Собака Баскервілів. Долина страху

Text
Read preview
Mark as finished
How to read the book after purchase
Font:Smaller АаLarger Aa

Розділ VI
Баскервіль-хол

Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер закінчили всі свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як домовилися, в Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Голмс всю дорогу давав мені напутні вказівки та поради.

– Не буду казати, кого підозрюю й які маю здогади, Ватсоне, щоб у вас не склалося упередженої думки, – сказав він. – Мені потрібні факти, викладені докладно, а вже співставляти їх я буду сам.

– Що ж вас цікавить? – перепитав я.

– Все, що так чи інакше стосується цієї справи, особливо взаємини між молодим Баскервілем і його сусідами, а якщо дізнаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте і це. За останні дні я дещо порозпитував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати тільки одне: найближчий спадкоємець, пан Джеймс Дезмонд, справді чудовий чоловік вельми поважного віку, тому це не його підступи. Гадаю, що ми сміливо можемо більше не займатися ним. Отже, залишаються тільки ті люди, котрі складуть безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.

– А чи не краще відразу ж звільнити подружжя Берріморів?

– В жодному разі! Гіршу помилку важко зробити. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, то їх потім уже не знайдеш. Ні, ні! Нехай так і залишаються підозрюваними. Потім, якщо не помиляюся, там ще є конюх, двійко фермерів, наш приятель доктор Мортімер, мабуть, людина бездоганної чесності, і його дружина, про котру ми нічого не знаємо. Не забудьте і натураліста Степлтона із сестрою, кажуть, вельми привабливою панночкою. Далі йдуть пан Френкленд із Лефтер-холу, також невідомо хто, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим наглядом.

– Спробую не осоромитися.

– Зброю взяли?

– Так, гадаю, це не буде зайвим.

– Безумовно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі й не ослабляйте пильності ні на секунду.

Наші друзі вже встигли придбати квитки в першому класі й чекали нас на платформі.

– Ні, нічого нового, – підтвердив доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого товариша. – Можу тільки присягнути, що останні два дні стеження за нами не було. Ми весь час про це пам’ятали, і від нашої уваги ніхто б не вислизнув.

– Сподіваюся, ви були нерозлучні ці дні?

– Так, за винятком учорашнього. У мене така традиція – після приїзду в місто присвячувати один день цілком розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.

– А я пішов у парк повитріщатися на людей, – сказав Баскервіль. – І все обійшлося тихо й мирно.

– Проте це було нерозсудливо з вашого боку, – зауважив Голмс, насупившись і похитав головою. – Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супутників, інакше вам не оминути лиха. Ви знайшли інший черевик?

– Ні, сер, той зник безслідно.

– Он як? Цікаво! Ну, всіляких вам гараздів, – додав він, коли потяг рушив. – Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли злі сили панують безроздільно.

Я визирнув із вікна і побачив удалині високу худорляву постать Шерлока, котрий нерухомо стояв на платформі та дивився вслід потягу.

Ми рухалися швидко, й я почувався якнайкраще. Придивлявся до своїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера. Через якихось дві-три години земля вздовж полотна змінила бурий відтінок на червоний, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луки, на яких руді корови пощипували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, при всій вологості повітря, значно лагідніший, ніж на сході.

Молодий Баскервіль не відходив від вікна і радісно вигукував при вигляді рідних девонширських краєвидів.

– Де тільки мені не довелося побувати з того часу, як я поїхав звідси, докторе Ватсон! – просторікував він. – І все ж ці місця ні з чим не порівняєш.

– Покажіть нам такого девонширця, котрий не захоплювався б своїм Девонширом.

– Тут справа не лише в Девонширі, а й у людях, котрі його населяють, – додав доктор Мортімер. – Одного погляду на круглий череп нашого товариша досить, аби виявити в ньому представника кельтської[7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. У покійного сера Чарльза була абсолютно рідкісна будова черепа – наполовину галльська, наполовину іберійська. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-холу?

– Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли батько помер, мені минав дванадцятий рік і я відразу ж поїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, й я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.

– Он як! У такому випадку ваше бажання здійснилося – можете милуватися ними, – сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.

Вдалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястою межею лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, з’явився сумовитий сірий пагорб зі зазубреним вершечком. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато означає для нього перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, правили так довго і залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодик у спортивному костюмі і з явним американським акцентом сидів поруч зі мною в звичайному залізничному вагоні, і все ж, споглядаючи на його смагляве виразне обличчя, я відчував у ньому справжнього нащадка тих свавільних і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі та великі карі очі свідчили про гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя до важкого та небезпечного завдання, то заради такого чоловіка можна піти на багато що, бо він сміливо розділить із тобою будь-який ризик.

Потяг зупинився на маленькій, глухій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв шарабан, запряжений парою невисоких кремезних конячок. Наш приїзд, либонь, став тут визначною подією, бо навіть начальник станції та носії – всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це було миле сільське містечко, але, на свій подив, я побачив біля виходу з платформи двох солдатів у темних одностроях, котрі стояли, спираючись на карабіни, і пильно видивлялися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з грубими рисами обличчя, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і через кілька хвилин ми вже швидко їхали по широкій білій дорозі. По обидва її боки здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки із загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного залитого сонцем краю, темніючи на горизонті вечірнього неба, вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, що переривалася гострими шпилями зловісних пагорбів.

Наш транспорт звернув на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору глибокими коліями, прокладеними століття тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі та вологий мох. Відливала бронзою папороть і листя ожини виблискувало в променях призахідного сонця. Продовжуючи підйом, ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, яка швидко мчала між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, і річка вилися долиною, густо зарослою дубняком і соснами.

На кожному закруті Баскервіль захоплено йойкав, із цікавістю роззираючись довкола, і закидав нас незліченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не міг позбутися суму, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я, що явно відчували сліди осені. Жовте листя злітало на землю і, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукіт коліс нашого екіпажу поступово завмер, потонув у густому шарі гниючої трави. «Сумні дари кидає природа під ноги новому власнику Баскервіль-холу!» – подумав я.

– Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортімер. – Що це?

Перед нами підіймалося круте узгір’я, поросле вересом, – перший передвісник близькості торф’яних боліт. На вершечку цього узгір’я, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник із гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

– Перкінсе, що це означає? – поцікавився лікар.

Наш візник обернувся на козлах:

– З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його шукають. Виставили чатових на всіх дорогах, на всіх станціях, та наразі все марно. Тутешній народ дуже цим невдоволений, сер.

– Чому? Адже того, хто наведе на слід, чекають п’ять фунтів.

– Та воно ніби так, сер, та тільки на п’ять фунтів надії мало, а ось що він горло тобі переріже, це швидше. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрібний злодюжка.

– Хто ж він?

– Селден, котрий скоїв убивство у Ноттінґ-гіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаттю безцільного звірства, що позначала всі дії цього нелюда. Злочин був настільки жахливий, що у суддів зародився сумнів у ясності розуму Селдена, і тому смертну кару йому замінили в’язницею.

Шарабан піднявся на узгір’я і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт із дольменами[8] з уламків скель і кам’яними стовпами, що виднілися на них подекуди. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизав нас до кісток. Десь там, на сумній гладі цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, котрі вигнали його зі свого суспільства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таїлося в голій пустелі, що стелилася перед нами, в уривчастому вітрі й темніючому небі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше підіткнув на собі плаща.

 

Родючі місця залишилися позаду і нижче від нас. Ми озирнулися – промені сонця, що заходить, перетворювали стрімкі струмочки в золоті стрічечки, палали на піднятій плугом землі й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинає червонувато-оливкові перевали з величезними валунами, ставала все запущенішою та суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немічними дубами та соснами, покрученими та погнутими вітрами, бурхливими тут споконвіків. Над деревами підіймалися дві високі вузькі башточки. Наш візник показав на них батогом.

– Баскервіль-хол, – підказав він.

Господар маєтку піднявся у візку на повний зріст – щоки у нього розпашілися, в очах спалахнув вогонь. Через кілька хвилин ми під’їхали до візерункових чавунних воріт із двома вкритими мохом колонами, які увінчувалися головами вепрів – гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок воротаря був старий, із оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будова – перший плід, народжений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; їхні гілки замикалися похмурим склепінням у нас над головою. Стукіт коліс знову потонув у шереху листя. Баскервіль сіпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеї, наприкінці якої виднілися примарні обриси будинку.

