Собака Баскервілів

Ця подія справила дуже важке враження на мого приятеля. Я залишався з ним весь той вечір, і ось тоді, зважившись пояснити мені причину своєї тривоги, він і попросив мене взяти на збереження цей рукопис, із яким я вважав за потрібне ознайомити вас передусім. Я згадав про цей маловажливий випадок лише тому, що він набув певного значення в подальшій трагедії, але тоді все це здалося мені справжнісінькою дурнею, що не виправдовує хвилювання мого товариша.

Сер Чарльз, за моєю порадою, збирався до Лондона. Серце у нього не працювало, як годиться, а страх, який не давав йому й миті спокою, явно позначався на його здоров’ї, хоча причини цього страху були, на мій погляд, просто вигадані. Я розраховував, що кілька місяців міського життя подіють на сера Чарльза освіжаюче і він повернеться назад новою людиною. Тієї ж думки дотримувався і пан Степлтон, котрий завжди дуже турбувався про здоров’я нашого спільного приятеля. Тієї останньої миті й сталося це страшне нещастя.

Дворецький Беррімор, котрий знайшов уночі тіло сера Чарльза, негайно послав за мною верхи конюха Перкінса. Я допізна засидівся за роботою і тому встиг у Баскервіль-хол хутко, щонайбільше за годину. Всі факти, про які згадувалося на слідстві, я перевірив і зіставив між собою. Я пройшов слідами сера Чарльза всю тисову алею, оглянув те місце біля хвіртки, де він, імовірно, зупинявся, звернув увагу, як змінився характер його слідів, переконався, що, крім них, на м’якій гальці видніються лише сліди Беррімора, і, нарешті, ретельно обстежив тіло, якого до мого приїзду ніхто не торкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки, вчепившись пальцями в землю, і судома так спотворила його обличчя, що я не відразу зумів впізнати труп. Фізичних пошкоджень на ньому не виявилося. Але Беррімор дав помилкові свідчення на слідстві. За його словами, на землі біля тіла не було жодних слідів. Та він просто не помітив їх, а я помітив. На невеликій відстані від сера Чарльза виднілися зовсім свіжі та чіткі…

– Сліди?

– Сліди.

– Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер якось дивно зиркнув на нас і відповів майже пошепки:

– Пане Голмс, це були відбитки лап величезного собаки!

Розділ III
Загадка

Зізнаюся, що при цих словах мороз пробіг у мене по шкірі. Судячи з того, як тремтів голос у лікаря, він сам був глибоко схвильований власною розповіддю. Голмс подався всім тілом уперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки – вірна ознака того, що цікавість узяла-таки гору.

– Ви самі їх бачили?

– Точно так само, як бачу вас.

– І нічого про це не сказали!

– А навіщо?

– Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?

– Вони були кроків за тридцять від тіла, і на них, мабуть, просто не звернули уваги. Я б сам нічого не помітив, якби не згадав легенду.

– На болотах має бути багато вівчурів?

– Природно. Але це був не вівчур.

– Кажете, що сліди дуже великі?

– Величезні.

– Але до тіла сера Чарльза вони не наближалися?

– Аж ніяк.

– Яка тоді була погода?

– Вогка, прохолодна.

– Але дощу не було?

– Ні.

– А як виглядає та алея?

– З боків висока зелена огорожа з тісно зрощених старих тисів. Посередині – доріжка футів вісім у ширину.

– А між кущами та доріжкою є щось?

– Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футів у ширину.

– Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?

– Так, і ця хвіртка провадить на болото.

– А інших виходів туди немає?

– Немає.

– Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвіртку, яка провадить на болото?

– Є ще один вихід – через альтанку в дальньому кінці.

– Сер Чарльз дійшов туди?

– Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.

– Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: помічені вами сліди були не на траві, а на доріжці?

– На траві слідів зазвичай не видно.

– Вони були на тому ж боці доріжки, де хвіртка?

– Так, на самому краєчку, ближче до хвіртки.

– Дуже цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?

– Не тільки зачинена, але і замкнена на висячий замок.

– Якої вона висоти?

– Футів із чотири.

– Отже, через неї можна перелізти?

– Ще й як.

– А біля самої хвіртки вдалося щось виявити?

– Ні, нічого особливого.

– Боже милий! Невже там не подивилися?

– Ні, я дивився.

– І нічого не знайшли?

– Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв біля хвіртки хвилин із п’ять-десять.

– Чому ви так гадаєте?

– Тому що попіл двічі впав із його сигари.

