П’ятеро на острові скарбів

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Enid Blyton

FIVE ON A TREASURE ISLAND

First published in Great Britain in 1942 by Hodder & Stoughton Limited

This edition first published in Ukraine in 2020 by Folio Publishers Ltd

Переклад з англійської Леся Герасимчука

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

Text copyright © Hodder & Stoughton Limited, from 1997 edition

Cover illustration by Laura Ellen Anderson copyright © Hodder & Stoughton Limited

© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Розділ 1
Великий сюрприз

– Мамо, щось уже відомо про наші канікули? – запитав Джуліан за сніданком. – Поїдемо, як завжди, до Пелзета?

– Боюся, що ні, – відповіла мати. – Цього року там уже місць нема.

Троє дітей за столом розчаровано подивилися одне на одного. Їм так подобався будинок у Пелзеті. Там такий гарний пляж і купатися приємно!

– Не журіться, – сказав батько. – Гадаю, ми підшукаємо для вас місце не гірше за це. У кожному разі ми з мамою цього разу поїхати з вами не зможемо. Мама ще не казала вам про це?

– Ні, – відповіла Енн. – Мамо, це правда? Ти не зможеш провести з нами канікули? Адже ти завжди їздила з нами.

– Цього року тато хоче, щоб я поїхала з ним до Шотландії, – сказала мати. – Ми поїдемо самі. Ви вже досить дорослі й самостійні, і ми думали, що вам цікавіше буде провести канікули без нас. А що в Пелзеті місць немає, я досі не уявляю, куди вас відправити.

– А як щодо Квентіна? – запитав батько. Квентін був його братом, а для дітей – дядьком. Вони бачили його лише одного разу і трохи побоювалися. Цей високий і завжди похмурий чоловік був постійно зайнятий якимись науковими дослідженнями. Він жив біля моря – і більше нічого діти про нього не знали.

– Щодо Квентіна? – мати випнула губи. – Чому це ти раптом згадав про нього? Навряд чи він захоче, щоб діти вертілися під ногами в їхньому будиночку.

– Днями я бачився з дружиною Квентіна у справі. У них, схоже, якась скрута. Фенні казала, що була б не проти на якийсь час взяти за комірне одного-двох пожильців. Їхній будинок – на березі моря. Дітям сподобається. Фенні – дуже мила, вона їх догляне.

– І в неї, до речі, є своя дитина, – сказала мати. – Зараз… як її звуть? Якось дуже дивно… авжеж, Джорджина. Скільки їй років? Здається, близько одинадцяти.

– Мого віку, – зауважив Дік. – За одним разом познайомимося з кузиною! Їй, напевно, невесело самій. Я можу бавитися з Джуліаном і Енн, а у Джорджини немає нікого. Вона, либонь, зрадіє нашому приїзду.

– Ваша тітка Фенні казала, що й Джорджині з друзями було б веселіше. Гадаю, цей варіант вирішив би наші труднощі, – мовив батько. – Потелефонуймо Фенні та домовимося про все. Я упевнений, що її це влаштує, а Джорджина матиме з ким провести канікули. Натомість ми зможемо не турбуватися за нашу трійцю.

Діти розворушилися. Цікаво буде поїхати на нове місце й познайомитися з кузиною!

– А там є кручі, скелі, пісок? – поцікавилася Енн. – Там гарна місцина?

– Я не дуже добре ті терени пам’ятаю, – відповів батько. – Але упевнений, що там дуже цікаво. Вам сподобається. Місцина називається «Бухта Кирін». Ваша тітка Фенні усе життя прожила там і нізащо не хоче куди-небудь переїжджати.

– Тату, швидше телефонуй тітці Фенні й домовляйся! – вигукнув Дік. – Мені здається, це те, що треба. Мені вже ввижаються пригоди!

– Ти завжди так кажеш, куди б ми не поїхали, – розреготався батько. – Гаразд, зараз потелефоную і все з’ясую.

Усі поснідали, встали з-за столу й почали чекати, доки батько подзвонить. Він вийшов у передпокій, і діти почули, як тато замовляє розмову.