– Це сталося тут? – тихо спитав він.

– Ні, ні, в тисовій алеї, вона з іншого боку.

Молодий спадкоємець кинув навколо себе похмурий погляд.

– Мене анітрохи не дивує, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоїсь біди, – сказав він. – Тут кого завгодно дрижаки вхоплять. Чекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте ці місця! Біля входу світитимуться ліхтарі Едісона та Свана[9] по тисячі свічок кожен.

За алеєю відкривався широкий газон, й обігнувши його, ми під’їхали до будинку. У сутінках я міг розгледіти лише масивний фасад і терасу. Все було суцільно повите плющем, що залишав відкритими тільки віконні амбразури й овали гербів. Дві старовинні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будівлі. Праворуч і ліворуч до них долучалися два крила з чорного граніту, пізнішої прибудови. Крізь вікна з безліччю плетінь на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом із високими трубами здіймався стовп темного диму.

– Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо в Баскервіль-хол!

Високий чоловік виступив із тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята шарабана. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона також підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.

– Сер Генрі, ви не будете заперечувати, якщо я поїду одразу ж додому? – попросив доктор Мортімер. – Мене чекає дружина.

– Сидіть, пообідайте з нами!

– Ні, чесно, не можу. Справ, імовірно, також багато накопичилося. Я б із задоволенням сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це краще за мене – він чудовий гід. Усього доброго! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень чи вночі, не соромтеся посилати за мною.

Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї, а важкі двері зачинилися за нами.

Хол, в якому ми опинилися, був дуже гарний – просторий, високий, із масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному каміні з чавунною решіткою для дров потріскували і шипіли поліна. Змерзнувши після довгої їзди, ми з сером Генрі простягнули руки до вогню. Потім стали розглядати дубову обшивку холу, високе вузьке вікно з кольоровими шибами, оленячі голови та герби на стінах, що нечітко виднілися в тьмяному світлі лампи.

– Я саме так і уявляв собі все це, – сказав господар, – адже мої предки жили в цій оселі впродовж п’яти століть! Як згадаєш про це, мимоволі налаштуєшся на урочистий лад.

Його смагляве обличчя пашіло дитячим захопленням. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні лягали по стінах і чорним саваном збиралися над ним.

Беррімор розніс наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і пасувало добре вишколеному слузі. Зовнішність у нього була незвичайна – високий, статечний, із густою чорною бородою, що відтіняла бліде добропорядне обличчя.

– Накажете подавати обід, сер?

– Він готовий?

– Через кілька хвилин, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, але ж за нових порядків вам буде потрібен великий штат.

– За яких таких нових порядків?

– Хочу сказати, що сер Чарльз вів усамітнений спосіб життя і ми вдвох цілком могли обслужити його, а ви, сер, імовірно, будете жити на широку ногу, і вам доведеться облаштовувати все по-новому.

– То ви з дружиною хочете звільнитися?

– Якщо тільки це не заподіє вам якихось незручностей, сер.

– Але ж ваші предки впродовж кількох поколінь жили в Баскервіль-холі. Мені б дуже не хотілося з перших же своїх кроків так нищити старі сімейні традиції.

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

– Нам із дружиною це також буде не легко, сер. Але, правду кажучи, ми дуже прив’язалися до сера Чарльза і досі ніяк не оговтаємося після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не можемо почуватися в Баскервіль-холі, як раніше.

– Що ж ви будете робити?

– Сподіваюся, сер, що нам вдасться налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обійшов нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Горішня частина старовинного холу була обведена галереєю з перилами, на яку вели сходи в два прогони. Звідти вздовж всієї будівлі тягнулися два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими, ніж центральна частина оселі, а світлі шпалери та безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили важке враження, яке склалося у мене після приїзду в Баскервіль-хол.