– Чудово! Ось такий помічник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а сліди?

– Галька була поцяткована собачими слідами. Інших я не помітив.

Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по коліну.

– Ах, якщо б я сам там був! – вигукнув він. – Це, мабуть, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Галька – це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ах, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви мене відразу не покликали? Який гріх на вашій совісті!

– Я не міг звернутися до вас, пане Голмс: адже тоді мені б довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене стримувало від такого кроку. Крім цього…

– Що ж ви вагаєтесь?

– Є певна галузь, де безсилий навіть проникливий і найдосвідченіший детектив.

– Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

– Я цього не сказав.

– Не «сказав», але «думаю»?

– З того часу, як сталося це нещастя, пане Голмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним станом речей.

– Наприклад?

– Я з’ясував, що дехто з місцевих мешканців ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну істоту, що точно відповідає описам Баскервільського демона і не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Всі, хто бачив її, стверджували, як один: це страховисько світиться, як привид неймовірних розмірів. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусіда, чоловік вельми тверезих поглядів на речі, тутешній коваль і один фермер. Усі вони розповідають про жахливого привида, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легенді. Вірте мені, пане Голмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі ніхто не наважується, хіба тільки найвідчайдушніші сміливці.

– І ви, людина науки, вірите, що це явище надприродне?

– Я вже й сам не знаю, чому вірити.

Голмс стенув плечима.

– Досі моя розшукова діяльність проходила в межах цього світу, – зронив він. – Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, занадто самовпевнено з мого боку. Однак, ви не станете заперечувати, що сліди на гравії – річ цілком реальна?

– Собаці, про якого йдеться в переказі, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти чоловіка. І все ж в ньому було щось демонічне.

– Бачу, що ви остаточно перекинулися на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені ось що. Якщо ви вже стали на таку точку зору, навіщо вам знадобився я? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марна річ, і водночас просите мене взятися за це.

– Я ні про що таке вас не просив.

– Тоді чим я можу допомогти вам?

– Порадою. Скажіть мені, як мені поводитися з сером Генрі Баскервілем, котрий приїздить на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортімер зиркнув на годинник, – рівно через годину і п’ятнадцять хвилин.

– Це й є спадкоємець?

– Атож. Після смерті сера Чарльза ми все про нього розвідали та з’ясували, що чоловік господарює у себе на фермі, в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лікар, а як довірена особа та розпорядник заповіту сера Чарльза.

– Інших претендентів на спадщину немає?

– Ні. Єдиний інший родич, про котрого нам вдалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всіх братів було троє. Середній, котрий помер замолоду, – батько цього Генрі. Молодший, Роджер, вважався в сім’ї білою вороною. Він успадкував баскервільську деспотичність і був як дві краплі води схожий на родинний портрет того самого Г’юґо Баскервіля. В Англії Роджер накоїв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральній Америці, де і помер 1876 року від жовтої пропасниці. Генрі – останній нащадок роду Баскервілів. Через годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він надіслав мені телеграму, що сьогодні вранці приїжджає в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як мені з ним бути?

– А чому б йому не поїхати відразу в свій родовий маєток?

– Природно, що таке рішення напрошується само собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, котрі жили там, закінчували трагічно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була можливість побалакати зі мною перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що добробут усієї нашої сумної, злиденної округи залежить від того, чи погодиться сер Генрі жити в своєму маєтку, чи ні. Якщо Баскервіль-хол буде пустувати, всі плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас.

Шерлок задумався.

– У двох словах справа виглядає так, – сказав він нарешті. – Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

– У будь-якому разі, підстави для таких застережень є.

– Гм. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони можуть дістатися до цього молодика не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі нечистого з такою містечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафіяльної управи.

– Якщо б вам довелося зіткнутися з усім цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаєте, що спадкоємцеві байдуже, де бути – в Лондоні чи Девонширі? Він приїжджає через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?

– Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал зустрічати сера Генрі Баскервіля.

– А потім?

– Потім ви будете чекати, поки я обміркую подальший план дій, а до того часу нічого йому не кажіть.

– Скільки вам знадобиться часу на це?

– Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятій годині ранку та приведете із собою сера Генрі Баскервіля. Мені треба познайомитися з ним.

– Домовилися, пане Голмс.

Він записав дату та годину побачення на манжеті і, так само неуважно озираючись на всі боки, швидко вийшов з кімнати.

Шерлок гукнув його зі сходів:

– Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви кажете, що привида на болотах бачили і раніше?

– Авжеж, про це розповідають аж троє.