– Сподіваюся, все буде гаразд, – сказав Джуліан. – Цікаво, яка вона, Джорджина. Еге ж, дивне ім’я? Радше пасує хлопцеві, а не дівчині. Отже, їй одинадцять, вона на рік молодша за мене, твого віку, Діку, і на рік старша за Енн. Саме те, що треба. Нам учотирьох сумно не буде.

Хвилин за десять батько повернувся, й діти відразу ж зрозуміли, що він про все домовився. Батько радо позирнув на них.

– Про все домовлено, – оголосив він. – Тітка Фенні дуже зраділа. Сказала, що Джорджині буде корисно поспілкуватися з новими друзями, бо їй дуже самотньо. Тітка залюбки перейматиметься вами. Тільки вам треба поменше турбувати дядька Квентіна. Він багато працює, але вельми не полюбляє, коли йому заважають.

– Ми будемо поводитися тихо, як мишки, – пообіцяв Дік. – Слово честі. Все пречудово… коли ми рушаємо, тату?

– Наступного тижня, якщо мати впорається, – відповів батько.

Мама ствердно кивнула.

– Гаразд, – сказала вона. – Там нема чого особливо збирати: купальники, светри, джинси. Одяганка у всіх однакова.

– Чудово буде знову влізти в джинси! – вигукнула Енн пританцьовуючи. – Я втомилася від шкільної форми, хочу ходити в шортах або в купальнику, купатися й дертися разом із хлопцями по скелях.

– Ну, от незабаром це й робитимеш, – засміялася мати. – Не забудьте приготувати ігри та книжки, які візьмете з собою. Але ж небагато, бо там тіснувато.

– Торік Енн хотіла узяти з собою усіх своїх п’ятнадцятьох ляльок, – згадав Дік. – Пам’ятаєш, Енн? Дивачка та й годі!

– Не дивачка, – заперечила Енн зашарівшись. – Я люблю своїх ляльок і просто не могла вибрати, яких узяти, й вирішила узяти усіх. Ніякого дивацтва в цьому немає.

– А пам’ятаєте, позаминулого року Енн хотіла взяти з собою конячку-гойдалку? – сказав, гигикаючи, Дік. Тут втрутилася мати:

– Знаєте, а я пригадую, як маленький хлопчик на ім’я Дік, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кішок і стару мавпочку.

Цього разу зашарівся Дік. Він одразу змінив тему.

– Тату, а як ми поїдемо? Потягом чи автівкою? – запитав він.

– Автівкою, – відповів батько. – Покладемо все у багажник. Як щодо вівторка?

– Мене це влаштовує, – сказала мати. – Ми зможемо відвезти дітей, повернутися, а в п’ятницю рушити до Шотландії. Домовились – їдемо у вівторок.

Отже, від’їзд у вівторок. Діти нетерпляче рахували дні, а Енн щовечора закреслювала в календарі минулий день. Тиждень до вівторка тягнувся надто довго. Проте нарешті він настав. Дік і Джуліан, які жили в одній кімнаті, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вікно.

– Гарний день, ура! – закричав Джуліан, зіскакуючи з ліжка. – Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канікул світило сонце. Давай розбудимо Енн.

Енн спала в сусідній кімнаті. Джуліан вбіг туди і потрусив Енн за плечі.

– Прокидайся! Вже вівторок і сяє сонце.

Енн схопилася і радісно уп’ялася очима в Джуліана.

– Нарешті! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цікаво від’їжджати кудись на канікули!

Вони рушили невдовзі після сніданку. Автівка була велика, тож усі вельми зручно вмостилися. Мати сиділа попереду разом з батьком, а діти – позаду, поставивши ноги на дві валізи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нічого не забули.

Заюрмленими вулицями Лондона вони їхали дуже повільно, а коли вибралися з передмістя, автівка наддала газу. Незабаром вони вже летіли заміською трасою. Діти співали пісень, як і завжди, коли були щасливі.

– А їсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголодніла.

– Скоро, – відповіла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Підобідок буде не раніше о пів на першу, Енн.

– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до підобідку.

Тож мати дала їм шоколад, і діти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, ліси і поля, повз які мчала автівка.

