Листи до Мілени. Лист батькові

(Меран, 29 травня 1920 р.)

Дорога пані Мілено,

день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрібницями, і він уже добіг кінця. Залишається хіба що трохи часу, щоб написати справжній Мілені, позаяк ще справжніший цілий день вона пробула тут, у кімнаті, на балконі, в хмарах.

Звідки йде свіжість, настрій, безтурботність Вашого останнього листа? Щось змінилося? Або я помиляюсь і цьому сприяють буденні речі? Або Ви так добре владаєте собою, а заразом і всім цим? У чому ж тут річ?

Починається Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви має слушність, дорікаючи: «či ne tak docela pravdu»,^[12] так само як Ви, по суті, мали рацію щодо «dobre mineno».^[13] Адже це само собою зрозуміло. Коли б я був стривожений так сильно і безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалці і жодні перешкоди не завадили б мені вже за день з’явитися у Вашій кімнаті. Це єдина перевірка на правдивість, все інше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляції до основоположного відчуття, але воно мовчить і сидить склавши руки.

Як же виходить, що всі ці смішні люди, ті, кого Ви описуєте (з любов’ю і тому чудово), потім той, хто ставить питання, і багато інших, Вам іще не набридли? Ви ж повинні скласти вирок, адже врешті-решт вирок складає саме жінка. (Легенда про Паріса дещо напускає туману, а й Паріс судить лише про те, вирок якої із богинь найвагоміший.) Річ-то, загалом, не в сміховинних дрібницях, можливо, сміховинне в них миттєве, а ставши частиною цілого, вони потім стануть серйозні і хороші, – чи не ця надія утримує Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому відомі таємні думки судії, але мені здається, що Ви прощаєте сміховинні дрібниці як такі, розумієте їх, любите і Вашою любов’ю ушляхетнюєте. А тим часом ці сміховинні дрібниці суть не що інше, як зиґзаґи собачої біганини, тоді як господар прямує навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашій любові, напевно, все одно є сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати і не вважати це дивним), і, тільки щоб підтвердити таку можливість, мені пригадуються слова одного з колег по роботі. Кілька років тому я часто плавав в човнику «душогубці» (maňas^[14]) по Влтаві, піднімався на веслах угору річкою, а потім, розтягнувшись на весь зріст на дні, плив із примхи хвиль під мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смішне. Так ось, той товариш по службі, який одного разу побачив мене з моста, так підсумував своє враження, перше досить підкресливши комізм ситуації: картина – як перед початком Страшного суду, коли вікна вже повідкривані, але мертві ще не повоскресали.

Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував і яка так і не відбулася) і майже три дні через (зовсім не неприємну) втому майже нічого не міг робити, навіть писати, тільки читав, лист, статті, і не по одному разу, вважаючи, що така проза існує, зрозуміло, не заради себе самої, а править за своєрідний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким ідеш дедалі щасливіший, поки в мить прозріння не усвідомлюєш, що нітрохи не просуваєшся вперед, просто й далі блукаєш у власному лабіринті, тільки у ще більшому, ніж зазвичай, хвилюванні і сум’ятті. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересічна авторка. Після цього я маю до Ваших писань майже стільки ж довіри, як і до Вас самої. Чеською мовою (за мізерних моїх знань) мені відомий лише один зразок словесної музики – музика Божени Нємцової,^[15] і ось нова музика, але ріднить її з першою рішучість, пристрасть, витонченість і перш за все прозорливість розуму. Це зродили останні роки? Раніше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смішного упереджений, і Ви маєте рацію, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речі, нерівних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцінність мого судження Ви, однак, можете помітити відразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою і порізану статтю про моду. Я б із великим задоволенням залишив ці витинки в себе, щоб принаймні показати їх своїй сестрі, але, що вони потрібні Вам негайно, то докладаю їх до листа, до того ж по краях я бачу підрахунки. Вашого чоловіка я все ж оцінював інакше. У колі завсідників кав’ярні він здавався мені найпоступливішим, найтямковитішим, найспокійнішим, чи не перебільшено по-батьківському турботливим, утім, і закритим, але не до такої міри, щоб це усунуло вищеозначені риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав ні нагоди, ні здатності, але друзі, надто ж Макс Брод, були про нього високої думки, і, думаючи про нього, я постійно про це пам’ятав. Свого часу мені особливо подобалося його дивацтво: у будь-якій кав’ярні йому по кілька разів за вечір телефонували. Схоже, хтось, замість спати, сидів біля апарата, дрімав, поклавши голову на спинку фотеля, і час від часу в паніці прокидався, щоб зателефонувати. Мені так зрозумілий цей стан, що, напевно, я тільки тому про це і пишу. Поза цим я визнаю рацію Сташі;^[16] у всьому, мені недосяжному, я визнаю рацію, тільки коли ніхто не стежить, я крадькома визнаю більшу рацію Сташі.