– А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

– Не знаю. Не чув.

– Дякую вам. На все добре.

Голмс сів на своє місце в кутку тапчана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною посмішкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчі, коли перед сищиком поставало гідне його завдання.

– Вже йдете, Ватсоне?

– Так, якщо нічим не можу вам допомогти.

– Ні, друже мій, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дій. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, заверніть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую заздалегідь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавої загадки, яку нам загадали сьогодні вранці.

Самота і спокій були потрібні моєму приятелю в години напруженої розумової роботи, коли він зважував усі найдрібніші подробиці справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, яка інформація істотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубі і повернувся на Бейкер-стрит тільки ввечері, близько дев’ятої години.

Я відчинив двері у вітальню і перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве виднілося світло лампи. Але мої побоювання були марними: мені вдарило в ніс їдким запахом міцного дешевого тютюну, від чого у мене негайно почало дерти в горлі. Крізь димову завісу я ледве розгледів Голмса, котрий зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті і тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові рулони.

– Застудилися, Ватсоне? – спитав він.

– Ні, просто дух захопило від цього отруйного ладану.

– Так, ви, здається, маєте рацію: тут трохи накурено.

– Яке там «трохи»! Дихати нічим!

– Тоді відчиніть вікно. Я бачу, ви просиділи весь день у клубі?

– Голмсе, друже!..

– Правильно?

– Звісно, що правильно, але як ви…

Він засміявся, роздивляючись мою розгублену фізію.

– Ваша наївність, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні вміння! Джентльмен іде з дому в дощову негоду. Увечері він повертається чистенький, без жодної плямочки. Циліндр і черевики на ньому виблискують, як і раніше. Отже, він десь просидів весь день. Близьких друзів у нього немає. Де ж він був? Хіба це не очевидно?

– Так, цілком очевидно.

– Світ наповнений такими очевидностями, але їх ніхто не помічає. Як гадаєте, а де був я?

– Також весь день просиділи на одному місці?

– А от і ні, я встиг побувати в Девонширі.

– Подумки?

– Саме так. Моє тіло залишалося тут, у кріслі, і, як це не сумно, встигло випити за день дві великих кавоварки і викурити неймовірну кількість тютюну. Як тільки ви пішли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських боліт, і мій дух блукав ними весь день. Тішу себе надією, що тепер освоївся з цими місцями як слід.

– Мапа дрібного масштабу?

– Так, дуже дрібного, – сищик розгорнув одну секцію цієї мапи і поклав її на коліна. – Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Усередині стоїть Баскервіль-хол.

– Оточений лісом?

– Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але мені здається, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд – та саме селище Ґрімпен, де міститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортімера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрічається вкрай рідко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лікар. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це – дві ферми: «Кам’яні стовпи» та «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них – прінстаунська в’язниця суворого режиму. А між цими окремими точками і навколо них стеляться похмурі, позбавлені ознак життя болота. Ось вам сцена, на якій сталася ця трагедія і, можливо, розіграється ще раз на наших очах.

– Так, місця дикі.

– Сцена обставлена, краще не вигадаєш. Якщо чортяка справді захотів втрутитися в людські справи…

– Отже, ви також схильні бачити в усьому цьому щось надприродне?

– А хіба слуги диявола не можуть бути одягнені в плоть і кров? Для початку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи було тут скоєно злочин? Друге: в чому полягає цей злочин і як він був скоєний? Певна річ, якщо доктор Мортімер має слушність у своїх здогадах і ми маємо тут справу із силами, які перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж заспокоюватися на цьому, треба перевірити до кінця всі інші гіпотези. Нумо зачинимо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але, мені здається, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб ховатися в скриню під час своїх роздумів, але логічний висновок із моєї теорії саме такий. Ну як, ви вже встигли поміркувати над цією справою?

– Вона не виходила у мене з голови весь день.

– І до чого ж ви дійшли?

– Заплутана історія.

– Так, історія вельми своєрідна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?

– Мортімер казав, нібито сер Чарльз пройшов ту частину алеї навшпиньки.

– Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо ж людині ходити алеєю навшпиньки?

– Тоді в чому ж тут річ?

– Він біг, Ватсоне. Рятувався, втікав щодуху. Так біг, що серце у нього не витримало і він на ходу впав мертвим.

– Рятувався? Але від кого?

– У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервіль втратив голову від страху, перш ніж кинутися навтьоки.

– Чому ви так гадаєте?

– Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тікати не додому, а від оселі міг тільки знавіснілий чоловік. Циган засвідчив на слідстві, що сер Чарльз волав про допомогу, але втікав він у тому напрямку, де найменше можна було на неї сподіватися. Потім ще одна загадка: кого він чекав того вечора і чому побачення мало відбутися в тисовій алеї, а не в будинку?

– Гадаєте, що він на когось чекав?

– Самі погляньте: хворий літній чоловік вирушає ввечері на прогулянку – нічого дивного в цьому немає. Але ж того дня було вогко та холодно. Навіщо ж йому знадобилося без причини стояти біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджує доктор Мортімер, котрий звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але йому не можна відмовити в спостережливості.

– Сер Чарльз так гуляв щовечора.

– І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є інформація, що сер Чарльз намагався триматися подалі від боліт. А тієї ночі він когось чекав там. І це було напередодні його передбачуваного від’їзду в Лондон. Розумієте, Ватсоне, як усе складається – ланка до ланки! А тепер будьте люб’язні дати мені скрипку, і ми відкладемо всі турботи про цю справу в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера та сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для роздумів.

Розділ IV
Сер Генрі Баскервіль

Ми поснідали рано, і Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ні на секунду – як тільки годинник пробив десяту, доктор Мортімер увійшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років із тридцять. Невеликого зросту, кремезний, міцний, він справляв враження дуже жвавого, здорового чоловіка. Вираз його обличчя здався мені впертим; карі очі сміливо зиркали на нас з-під густих чорних брів. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що цей чоловік не засиджується вдома і не цурається фізичної праці, та водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

– Сер Генрі Баскервіль, – репрезентував супутника доктор Мортімер.

– Так, це я, – підтвердив баронет. – І найцікавіше те, пане Голмс, що якщо б мій приятель не запропонував мені відвідати вас, я прийшов би до вас із власної волі. Ви, кажуть, вмієте розгадувати різні ребуси, а я якраз сьогодні вранці зіткнувся з одним, який мені не розкусити.

– Сідайте, сер Генрі. Якщо я правильно вас зрозумів, то після приїзду до Лондона з вами сталося щось не зовсім звичайне?

– Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, наді мною хтось пожартував. Але сьогодні вранці я отримав ось цей лист, якщо тільки він заслуговує такої уваги.

Гість поклав на стіл конверт, і ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адреса – «Готель «Нортумберленд», серу Генрі Баскервілю» – була написана великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояли: «Черінґ-крос» і час відправлення – вечір попереднього дня.

– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – поцікавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.

– Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.

– Але доктор Мортімер, вочевидь, сам там зупинився?

– Ні, я живу у знайомих, – сказав медик. – Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.

– Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цікавиться. Шерлок вийняв із конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була написана одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до іншого друкованих слів. Там було зазначено наступне: «Якщо розум і життя вам дорогі, тримайтеся подалі від торф’яних боліт». Слова «торф’яних боліт» були написані від руки, чорнилом.

– Так ось, пане Голмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – може, поясните мені, що все це означає і хто так зацікавився моїми справами?

– А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?

– Авжеж, сер, але, можливо, лист надіслала людина, переконана в тому, що вся ця історія надприродна.

– Яка історія? – різко спитав сер Генрі. – Ви, джентльмени, мабуть, обізнані про мої справи набагато краще, ніж я сам!

– Ми розповімо вам усе, сер Генрі. Без цього ви не підете звідси, повірте в те, що я кажу, – запевнив Шерлок Голмс. – А зараз давайте займемося цим вельми цікавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, у нас є вчорашній «Таймс»?

– Он там, у кутку.

– Будьте ласкаві подати мені сторінку з передовицею, – він швидко пробіг її очима. – «Свобода торгівлі»… Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, в якій ви особисто зацікавлені, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся подалі від таких людей, бо розум повинен вам підказати, що така система врешті-решт підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі всім нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? – вигукнув Голмс, радісно потираючи руки. – Блискуча ідея, чи не так?

Доктор Мортімер поглянув на Голмса, як дивляться турботливі лікарі на безнадійних пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль звів на мене здивований погляд своїх карих очей.

– Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна політика, – сказав він, – але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.

– Навпаки! Ми сунемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знайомий із моїм методом краще за вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка вислизнув навіть від нього.

– Так, зізнаюся, я не бачу жодного зв’язку між ним і листом.

– А зв’язок, любий мій Ватсоне, настільки тісний, що, по суті справи, одне випливає з іншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалі від», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуєтеся, звідки взяті ці слова?