Пікнік був чудовий. Вони зупинились на пагорбі й влаштувалися на похилій ділянці з краєвидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великої бурої корови, яка підійшла й вирячилася на неї, але пішла геть, коли батько прогнав її. Діти понаїдалися по зав’язки, і мати сказала, що на підвечірок о пів на п’яту доведеться не влаштовуватись на природі, а йти до чайної, бо вони поїли усі бутерброди, приготовані й на підобідок, і на підвечірок.

– О котрій ми приїдемо до тітки Фенні? – запитав Джуліан, дожовуючи останній сендвіч і шкодуючи, що нема ще одного.

– Якщо пощастить, то десь о шостій, – відповів батько. – А тепер хто хоче трохи розім’ятися? Бо нам доведеться ще довго їхати.

Здавалося, що буркотлива автівка проковтує милю за милею. Настав час на підвечірок, і діти знов розхвилювалися.

– Десь поблизу море, – сказав Дік. – Я відчуваю його запах.

Він мав рацію. Автівка вихопилася на пагорб, і вони побачили осяяне синє море, спокійне і гладке у вечірньому сонці. Діти радісно зарепетували:

– Он воно!

– Еге ж, чудово!

– Я хочу негайно викупатися!

– До бухти Кирін лишилося їхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наїздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а біля входу до неї – утішний острівець.

Поки вони їхали узбережжям, діти видивлялися її. І ось Джуліан закричав:

– Оно: бухта Кирін! Поглянь, Діку, яка гарна і синя!

– А онде скелястий острівець на сторожі входу до бухти! – вигукнув Дік. – Я хотів би там побувати!

– Звичайно, побуваєш, – сказала мати. – А тепер пошукаємо, де будинок тітки Фенні. Він називається Кирін-котедж.

Невдовзі вони під’їхали до нього. Будинок стояв на невисокій кручі понад бухтою, справжній старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зі старого білого каменя. Фасад прикрашали троянди, і в садку біля дому буяло рясноцвіття.

– Ось і Кирін-котедж, – оголосив батько й зупинив автівку біля входу. – Вважається, що йому років триста. А де ж Квентін? Ось і Фенні.

Розділ 2
Дивна кузина

Тітка Фенні чекала на гостей. Вона вибігла зі старих дерев’яних дверей, щойно побачила автівку на під’їзді. Дітям вона одразу сподобалася.

– Ласкаво просимо до Киріна! – вигукнула вона. – Вітаємо вас! І які великі діти!

Усі почоломкалися і ввійшли у дім. Він їм теж сподобався. Відчувалося, що дім старий і навіть трохи таємничий, меблі теж були старими і дуже гарними.

– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.

– Ото ще збиточниця! Я ж казала їй чекати вас у садку, – сказала тітка. – А вона десь пішла. Мушу вас попередити, діти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, і, можливо, ваша присутність спочатку її не обрадує. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на свої місяця. Я ще й через неї була дуже рада, що ви змогли приїхати. Джорджі треба гратися з іншими дітьми.

– Ви звете її Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що її ім’я Джорджина.

– Авжеж, – відповіла тітка, – але їй не подобається бути дівчинкою, і нам доводиться звати її Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не відгукується на ім’я Джорджина.

Дітям ім’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пішла. Натомість несподівано з’явився дядько Квентін. Він був на вигляд незвичайним чоловіком: дуже високий, дуже похмурий, із суворими зморшками на широкому чолі.

– Привіт, Квентіне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподіваюся, наша трійця не завадить твоїй роботі.

– Квентін працює над дуже важкою книжкою, – пояснила тітка Фенні. – Але я виділила йому окрему кімнату на іншому боці будинку. Тому, думаю, його ніхто не турбуватиме.

Дядько поглянув на дітей і кивнув їм. Невдоволення залишалося на його обличчі; дітям було трохи лячно, і вони зраділи, дізнавшись, що він працюватиме в іншому крилі будинку.

– А де Джорджа? – запитав він грудним голосом.

– Знову кудись пішла, – відповіла тітка Фенні з прикрістю. – Я веліла їй залишатися тут і зустріти своїх двоюрідних братів і сестру.