Ваш Франц К.

Як ви думаєте? Чи вдасться мені ще до неділі отримати лист? Можливість є ж. Але ця пристрасть до листів просто безглузда. Хіба мало одного листа, однієї звісточки? Звичайно досить, і все ж відкидаєшся на спинку гойдалки, і п’єш ці листи, і знаєш тільки, що так би і пив їх безпересталь. Поясніть це, Мілено, вчителько!

(Меран, 30 травня 1920 р.)

Як ідуть справи з Вашим знанням людей, Мілено?

Іноді я вже починаю в ньому сумніватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить і любов (і, може, тільки любов), але любов не зовсім розуміють; якщо, однак, забути про все, що собою являє Верфель як чоловік, і закидати йому огрядність (до речі, і цей докір я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнішає і милішає, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хіба не відомо Вам, що тільки товстуни і заслуговують на довіру? Тільки в цих грубезних посудинах усе доварюється до готовості, тільки ці капіталісти повітряного простору убезпечені від турбот і божевілля, наскільки це взагалі можливо для людини, вони можуть спокійно займатися своїм ділом, і лише від них одних, як хтось одного разу сказав, є пуття на землі як від її справжніх громадян, бо на півночі вони зігрівають, а на півдні дають тінь. (Можна, звичайно, сказати і навпаки, але тоді це буде неправда.) (слів із 40 написано нечітко)

Тепер про єврейство. Ви питаєте мене, чи не єврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дізнатися, чи не з тих я, бува, заляканих євреїв; але ж Ви пражанка і тому з цього погляду не можете бути такою ж наївною, як, скажімо, Матильда, дружина Гайне. До речі, чи знаєте Ви цю історію? Взагалі-то у мене знайшлося б що важливіше Вам розповісти, та ще я напевно собі ж якось і нашкоджу – не самою історією, а тим, що її розповідаю; але ж Вам цікаво буде почути від мене для різноманітності що-небудь веселе. Майснер,^[17] німецький поет з Богемії, не єврей, розповідає цю історію у своїх спогадах. Матильда завжди дратувала його своїми вихватками проти німців: і єхидні вони, і зарозумілі, і самовпевнені, і дріб’язкові, і нав’язливі – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав і сказав: «Але ж ви зовсім не знаєте німців! Гайнріх спілкується тільки з німецькими журналістами, а вони тут у Парижі всі євреї». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираєте через край. Один-другий серед них, можливо, і знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Ні, – мовить Майснер, – він тут єдиний не єврей». – «Це ж як? – дивується Матильда. – Ось Ейтелес – він що, єврей?» (А це був могутній білявий здоровань.) – «Ще й який!» – відказує Майснер. «А Бамберґер?» – «Він теж». – «А Амштайн?» – «І він». Так вони перебрали всіх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась і сказала: «Ви просто мене морочите. Скажіть іще насамкінець, що Кон теж єврейське прізвище, але ж Кон – зять Гайнріха, а Гайнріх – лютеранин». На це вже Майснеру було нічого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боїтесь євреїв. Щодо нинішнього і попереднього покоління євреїв у наших містах це майже геройство, і – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створіння говорить своїм батькам: «Пустіть мене!» – і йде до єврея, це куди вагоміша подія, ніж вихід Орлеанської діви зі свого села.

