Листи до Мілени. Лист батькові

(Меран, 21 червня 1920 р.)

Понеділок

Ти маєш слушність, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пізно ввечері, а завтра вранці хочу зробити з інженером невелику прогулянку в Боцен^[37] – прочитав докір з приводу «діток», я справді сказав собі: досить, ці листи сьогодні читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранці ти думаєш здійснити прогулянку, – і минув певний час, перш ніж я продовжив читання, і зрозумів, і напруження відпустило, і я, якби ти була тут (я маю на увазі не тільки тілесну близькість), то міг би з полегшенням устромитися лицем тобі в коліна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумію, але все може виявитися для мене і загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всі “і” в твоєму листі, вийшло стільки; як ти смієш писати мені “і”, а ще “стільки”», – то і я, коли ти залишишся серйозною, скоріше за все твердо вирішу, що тим тебе образив, і буду нещасний. Адже врешті-решт це справді могло б образити, перевірити ж важко.

Не забувай і про те, що хоч самі по собі жарт і серйозність легко розрізнити, але у людей, які для тебе важать так багато, що від них залежить твоє життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очі робляться як мікроскопи, ба – тоді вони вже нічогісінько не розрізняють. У цьому сенсі я і в сильні мої часи був не сильний. Наприклад, у першому класі початкової школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але міцна, енергійна і впевнена, щоранку відводила мене в школу. Ми жили в будинку, який відділяє малий Ринґ від великого. І спершу треба було перейти через Ринґ, потім через Тайнґассе, потім через щось на кшталт підворіття вийти на Фляйшмарктґассе і вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цілий рік щоранку повторювалося одне і те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповість учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нікчемним, сумовитим, злим, і, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумів і тому сприймав кухарчину загрозу цілком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко і дорогою багато чого може статися (ось із такої уявної дитячої легковажності мало-помалу, бо ж дороги не такі вже й довжелезні, виростає ця боязкість і мертвоока серйозність), і принаймні на Старомєському Ринґу я ще дуже сумнівався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тільки вдома, заговорити з учителем, адже він – персона всесвітньо важлива. Ймовірно, я навіть і говорив щось у цьому дусі, і тоді кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькі невблаганні губи, відповідала, що я можу і не вірити, але вона скаже. Неподалік від виходу на Фляйшмарктґассе – для мене це донині містечко історично знаменне (в якому районі ти жила в дитинстві?) – жах перед загрозою переважував. Школа і без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що більше я просив, то важливішим здавалося мені моє прохання і то страшнішою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далі, я погрожував їй батьківською відплатою, вона сміялася, тут вона була всесильна, я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.

Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.

А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад,^[38] утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.

Ще раз дякую тобі за лист.

Ф.

(Меран, 23 червня 1920 р.)

Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»^[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно ввечері, а перш ніж настала ніч, я був особливо збуджений і похопливий.) Рано-

вранці я поїхав у Боцен, звідти електричкою до Клобенштайна і там, на висоті 1200 м, дихав – правда, так і не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повітрям поблизу перших відног доломітових скель, а потім, поворітьма, написав тобі таке (зараз я це переписую, але навіть і ці міркування здаються мені – принаймні сьогодні – занадто різкими; так змінюються дні: нарешті я один, повертаюся в Меран, інженер залишився в Боцені. Я не надто краявся через те, що інженер і краєвиди вмішалися між мною і тобою, бо ж і сам був як не свій. Учора до о пів на першу ночі я був з тобою – писав тобі і ще більше думав про тебе, – потім до шостої ранку крутився в ліжку зі своїм безсонням, потім здригнувся-таки і витрусив, як витрушує чужа людина іншу чужу людину з ліжка, і це було добре, тому що, якби залишився я в Мерані, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсім навіть усвідомив і вона залишиться в моїй пам’яті лише як не надто виразний сон. А ніч була такою болісною тому, що ти своїм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нічого, на вулицях повно людей, і вони привернуть очі до себе, але ось безстрашність цього погляду і надто те, що у тебе є сили зазирнути ще далі, ніж він, – ось що головне, і ти це знаєш) – своїм листом ти знову пробудила моїх старих знайомих, усіх тих дияволів, які одним оком сплять, а іншим визирають доброї нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, відразу піт проймає через страх (але страх цей, присягаюся тобі, ні перед чим іншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це і добре, це тільки здоров’ю на пожиток: приймаєш їхній парад і знаєш, що вони є. Але все-таки ти не вельми тлумачиш мої слова: «Їдь із Відня!» Я написав це не легковажно (але під враженням цієї історії; власне, думка про подібні зв’язки насправді до того часу не зринала мені в голові, і я був такий здивований, що нагальний від’їзд із Відня видавався мені річчю звичайною, з найкористолюбнішого міркування, що те, що через мою вину стосується тільки до твого чоловіка, цілком стосується власне лише мене, сто і тисячу разів наспівало мене і розтинало. Тут я нічим не відрізняюся від тебе), і жодних відчутних труднощів я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цілком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потім я абсолютно щирий і в думках своїх, і в їх вираженні (я і раніше був таким, але одна ти це змогла побачити, і твій погляд мені така підмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими від жаху очима, в непритомному безпам’ятстві страху (якщо б я міг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таємної змови проти мене (ти зрозумієш її краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсім зрозумієш, тому що лист занадто цілеспрямовано побудовано) – змови, заснованої приблизно на тому, що я – я на грандіозній шахівниці всього лише пішак пішаком, і ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю її плутаючи, збираюся зайняти місце королеви, – я, пішак пішаком, фігура, отже, просто неіснуюча, яка не бере участі в грі, – а то, дивись, ще й місце самого короля, а то і всю дошку! – і що варто мені насправді цього захотіти, все мало б відбутися зовсім в інший, нелюдський спосіб.

Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.

* * *

Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.

Ф.

Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак.^[40]

(Меран, 24 червня 1920 р.)

Четвер

Коли не виспишся, буваєш куди спритніший, аніж коли висипаєшся, вчора я трошки виспався і відразу ж понаписував усіляких дурниць щодо поїздки до Відня. Зрештою, ця поїздка не дрібниця, щоб брати її на кпини. Я жодним чином не збираюся тебе вражати, на одну думку про це мене бере з-за спини. Я ж зовсім не з’явлюся до тебе на квартиру. Якщо в четвер ти не отримаєш листа пневматичною поштою, значить, я поїхав до Праги. До речі, як кажуть, я приїхав би таки на Західний вокзал, – учора я, здається, написав про Південний, – ну, та це все одно. І я не надто вже сильно переступаю середню межу непрактичності, нетранспортабельності, недбалості (за умови, що трохи посплю), можеш із цього приводу не турбуватися, якщо я сяду в вагон, який іде до Відня, то і вийду скоріше за все у Відні, найбільші клопоти пов’язані з посадкою. Отже, до побачення (не конче у Відні, можна і в листах).

Ф.

«Ropucha»^[41] чудова – чудова, але водночас не те щоб чудова – не надто чудова, це історія як стонога; щойно одного разу жартома приштрикнули її до землі, вона більше не може пересуватись і заклякає, неспроможна рушити навспак, будь-яка свобода, рух першої половини втрачено. А крім того, читається вона, як лист Мілени Є., якщо це лист, то я йому відповім.

Що ж до «Мілени», то германство і єврейство не має з цим нічого спільного. Краще за всіх чеську розуміють (не кажучи, звичайно, про чеських євреїв) панове з «Našeřeč», на другому місці – читачі цього журналу, на третьому – передплатники, а я передплатник… І як такий кажу тобі, що в «Мілені» чеського тільки і є що зменшувальна форма: «Міленко». Подобається тобі це чи ні, але так стверджує філологія.

(Меран, 25 червня 1920 р.)

Так, ми починаємо неправильно розуміти одне одного, Мілено. Ти думаєш, я хотів допомогти тобі, але ж я хотів допомогти собі. Ні слова більше про це. І про снодійне я тебе не запитував, скільки я знаю.

Я ледве знав Отто Ґросса;^[42] але я помітив, що тут щось важливе простягало принаймні руку зі «смішного». Безпорадний настрій його друзів і родичів (дружина, шваґро, ба – загадково мовчазне немовля серед дорожніх сумок – щоб він, бува, не випадав із ліжка, коли лишався сам – пив чорну каву, їв садовину, їв усе, що хотів) дещо нагадував настрій послідовників Христа, коли ті стояли попід розіпнутим. Я тоді саме приїхав з Будапешта, куди супроводив мою наречену і потім, як викручена ганчірка, їхав до Праги попри крововилив. Ґросс, дружина і шваґро їхали з тієї ж нічної поїздки. Корова рад-не-рад, як завжди співала й шуміла півночі, жінка тулилась у кутку в смітті – місця нам дісталися в коридорі, і ми спали (міцно, але убезпечені без видимого успіху Ґросса). А Ґросс майже цілу ніч щось мені розказував (хіба що зрідка ненадовго перериваючись, вочевидь, щоб зробити собі ін’єкцію), прийнамні так мені здавалося, бо ж, власне, я нічогісінько не тямлю. Він пояснював своє вчення на прикладі якогось фрагменту Святого Письма, що його я не знав, але через лякливість і втому я не казав про це. Він без упину розбирав цей уривок, безперервно подаючи новий матеріал, без упину вимагаючи мого розуміння. Я механічно кивав, а він майже розпливався мені перед очима. До речі, я вважаю, що навіть при доброму розумі я б цього не збагнув, моя думка холодна й повільна. Так спливла ніч. Були й інші перерви. Часом він зупинявся на кілька хвилин, узявшись за щось і піднісши руки, геть напружений, дорогою тремтів усім тілом і при цьому спав. Згодом у Празі я бачив його лише перебіжно.

