Read the book: «Під тихими вербами», page 7

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме вiри…

А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?

I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомонiли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хiба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хiба Зiнько не такий до неї, як був? Щоправда, вiн тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадськi справи…

Через громадськi справи… А що, як нi? А що, як вiн сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? I думає, чого ця Гаїнка ранiше не вмерла, – тодi б я з Ївгою одруживсь?

I вона почула, як од цiєї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати, – так страшно!

Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: «А що, як не до Васюти вiн пiшов, а до…»

I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi до Грицькової хати. Убiгла у двiр, зазирнула в вiкно: Грицько з Ївгою дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже! Гаразд, що ще нiхто не побачив її.

Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…

– Мамо, я води принесу пiду!

– Та в нас же є вода.

– Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.

Чи набрала води, чи не набрала, – на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.

Коли справдi йде – i вiд Васюти!

Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.

Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив, думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею прокуйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то – чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

– Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

– Нi… я здужаю…

– Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

– Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

– Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

– Я… я… я не знаю… – казала, хлипаючи, Гаїнка. – Про Зiнька…

– Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

– Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий, – вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

– От, людям заздро, що ви гарно живете, – ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

– Скажи, сестрице, – питалася, зазираючи в тихi очi Катринi, – скажи, ти нiчого не помiчала?

– Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, – от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому). Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:

– Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?

Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зiнько тим часом пiшов до волостi – понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка, – i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.

– А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? – сказав дiд.

– А що там говорять?

– Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?

– А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

– Ну, то й гаразд! – сказав дiд Корнiй. – Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.

– Ет, люди як люди: усе щось i змислять! – махнув рукою Зiнько. – Що ж там? – попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.

– Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.

– От, чорт зна яка падлюшна брехня! – обурився Зiнько.

– Та й я так думаю, що це брехня, – по щиростi сказав дiд, ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне – брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:

«Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!..»

I знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi – в жнива абощо, – все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер – лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»

Врештi Гаїнка озвалася:

– А що ти сьогоднi в волостi чув?

– Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.

– А у Васюти не був?

– Нi! А чого б я мав у його бути?

– Та хiба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

– Давно? А вчора?

– Чи то пак: вiн у нас давно не був.

– А хiба ж як я до його пiду, дак то вiн у нас буде?

– Та… ну… може, прийде…

– А нащо тобi той Васюта?

– Да так… вiн такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зiнько думав: «Чого це вона так його вихваляє?»

I додав уголос, аби не мовчати:

– Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тодi озвалася несмiливо:

– А до Грицька ти часто ходиш!..

– Ще й частiше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечерi вдвох пiдемо – читання гуртове буде.

Ця вiдповiдь запекла коло серця Гаїнцi. Хотiла щось сказати – i не змогла. Лежала, зцiпивши зуби, i мовчала. Удавала, немов спить. Зiнько й собi лежав тихо. Довго не спали обоє-кожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самiсiнького ранку. Коло одного так i крутяться, так i плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зiнько пiде до Ївги… чи то – до Грицька… За тими думками не могла нiчого робити. Почала поратися коло печi, дров положила, а пiдпалити забула; горщик у пiч засуває, а дрова не горять. Аж мати посмiялась:

– Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима – Ївга вдвох iз Зiньком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук – гуп! та й розскочився.

– Ой, шкода горщика! – пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в пiч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зiньку!..»Миску додолу – вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.

– Та що це тобi, дочко? – метнулась до неї мати. – Чи ти хвора, чи що? Ой, яка ти блiда!..

– Я нiчого, мамо… менi нiчого… То так чогось руки затрусилися…

Сама стояла як бiль бiла.

– Оце лихо! – бiдкалась мати. – Хоч би Зiнько швидше вертався!

– Нi, нi, мамочко! Не кажiть йому нiчого-нiчого!.. Це я так… це дарма!.. Я здоровiсiнька… Я зараз поратимусь… Тiльки не кажiть нiчого Зiньковi!..

