Собака Баскервілів. Долина страху

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я поїду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.

Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього роду.

– Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовує, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?

– Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.

– Я із задоволенням приєднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зустрічі, бувайте здорові.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився – від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.

Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати їх?

– У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими нещодавніми відвідувачами знічев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберігати цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потім на Ріджент-стрит. Біля однієї з крамниць сер Генрі та доктор Мортімер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Голмс зупинився також. За мить він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці, й у вікні якого виднівся пасажир, повільно рушив уперед.

– Ось його нам і треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слідом за цим прочинилося горішнє віконечко, пасажир щось гукнув візнику, і кеб стрімко полетів по Ріджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – таких не було. Тоді він кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дідько! – блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас є хоч краплина порядності, ви занесете в свої аннали цю мою помилку нарівні з моїми успіхами.

– Що це за чоловік?

– Гадки не маю.

– Спостерігач?

– Так, вочевидь, за Баскервілем хтось стежить із самого його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

– Пригадую це.

– Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але жодних підозрілих персонажів не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені досі ще не зрозуміло, які тут діють сили – добрі чи злі, проте я невпинно відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що ось тут мені і попадеться їхня невловима тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки й узяв кеб, щоб у міру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його прийом має ще й ту перевагу, що, якби вони також сіли в кеб, то шпик не випустив би їх із поля зору. Але все ж одне вразливе місце в цьому прийомі є.

– Кебмен?

– Аякже.

– Шкода, що ми не помітили його номера!

– Любий мій Ватсоне! Мені справді немає чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаєте хоч на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

– Не збагну, що ще ви могли вдіяти.

– Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бік, без поспіху взяти кеб і на чималій відстані слідувати за ним. А ще краще було б поїхати прямо до готелю та чекати подальших подій там. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моєю недоречною квапливістю, яка видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї бесіди ми повільно рухалися по Ріджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортімера та його супутника.

– Тепер не має жодного сенсу спостерігати за ними, – спохмурнів Голмс. – Їхня тінь зникла і більше не з’явиться. Треба перевірити, які козирі у нас на руках, і сміливо бити ними. Ви добре розгледіли обличчя цього чоловіка в кебі?

– Обличчя ні, а бороду розгледів.

– Я також… а це означає, що борода була, ймовірно, фальшива. Коли розумна людина подається в таку ризиковану, що вимагає особливої обережності, авантюру, потрібна борода для маскування. Зайдімо сюди, Ватсоне.

Голмс завернув в одну з розсильних контор цієї дільниці, начальник якої зустрів його з розпростертими обіймами.

– Ага, Вілсоне, бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

– Що ви, сер, хіба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своїм чесним іменем, а може, і життям.

– Ви перебільшуєте, друже мій. До речі, Вілсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на ім’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

– Так, сер, він і зараз у мене працює.

– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На заклик начальника з’явився чотирнадцятирічний підліток із жвавим розумним обличчям. Він став перед нами, із захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.

– Дайте мені «Путівник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелів біля Черінґ-кросу. Бачиш?

– Так, сер.

– Ти обійдеш їх усі по черзі.

– Слухаюсь, сер.

– І для початку будеш давати швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

– Слухаюсь, сер.

– Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, і тобі наказали її розшукати. Тямиш?

– Так, сер.

– Але насправді ти будеш шукати сторінку газети «Таймс», порізану в кількох місцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

– Звісно, сер.

– Швейцари будуть, певна річ, відсилати тебе до коридорних, ти й їм даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і шукатимеш цю сторінку. Шансів на успіх дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам із вами залишилося тільки дізнатися телеграфом про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит і провештаємося там аж до сніданку.

Розділ V
Три обірвані нитки

Шерлок Голмс мав дивовижну здатність уникати балачок про справи. Він увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він теревенив тільки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цій царині вирізнялися крайньою примітивністю.

– Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, – сказав нам черговий по вестибюлі. – Він просив одразу ж провести гостей до нього.