Так, звичайно, не те щоб немузикальність була нещастям; по-перше, для мене це не нещастя, а річ спадкова від предків (дід мого батька був м’ясником у селі біля Страконіце,^[43] мені не треба було їсти стільки м’яса, скільки він нарубував і до певної міри мене підтримував), ба – спорідненість важить для мене багато, а втім, це-таки людське нещастя, подібне до того, коли не можеш заплакати чи заснути. І зрозуміти музичних людей означає ж майже немузичність.

Ф.

Якщо приїду до Відня, телеграфую або напишу тобі, отже, на поштамт. У вівторок або в середу. Зрозуміло, всі листи були оплачені, невже по конверту не видно, що марки зірвали?

(Меран, 25 червня 1920 р.)

П’ятниця, ввечері

Понаписував сьогодні вранці всіляких дурниць, і ось прийшли обидва твоїх листи, такі переповнені, такі милі. Відповім я на них усно: у вівторок, якщо не трапиться нічого несподіваного в мені або зовні, я буду у Відні. Було б, звичайно, вельми розумно, якби я (на вівторок, мені здається, припадає свято, і можливо, що пошта, з якою я збираюся тобі в Відні телеграфувати або надіслати листа, буде закрита) вже сьогодні тобі сказав, де я тебе чекатиму, але я б до того часу просто задихнувся, якщо б зараз назвав тобі якесь місце і потім три дні бачив його перед собою – порожнє і змушене чекати того моменту, коли у вівторок я прийду туди такої-то і такої-то години. О, Мілено, чи є взагалі в світі стільки терпіння, скільки треба на такого, як я? Скажеш мені про це у вівторок.

Ф.

(Поштова листівка, поштовий штамп: Wien 29.VI.20)

Адресат: M. Jesenská Wien VIII

До запитання

Postamt Bennogasse-Josefstädterstraße

Посилач: Dr. Kafka Hotel Riva

Вівторок, 10 година ранку

До 12-ї години цей лист, мабуть, не прийде, напевно навіть не прийде, зараз уже 10.

Тоді все відкладається на завтра; можливо, це і добре, бо ж хоч я і в Відні, сиджу в кафе біля Південного вокзалу (що тут за какао, що за печиво, і цим ти живеш?), але я ще як би не зовсім тут, дві ночі поспіль не спав, утім, невідомо, чи засну і третьої, в цьому готелі «Ріва» біля Південного вокзалу, поруч з гаражем. Загалом, нічого кращого не можу придумати, крім ось цього: чекаю на тебе в середу перед готелем, починаючи з десятої ранку. Прошу тебе, Мілено, не лякай мене – не з’являйся несподівано збоку або ззаду, і я теж не буду.

Сьогодні, можливо, займуся оглядом визначних пам’яток: Лерхенфельдерштрассе, пошта, по окружному поясу від Південного вокзалу до Лерхенфельдерштрассе, крамниця вуглярки та ін., – постараюся бродити якнайнепомітніше.

Твій

[Прага, 4 липня 1920 р.]

Неділя

Сьогодні, Мілено, Мілено, Мілено – нічого іншого писати сьогодні не можу! Одначе. Отже, сьогодні, Мілено, пишу лише в поспіху, втомі і неприявності (останнє, втім, напевно збережеться і завтра). Та й як не бути втомленим? Хворому пообіцяли відпустку на цілих три місяці, а дали чотири дні, причому від вівторка до неділі лише уривками, та до того ж відрізали від кожного дня вечір і ранок. Хіба правда не за мною, що я не зовсім видужав? Хіба не за мною правда? Мілено! (Це тобі на вухо, на ліве, а ти лежиш на бідному ліжку, спиш глибоким сном доброго походження і повільно, ще нічого не усвідомлюючи, повертаєшся з правого боку на лівий – до моїх губ.)

