там знайтися. І за це я дякую тобі (це подяка?) поцілунком точно як на вокзалі, хоча він тобі не сподобався (сьогодні я чомусь упертий).

Не завжди останнім часом мені було так погано, часом було навіть дуже добре, але до дня головного мого тріумфу дійшло з тиждень тому. У моїй цілковитій безпорадності я робив нескінченну прогулянку навколо басейну в школі плавання, наближався вечір, народу було вже небагато, але все ж цілком достатньо, раптом приходить другий інструктор із плавання, який вочевидь мене не знає, озирається навсібіч, ніби когось шукаючи, потім помічає мене, явно вибирає мене і питає: «Chtĕl byste si zajezdit^[112]?», річ у тому, що тут був якийсь пан, який приїхав із Софійського острова і хотів перевезтися на Єврейський острів, по-моєму, він якийсь великий будівельний підрядник; на Єврейському острові йде велике будівництво. Звичайно, не варто передавати куті меду, інструктор просто помітив мене, бідолаху, і вирішив потішити дармовим катанням на човні, але, хай там як, пам’ятаючи про солідність підрядника, він безумовно шукав людину молоду, досить надійну як по силі і вправності, так і в тому сенсі, що, виконавши завдання, він не скористається човном для недозволеного катання, а відразу ж повернеться. Певне, він вважав, що в мене є всі ці риси. Здоровань Трнка (власник школи плавання, про якого я тобі ще розповім) підійшов до нас і запитав, чи вміє хлопець плавати. Інструктор, який, ймовірно, читав у мені як у відкритій книзі, заспокоїв його. Я взагалі майже ні слова не сказав. Тут підійшов пасажир, і ми відпливли. Як вихований юнак, я мовчав. Він зауважив, що вечір сьогодні прекрасний, я відказав: ano^[113], потім він сказав, що вже прохолодно, я знову сказав: ano, врешті-решт він сказав, що я гребу дуже швидко, і вже тут я через вдячність узагалі нічого не міг вимовити. Я, зрозуміло, спритно підгріб до Єврейського острова, він зійшов на берег, подякував, але, мені на розчарування, забув про чайові (авжеж, ти ж не дівчина). Я відразу поплив назад. Здоровань Трнка здивувався, що я повернувся так скоро. Давненько я так не величався як кукий бик у череді, як того вечора, я здавався собі трішечки, зовсім трішечки, але все ж є більш гідним тебе, ніж завжди. Відтоді я щовечора чекаю в школі плавання, чи не з’явиться, бува, знову якийсь пасажир, але ніхто не приходить.

Сьогодні вночі в короткому забутті мені спало на думку, як слід відзначити твій день народження: я відвідаю важливі для тебе місця. І відразу ж, абсолютно мимоволі, я опинився біля Західного вокзалу^[114]. Будівля була геть крихітна, і всередині місця напевно було мало, бо ж саме підійшов швидкий потяг, і один вагон усередині будівлі не вмістився. Я був вельми потішений тим, що біля вокзалу стояла трійця геть хороше вбраних дівчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носій. Я зрозумів, що в цьому твоєму занятті немає, отже, нічого незвичайного. А проте порадів, що зараз тебе там немає, хоча, з іншого боку, був і засмучений, що тебе там немає. Але на втіху я знайшов маленьку течку, загублену кимось із пасажирів, і, на подив пасажирів довкола мене, витягнув із цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось із недільної «Трибуни» у «Відкритому листі», адресованому мені, на жаль, серед нього не було; доведеться мені відіслати своє, хоча це неправильно.

Особливо друга частина «Типу»^[115] чудова – різка, зла, антисемітська, чудова. Я досі взагалі не помічав, яка це витончена штука – публіцистика. Ти говориш із читачем так спокійно, так довірливо, так зацікавлено, ти забуваєш про все на світі, думаєш тільки про читача, але під кінець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тішить, а втім, я далеко, і цілувати мене на знак подяки не дозволяю». А потім і справді кінець, і тебе більше немає.

А чи знаєш ти, що тебе мені подарували до конфірмації (у євреїв теж є своя конфірмація)^[116]? Я народився 83-го року, тож мені було тринадцять років, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, мені слід було відчитати в синагозі насилу витовчений текст, а потім виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарунків я отримав чимало. Але зараз я собі це уявляю так: я був не зовсім задоволений, якогось подарунка мені ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволікали.

* * *

Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останні десять листів, хоча знаю їх до тонкощів. Але і ти перечитай мої, там знайдеться цілий дівочий пансіон питань.

* * *

Про батька поговоримо у Ґмюнді.

Перед «Ґретою», як і в більшості випадків перед дівчатами, я безпорадний. Чи була у мене тоді взагалі хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своїй, люблю дивитися в твої очі. Ось, мабуть, і все, Ґретугеть! Щодо «не заслужив», nechápu, jak takový človĕk^[117]… то я і сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми і разом не розгадаємо. До речі, це блюзнірство. Хай там як, у Ґмюнді я не збираюся витрачати на це ні хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати більше, ніж довелося б мені. Мене це пригнічує. Якщо виникне серйозна перешкода, спокійно залишайся у Відні – навіть не сповіщаючи мене, – я просто поїду в Ґмюнд і побуду на три години ближче до тебе. Віза в мене вже є. Телеграфувати мені, принаймні сьогодні, ти ніяк не зможеш, через ваш страйк.