– Ви не дозволите мені переглянути списки ваших клієнтів? – спитав Голмс.

– Прошу, сер.

Після прізвища «Баскервіль» в книзі були ще два записи: «Теофіліус Джонсон із сім’єю, з Ньюкасла» і «пані Олдмор із покоївкою, з Елтона».

– Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Він адвокат, сивий і трохи накульгує?

– Ні, сер, пан Джонсон – власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, ваших років.

– Ви впевнені, що він не адвокат?

– Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.

– Справді? Ну, не буду сперечатися. Пані Олдмор… Десь я чув це прізвище. Даруйте за цікавість, але іноді буває так, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

– Пані Олдмор жінка слабкого здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Ґлостера. Вона зупиняється тільки у нас, коли приїжджає в місто.

– Красно дякую. Ймовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми підіймалися сходами. – Тепер нам ясно, що люди, котрі так цікавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очі. А це свідчить багато про що.

– Наприклад, про що?

– Ну, хоча б про те… Привіт! Друже, що трапилося?

Ми вийшли на горішній майданчик і зіткнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь розпашілий від гніву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик. У нього навіть язик заплітався від люті, і коли він нарешті повернув собі дар слова, то відразу збився на явний американський акцент, чого ми вранці за ним не помітили.

– За кого мене мають у цьому готелі – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрі. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешні жартівники передали куті меду.

– Все ще шукаєте свою пропажу?

– Так, шукаю, і не вгамуюся, поки не знайду.

– Але, мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?

– Власне, сер. А тепер така ж історія з чорним.

– Як! Невже ви похопилися і…

– Саме так! У мене всього лише три пари взуття – нова світло-коричнева, стара чорна та лаковані мешти, які зараз на мені. Вчора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні вкрали ще й чорний… Ну, знайшли? Кажіть негайно! Що ви на мене так витріщилися?

На майданчику з’явився схвильований коридорний-німець:

– Ні, сер. Я в усіх питав, ніхто нічого не знає.

– Так от, слухайте: або ви відшукаєте до вечора мій черевик, або я піду до керуючого та заявлю йому, що негайно забираюся звідси.

– Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Майте терпіння, сер.

– Майте на увазі, це востаннє. Я більше не терпітиму, щоб мене обкрадали у вашому злодійському кублі!.. Пане Голмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…

– Але ці дрібниці заслуговують, щоб через них турбувалися.

– Ви вже дуже серйозно до них ставитеся!

– Як же ви самі поясните це?

– Я навіть не намагаюся пояснити. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося нічого безглуздішого та дивнішого.

– Дивнішого?.. Авжеж, це, мабуть, так, – задумливо промовив Шерлок.

– А що ви самі про це скажете?

– Я, власне кажучи, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її зв’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот найсерйозніших справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але у мене в руках є певні нитки, й одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, вхопившись не за ту нитку, за яку слід, але рано чи пізно знайдемо і потрібну.

Ми дуже приємно провели час за сніданком, лише побіжно торкнувшись тих питань, що звели нас чотирьох разом.

І Голмс тільки тоді дізнався про подальші плани Баскервіля, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.

– Я поїду в Баскервіль-хол.

– Коли?

– Наприкінці тижня.

– Вважаю ваше рішення правильним, – погодився Голмс. – Тепер у мене вже немає жодних сумнівів у тому, що в Лондоні за вами встановили стеження. Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас треба. Якщо вони діють із лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми не в змозі запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?

Медик так і підскочив на місці:

– Стежили? Хто?

– Ось цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?

– Ні… втім, стривайте… Ну, звісно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, є густа чорна борода.

– Гм! А де він зараз?

– У Баскервіль-холі. Будинок залишили на його опіку.

– Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.

– Як же це зробити?

– Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі». Адресуємо так: «Баскервіль-хол, пану Беррімору». Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррімору прохання передати власні руки. Випадку відсутності направте назад готель Нортумберленд серу Генрі Баскервілю». Ось так. До вечора будемо знати, чи перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.