– Ах, хай йому грець! Звісно, ви маєте рацію, який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрі.

– Якщо ви все ще сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалі від» – вони вирізані вкупі.

– Ну ж бо… Так, справді!

– Знаєте, пане Голмс, я навіть не уявляв собі, що такі речі можливі! – зауважив доктор Мортімер, із подивом споглядаючи на мого товариша. – Здогадатися, що слова вирізані з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, і мало того – вказати статтю, з якої вони взяті, це перевершує будь-яку уяву! Як ви здогадалися?

– Впевнений, лікарю, що ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса?

– Звісно, можу.

– Яким чином?

– Але ж це мій коник! Різниця між тим та іншим цілком очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи…

– А в мене є свій коник. На мій погляд, різниця між боргесом на шпонах⁶, яким набираються передовиці «Таймс», і сліпим шрифтом дешевих вечірніх газеток не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів – одна з найелементарніших вимог до детектива, хоча мушу зізнатися, що у дні своєї юності я якось сплутав «Лідський Меркурій» із «Вранішніми відомостями». Але передовицю «Таймс» ні з чим не сплутаєш, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А позаяк лист відправили вчора, все свідчило про те, що нам слід було перш за все зазирнути в учорашній номер.

– Отже, пане Голмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – хтось склав цей лист, вирізавши ножицями…

– Манікюрними ножицями, – перебив його детектив. – Ви звернули увагу, які у них короткі кінці? Для того щоб вирізати слова «тримайтеся подалі від», довелося зробити два надрізи.

– Згоден. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх…

– Гуміарабіком, – підказав Шерлок.

– …і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому ж тоді слова «торф’яних боліт» написані від руки?

– Бо автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить прості, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.

– Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс?

– Дещо вдалося, хоча автор докладав усіх зусиль до того, щоб знищити всі докази. Як ви самі можете переконатися, адреса написана великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє в руки простих людей. Отже, звідси можна зробити висновок, що лист склала освічена людина, котра намагалася видати себе за неосвічену і навмисне змінила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпізнали автора, якщо не зараз, то пізніше. Крім цього, зверніть увагу, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а може, і на хвилювання чи поспіх. Я схильний вважати, що у всьому винне саме хвилювання та поспіх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалість у такій, мабуть, серйозній справі. Якщо хтось справді квапився, то цікаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрі в готелі. Може, його автор боявся якоїсь завади. Але з чийого боку?

– Ми, так виглядає, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортімер.

– Скажіть краще – в царину, де зважуються всі можливості, з тим, щоб вибрати з них найімовірнішу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працює у фахівців на твердій матеріальній основі. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелі.

– Чому ви так вирішили?

– Огляньте конверт уважніше, і ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі запнулося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денці. Власне перо і каламар рідко доводять до такого стану, а щоб і те, і інше відмовлялося служити – це вже виняткова ситуація. Але, як ви знаєте, в деяких готелях із письмовим причандаллям і чорнильницями зовсім кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу Черінґ-кросу та виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми відразу знайшли б автора цього дивного послання… Стійте! Стійте! Що це?

Він став уважно вдивлятися в сторінку, на якій були наклеєні слова, тримаючи її на відстані одного-двох дюймів від очей.

– Ну, що?

– Ні, нічого, – сказав Голмс і поклав лист на стіл.

– Папір цілком гладкий, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приїхали до Лондона.

– Та ні, пане Голмс, ніби нічого такого не сталося.

– Ніхто на вас не чатував, не вистежував?

– Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гість. – Кому може спасти на гадку стежити за мною?

– Дайте час, поговоримо і про це. А наразі зважте: невже вам немає про що розповісти нам?

– Це залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

– Все, що так чи інакше виходить за рамки традиційного укладу життя.

Сер Генрі всміхнувся:

– Майже все моє дитинство і юність пройшли в Сполучених Штатах і Канаді, тому англійський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважається буденністю, коли у людини раптом зникає один черевик.

– Ви загубили один черевик?

– Друже мій, – вигукнув доктор Мортімер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Він знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такі дрібниці!

– Але ж він питає, чи не сталося зі мною чогось незвичайного.

– Саме так, – погодився Голмс. – Мене цікавить будь-яка дрібниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?

– Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.

– Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?

– Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

– Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

– Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики – за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.

– Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче озвався баронет, – нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. – Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися – до священика чи полісмена.

– Підтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортімер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджає вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?

– А чому б мені туди не поїхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звідки ж ця небезпека надходить – від нашого родинного страховиська чи від людей?