– Її слід відшмагати, – сказав дядько Квентін. Діти не второпали – жартує він чи ні. – Ну, діти, сподіваюся, вам тут сподобається і, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.

У Кирін-котеджі не знайшлося кімнати для ночівлі матері й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поїхали до готелю в найближчому містечку. Наступного дня, одразу після сніданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дітьми увечері.

Джорджина доти не з’явилася.

– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажіть, що ми її любимо й сподіваємося, що їй урешті-решт сподобається гратися з Діком, Джуліаном та Енн.

Із цим мати й батько поїхали. Дивлячись, як їхня велика машина повертає за ріг, діти відчули себе трохи самотніми, але тітка Фенні повела їх нагору, щоб показати їхні кімнати, й незабаром вони повеселішали.

Хлопцям відвели одну кімнату на двох: з похилою стелею на горішньому поверсі й з чудовим видом на бухту. Вона їм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кімнатчині з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бічне вікно виходило на море, що дуже втішило Енн. Кімната була приємна, у вікно зазирали троянди.

– Шкода, що досі немає Джорджини, – сказала Енн тітці. – Хочу на неї подивитись.

– Вона – утішна маленька дівчинка, – відповіла тітка. – Іноді вона буває грубою і непривітною, але серце у неї добре, віддане і щире. Вона подружиться з вами, і це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебірлива у виборі друзів.

Енн раптом позіхнула. Хлопці несхвально подивилися на неї, бо знали, що буде далі. Так і сталося.

– Бідолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усім слід негайно лягти у ліжка і добре виспатися. І тоді завтра ви встанете зовсім свіжими, – сказала тітка Фенні.

– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дік, коли тітка вийшла з кімнати. – Ти чудово знаєш, що спадає на думку дорослим, щойно ми починаємо позіхати. А я ще хотів ненадовго спуститися на пляж.

– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позіхаєш, Діку, і Джуліан теж.

Хлопці справді позіхали. Їх заколихало у довгій дорозі. Потай вони хотіли б вкластися у ліжка й заплющити очі.

– Цікаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добраніч хлопцям і пішовши до своєї кімнати. – Дивна вона… не зустріла нас… не з’явилася на вечері… і досі її ще немає. Вона ж спатиме в моїй кімнаті… бозна-коли вона з’явиться.

Коли прийшла Джорджина, всі троє вже міцно спали. Вони не чули, як вона відчинила двері до кімнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло ліжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нічогісінько не чули, поки вранці сонце не розбудило їх.

Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозуміти, де вона. Лежала у ліжечку й дивилася на похилу стелю, на червоні троянди, що кивали їй голівками у відкрите вікно, і раптом все згадала. «Я в бухті Кирін, і в мене канікули!» – сказала вона собі й радісно згорнулася калачиком.

Потім вона подивилася на інше ліжко. У ньому лежала дівчинка, теж скукобившись під ковдрою. Енн побачила тільки кучеряву маківку. Потім дівчинка поворушилася, Енн сказала:

– Отакої! Ти – Джорджина?

Дівчинка в ліжку навпроти сіла й подивилася на Енн. У неї було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця. Обличчя темно-брунатне від засмаги і яскраво-блакитні очі, як незабудьки. В неї були трохи закопилені губи й похмурий батьків погляд.

– Ні, – відповіла вона. – Я не Джорджина.

– О! – здивувалася Енн. – Тоді хто ж ти?

– Я – Джорджа, – сказала дівчинка. – І відгукуюсь лише на ім’я Джорджа. Мені не подобається бути дівчинкою. І не буду. Не люблю те, що роблять дівчата. Мені подобається те, що роблять хлопці. Я краще за них видряпуюсь на скелі й швидше плаваю. Вмію керувати човном не згірше за будь-якого хлопця-рибалку на цьому березі. Зви мене Джорджею. Тоді я з тобою розмовлятиму. А інакше – не озиватимусь.

– О! – знову вигукнула Енн і подумала, що її кузина справді дуже своєрідна. – Гаразд, мені однаково, як тебе звати. Як на мене, Джорджа – гарне ім’я. Мені не дуже подобається «Джорджина». Тим більше що ти схожа на хлопця.