Однак їдальня в нижньому поверсі вразила нас своїм похмурим виглядом. Це була довга кімната з помостом для господарського столу, відокремленим однією сходинкою від тієї її частини, де належало сидіти особам нижчого стану. У дальньому кінці містилися хори для менестрелів. Високо у нас над головою чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Не виключено, що палаючі факели, строкатість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але не зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був зовсім не піднесений. Довга низка пращурів у найрозмаїтіших костюмах – починаючи з вельможі епохи королеви Єлизавети та закінчуючи жевжиком часів Регентства – дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своєю мовчанкою. Розмова за столом якось не клеїлася, й я відчув полегшення, коли, закінчивши обід, ми перейшли курити в більярдну – кімнату цілком сучасну.

– Що й казати, обстановка не з веселих, – сказав сер Генрі. – З цим усім, звісно, можна змиритися, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядечко нервував, живучи сам-один у такому обійсті. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Може, вранці нам здасться тут уже не так химерно.

Перш ніж лягти спати, я відкрив штору та подивився у вікно. Воно виходило на газон перед вхідними дверима. За газоном, гойдаючись на вітрі, стогнали високі дерева. У просвіті між хмарами, що швидко втікали, проглянув місяць. В його холодному сяйві за деревами виднілася нерівна гряда скель і довга лінія похмурих боліт. Я засунув фіранку, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-холу нітрохи не різниться від першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я таки не міг заснути і, перевертаючись із боку на бік, марно кликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше нічого не порушувало мертвої тиші, що панувала в будинку. І раптом у глуху північ мого слуху торкнувся абсолютно виразний звук, в природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривалося від горя. Я звівся на ліжку і став напружено дослухатися. Плач лунав десь близько, в самому будинку. Я прочекав із півгодини, насторожившись усім своїм єством, але не почув більше нічого, крім удару годинника та шереху плюща, що увивав стіни.

Розділ VII
Степлтон із Мерріпіт-гаузу

Свіжа принадність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з Баскервіль-холом. Коли ми із сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на шибах, розкидаючи по підлозі свої строкаті відблиски. Темна дубова обшивка відливала бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що всього лише напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас такий смуток.

– Будинок тут ні при чому, ми, ймовірно, самі в усьому винні, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам і здалося все таким похмурим. А за ніч відпочили, почуваємося чудово, і навколо також усе звеселилося.

– Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – відповів я. – Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийсь плач, схоже, жіночий?

– А знаєте, мені також здалося щось подібне, коли дрімав. Я довго прислухався і потім вирішив, що це мені наснилося.

– Ні, я дуже ясно все чув і впевнений, що плакала жінка.

– Треба зараз же побалакати з Беррімором.

Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за поясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя слуги зблідло ще більше, коли він почув запитання господаря.

– У будинку живе лише дві жінки, сер Генрі, – відповів Беррімор. – Одна з них посудниця, котра спить в іншому крилі, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала.

Й усе ж він сказав нам неправду, бо після сніданку мені довелося зіткнутися з пані Беррімор у коридорі, на яскравому світлі. Я побачив високу жінку з крупними рисами обличчя і зі строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очі – червоні, з припухлими віками – видали її. Отже, вона таки плакала вночі, а якщо так, то чоловік не міг не знати про це. Й усе ж він відважився навіть на те, що його можуть викрити в брехні. Навіщо? І чому вона так гірко плакала?

Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого солідного чоловіка з чорною бородою. Він перший виявив тіло сера Чарльза, й обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже ж саме Беррімора ми бачили в кебі на Ріджент-стрит? У будь-якому разі борода була така сама. Візник повідомляв про чоловіка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же мені встановити істину? Перш за все треба, звісно, побачити начальника поштової контори в Ґрімпені та дізнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррімору власноруч. І в тому, і в іншому випадку в мене принаймні буде що повідомити Шерлоку Голмсу.

Сер Генрі зайнявся після сніданку переглядом ділових паперів, і я цілком міг розпоряджатися своїм часом. Пройшовши чотири милі по хорошій дорозі вздовж боліт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому мені насамперед кинулися в очі дві солідніших, ніж інші, споруди – готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштового відділення, котрий виявився також і тутешнім крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

– Певна річ, сер, – сказав він, – я доставив її пану Беррімору, як і було вказано.

– А хто її відносив?

– Мій синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервіль-хол, пану Беррімору?

– Так, татку.

– І вручив йому особисто? – уточнив я.

– Ні, пан Беррімор був десь на горищі, й я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно ж передати йому.

– А самого пана Беррімора ти бачив?