(Прага, 11 серпня 1920 р.) Середа

Твого прохання про прощення я не розумію. Коли все минулося, само собою зрозуміло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тільки доти, доки все не минуло, а тоді це тебе не обходило. Як би я міг щось тобі не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в голові, що ти здатна таке подумати. [Слів із 6 написано нечітко.]

Порівняння з батьком, принаймні, цієї миті, мені не до вподоби. Невже і я тебе втрачу? (Між іншим, у мене нема необхідних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаєш на цьому порівнянні, тоді краще відішли трико назад.

Купівля і відправка трико, до речі, тривали цілих три години, і ця історія – я тоді дуже цього потребував – справді підбадьорила мене, і я тобі за неї вдячний. Щоб розповідати про це, я нині дуже втомився, другу ніч майже не спав. Чи не можна мені трохи поєднати сили, щоб у Ґмюнді мене трішки похвалили?

Невже справді – заздрість до амстердамської мандрівниці? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаєшся логічної помилки. Для людини, яка живе ось так, її життя – примус, а для того, хто так жити не вміє, воно здається свободою. Адже всюди так. Подібна «заздрість» урешті-решт лише бажання смерті.

Звідки взялися «tíha, nevolnost, hnus»^[118]? Як це поєднувалося з «заздрістю»? Вони взагалі непоєднувані. Тільки в смерті міститься прагнення до життя.

Я казав ще лукавіші речі про «перебування у Відні», ніж ті, які ти згадуєш, але правда твоя. Єдине, що впадає у вічі, це те, що твій батько, як мені здається, порівняно з попередніми роками дістає неабиякий вплив (тож бери собі трико).

Щодо Макса думай що хочеш. Але що я тепер знаю твоє до нього доручення, то, коли прийде кінець, накажу віднести мене до нього, обговорю з ним багатоденну спільну прогулянку, «бо ж почуваюся на силі, ще й якій», а потім поповзу додому і востаннє витягнуся на своєму ложі.

Так я говорю, звичайно, поки справа до цього не дійшла. Але тільки-но в мене буде 37,5 (при 38° під час дощу!), приставники телеграм перечіплятимуться на твоїх сходах один об одного. Ось тоді вони, сподіваюся, страйкуватимуть, а тепер, у день народження, час для цього абсолютно невідповідний!

До моєї погрози, що марки я тій людині не віддаватиму, пошта поставилася надто буквально. Коли я отримав швидкий лист, марка була вже відклеєна. До речі, зрозумій правильно ту людину, адже він збирає не по одній марці кожного виду. Для кожного виду у нього великі аркуші, а для всіх аркушів – великі альбоми, і, коли цілий аркуш одного виду заповнений, він бере новий аркуш і т. д. Над ними він просиджує всі вечори, товстий, веселий, щасливий. І з кожним новим видом у нього з’являється нова причина радіти, наприклад, сьогодні з приводу п’ятидесятигеллерових^[119] марок: тепер листове підвищується (бідна Мілена!) і марки по 50 геллерів траплятимуться рідше!

Те, що ти говориш щодо Кройцена, мені подобається (Аффленц^[120] ні, це справжній легеневий санаторій, там роблять уколи – тьху! – для одного з наших співробітників це була перша станція перед смертю від сухот), така країна мені до душі, у неї є і історичні спогади. Але чи відкрито там пізньої осени, і чи беруть вони іноземців, і чи не дорожче там усе для іноземців, і чи зрозуміє хтось, окрім мене, чому я їду в голодну країну, щоб від’їдатися? Втім, я все ж напишу туди.

Учора знову говорив з тим Штайном. Він із тих людей, з якими завжди і в усьому поводяться несправедливо. Не знаю, чому над ним сміються. Він знає всіх і кожного, знає всі приватні подробиці, а до того ж скромний, судження його вельми обережні, розумно сформульовані, поважні; і що вони трохи занадто виразні, дуже невинно пихаті, то це тільки збільшує його вагу, надто коли знаєш людей пихатих потай, хтиво, злочинно. Я раптом почав з Гааса, прослизнув повз Ярмілу, трохи згодом опинився біля твого чоловіка і нарешті… До речі кажучи, неправда, що я люблю слухати розповіді про тебе, де там, мені хочеться тільки чути твоє ім’я, цілий день. Якби я запитав, він би і про тебе багато розповів, але я не запитав, і він лише зі щирим жалем констатував, що ти майже що й не живеш, загублена кокаїном^[121] (який я вдячний був тієї миті за те, що ти жива). Між іншим, він обережно і скромно, в звичайній своїй манері, докинув, що навіч цього не бачив, а тільки чув. Про твого чоловіка він говорив як про могутнього чарівника. Ще він назвав мені нове ім’я з твого празького періоду: здається, Крейдлова^[122]. Він би ще довго розповідав, але я попрощався, мені було дещо ніяково, в першу чергу через мене самого, бо я мовчки йшов поруч з ним і слухав те, чого не хотів слухати і що мене аж ніяк не обходило.