I справдi заходилась удвох iз матiр'ю поратися i так-сяк наварила обiдати. Зiньковi мати нiчого не сказала, але сама все придивлялася до невiстки. Та силкувалася не появити перед Зiньком нiчого, навiть удавала, нiби їсть за обiдом, хоч i в губу не йшло. Але ввечерi, як прийшов час iти до Грицька на читання, почулася, що не може йти, що не зможе ввiйти в ту хату, глянути на Ївгу… не здолiє висидiти там… Одмоглася тим, що болить голова, i лишилася вдома. Зiнько пiшов сам, а Гаїнка думала: «Там Катря буде… Вона пильнуватиме… Вона менi скаже…»

Поки Гаїнка була в хатi з матiр'ю, вона силкувалась нiчого не виявляти. А вже як спати пiшла!..

Вона з Зiньком спала окремо в противнiй хатi. Гаїнка так любила цю хатку, чистенько-чепурненько попримазувану, з квiтками й голубами, помальованими синiм та червоним на бiлому коминi, з паперовими квiтками, з портретами та малюнками по стiнах, з маленькою шафою на книжки та з лiжком Зiнькового роблива, з старими липовими лавами. Так було тихо, та гарно, та любо, як у вiночку, в цiй хатинi, в цьому гнiздечку, де вона вдвох iз Зiньком воркувала!.. А тепер!..

Яке воно все похмуре, непривiтне, негарне, мов i стiни на неї падають. Якi великi довгi дiди поставали по кутках, – аж страшно. Як неприхильне навис комин, – мов i пiч гнiвається. I боги так похмуро неначе поглядають з божника своїми виразними бiластими очима. Не хоче, не хоче вона нiчого цього, не хоче на його й дивитись!..

Погасила мерщiй лампу, щоб i не бачити. Сидiла, зiпершись на стiл, у темрявi.

Нащо їй це все, коли вiн її не любить, коли вiн пiшов до тiєї!..

Вона ж – як голубка покинута… Нiкуди їй i полинути: нi до батенька, нi до матiнки, бо не вернуть вони дружиноньки!..

А вiн там, а вiн усе там!.. Як без мiри довго!..

А може ж… це все й брехня? А вона на його таке вигадує!.. На свою дружину!.. Це ж грiх!.. Треба не потурати серцевi!.. Вона ляже, спатиме…

Лягла справдi, заплющила очi, силкувалася не думати про це, силкувалася заснути… Та не могла. Все дослухалась, чи не йде.

Заторохтить миша в сiнях, а вона вже думає, що вiн за клямку береться. I дух притаїть, дослухається… Нi, не вiн!..

Хтось улицею йде. Оце, певне, вiн. Причувається до ходи: туп-туп-туп… Ось проти хати… Ну, ну, – завертай у ворота!.. Уже береться за ворота… Нi, пiшло!.. Пiшло далi!..

Чи не в вiкно хтось стукає?.. Зiрвалась, побiгла, вiдсунула вiконце.

– Зiньку, це ти? – попитала стиха.

Не чуть нiкого, нiхто не озивається.

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде – дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась – i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

– Ти ще не спиш, Гаїнко?

– Нi…

– Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

– Нi, вже нiчого…

– Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

– Добре, що береться…

А думала iнше: «Якби вiн i довiку не брався!» Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

– Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

– Соромляється при чужих, – одказав Зiнько, – говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

– А жiнки… хiба не соромляється?..

– Нi.

– Коли ж ви вчилися? Як ще всi не посходились?

– Еге ж.

– А Катря була?

– Була.

– А вона… тут сидить, як ви… вчитеся?

– Хто, Катря?

– Нi, та, Грицькова…

– Як коли: буває й нi.

Зiнько подумав про Ївгу. Пiсля тiєї подiї в вербах йому не хотiлося до Грицька й ходити, щоб з нею не стрiватися, та не можна було. Одначе зона сама почала його обминати, не дивилась йому в вiчi. Вiн думав, що покаялась, не знаючи, що вона добирає способу, як йому зiлля дати.

– Не люблю я її! – сказав вiн до Гаїнки.

– А чом не любиш?

– Бо в'язне до мене.

Гаїнку мов iмпетом пiдкинуло, але вона зараз же примусила себе знову лягти й спиталася:

– Як то в'язне?

– Тепер, оцi днi, сказати – нi. А то дак була штука…

I вiн по щиростi розказав Гаїнцi всю подiю в вербах.

– Я вже так наважився, – казав далi Зiнько, – як буде чiплятися, то хоч i Грицьковi скажу… Чи, може, краще йому, бiдоласi, вже не казати такого? Як ти порадиш, серденько?