– Справді? – зраділа Джорджа й на якийсь час припинила супитися. – Мати дуже розсердилася на мене, коли я коротко підстриглася. У мене раніше волосся падало на шию, і це було жахливо!

Обидві дівчинки кілька хвилин розглядали одна одну.

– А ти не заперечуєш бути дівчинкою? – поцікавилася Джорджа.

– Ні, звичайно, ні, – відповіла Енн. – Знаєш, я люблю гарні сукні, своїх ляльок, хлопцям це не до душі.

– Пфе! Перейматися гарними сукнями, – пхикнула Джорджа. – Ляльками! Ти ще малятко, та й годі.

Енн образилася.

– Ти не вельми ввічлива, – сказала вона. – Якщо удаватимеш всевідачку, мої брати не водитимуть товариство з тобою. Вони – справжні хлопці, а не удавані.

– Ну, якщо вони погано до мене ставитимуться, я також не товаришуватиму з ними, – заявила Джорджа, вистрибуючи з ліжка. – Я не хотіла, щоб ви взагалі сюди приїздили й порушували моє життя. Мені й самій добре. А тепер я маю терпіти дурне дівчисько, яке полюбляє сукні і ляльок, та ще й двох прицюцькуватих кузенів!

Енн відчула, що початок знайомства вийшов не надто вдалим. Вона замовкла й почала одягатися – сірі джинси й червону майку. Джорджа теж наділа джинси і хлопчачу майку. Щойно вони вдяглися, хлопці заторохкали в двері.

– Ви готові? Джорджина там? Кузино Джорджино, виходь знайомитися!

Джорджа розчахнула двері і вийшла з високо піднесеною головою. Вона не звернула жодної уваги на двох здивованих хлопців й урочо попрямувала вниз. Усі троє мовчки перезирнулися.

– Вона не озивається на Джорджину, – пояснила Енн. – По-моєму, вона дивачка. Сказала, що не хотіла, аби ми приїздили, бо будемо їй заважати. Вона глузувала з мене й грубо поводилася.

Джуліан обійняв сестру, яка трохи засумувала.

– Не журися, – мовив він. – У тебе є ми, і ми завжди тебе захистимо. Ходімо вниз снідати.

Вони усі зголодніли. Приємно пахло яєчнею з беконом. Вони збігли сходами й привіталися з тіткою, яка подавала сніданок. На чолі столу сидів дядько й читав газету. Він кивнув дітям. Вони мовчки посідали до столу, не знаючи, чи дозволяється тут за їжею розмовляти. Удома це дозволялося, але дядько Квентін виглядав досить сердитим.

Джорджа теж була тут і мастила масло на тост. Вона непривітно глянула на трійцю.

– Зміни вираз обличчя, Джорджо, – сказала їй мати. – Сподіваюся, ви вже подружилися. Ти маєш уранці показати друзям бухту й кращі місця для купання.

– Я йду на риболовлю, – кинула Джорджа.

Її батько одразу ж підвів очі.

– Ні, не йдеш, – сказав він. – Ти нарешті маєш навчитися поводитися як слід і показати своїм братам і сестрі бухту. Ти мене чуєш?

– Чую, – відповіла Джорджа так само похмуро, як її батько.

– Ми можемо й самі пройти до бухти, якщо Джорджа йде на риболовлю, – зауважила Енн, подумавши, що було б добре обійтися без Джорджі, якщо в тої кепський настрій.

– Джорджа робитиме те, що їй скажуть, – заявив дядько Квентін. – Якщо ні, то я їй поясню!

Тож після сніданку четверо дітей приготувалися йти на пляж. Полога стежина вела вниз до бухти, і вони радо побігли нею. Навіть Джорджа перестала супитися, відчувши тепло сонця й побачивши іскристе синє море.

– Якщо хочеш, можеш іти рибалити, – запропонувала Енн, коли вони вийшли на берег. – Ми клепати про тебе не будемо. Ми не хочемо тобі заважати. У нас свій гурт, і якщо ти не хочеш бути з нами, то й не треба.