 

– Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

– Звідки ж ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?

– Ну, дружина ж мала б знати, де він, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррімор сам поскаржиться.

Продовжувати допит було б безглуздо, але мені стало ясно, що хитрий прийом Голмса ні до чого не призвів і ми так і не дізнаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він – останній, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоємця, як тільки той приїхав до Англії. Що з цього випливає? Діє Беррімор за чиєюсь намовою, чи в нього є свої власні підступні плани? Який йому сенс переслідувати Баскервілів? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? А може, його надіслав хтось інший, хто намагається нашкодити йому? Єдине задовільне пояснення дав всьому цьому сер Генрі, сказавши, що якщо Баскервілів вдасться відлякати від родового маєтку, то подружжя Берріморів забезпечить собі безтурботне існування до кінця днів своїх. Але хіба це якоюсь мірою виправдовує ту глибоку та тонку інтригу, яка невидимим мереживом обплітає молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа найзаплутаніша та найскладніша.

Повертаючись безлюдною похмурої дорогою, я молив Бога, щоб мій приятель вивільнився якнайшвидше і, приїхавши сюди, зняв із мене таку важку відповідальність.

Мої роздуми були раптово обірвані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос гукнув мене на ім’я. Я озирнувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий худорлявий блондин років тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пісною фізією і вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна скринька, а в руках він тримав зелений сачок на метеликів.

– Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, – ще не віддихавшись як слід, озвався незнайомець. – Ми тут люди прості і не чекаємо офіційних репрезентацій. Ви, можливо, чули про мене від нашого спільного приятеля, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-гаузу.

– Вас неважко впізнати по скриньці та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натураліст. – Але як ви здогадалися, хто я?

– Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз. Нам із вами по дорозі, й я вирішив наздогнати вас і назватися. Сподіваюся, сер Генрі не надто втомився після довгої мандрівки?

– Ні, він добре почувається, дякую вам.

– Ми всі боялися, що після сумної смерті сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, бо ви ж розумієте, як багато буде означати його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, що ця історія не вселила серу Генрі якогось забобонного страху?

– Ні, не думаю.

– Ви, природно, знаєте легенду про жахливого собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів.

– Авжеж.

– До чого ж тутешні фермери і забобонні! Просто вражає! Адже вони мало не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв із усмішкою, але я прочитав в його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. – Легенда повністю оволоділа уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагічного кінця.

– Яким чином?

– Коли у людини так сильно натягнуті нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серці. Мені здається, що того вечора сер Чарльз справді побачив щось подібне в тисовій алеї. Я дуже любив старого і, знаючи про його хвороби, так і чекав якоїсь напасті.

– Звідки ви знали, що у нього хворе серце?

– Від мого товариша, Мортімера.

– Отже, ви гадаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер зі страху?

– Може, ви володієте якоюсь іншою інформацією?

– Ні, я ще не встиг зробити якісь висновки.

– А пан Шерлок Голмс?

На секунду в мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя та твердий погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він і не думав застати мене зненацька своїм запитанням.

– Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, ніби ми не знаємо вас? – сказав він. – Чутки про знаменитого сищика проникли і в наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви й є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, отже, пан Шерлок Голмс зацікавився цією справою, і мені, певна річ, цікаво знати його точку зору.

– На жаль, я не можу відповісти на ваше запитання.

– Тоді дозвольте спитати, чи не вшанує він нас своїми відвідинами?

– Зараз він не може поїхати з Лондона. У нього є й інші справи.

– Як шкода! Він міг би пролити світло на те, що ховається в темряві для всіх нас. Але ви також провадите розслідування, докторе Ватсон, й якщо я в змозі хоч чимось посприяти вам, звертайтеся, прошу. Мені було б достатньо одного натяку, кого ви підозрюєте, як маєте намір узятися до справи, і, можливо, я вже зараз допоміг би вам порадою або вказівкою.

– Запевняю вас, я просто приїхав погостювати у свого приятеля, сера Генрі, і жодної допомоги мені не треба.

– Чудово! – вигукнув Степлтон. – Ви робите абсолютно правильно: обережність передусім! Я цілком заслужив на таку відповідь за свою нав’язливість і обіцяю вам більше не торкатися цього питання.