Як я доїхав? Спочатку все було дуже просто, на пероні не виявилося газет. Зайвий привід вибігти на площу, але тебе там уже не було – усе гаразд. Я зайшов у купе, потяг рушив, я розкрив газету, почав читати – усе було ще гаразд; за кілька хвилин я відклав газету – і раптом зрозумів, що тебе вже немає зі мною, вірніше, ти була зі мною, я це відчував усім своїм єством, але тепер це твоє буття зі мною було зовсім іншим, ніж у минулі чотири дні, і я мав ще до цього звикнути. Почав знову читати, але щоденник Бара,^[44] що починався описом курорту Кройц у Ґрайні на Дунаї. Тоді я відклав газету, але, коли виглянув у вікно, повз якраз проїжджав потяг, і на вагоні був напис: «Ґрайн». Я відвів погляд і почав роздивлятися по купе. Пан навпроти читав «Národní Listy» від минулої неділі, там я побачив фейлетон Ружени Єсенської,^[45] попросив почитати; починаю читати – без ладу, знову кидаю – і ось сиджу, а просто переді мною твоє обличчя, яким воно було при прощанні на пероні. Те було явище природи, якого я ще зроду не бачив: сонячне світло, що тьмариться не через хмари, а зсередини.

Ну що мені ще сказати? Горло відмовляє, руки не слухаються.

Твій

Завтра продовжу опис цієї дивної мандрівки.

(Прага, 4 липня 1920 р.)

Неділя, трохи перегодом

Послугач передасть тобі вкладений лист (будь ласка, порви його і лист Макса теж), на нього треба було відповісти негайно, я написав, що буду в неї о 9-й ранку. Що я повинен сказати, абсолютно ясно, як я це скажу – не знаю. Боже правий, уявляю собі: я одружений, повертаюся додому і натрапляю не на послугача, а на ліжко, щоб у нього заритися, наглухо сховатися від усіх – без будь-якого підземного ходу до Відня! Я це говорю собі, щоб усвідомити самому, яка легка і тяжка місія, що мені належить.

Твій

Я посилаю тобі її лист, ніби сподіваючись добитися, щоб ти була геть поруч зі мною, коли я снуватимуся вперед і назад перед її будинком.

(Прага, 4–5 липня 1920 р.)

Неділя 11.30

3) нумерую принаймні ці листи, щоб жоден не пройшов повз тебе, так само як я не повинен пройти повз тебе в маленькому парку.

Результату жодного, хоча адже все ясно, і так само ясно мною було все сказано. Подробиці не переказуватиму – хіба тільки те, що вона не сказала ні про тебе, ні про мене жодного хоч скільки поганого слова. Через суцільну ясність я навіть не відчув жодного співчуття. Я міг лише сказати – і це цілковита істина, – що в наших з нею стосунках нічого не змінилось і навряд чи коли-небудь зміниться, ось тільки – ні, не можу більше, це огидно, це ремесло ката, не моє ремесло. Лише одне, Мілено: якщо вона важко захворіє (вона мов з хреста знята, відчай її незмірний, завтра після обіду я до неї знову піду) – отож, якщо вона захворіє або ще щось із нею трапиться, я вже не матиму право над цим, я ж можу тільки знову і знову говорити правду, а ця правда не просто правда, а щось більше, я весь розчинився у тобі, коли йду з нею поруч, – якщо, отже, щось трапиться, то приїзди, Мілено!

Ф.

Я написав дурницю, не можеш ти приїхати – з тієї ж таки причини.

Завтра пошлю тобі на хатню адресу свого листа до батька, будь ласка, збережи його – раптом я його одного разу все-таки віддам йому. Постарайся, щоб він нікому не упав у вічі. А коли сама читатимеш його, постарайся зрозуміти всі адвокатські зачіпки – це ж адвокатський лист. І не забувай при цьому про твоє таке вагоме «і все-таки!».

Понеділок, вранці

Посилаю тобі сьогодні «Бідного Шпільмана»,^[46] не тому, що він неабияк важить для мене, так він важив одного разу, багато років тому. Я посилаю його тому, що його автор такий віденський і такий немузичний, просто хоч плач, – і ще тому, що він дивився на нас згори в Народному саду (на нас! Ти йшла поруч зі мною, Мілено, подумай, ти йшла поруч зі мною!), і тому, що він такий бюрократичний, і тому, що він кохав діловиту дівчину.