– Але ми будемо раді, якщо ти захочеш бути з нами, – великодушно запропонував Джуліан. Він вважав, що Джорджа груба й невихована, але йому все-таки подобалася ця норовлива дівчинка з коротким волоссям, яскраво-блакитними очима і закопиленою губою.

Джорджа поглянула на нього.

– Подивлюсь, – сказала вона. – Я не товаришую з людьми просто тому, що вони мені родичі абощо. Я дружу тільки з тими, хто мені подобається.

– Ми теж, – відповів Джуліан. – А що, коли і ти нам не сподобаєшся?

– Отакої! – вигукнула Джорджа, ніби таке не спадало їй на думку. – Звісно, це можливо. Я справді багатьом не подобаюсь.

Енн видивлялася на синю бухту. Біля входу в неї виднівся незвичайний скелястий острів з руїнами старого замку на вершині.

– Яке цікаве місце. А як воно називається? – спитала вона.

– Острів Кирін, – відповіла Джорджа. Її очі здалися такими ж синіми, як води бухти, коли вона обернулася до неї. – Там приємно походити. Якщо ви мені сподобаєтеся, я колись візьму вас туди. Але нічого не обіцяю. Єдиний спосіб дістатися туди – човном.

– А кому належить цей незвичайний острівець? – запитав Джуліан.

Відповідь Джорджі була вкрай несподіваною.

– Він належить мені, – сказала вона. – Принаймні належатиме мені. Це буде мій власний острів і мій власний замок.

Розділ 3
Незвичайна історія і новий друг

Трійця уп’ялася в Джорджу очима й не могла вийти з дива.

А вона втупилась у них.

– Що ти маєш на увазі? – вимовив нарешті Дік. – Острів Кирін не може належати тобі. Ти просто вихваляєшся.

– Анітрохи, – відповіла Джорджа. – Спитайте маму. Якщо ви не будете мені вірити, я більше не скажу ні слова. Але я ніколи не брешу. Брехунів я вважаю боягузами, а я не боягузка.

Джуліан згадав, як тітка Фенні говорила, що Джорджа дуже правдива, й, почухавши потилицю, він знову подивився на Джорджу. А що, як вона каже правду?

– Звичайно, ми тобі повіримо, якщо ти казатимеш правду, – мовив Джуліан. – Але знаєш, це справді звучить дуже дивно. Зазвичай діти не володіють островами, навіть такими маленькими й утішними.

– Він, далебі, не утішний, – відрубала Джорджа. – Він милий. Там живуть кролики, зовсім ручні, а з іншого боку – великі баклани й різні чайки. Там дивовижний замок, хоча і зруйнований.

– Дуже цікаво, – сказав Дік. – Але яким чином він належить тобі, Джорджино?

Джорджа глипнула на нього й не відповіла.

– Вибач, – поквапився перепросити Дік. – Я не хотів називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».

– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джуліан, узявши попідруч свою сердиту кузину.

Вона одразу відскочила від нього.

– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирішила, чи хочу потоваришувати з вами.

– Гаразд, гаразд, – сказав Джуліан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобається твоя матуся, і ми не хочемо, щоб вона вирішила, ніби ми не бажаємо з тобою дружити.

– Вам подобається моя мама? – перепитала Джорджа, і її яскраво-блакитні очі полагіднішали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповім вам, яким побитом острів Кирін став належати мені. Ходімо сядемо десь у куточку, де нас ніхто не почує.

Вони посідали у закутку піщаного пляжу. Джорджа подивилася на острівець у бухті.

– Отже, так, – почала вона. – Багато років тому родина моєї мами володіла майже усією землею тут. Потім вони збідніли, і їм довелося продати велику її частину. Але острівець вони продати не змогли, бо вважалося, що він ні для чого не придатний, тим більше що замок багато років стояв руїною.

– Не можу повірити, що ніхто не схотів придбати такий милий острівець! – сказав Дік. – Якби я мав гроші, без зволікань його купив би.

– Від володінь маминої родини лишилися тільки наш будинок Кирін-котедж, ферма неподалік та острів Кирін, – вела далі Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, він буде моїм. Та оскільки він їй і зараз не потрібний вона ніби вже віддала його мені. Він тепер мій. Це мій власний острів, і я нікому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.