Ми підійшли до того місця, де праворуч від дороги починалася заросла стежка, що вузькою стрічкою в’ється серед боліт. Лівіше стояв крутий, усіяний валунами пагорб, на якому в стародавні часи велися розробки граніту. Обернений до нас бік цього пагорба був не що інше, як стрімкий укіс, густо зарослий папороттю й ожиною. Вдалині, на горизонті, здіймалися сірі хмари диму.

– Цією стежкою звідси не так уже й далеко до Мерріпіт-гаузу, – повідомив Степлтон. – Не пошкодуйте години часу, і я буду мати задоволення відрекомендувати вас своїй сестрі.

Першої миті я подумав, що мені слід бути біля сера Генрі, але потім згадав рахунки і папери, що купою лежали у нього на столі. Вже тут я нічим не міг йому зарадити. А Шерлок просив мене познайомитися з людьми, котрі живуть по сусідству з Баскервіль-холом. Тому я пристав на запрошення Степлтона, і ми звернули праворуч.

– Чудові тут місцини! – сказав він, споглядаючи на хвилясту лінію зелених пагорбів, над якими морськими валами підіймалися фантастичні обриси гранітної гряди. – Ці болота ніколи вам не надокучать. А скільки таємниць вони зберігають – безкраї, пустельні, загадкові!

– Ви добре їх знаєте?

– Я ж тут усього другий рік. Місцеві автохтони, мабуть, назвуть мене новаком. Ми переїхали сюди незабаром після приїзду сера Чарльза, але я, за своїм покликанням, уже встиг обстежити тут кожен закуток. Наважусь сказати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.

– А хіба це така нелегка річ?

– Дуже нелегка. Ось, наприклад, придивіться до тієї рівнини з химерними пагорбами, що подекуди піднімаються. Чим вона може бути чудова?

– По ній добре скакати галопом.

– Кожен так сказав би на вашому місці, а між тим така помилка вже багатьом коштувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?

– Так, це, ймовірно, ті місця, де ґрунт кращий?

Степлтон засміявся.

– Перед вами величезна Ґрімпенська багнюка, – сказав він. – Якщо туди потрапляє людина чи тварина – один необережний крок, і все, капець. Я тільки вчора бачив, як туди приволікся чийсь поні і, природно, загинув. Його голова довго визирала над болотом. Він усе тягнув шию, намагався видертись, але врешті-решт засмоктало бідачку. Там навіть у посуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це й зовсім згубне місце. І тим не менше я не раз пролазив у саме серце Ґрімпенської багнюки та повертався звідти живим. Дивіться, ще один нещасний поні!

У зеленій осоці перекочувалось і билося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, і болото наповнилося страшним зойком. Я похолов від жаху, але у мого супутника були, мабуть, міцніші нерви.

– Згинуло! – сказав він. – Засмоктало. Другий за два дні, тільки у мене на очах. А скільки їх ще зникло! Вони як занадилися туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська багнюка – страшне місце.

– Але ви все ж ходите туди?

– Атож, там є дві-три стежини, якими спритний чоловік може пройти. Я відшукав їх.

– Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?

– Он бачите ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непрохідної багнюки, яка тихцем оточила їх зусібіч. Якщо на них вилізти, то побачите, які там рідкісні рослини, які метелики!

– Що ж, колись спробую.

Степлтон із подивом вилупився на мене.

– Бійтеся Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав він. – Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте. Я сам тільки тому і наважуюся туди ходити, що у мене є складна система позначок.

– Стійте! – гукнув я. – Що це?

Неголосне, протяжне та невимовно тужливе виття пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але звідки чулося, визначити було неможливо. Розпочавшись із невиразного стогону, цей звук поступово перейшов у глухе ревіння, що знову знітилося до щемливого стогону. Степлтон якось дивно глянув на мене.

7Кельти – стародавні племена, які переселилися на Британські острови з Європи в IV ст. до Р. Х.
8Дольмени – гробниці кам’яного віку.
9Едісон Томас (1847–1931) – знаменитий американський винахідник. В основному відомий удосконаленням електричної лампочки розжарювання та винаходом фонографа. Сван – один із винахідників електричної лампочки.
You have finished the free preview. Would you like to read more?