I враз Зiнько почув, як маленькi руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.

– Ой Зiнечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..

I вона стискала його, пригортала, цiлувала.

– Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вiрная!

– Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!

– Я погана! Я нiкчемна! Я лиха! Ти – як сонечко праведне, як барвiночок зеленесенький, а я як… як… як хмара чорна!..

– За що ти так себе лаєш?

– Менi наказано, що ти ходиш до Ївги, а я…

– А ти повiрила?

– Не повiрила, тiльки… тiльки сумно було, страшно, як у темнiй пустцi самiй… Нi, я трошечки, трiсi-трiсюнi повiрила – як на мачиночку дрiбнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..

– Ну, дак я ж тобi скажу, що й менi про тебе наказано.

Вона так i схопилася:

– Про мене?! Про мене?!

– Що до тебе Васюта стежку топче.

– Васюта?.. Ха-ха-ха!..

– Цить, дурне, а то мати почують.

Гаїнка реготала так дуже, що й справдi мати могла почути, хоч i в другiй хатi.

– Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..

Ледве втишив її.

– А ти ж повiрив?

– Чи я ж дурний?

– От бач! От бач! – почала вона стукати себе кулачком у голову. – А ця голова дурна як пень, бо повiрила!.. Повiрила!..

Забрав її руки, щоб не била себе:

– Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобi казав?

Розпиталися. Зiнько подумав…

– Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство промiж себе… Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?

От так ускочила! Ой, якби тепер була не нiч – де б вона тодi очi подiла?

Пригорнулась, притулилася до його, знiтившись, як кошенятко.

– Я… я… я хотiла… я думала…

I врештi призналася цiлком. Зiнько й смiявся, й сердився. Вичитав їй добре.

– Ну, хiба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобi про Ївгу.

– Е, дак що? То вона наказала, що вiд людей чула, а в хворобах вона таки зна…

Довго вони не спали.

Другого дня вранцi Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з лiжка й стала посеред хати.

Сонце било золотим промiнням просто в вiкно i осявало-всю свiтлицю: боги iз божника ласкаво й прихильно всмiхалися до Гаїнки, усмiхався i дiд Шевченко з-пiд смушевої шапки, i стiни, i комин, i лави – все блищало в золотому промiннi i смiялося до неї привiтно, гарно… А вона стояла серед того промiння, розчервонiвшися пiсля сну, з променистими очима, i їй було радiсно, весело, ясно – так ясно, як там, на тому блакитному небi, де грало те промiння золотесеньке, теплесеньке…

– Зiньку! Вставай! Ми заспали…

Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як бiль бiла, а сьогоднi так од неї i б'є рум'янцем та сяєвом…

Пiсля снiдання Гаїнка сама вiддала Зiньковi пляшку з зiллям, а вiн його вилив i пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?

Тодi побiгла до Катрi. Ускочила в хату як шуря-буря.

– Здорова, сестричко!

– Здорова! – вiдказала Катря, стоячи з засуканими рукавами бiля печi.

– Питай мене – чого я до тебе прибiгла!

– Хiба не знаю? Довiдатися, чи не доглядiлась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася, – нiчого нема, все брехня.

– Ха-ха-ха! – зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисцi жахнулася, та й Катря здивувалася:

– Чого це ти?

– От i не вгадала! Уже менi не треба того придивляння та прислухання… Ха-ха-ха!

– Та чого ж ти смiєшся?

– Бо менi i весело, й чудно… Ой!..

Ухопила Катрю за стан рукою i покрутнула її по хатi так, що в тiєї аж спiдниця замаяла.

– Чи ти присуственна? – смiялася вже й Катря, пручаючись. – Кажи вже, що там є!

Гаїнка розказала їй про все… i про Васюту.

Брехнi про Зiнька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та нi Зiнько, нi Гаїнка вже не чули їх, навiть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добiгло: у хату до його нiхто з тим не зважився пiти, а сам вiн ще тiльки по двору дибав, а нiкуди не ходив, бо нога й досi болiла. Помалу-малу й затихло все.