Троє дітей видивлялися на неї. Вони повірили кожному слову Джорджі, бо очевидно було, що дівчинка каже правду. Подумати тільки – мати власний острів! Тож, судячи з усього, їй дуже поталанило.

– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дік. – Я справді думаю, що тобі пощастило. Острівець виглядає таким гарним. Сподіваюся, що ти подружишся з нами і незабаром відвезеш нас туди. Ти не уявляєш, як нам цього кортить!

– Що ж, може, й відвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дітей. – Подивимося. Я досі нікого туди не возила, хоча деякі місцеві хлопці й дівчатка благали мене про це. Проте вони мені не подобаються, і я їх не возила туди.

Запала коротка мовчанка: діти дивилися на бухту, де віддалеки лежав острів. Настав відплив. Здавалося, туди можна добрести убрід. Дік спитав, чи можливо це.

– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.

– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?

– Зараз ні. Їх усі підняли. Окрім одного, на тому боці острова. Він лежить глибоко під водою. Видно лише зламану щоглу, коли веслувати над ним гарної днини й дивитися углиб. Цей корабель теж належить мені.

Цим разом віри не йнялося. Але Джорджа рішуче кивнула головою.

– Авжеж, – підтвердила вона, – корабель належав одному з моїх прапрапрапрадідусів чи щось таке. Він віз золото, золоті злитки, на кораблі, а той зазнав трощі біля острова Кирін.

– О-о-о! А що сталося з золотом? – спитала Енн, й очі в неї при цьому були по яблуку.

– Ніхто не знає, – відповіла Джорджа. – Гадаю, його вкрали з корабля. Водолази пірнали, звичайно, але золота там не знайшли.

– Чорт забирай! Звучить так захопливо! – вигукнув Джуліан. – Мені так хотілося б побачити затонулий корабель.

– Ну, ми могли б рушити туди, скажімо, сьогодні післяобід, у відплив, – сказала Джорджа. – Вода нині спокійна й прозора. Щось зможемо побачити.

– Чудово! – вигукнула Енн. – Хочу на власні очі побачити живий затонулий корабель!

Всі засміялися.

– Ну, він не так щоб вельми живий… – посміхнувся Дік. – А як щодо того, щоб викупатися, Джорджо?

– Спочатку я маю піти й привести Тімоті, – сказала Джорджа й підвелася.

– А це хто такий? – поцікавився Дік.

– Ви вмієте берегти таємниці? – спитала Джорджа. – Ніхто вдома не має знати про нього.

– Звісно, вміємо. Ну, яка ще таємниця? – запитав Джуліан. – Нам ти все можеш розповісти. Ми не докажчики.

– Тімоті – мій найбільший друг, – пояснила Джорджа. – Я не можу без нього. Але мати й батько не люблять його, і тому я переховую його. Зараз приведу його.

І вона побігла стежкою вгору. Діти спостерігали за нею. На їхню думку, вона була найбільш незвичайною дівчинкою у світі.

– Хто ж цей Тімоті? – міркував Джуліан. – Якийсь хлопець-рибалка, якого батьки Джорджі чомусь не схвалюють.

Діти розляглися на теплому піску й узялися чекати. Раптом почувся дзвінкий голос Джорджі з кручі за ними.

– Ходімо, Тімоті, ходімо!

Діти піднялися, щоб побачити так званого Тімоті. Виявилося, що це зовсім не хлопчик-рибалка, а великий брунатний двірняк з довжелезним хвостом і великою широкою пащею; здавалося, ніби пес усміхається. Він у цілковитому захваті вистрибом ходив навкруг Джорджі. Дівчинка бігла до них.

– Оце Тімоті, – представила вона свого друга. – Правда ж, він – сама досконалість?

Як собака Тімоті був вельми далекий від досконалості. У нього були неправильні форми: голова завелика, вуха надто стирчали, хвіст задовгий, а про породу було шкода й мови. Але пес виявився таким невгавним, зичливим, незграбним і смішним, що діти одразу полюбили його.

– О, мій любенький! – вигукнула Енн, і пес лизнув їй ніс.

– Який же він здоровезний! – підхопив Дік і ласкаво поплескав Тімоті, через що той пішов вистрибом навколо нього як скажений.