У такому разі Ви, звичайно, має право картати євреїв за надмірну заляканість, хоча такий закид свідчить більше про теоретичне, ніж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як і раніше опису, анітрохи не зачіпає Вашого чоловіка; по-друге, він, судячи з мого досвіду, такий, що не зачіпає і більшість євреїв; по-третє, він зачіпає лише окремі екземпляри, але вже їх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижніше тут – що докір несправедливий щодо більшості. Здавалося б, загальне почуття невпевненості у євреїв (тут і невпевненість внутрішня, і невпевненість в оточенні, серед громадян) має робити більш ніж зрозумілою їхню звичку вважати своїм лише те, що схоплено руками або зубами; тільки міцна хватка дає їм право на життя, адже варто було б їм одного разу щось проґавити, і воно до них вже ніколи не повернеться, а тихо-мирно попливе від них. З найнесподіваніших боків євреям загрожує небезпека – чи, щоб бути точніше, залишимо небезпеки і скажемо: «їм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосується Вас, і лежить він на поверхні. Щоправда, я, здається, обіцяв свого часу мовчати (тоді я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорів сумління розповім Вам про це, бо нічого нового Ви не дізнаєтеся, зате оціните любов своїх рідних, а імен та деталей я не наводитиму, я їх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася заміж за чеха, християнина, він одного разу обмовився одній Вашій родичці про свій намір одружитися на єврейці, а та сказала: «Зв’язуватися з євреями? Хай Бог милує! Ось послухайте: наша Мілена…» і т. ін.

Куди я мав намір Вас з усім цим вивести? Я трішки заблукав, але це нічого, бо, сподіваюся, Ви йшли зі мною і ми заблукали разом. До речі, що найпрекрасніше в Вашому перекладі – це його вірність (лайте мене за цю «вірність» скільки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдається Вам найкраще, я хотів би бути Вашим учнем і весь час робити помилки, тільки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуєшся звести очі, а Ви нахиляєтеся над зошитом, і весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вірний», і у мене таке відчуття, що я вів Вас за руку похмурими, низькими, страшними, відразливими підземними ходами і переходами своєї історії, майже нескінченними (тому і речення нескінченні, хіба Ви це не зрозуміли?), майже нескінченно (Ви сказали, тільки два місяці?), а потім по виході, при світлі дня, як я сподіваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без сліду.

Це мені знак закінчити на сьогодні, відпустити на сьогодні благословенну руку. Завтра я напишу знову і поясню, чому я – скільки я можу за себе ручитися – не приїду до Відня, і я не заспокоюся, доки Ви не скажете: він має рацію.

Ваш Ф.

Будь ласка, пишіть адресу розбірніше; коли лист Ваш уже в конверті, він уже майже моя власність, і Вам треба поступувати з чужою власністю дбайливіше, з більшою відповідальністю. Tak.^[18]

До речі, у мене теж таке враження, абсолютно несвідоме, що один із моїх листів загубився. Острах перед євреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дійдуть!

Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вірніше, дурість полягає в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що мені це шкодить. А на додачу ще й Мілена міркує про острах, штовхає мене в груди або запитує про те, що в чеській і за жестом, і за звучанням абсолютно однакове: jste žid?.^[19] Хіба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахується, […одне слово нечітке…] збираючи мускульну силу? А потім у «žid» завдає радісного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерідко чеська мова опосередковано впливає на німецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити своє перебування тут від письма, і негайно ж самі відповіли: «nechápu».^[20] [Дивне слово в чеській, а понад те у Вашій мові, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричі на цьому слові щелепи клацають, точніше сказати: перший склад намагається схопити горіх, другий склад відкриває рот ширше, тепер горіх цілком туди входить, і, нарешті, третій розколює шкаралупу, чуєте зуби? Особливо це рішуче стуляння губ у кінці заказує іншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навіть непогано, наприклад, коли інший такий балакучий, як я зараз. На що базіка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на ковороті гуляє тільки тоді, коли трішки радієш».]