– Гарно, – сказав Баскервіль. – До речі, докторе Мортімер, а що за особа цей Беррімор?

– Він син покійного управителя маєтком. Це вже четверте покоління Берріморів, яке живе в Баскервіль-холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.

– Тим не менше, – сказав сер Генрі, – жодних сумнівів, що поки Баскервіль-хол залишається без господаря, ці люди живуть там у розкошах, без турбот і клопотів.

– Чому б ні?

– Беррімор отримав щось за заповітом від сера Чарльза? – запитав Голмс.

– Він і його дружина отримали по п’ятсот фунтів.

– Гм! А вони знали про це раніше?

– Аякже. Сер Чарльз любив патякати про свої розпорядження на випадок смерті.

– Цікавий факт.

– Сподіваюся, – зронив доктор Мортімер, – що ви не станете підозрювати всіх, хто отримав щось за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.

– Он як? А ще кому?

– У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертви на благодійні цілі. Спадщина ж уся відійшла серу Генрі.

– А в яку суму її оцінюють?

– Сімсот сорок тисяч фунтів.

Шерлок здивовано звів брови.

– Я й не підозрював, що мова йде про такий величезний капітал, – пробурмотів він.

– Сер Чарльз вважався заможним чоловіком, але справжні розміри його статків з’ясувалися тільки після того, як ми ознайомилися з цінними паперами. Загальна сума спадщини сягає мільйона.

– Овва! Справді, заради такого величезного кусня можна почати й ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімер. Припустімо, що з нашим юним приятелем щось трапиться… Гіпотеза не з приємних, але ви вже мене вибачте. Хто тоді успадкує маєток?

– Оскільки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер парубком, Баскервіль-хол перейде до віддалених родичів – Дезмондів. Джеймс Дезмонд вже немолодий чоловік, він священик і живе в Вестморленді.

– Дякую. Всі ці подробиці надзвичайно цікаві. А вам доводилося зустрічатися з паном Джеймсом Дезмондом?

– Так, він якось приїжджав до сера Чарльза. Це чоловік дуже поважний на вигляд і провадить бездоганний спосіб життя. Пригадую, що сер Чарльз хотів забезпечити його, але він відмовився від цього навідріз, не зважаючи на всі вмовляння.

– І такий скромний чоловік міг би успадкувати всі статки сера Чарльза?

– До нього перейшов би тільки маєток, позаяк гніздо вважається родовим, а гроші він отримав би лише в тому випадку, якщо б теперішній їхній власник не розпорядився ними якось інакше, що цілком можливо, бо сер Генрі має право чинити зі спадщиною все, що йому заманеться.

– А ви вже склали заповіт, сер Генрі?

– Ні, пане Голмс, мені було не до цього: адже я тільки вчора дізнався, як ідуть справи. Проте вважаю, що відторгати гроші від маєтку і титулу не можна. Точно таких же поглядів дотримувався і мій нещасний дядько. Хіба господар Баскервіль-холу зможе відновити колишню славу свого роду, якщо у нього не буде коштів на це? Ні, де будинок і земля, там мають бути і гроші.

– Дуже правильно. Отже, сер Генрі, я також вважаю, що вам треба без будь-яких зволікань їхати в Девоншир, але з одним застереженням: вас у жодному разі не можна відпускати туди самого.

– Доктор Мортімер повертається разом зі мною.

– Але у доктора Мортімера багато часу забирає практика, та й жити він буде за кілька миль від Баскервіль-холу. Ні, лікар навіть дуже прагнучи, не зможе вам допомогти. Ви маєте взяти із собою вірну людину, сер Генрі, таку, котра весь час буде при вас.

– Пане Голмс, невже ви погодитеся поїхати зі мною?