– Шкода, що в мене такого нема, – зауважив Джуліан, який справді любив собак і завжди хотів мати власного пса. – Джорджо, який же він гарний! Ти пишаєшся ним?

Дівчинка усміхнулася, і вираз її обличчя одразу змінився: став сонячним і гарним. Вона сіла на пісок, а собака пригорнувся до неї і лизькав їй руки та лице.

– Просто обожнюю його, – сказала Джорджа. – Я знайшла його у вересовищі іще цуценям, рік тому, й принесла додому. Спочатку він мамі подобався, але коли виріс, почав бешкетувати.

– І що він робив? – поцікавилася Енн.

– Ну, почав гризти усе підряд, – сказала Джорджа. – Чисто все пожував: новий килимок, який мама купила, її найгарніший капелюшок, татові капці, якісь папери тощо. А ще він гавкав. Мені подобається його гавкіт, а татові – ні. Він казав, що вже шаліє від того гавкоту. Він побив Тіммі, а я розсердилася і нагрубіянила йому.

– А тобі колись вичитували? – спитала Енн. – Я б не грубіянила твоєму татові. У нього дуже суворий вигляд.

Джорджа дивилася на бухту. Її обличчя знову спохмурніло.

– Покарання мене не обходили, – відповіла вона. – Але найгірше було те, що батько заборонив тримати Тіммі вдома, а мама його підтримала й сказала, що Тіма треба з дому прибрати. Я плакала кілька днів, – а я ніколи не плачу, бо хлопці не плачуть, а я хочу бути схожою на хлопця.

– Іноді хлопці теж плачуть, – почала Енн, дивлячись на Діка, який три-чотири роки тому був плаксієм. Дік штовхнув її у бік, і вона замовкла.

Джорджа подивилася на Енн.

– Хлопці ніколи не плачуть, – затялася вона. – У кожному разі, я не бачила жодного плаксія і сама стараюся ніколи не плакати. Я ж не немовля. Але я не могла стриматися, коли Тіммі вигнали. Він теж плакав.

Діти з великою повагою подивилися на Тіммі. Вони досі не знали, що собаки можуть плакати.

– Тобто ти хочеш сказати, що він плакав справжніми слізьми? – з недовірою запитала Енн.

– Ні, не зовсім, – відповіла Джорджа. – Він занадто мужній для цього. Він плакав уголос – вив безперестанку і виглядав таким нещасним, що ледь не розбив моє серце. І тоді я зрозуміла, що не можу з ним розлучитися.

– Що ж сталося потім? – затамувавши подих, запитав Джуліан.

– Я пішла до Олфа, мого знайомого хлопця-рибалки, – вела далі Джорджа, – і запитала, чи не може він потримати Тіммі у себе, якщо я віддаватиму йому усі мої кишенькові гроші. Він погодився, і тепер Тіммі живе у нього. Тому в мене ніколи немає грошей – усе йде на Тіммі. А їсть він дуже багато, еге ж, Тіме?

– Гав! – відповів пес і перекинувся на спину, дриґаючи волохатими лапами. Джуліан полоскотав його.

– А що ти робиш, коли тобі хочеться цукерки чи морозива? – поцікавилася Енн, яка витрачала велику частину кишенькових грошей на солодощі.

– Нічого, – відповіла Джорджа. – Обходжуся без них.

Дітям це здалося жахливим: вони любили морозиво, шоколад і цукерки та споживали їх чимало. Вони із жалем уп’ялися в Джорджу очима.

– Може, інші діти, які граються на пляжі, пригощають тебе морозивом і цукерками? – припустив Джуліан.

– Я не дозволяю їм це робити, – сказала Джорджа. – Якщо я сама не можу частувати їх, нечесно брати щось у них. Тому я відмовляюсь.

Удалині пролунав дзвоник морозивника. Джуліан поліз до кишені. Він схопився і побіг, побрязкуючи монетами. За мить він повернувся з чотирма великими порціями шоколадного морозива. Одну він дав Діку, другу Енн, а третю простягнув Джорджі. Вона із сумом подивилася на морозиво, але відмовилась.