До речі, листа від Вас нині не було. А що я, власне, хотів насамкінець сказати, досі так і не сказав. Іншим разом. Мені дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь від Вас, адже останні слова, які я почув від Вас, перш ніж зачинилися двері – усі зачинювані двері огидні, – були жахливі.

Ваш Ф.

Цілком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги.^[21]

Прибуття, Поява, Сердите зникнення.

(Меран, 31 травня 1920 р.)

Понеділок

Отже, обіцяне вчора пояснення.

Я не хочу (Мілено, допоможіть мені! Постарайтеся зрозуміти більше, ніж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заїкаюся), не хочу приїздити до Відня, бо мій слабкий дух не витримав би такої напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслідок того, що духовна хвороба вийшла з берегів. Я хворий так ось уже років чотири-п’ять, з часу моїх двох заручин. (Усе ніяк не міг пояснити собі безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тільки потім зрозумів: я постійно забуваю, що Ви ще такі молоді, Вам, напевно, і двадцяти п’яти ще немає, а може, лише двадцять три.

Мені тридцять сім, майже тридцять вісім, я майже на ціле юне покоління старший за Вас, майже сивий від старечих ночей і мігрені.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу історію з її воістину густими нетрями подробиць, яких я і зараз боюся як дитина, тільки без дитячого дару забуття. Загальним для всіх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дівчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тільки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навіть найдобріше, завдало б їй жахливої образи, і я її розумію) – а саме лише тому, що я всупереч усім її старанням (а вона, варто було мені побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не міг бути весь час веселим, спокійним, рішучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову і знову, і з власної волі, обіцяв їй це, хоча я часом відчайдушно бував закоханий у неї, хоча нічого не було для мене бажанішим, ніж шлюб як такий. Майже п’ять років я безперервно її (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – суміш пруссацтва і єврейства, суміш сильна, переможна. Я не був такий міцний; правда, їй доводилося тільки страждати, а я одночасно і завдавав удари, і страждав.

– Усе, більше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу і збирався навести інші причини, з яких не можу приїхати, – прийшла телеграма: «Відносно зустрічі Карлсбаді прошу письмового повідомлення». Зізнаюся, коли я її розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоїть найсамовідданіше, найтихіше, найскромніше створіння і хоча все, власне, бере початок у моїх власних намірах. Зараз мені цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понеділок я звідси їду; часом я дивлюся на телеграму і не здолаю до пуття її прочитати, в ній немов присутній тайнопис, який стирає верхні письмена і каже: їдь через Відень! – очевидний наказ, але без остраху наказів. Я цього не зроблю, навіть на найпозверховіший погляд безглуздо – їхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвічі довшою через Лінц, та ще й роблячи гак через Відень. Роблю пробу: горобець на балконі чекає, що я кину йому хліб зі столу на балкон, натомість я кидаю хліб біля себе, в середині кімнати, на підлогу. Він лишається зовні і бачить у напівтемряві свою улюблену їжу, яка неймовірно його притягує, він стріпується, він уже скоріше тут, ніж там, але тут темрява, а з хлібом я, таємна сила. А проте він перескакує через поріг, робить іще стрибок інший, на більше не наважується, раптово лякається і летить геть. Але які сили ховаються в цій непоказній пташці – трохи згодом горобець знову тут, вивчає обстановку, я підсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, і – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так діє таємна міць) непримітним рухом – він доскочив би собі хліба.

Що ж, у кінці червня моя відпустка добігає кінця, і для переходу – до того ж тут уже стає занадто спекотно, що, втім, саме по собі мені б і не завадило, – я хочу пожити ще де-інде за містом. Вона теж збиралася приїхати, і ми там зустрінемося, я залишуся там на кілька днів і, можливо, проведу ще кілька днів із батьками в Константинсбаді,^[22] а потім поїду в Прагу; розважаючи над цими поїздками і порівнюючи їх зі станом моєї голови, я відчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби він, накидаючи плани російської кампанії, заздалегідь точно знав її результат.