Хоч i баба Мокрина, i п'яниця Захарко не дурно взяли вiд Рябченка свою плату, та його грошi, видимо, пропадали нi за цапову душу. Вiн це бачив, лютував i все думав, думав, вимiзковуючи якiсь новi хвиглi…

А Зiнькове товариство тим часом трохи побiльшало: став туди ходити Дмитро Василенко.

V. БРАТИ

Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собi ту десятину землi. Грицько був старший, батько його вiддiлив першого, вiддав йому все, що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цiлком, усе належати йому, Панасовi, та меншому братовi Iвановi. Вони жили при батьковi, доглянули його смертi, вони й повиннi були подiлити промiж себе всю, яка зосталася, батькiвщину. I дуже не по правдi зробив батько, що, вмираючи, звелiв Грицьковi забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицьковi тодi менше припало землi! Уже скiльки припало, то припало, а як оддiлений, то оддiлений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правдi зробив батько, що вiддав ту десятину Грицьковi, а ще бiльшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.

Панас на таке пристати не мiг. Вiн i сам усякими способами змагався з Грицьком, i меншого свого брата Iвана до того нахиляв i дратував проти старшого. Найбiльше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тiєї десятини жито Грицькове. I в якi дурнi вiн, Панас, пошився, нацiлившися забрати жито вночi пiд вiвторок i побачивши в понедiлок уранцi, як Грицько з товаришами вiз уже останнi копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-вiку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер… I найгiрше, що нiякого способу не добереш тепер iз Грицьком. Сам вiн нiтрохи не поступається, а старшина крутить: «Що ж, я не можу… одвiчатиму… не по закону…»

«Не можу…» А скуп узяв, дак те мiг? «Не по закону!..» А то по закону, що чужу землю загарбано?

Ходив Панас i до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бiсового батька одурив би. З пекла сам родом, ба – ще три милi з-за пекла!.. Дак i той слебiзує: «Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тодi старшина тобi пособить».

«Пособить»! Усi вони пособляють! Поки було треба, щоб вiн за їх у громадi галасував, дак вони манили всякими обiцянками-цяцянками, а тепер дак i жданиками годуйся, здобрiй тим, що "перечасуй"! Гарне слово. А як же йому ще «часувати», коли Грицько вже знов сiє на тiй десятинi? I знов те руде, що й було: посiє, а на той рiк хлiб забере. I тодi вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Iванова, нива. Скажуть: та йому батько її вiдказав, та вiн уже давно там сiє, та чого там колотнечу заводити та те, та се, хiба вiн їх не знає? Перечасуй – пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вiрить вiн їм i крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годi!.. Так i тодi буде, i зостанеться земля в Грицька, а вони, меншi брати, дулю з'їдять!..

О, стонадцять йому болячок у печiнки! I вiн оце попустить тому дурному Грицьковi отак iз себе знущатися? Попустить, щоб отi Ївжинi вишкварки на його батькiвщинi хазяйнували? А не дiждуть, бiсового заводу вилупки! Не попустить вiн Грицьковi верховодити над собою! Нi, зроду-вiку! Вiн щось вигадає, вимудрує… Тiльки що?

Хоч би цей Iван був моторнiший! Таке вайло, батiг з клоччя, лемiшка чортова!.. Оце iнодi й розпалиться на Грицька: «Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!..» Та зараз i прохолоне. Так-таки просто й каже: «Та, може б, ми вже це облишили, брате?» «Облишили!» Як це можна облишити?! Що ж це – копiйка тобi чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землi! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю i руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднiшає, то ще гiрше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Iвана цiєї осенi, мабуть, женити, то й там же не без дiтей буде. I всiм треба буде землi! Де ж вони її наберуть, коли й тiєю нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тiєї задрипаної захвойданки, тiєї пройди Ївги! Чи то ж iз розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землi?

Нi, зроду-звiку!

Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав – не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Пiймати його та вiдлатати так, щоб аж ребра крiзь шкуру повилазили, то вiн тодi не пiде сiяти на чужiй землi. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Iвана хiба нахилиш? А добре було б!