– Якщо справа дійде до кризи, я якось вирвуся до вас, але, ви самі розумієте, моя велика практика і постійні запити, що сиплються на мене з усіх боків, не дозволяють мені поїхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найвельможніших осіб в Англії опинилася в руках шантажиста, і відвернути прийдешню катастрофу можу тільки я. Ні, мені ніяк не можна їхати в Дартмур.

– Кого ж ви порадите замість себе?

Шерлок поклав руку мені на плече:

– Якщо за це візьметься мій товариш, то ось вам чоловік, на якого можна розраховувати в скрутну хвилину, в чому я переконався на власному досвіді.

Ця пропозиція звалилася на мене як сніг на голову, але Баскервіль, не чекаючи моєї відповіді, вже гаряче тряс мою руку.

– Докторе Ватсон, як це люб’язно з вашого боку! – вигукнув він. – Ви ж бачите, в якому я становищі, а обставини справи відомі вам не гірше за мене. Якщо ви поїдете в Баскервіль-хол і поживете там зі мною, я цього ніколи не забуду!

Пригоди завжди таять у собі якусь особливу принадність для мене, а слова Голмса і жвавість, із якою баронет відгукнувся на його пропозицію, надзвичайно мене вразили.

– Я із задоволенням поїду в Баскервіль-хол, – погодився я, – і не пошкодую витраченого часу.

– Ви будете надсилати мені докладні звіти, – сказав Шерлок. – У найкритичніший момент, а він обов’язково настане, я буду керувати вашими діями. Гадаю, що від’їзд можна призначити на суботу.

– Вас це влаштовує, докторе Ватсон?

– Цілком.

– Отже, якщо нічого не зміниться, ми виїжджаємо в суботу потягом о десятій тридцять із Паддінґтонського вокзалу.

Ми встали з наміром прощатися, як раптом Баскервіль верескнув і з переможним виглядом витягнув з-під шафи світло-коричневий черевик, що стояв у кутку.

– Ось вона, моя втрата!

– Нехай й інші загадки вирішаться так само просто! – побажав Шерлок Голмс.

– Але все ж це дуже дивно, – зауважив доктор Мортімер. – Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.

– І я також, – сказав Баскервіль. – Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.

– Отже, коридорний поклав його туди, поки ми снідали.

Послали за німцем, але той нічого не міг сказати, і подальші розпитування також ні до чого не призвели. Таким чином, до серії цих явно безглуздих загадок, які швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Навіть не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, ми мали ланцюг непояснених подій, що відбулися лише за два дні: лист, складений із газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, пропажа спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного, а тепер поява коричневого.

Дорогою до Бейкер-стрит Голмс сидів у кебі мовчки і, судячи з його насуплених брів і напруженого погляду, так само, як і я, намагався привести в єдину систему всі ці дивні і, здавалося б, не пов’язані один із одним факти. Весь наступний день і вечір він просидів у себе в кабінеті, занурений у густі хмари тютюнового диму і в роздумах.

Перед самим обідом нам подали дві телеграми. У першій було: «Тільки-но повідомив Беррімор удома Баскервіль». Друга: «Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки Таймс не знайшов. Картрайт».

– Ось і обірвалися відразу дві нитки, Ватсон. Немає нічого кращого за такі справи, де всі наче змовилися проти тебе. Тоді й починаєш впадати в азарт. Ну що ж, підемо по третьому сліду.

– У вас ще є в запасі кебмен, який віз цього незнайомця.

– Саме так. Я попросив повідомити його прізвище й адресу в Реєстраційній палаті й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на мій запит.

Задеренчав дзвінок і сповістив про те, що навіть перевершило всі очікування Голмса, бо в дверях кабінету з’явився високий чолов’яга, мабуть, не хто інший, як сам візник.

– Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою цікавилися номером дві тисячі сімсот чотири, – почав він. – Я вже сьомий рік їжджу і ніколи ніяких скарг не чув. Тому вирішив сам зайти, нехай мені у вічі скажуть, у чому такому я завинив.