Під той час, коли від Вас прийшов перший лист, по-моєму, це було незадовго до запланованого весілля (плани якого, наприклад, були цілком і повністю справою моїх рук), я зрадів і показав його їй. Згодом – ні, досить, ні слова більше, і цей лист я не рватиму, звички в нас подібні, тільки у мене під рукою немає печі, і я, майже жахаючись, думаю, що цілком міг послати на зворотному боці такого розпочатого листа записку тій дівчині.

Але це несуттєво, я і без телеграми не зміг би приїхати до Відня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поїздки. Я напевно не приїду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собі на жах, опинюся в Відні, мені знадобляться не сніданок і не вечеря, а скоріше ноші, щоб ненадовго на них прилягти.

Бувайте здорові, тутешній тиждень не буде легким.

Ваш Ф.

Якби Ви бодай раз черкнули мені слівце в Карлсбад, до зажадання… Ні, спершу краще в Прагу.

Що це за неймовірні школи, де Ви викладаєте, дві сотні учнів, п’ять десятків учнів. Хотілося б мені посидіти біля вікна в останньому ряду, цілий урок, тоді я відмовлюся від жодного побачення з Вами (яке, до речі, і без того не відбудеться), відмовлюся від усіх поїздок – досить, цей білий папір, якому кінця-краю немає, пече очі, тим-то і пишеш.

* * *

Це було після обіду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тієї миті було єдино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приїхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вірно, з іншого ж – не вельми послідовно, адже саме через ці розлади я раніше і збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але інакше я не можу, бо ж у Карлсбаді я б не зміг ні говорити, ні мовчати, точніше: я б говорив, навіть мовчки, адже я нині – одне-єдине слово. Поїду я тепер абсолютно не через Відень, а в понеділок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марієнбад, у всякому разі один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж від Вас отримаю тільки в Празі, тільки за три тижні.

(Меран, 1 червня 1920 р.)

Вівторок

Вважаю: написано в суботу і, незважаючи на неділю, отримано вже у вівторок опівдні, вихоплено у вівторок з рук листоноші, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понеділок поїду і втрачу його.

Як мило з Вашого боку, що Ви турбуєтеся, Вам бракує листів, так, минулого тижня я кілька днів не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаєте три листи, порівняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумієте, що всі Ваші побоювання цілком виправдані, себто що я вельми сердитий на Вас узагалі і що особливо у Ваших листах багато мені зовсім не сподобалося, що фейлетони мене дратували і ін. Ні, Мілено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтіть перед протилежністю!

Як чудово, що я отримав Ваш лист і мушу відповідати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут між рядків, під світлом Ваших очей, у диханні Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишається прекрасним і щасливим, хоча голова болить від утоми, а в понеділок треба буде їхати звідси через Мюнхен.

Ваш Ф.

Через мене Ви бігом, щодуху тікали додому? Так, але хіба Ви не хворі і хіба я більше про Вас не тривожуся? Справді, я більше не турбуюся – ні, я знову перебільшую, як тоді, але тривожуся я так, ніби Ви перебуваєте тут під моїм наглядом, немов я п’ю молоко і одночасно співаю їм Вас, дихаю повітрям, яке ллється до мене із саду, і одночасно зміцнюю ним Вас, ні, цього обмаль, я куди більше зміцнюю ним Вас, аніж себе.

Ймовірно, з кількох причин поїду я не в понеділок, а трохи пізніше. Але в такому разі прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен-Мюнхен-Прага. Якщо Ви хочете писнути мені ще кілька слів, то цілком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють мені в Прагу.

Залишайтеся добрі до мене!

Ф.

Усе ж таки людина – зразок дурості. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордоні з Тибетом, і раптом на серці стає важко, таким невтішно сиротливим видається мені там це село, таке далеке від Відня. Причому дурістю я називаю те, що Тибет далеко від Відня. Хіба ж далеко?