Можна так i зробити: застукати його десь самого i бити, аж поки заприсягнеться й землi з'їсть, що поступиться тiєю десятиною. Тодi вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться, землi з'ївши, то такої присяги нiхто не зламає. Тодi вже певно не встряватиме в цю землю. Тiльки таким робом i можна щось удiяти, а iншого й способу нема. I нехай собi там Iван як хоче, а мусить на це пристати. А коли не хоче, то ось що: через його в Панаса пропаде пiвдесятини землi (бо тую, що в Грицька, вони на двох подiлили б) – ну, то хай Iван поступиться йому пiвдесятиною з своєї частки, дак тодi вже Панас i облишить цю справу. Тiльки не поступиться вiн, нi! Ну, то мусить пристати до його вигадки.

I Панас заходився бiля Івана…

У недiлю в Чорновусi був храм. Грицькова Ївга, однiсши свого сина до сестри, пiшла туди ще звечора: там були в неї родичi, дак вона мала в їх переночувати. Грицьковi дiти дуже намагались, щоб i їх узяти на храм. Де ж таки! Той храм давно вже їм снився! Сусiдина дiвчина Прiся там була i розказала їм про все: що там ярмарок, а на ярмарку такi великi пряники продають: риби золотоперi, конi такi здоровi-здоровi – хоч їж, хоч верхи сiдай!.. I всi золотоголовi!.. Iще продають намиста i стрiчки, i круг церкви з охрестами ходять, i в її сестри, – її сестра в Чорновусi живе, дак, боже, гарними пампушками її нагодовано!.. А ще продають рiжки – солодкi!.. I сопiлки… Та хлопцям кращого над золотоголовi конi не було. Тi конi їм уже й снилися. А дiвчинцi мрiялися такi довгi стрiчки, що аж до п'ят, i рiжки… вона дуже любила рiжки!.. О, прохали ж вони мачуху, щоб узяла! Дак де там!.. Та як вона пiшла, вони всi до татка: нехай вiн їх одведе до тiтки: вона добра, вона їх забере на храм. Тiтка, Грицькова сестра, була справдi добра людина. Побачивши таку купу дiтей, вона спершу сплеснула руками, а потiм наважилася забрати на вiз i свої дiти, й Грицьковi та й повезти всiх на храм – от, нехай уже дiтвора побавиться. Семеро дiтей зчинили з радощiв страшенний галас, i Грицько так i покинув своїх на нiч у сестри, бо другого дня треба було їхати рано, то тiтка й зоставила в себе небожат. Грицько дав кожному по двi копiйки на конi золотоголовi, риби золотоперi, рiжки, бублики, намиста, стрiчки та всякi iншi ласощiй окраси, що мрiялися бiдолашним дiтям при словах «храм» та «ярмарок».

Грицько вернувся додому сам. Упоравшися зо всiм по хазяйству та повечерявши, вiн iще не лiг спати. Сiв за столом i замислився. В хатi була тиша. Аж чудно стало Грицьковi, що то завсiгди повна хата дiтей, а тепер так тихо. Посидiв трохи, а тодi, знявши з стiни й поставивши на стiл поганеньку жерстяну лампочку, що ледве блимала своїм вузеньким гнотиком, розгорнув перед нею книжку. Вiн од Зiнька вже навчився всiх лiтер, умiв з їм i слова читати, тiльки ще дуже важко йому було вимовляти все слово враз i розбирати, що воно саме за слово. От i тепер вiн нiяк не мiг прочитати, що воно виходить iз оцих лiтер: с-т-а-р-о-с-т-а. Вимовить кожну лiтеру, а цiле нiяк не складається. Довго мудрував, аж поки домудрувався: старости. Зрадiв i схотiв ще раз прочитати. Та зараз же помiтив, що наприкiнцi стоїть а, а не и, – виходить, що не старости. Заходився коло того слова, знову довго мордувався, аж поки таки вичитав:

– Староста! Он що! Староста – той, що вiд парубка ходить дiвчину сватати. Ловко! Ну, далi!

I почав читати далi, тяжко працюючи над кожним словом, що аж пiт його проймав. Та був радий з тiєї працi, певний, що вона дасть йому колись те, чого вiн шукає: бiльше розуму, краще життя. Вiрив, що аби подужав розбирати книги, то вже з їх вiн вичитає все, що йому треба: i як по закону боронитися вiд лихого напасника, i чи мають право брати в його землю вiднiмати, i вiдкiля цей свiт узявся, i що Христос людям казав, i все-все. Книга здавалась йому чимсь великим i великоповажним джерелом усiєї, яка тiльки може бути на свiтi, науки, премудростi й правди…

Враз вiн почув, що нiби щось ступає в його пiд вiкном. Прислухався, нiчого не чуть. Вiн знову схилився до книги, але ще й слова не прочитав, почув, що сiнешнi дверi стиха вiдчинилися.