– Ви ні в чому не завинили, шановний, – сказав Голмс. – Навпаки, я заплачу вам півсоверена, як тільки отримаю відповідь на своє запитання.

– От не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! – усміхнувся кебмен. – І що бажаєте, сер?

– Перш за все ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.

– Джон Клейтон, проживаю в Боро, Тарпеї-стрит, номер три. Кеб стоїть у Шиплі-ярд, біля вокзалу Ватерлоо.

Шерлок усе записав.

– А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, котрий спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а потім вистежував двох джентльменів на Ріджент-стрит.

Візник із подивом глянув на Голмса і, мабуть, трохи сторопів.

– Що ж вам розповісти, коли ви самі не гірше за мене все знаєте! – відповів він. – Мій пасажир сказав мені, що він детектив, і наказав не базікати про це.

– Ну, так от, шановний, тут справа серйозна, й якщо ви станете приховувати щось від мене, то можете опинитися в дуже неприємному становищі. То він назвався сищиком?

– Авжеж, сер.

– А коли він заявив вам про це?

– Коли платив.

– А ще щось він сказав?

– Сказав своє прізвище.

Голмс кинув на мене переможний погляд.

– Своє прізвище? Вельми необережно з його боку! Й як же його звати?

– Його звати, – всміхнувся кебмен, – пан Шерлок Голмс.

Відповідь візника буквально приголомшила мого приятеля. У житті своєму не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо дві він не міг вимовити ні слова, а потім голосно зареготав.

– Удар, Ватсоне! Влучний удар! – сказав він. – Рапіра в руках супротивника, котрий не поступається мені ні в швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Отже, його ім’я Шерлок Голмс, еге ж?

– Так, сер, він сам так сказав.

– Блискуче! Тепер розкажіть мені, де ви взяли цього пасажира і що було далі.

– Він покликав мене о пів на десяту ранку на Трафальгарській площі. Каже: «Я сищик», – і пообіцяв мені дві гінеї, якщо я буду точно виконувати його накази і ні про що не стану питати. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю «Нортумберленд» і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, гукнули кеб із біржі та поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.

– Ось до цього самого будинку, – сказав Голмс.

– Можливо. Це вже мого клієнта треба питати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посередині кварталу, і ми прочекали там ще години з півтори. Потім ті двійко джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-стрит, звернули на…

– Це я знаю, – сказав Голмс.

– А як виїхали на Ріджент-стрит, він підняв верхнє віконечко і гукнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я вперіщив свою кобилу, і через десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї – не обдурив! – і пішов у бік вокзалу. А наостанок обернувся і каже: «Вам, мабуть, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Голмса». Ось, як усе це було.

– Так, розумію. І більше ви його не бачили?

– Ні, більше не бачив.

– А тепер опишіть мені зовнішність цього пана Шерлока Голмса.

Візник почухав потилицю:

– Не так це й легко. Років йому буде приблизно під сорок, зросту середнього, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу сказати.

– Колір очей який?

– Якось не зауважив…

– Більше нічого не запам’ятали?

– Нічого, сер.

– Ну, гаразд. Ось ваші півсоверена. А іншу половину отримаєте, якщо згадаєте про цього чоловіка щось іще. Бувайте.

– Доброго здоров’я, сер. Дякую вам.

Джон Клейтон вийшов посміюючись, а Голмс стенув плечима і з розчарованою посмішкою обернувся до мене.

– Третя нитка також увірвалася, – сказав він. – Тепер будьте ласкаві починати все з самого початку. От хитра бестія! Дізнався номер нашого будинку, дізнався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, вгледів мене на Ріджент-стрит, збагнув, що номер кеба узятий на замітку і що візника знайдуть і вирішив покепкувати з мене. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтесь у Девонширі. І все ж мене це дуже турбує.

– Що?

– Та ваша поїздка. Справа дуже недобра, Ватсоне. Погана і небезпечна. І чим більше я про неї міркую, тим менше і менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетесь на Бейкер-стрит здоровим і неушкодженим.