«Чи не Зiнько йде? – подумав Грицько. – Дак нi, – вiн казав, що сьогоднi йому не можна».

Тихо вiдчинилися дверi в хату, i на порозi став Панас, i Грицько догадався, що другий, за ним, у темрявi був Iван. Грицьковi стало моторошно. Нi слова не кажучи, вони кинулися обидва, вхопили його й почали крутити йому руки назад.

– Панасе!.. Iване!.. Братики, що це ви робите?

Вiн силкувався пручатися, але нiчого не мiг зробити проти двох таких здорових. Мовчки й швидко вони витягли його з-за столу, скрутили назад руки й зв'язали вiрьовкою. Тодi положили його на спину додолу.

– Слухай, – промовив Панас, дiстаючи з-пiд свити сокиру, – тiльки писнеш, тiльки крикнеш, так тобi цiєю сокирою й розвалю голову. Розумiєш? Мовчи ж!

Грицько мовчав, збентежений, зляканий, тiльки дивився на них широко розплющеними очима.

– Затуляй вiкна! – звелiв Панас Iвановi. Один ухопив Грицькову свиту, другий – чумарку й рядно, i позатуляли три невеличкi вiконця. Тодi посiдали на лавi, а Грицько зв'язаний лежав долi серед хати.

– Слухай же ти, – озвався до його Панас, – чого ми до тебе прийшли! Одступись од землi!

– Не вiдступлюсь, одказав Грицько.

– Дослухай спершу! Вiдступись од землi, заприсягнись, що не займатимеш бiльше її, i не позиватимеш нас, i нiкому не скажеш про те, що ми в тебе були! Заприсягнись перед iконою i святою землею. Iване, знiми iкону.

Iван полiз до божника i зняв. Панас узяв iкону в його i пiдiйшов до Грицька.

– Ось iкона, присягайсь.

– Не заприсягнусь.

– Слухай, Грицьку! – загомонiв Панас – його вже обнiмали лютощi. Слухай та помiркуй про те, що я зараз тобi казатиму, добре помiркуй, щоб потiм не жалкував. Коли ти зараз не заприсягнешся, – мордуватиму тебе доти, аж поки скоришся. Подумай про це, да тiльки не довго, бо я довго не ждатиму.

Вiн положив iкону на стiл, а сам сiв на лавi. Iван стояв у порога, похнюпившись. Грицько мовчав, тiльки важко дихав. Страшно блiде обличчя його здавалося мертвим.

– Ну? – попитав нарештi Панас.

– Не заприсягнусь… – хрипко ледве вимовив Грицько.

– Дак брешеш же! Заприсягнешся!.. – скрикнув Панас, зiрвався з мiсця й кинувся до Грицька. Ухопивши за налигач, що їм зв'язано було тому руки, вiн звiв його на ноги i тодi вiдразу штовхнув, кинув додолу. Безщасний упав, але зараз же Панасовi руки знову звели його та й знову кинули. Важко вдарившись об долiвку, Грицько застогнав.

– Квокчеш! – лютуючи, гарикнув Панас i все пiдводив i кидав його, пiдводив i кидав.

– Брате! – прохрипiв нещасний. – Брате! Панас припинивсь:

– Ну?

– Змилосердься!..

– Заприсягнешся?

– У мене дiти малi…

– Заприсягнешся?

– Брате! Є ж бог на свiтi!.. Вiн же все бачить!.. Вiн покарає… Брате, змилосердься! – На губах у його зачорнiла кров.

– Заприсягнешся?

– Нi.

– Дак на ж тобi!..

Панас iзнову вхопив його за налигач i з усiєї сили штовхнув iще раз. Грицько впав головою просто на рiжок скринi, вдарився об нього i тодi зсунувся вниз, додолу, лiгши ниць.

– Ну, ти, повертайсь!..

Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.

– Ну, вдовольнився? Кажи тепер – що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав: