Повернення Шерлока Голмса

Пригода з чоловічками в танці

Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидів, зігнувшись над скляною колбою, в якій варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, і він здавався мені схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сірим пір’ям і чорним чубчиком.

– Отже, Ватсоне, – озвався він несподівано, – ви не маєте наміру вкладати свої заощадження в південноафриканські цінні папери?

Я аж сіпнувся від подиву, бо ще не звик до надзвичайних здібностей Голмса, і це раптове вторгнення в найпотаємніші мої думки було для мене незбагненне.

– Але звідки, до біса, ви про це дізналися? – спитав я.

Сищик обернувся на кріслі, тримаючи в руці запалену пробірку, і його глибоко посаджені очі радісно заблистіли.

– Зізнайтеся, Ватсоне, що ви цілком збиті з пантелику, – сказав він.

– Зізнаюся.

– Мені варто було б змусити вас написати про це на аркуші паперу та підписатися.

– Чому?

– Бо через п’ять хвилин ви скажете, що все це дуже просто.

– Упевнений, що ніколи цього не скажу.

– Бачте, любий мій Ватсоне… – детектив закріпив пробірку на штативі й узявся читати мені лекцію з виглядом професора, котрий звертається до аудиторії. – Не так уже й важко побудувати череду висновків, у якій кожен наступний природно витікає з попереднього. Якщо після цього видалити всі поміжні ланки та повідомити слухачеві лише першу й останню, це справить приголомшливе, хоча і хибне враження. Після того як я помітив впадину між великим і вказівним пальцями вашої лівої руки, мені було зовсім неважко зробити висновок, що ви не плануєте вкладати свій невеличкий капітал у золоті копальні.

– Але не бачу жодного зв’язку між цими двома обставинами!

– Охоче вірю. Однак за кілька хвилин я вам доведу, що такий зв’язок існує. Ось пропущені ланки цього найпростішого ланцюга: 1) коли вчора ввечері ми повернулися з клубу, западина між вказівним і великим пальцями на вашій лівій руці була забруднена крейдою; 2) щоразу, коли ви граєте на більярді, натираєте цю впадину крейдою, щоб кий не ковзав у вашій руці; 3) ви граєте на більярді лише з Терстоном; 4) місяць тому ви мені сказали, що Терстон запропонував вам придбати до спілки південноафриканські цінні папери, які надійдуть у продаж через місяць; 5) ваша чекова книжка замкнена в шухляді мого письмового столу, і ви не попросили у мене ключа; 6) ви не будете вкладати свої гроші в південноафриканські папери.

– До чого ж просто! – вигукнув я.

– Звісно, – сказав сищик, злегка вражений, – будь-яка задача виявляється дуже простою після того, як вам її розтлумачать. А ось вам завдання, ще не вирішене. Поглянемо, любий Ватсоне, чи вам вдасться впоратися з ним.

Він узяв зі столу аркуш паперу, подав його мені та повернувся до свого хімічного аналізу. Я з подивом побачив, що на аркуші накреслені якісь безглузді ієрогліфи.

– Даруйте, Голмсе, але ж це малювала дитина! – вигукнув я.

– То ви так вважаєте!

– Що ж це, якщо не так?

– Пан Гілтон Кьюбітт із Рідлінґ-Торп-Менору, що в Норфолку, якраз і хотів би знати, що це таке. Цей маленький ребус він послав нам із першою поштою, а сам виїхав сюди найближчим потягом. Чуєте дзвінок, Ватсоне? Це, ймовірно, він.

На сходах пролунали важкі кроки, і за хвилину до нас зайшов високий рум’яний, чисто поголений джентльмен. По його ясних очах і квітучих щоках відразу було видно, що його життя протікає далеко від туманів Бейкер-стрит. Здавалося, що він приніс із собою подих міцного, свіжого вітру зі східного берега. Потиснувши нам руки, він уже зібрався сісти, як раптом його погляд упав на аркуш із кумедними значками, який я тільки-но розглядав і залишив на столі.

– Що ви про це думаєте, пане Голмс? – поцікавився він. – Мені розповідали, що ви великий шанувальник усіляких таємничих випадків, тому вирішив, що дивнішого за це вам аж ніяк не знайти. Я вам заздалегідь вислав цей папірчик, аби дати вам час вивчити його до мого приїзду.

– Це справді напрочуд цікавий малюнок, – зауважив Шерлок. – З першого погляду його можна прийняти за дитячу витівку. Хто, здавалося б, крім дітей, міг намалювати цих крихітних чоловічків у танці? Чому ви надали настільки важливого значення такій химерній дрібниці?

– Та я й не надав би цьому жодного значення, якби не дружина. Вона до смерті перелякалася. Нічого не каже мені, але бачу в її очах непідробний жах. Ось чому я прийняв це так близько до серця.

Голмс узяв папірчик, і сонячні промені лягли на нього. Це був аркуш, вирваний із нотатника. На ньому були накреслені олівцем ось такі силуети:

Уважно розглянувши рисунок, Шерлок обережно згорнув його і сховав у гаманець.

– Ця справа обіцяє багато цікавого та незвичайного, – зазначив він. – Ви вже дещо розповіли мені в своєму листі, пане Гілтон Кьюбітт, але я був би вам вельми вдячний, якби ви люб’язно погодилися повторити свою розповідь, аби дати можливість почути її моєму колезі, доктору Ватсону.

– Я кепський оповідач, – сказав наш гість, нервово стискаючи та розтискаючи свої великі дужі руки. – Якщо в моїй оповідці вам щось видасться незрозумілим, ставте мені, будь ласка, запитання. Почну з того, що торік я одружився… Але мушу повідомити, що хоч я й незаможний, наш рід живе у Рідлінґ-Торпі вже впродовж п’яти століть і вважається найшляхетнішою родиною в усьому графстві Норфолк. Минулого року я приїхав до Лондона на свята та зупинився в мебльованих кімнатах на Рессел-сквер, тому що там зупинився Паркер, наш священик. У цих мебльованих кімнатах жила молода американська леді, її прізвище Патрик, Ілсі Патрик. Ми з нею заприятелювали. Не минуло й місяця, як я палко покохав її. Ми нишком побралися і поїхали до мене до Норфолка.

Вам, ймовірно, видається дивним, пане Голмс, що нащадок хорошого старовинного роду одружується з жінкою, нічого не знаючи про її минуле та про її сім’ю. Але якби ви побачили її та пізнали, вам неважко було б мене збагнути. Вона була дуже щира зі мною, моя Ілсі, надала мені повну свободу відмовитися від шлюбу, якщо захочу. «У моєму колишньому житті були дуже неприємні знайомства, – казала вона, – і я хочу забути про них. Не бажаю повертатися до свого минулого, бо будь-який спогад завдає мені болю. Якщо ти зі мною одружишся, Гілтоне, то поберешся з жінкою, котра особисто нічого ганебного не вчинила, але мусиш повірити мені на слово та дозволити промовчати про все, що було зі мною до того, як стала твоєю. Якщо ця умова видається тобі занадто важкою, повертайся до Норфолка та залиш мені провадити те самотнє життя, яке я вела до зустрічі з тобою».

Ілсі сказала мені це за день до весілля. Я відповів їй, що готовий скоритися її бажанням, і дотримав свого слова. Тепер ми одружені вже рік і прожили його дуже щасливо. Але місяць тому, наприкінці червня, я помітив перші ознаки наближення лиха. Моя дружина отримала листа з Америки – на конверті була американська марка. Дружина зблідла, як сметана, коли прочитала послання, та жбурнула його у вогонь. Жодного разу про нього не згадала, і я нічого не питав, бо обіцянка є обіцянка. Але з цього часу вона жодної миті не була спокійна. У неї тепер завжди перелякане обличчя, і по всьому видно, що чогось очікує.

Тепер перейду до найдивнішої частини моєї історії. Десь тиждень тому, здається, у вівторок, я побачив на одному з підвіконь чоловічків у танці, таких самих, як на цьому папірчику. Вони були нашкрябані крейдою. Я гадав, що їх намалював хлопчисько, який працював у стайні, але він присягався, що нічого про них не знає. Знаки з’явилися вночі. Я змив їх і випадково згадав про них у розмові з Ілсі. На мій подив, вона прийняла мої слова близько до серця та попросила, якщо я знову зауважу таких чоловічків, дати їй поглянути на них. Упродовж тижня вони не з’являлися, але вчора вранці я знайшов у садочку на сонячному годиннику цей аркуш. Я показав його Ілсі, і вона миттю втратила свідомість. З того часу живе, як сновида, і її очі постійно сповнені жаху. Ось чому я написав вам листа, пане Голмс, і надіслав цей аркуш. Я не міг звернутися до поліції, бо там, без сумніву, взяли б мене на кпини, а ви скажете мені, що робити. Не маю зайвих грошей, але якщо моїй дружині загрожує небезпека, я готовий витратити останній гріш, аби захистити її.

Він був приємний, цей щирий велетень із великими блакитними очима! Любов і відданість до дружини були написані в кожній рисі його обличчя. Шерлок вислухав його історію дуже уважно, а потім задумався і довго мовчав.

– Чи не думаєте ви, пане Кьюбітт, – сказав він нарешті, – що найкраще було б вам звернутися безпосередньо до дружини і попросити її поділитися з вами своєю таємницею?

Гілтон Кьюбітт похитав своєю великою головою:

– Обіцянка є обіцянка, пане Голмс. Якщо Ілсі захоче, вона й сама мені все розкаже. Якщо ж не захоче, не стану насилу домагатися визнання. Але маю право все дізнаватися самому, і я цим правом скористаюся.

– У такому разі я від щирого серця стану вам допомагати. Скажіть, чи не з’являлися по сусідству з вами якісь чужинці?

– Ні.

– Наскільки я втямив, ви живете в дуже глухому закутку. Поява будь-якого нового обличчя, ймовірно, не може залишитися непоміченою.

– Якби якесь нове обличчя з’явилося в самому найближчому сусідстві, я, звісно, про нього почув би. Але неподалік від нас є кілька прибережних сіл із хорошими пляжами, і селяни віддають на час кімнати міщухам.

– У цих дивних рисунках безперечно закладений якийсь сенс. Але той напис, який ви мені прислали, такий короткий, що нічого не можу з ним вдіяти, і ті факти, які ви нам виклали, такі невизначені, що важко зробити з них хоча б якийсь висновок. Мені здається, що вам краще повернутися до Норфолка й уважно стежити за всім, що відбувається навколо. Як тільки виявите десь нових чоловічків у танці, маєте якнайретельніше їх скопіювати. Який жаль, що ви не перемалювали тих, що були начеркані крейдою на підвіконні! Розпитуйте про всіх незнайомців, котрі з’являються по сусідству. Як тільки помітите щось нове, відразу приїжджайте до мене. Ось найкраща порада, яку можу вам дати, пане Гілтон Кьюбітт. Якщо знадобиться, я завжди готовий приїхати до вас і відвідати ваш Норфолкський маєток.

Після цього побачення Шерлок Голмс часто глибоко замислювався. Не раз я бачив, як він витягає з гаманця папірчик і пильно розглядає намальовані на ньому кумедні фігурки. Однак тільки через два тижні він знову згадав при мені цю історію. Коли я вже мав намір іти, товариш раптом зупинив мене:

– Вам було б краще залишитися вдома, Ватсоне.

– Чому?

– Бо сьогодні вранці я отримав телеграму від Гілтона Кьюбітта. Пригадуєте Гілтона Кьюбітта та його чоловічків у танці? Він планує приїхати до Лондона на першу двадцять. Будь-якої миті Гілтон може бути тут. З його телеграми я второпав, що він має якісь надзвичайно важливі новини.

Чекати довелося недовго, позаяк наш норфолкський сквайр примчав із вокзалу прямо до нас. Вигляд у нього був заклопотаний і пригнічений. Гість поглянув на нас утомленими очима, а його чоло зорали зморшки.

– Ця історія діє мені на нерви, пане Голмс, – сказав він, безсило опускаючись на крісло. – Огидний стан – відчувати, що ти з усіх боків оточений якимись невідомими, невидимими людьми, котрі намагаються затягнути тебе в якусь біду, але ще нестерпнішим бачити при цьому, як день у день поступово вбивають твою дружину! Вона тане на моїх очах.

– Вона сказала вам хоча б щось?

– Ні, пане Голмс, нічого не сказала. Бувають миті, коли їй, бідоласі, як бачу, дуже хочеться все мені розповісти, але бракує рішучості. Я намагався їй допомогти, але мені це вдавалося настільки незграбно, що лише відлякував її. Вона часто в розмові зі мною звертає на те, до якого старовинного роду ми належимо, як нас поважають у всьому графстві, як пишаємося своєю незаплямованою честю, і я щоразу відчуваю, що їй хочеться ще щось додати, однак вона не домовляє і мовчить.

– А ви самі часом чогось не виявили?

– Я багато чого виявив, пане Голмс. Навіть привіз вам для дослідження цілу купу свіженьких чоловічків у танці. І найважливіше, я бачив того…

– Того, хто їх намалював?

– Атож, я бачив його за роботою. Але дозвольте розповісти все за порядком. Повернувшись від вас, я наступного ж ранку знайшов нових чоловічків у танці. Вони були намальовані крейдою на чорних дерев’яних дверях комори, що стоїть біля галявини. Цю споруду чудово видно з вікон нашого будинку. Я їх усіх перемалював. Ось, маєте.

Він витягнув аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Ось які ієрогліфи були зображені на ньому:

– Чудово! – вигукнув Голмс. – Прекрасно! Продовжуйте, будь ласка.

– Я перемалював чоловічків, стер їх із дверей, але через два дні з’явився новий напис. Ось він:

Голмс аж потер руки та засміявся на радощах.

– Наш матеріал хутко розростається, – втішився він.

– Через три дні на сонячному годиннику я виявив послання, написане на папірці. На ньому лежав камінь. Ось воно. Як бачите, фігурки там ті самі, що і в попередньому посланні. Тоді я вирішив підстерегти цього «художника». Взяв револьвера та зробив засідку у своєму кабінеті, з вікна якого видно і галявину, і садочок. Годині о другій ночі, сидячи біля вікна та споглядаючи на залитий місячним сяйвом сад, я почув у себе за спиною кроки й, обернувшись, побачив свою дружину в нічній сорочці. Вона благала мене лягти до ліжка. Я ж їй відверто сказав, що хочу переконатися, хто це займається такими дурнуватими витівками. Дружина відповіла мені, що все це – безглуздий жарт, на який не варто звертати уваги.

«Якщо це так тебе дратує, Гілтоне, їдьмо помандрувати – ти і я, там ніхто не буде нас турбувати».

«Як! Дозволити якомусь жартівнику вижити нас із власної оселі? – обурився я. – Та все графство буде над нами зловтішатися!»

«Іди спати, – просила вона. – Побалакаємо про це вранці».

Раптом її обличчя так зблідло, що я помітив це навіть при світлі місяця, а пальці жінки вп’ялися мені в плече. Щось рухалося в тіні комори. Я побачив, як з-за рогу виповз темний зігнутий силует і присів перед дверима. Схопивши револьвер, я рвонув уперед, але дружина судомно обійняла мене та втримала на місці. Я намагався її відштовхнути, але жінка вчепилася в мене ще відчайдушніше. Нарешті мені вдалося вирватися, але коли я відчинив двері і добіг до комори, та особа вже зникла. Втім, залишивши сліди свого перебування, бо на дверях були намальовані чоловічки в танці. Я оббіг весь сад, але ніде нікого не знайшов. Однак, як це не дивно, незнайомець безумовно перебував десь неподалік, адже коли вранці я знову оглянув двері комори, під тим рядком, який я вже бачив, виявилося ще кілька нових чоловічків.

– Ви їх скопіювали?

– Аякже. Їх було зовсім небагато. Ось вони.

Чоловік показав нам ще один аркуш паперу. Новий танок мав такий вигляд:

– Скажіть, – спитав Голмс і по його очах я побачив, що він дуже розхвилювався, – ці чоловічки були дописані до попереднього напису чи намальовані окремо?

– Вони були намальовані на нижній панелі дверей.

– Чудово! Це для нас найважливіше, бо вселяє в мене надію. Прошу, пане Гілтон Кьюбітт, продовжуйте вашу цікаву розповідь.

– Та нема що додати, пане Голмс, крім того, що я дуже розсердився на дружину за те, що вона завадила мені спіймати цього негідника, котрий сховався. Вона запевняла, що боялася за мене. Спочатку у мене виникла підозра, що боялася вона зовсім не за мене, а за нього, позаяк не сумнівався, що вона знає, хто це такий і що означають його дивні сигнали. Але голос моєї дружини й її погляд, пане Голмс, мають властивість розсіювати будь-які підозри, і тепер я вже не сумніваюся, що вона справді боялася за мене… Ось і все, що сталося. А тепер чекаю від вас поради, що маю робити далі. Мене аж тягне сховати в кущах п’ять-шість наших сільських парубків. Вони дали б йому такого прочухана, що назавжди залишив би нас у спокої.

– Боюся, що настільки складну справу не вилікувати такими простими ліками, – сказав Голмс. – Скільки часу ви можете пробути в Лондоні?

– Маю повернутися сьогодні ж, бо не можу залишити дружину на ніч на самоті. Вона дуже нервувала і просила мене повернутися якнайскоріше.

– Мабуть, маєте рацію. Але якби ви могли залишитися, я через день або через два поїхав би разом із вами. У будь-якому разі, залиште мені ці папірчики. Незабаром я приїду до вас і, цілком імовірно, проллю певне світло на цю справу.

Шерлок Голмс тримався зі своїм звичайним професійним спокоєм, але я так добре його знав, що бачив: він дуже схвильований. Заледве широка спина Гілтона Кьюбітта зникла за дверима, як мій приятель кинувся до столу, розклав перед собою папірці з чоловічками в танці та заглибився в обчислення. Впродовж двох годин він заповнював сторінку за сторінкою цифрами та літерами. Ця робота так захопила його, що він, мабуть, зовсім забув про мою присутність. Коли справа ладналася, він починав наспівувати та насвистувати, коли ж безпорадно розводив руками, то непорушно сидів із похмурим чолом і лупав очима. Нарешті сищик задоволено вигукнув, схопився з крісла і заметушився по кімнаті, потираючи руки. Потім відправив довгу телеграму.

– Якщо мені дадуть відповідь таку, як сподіваюся, ваша книжка, Ватсоне, збагатиться описом нової пригоди, – мовив він. – Завтра, ймовірно, ми з вами поїдемо до Норфолка й остаточно розкриємо таємницю, що додала нашому приятелю стількох неприємностей.

Зізнаюся, що мене мучила цікавість, але я знав, що Голмс любить давати пояснення лише тоді, коли сам вважає це за потрібне, і терпляче чекав, коли він зволить поділитися зі мною своїм відкриттям.

Але відповідь на телеграму не прийшла. Впродовж двох днів Голмс нетерпляче прислухався до кожного дзвіночка. Увечері наступного дня ми отримали листа від Гілтона Кьюбітта. Він повідомляв, що у нього все гаразд, лише на підставці сонячного годинника сьогодні вранці з’явився найдовший напис. До листа додавалася точна його копія. Ось вона:

Голмс зігнувся над цим химерним малюнком і раптом, схопившись на ноги, зойкнув здивовано та сердито. Його заклопотане обличчя спохмурніло.

– Ми дозволили цій справі зайти надто далеко, – сказав він. – Які потяги вирушають до Норт-Волшему ввечері?

Я зазирнув у розклад. Останній потяг тільки-но відійшов.

– Доведеться раніше поснідати і їхати першим ранковим потягом, – зітхнув Голмс. – Наша присутність там украй необхідна. Ага! Ось і телеграма, яку я чекав. Стривайте хвилиночку, пані Гадсон, можливо, нам знадобиться послати відповідь. Ні, все йде так, як я і очікував. Ця телеграма остаточно доводить, що ми не маємо права більше тримати пана Гілтона Кьюбітта в незнанні про стан справ, бо наш недалекий норфолкський сквайр потрапив у винятково небезпечну павутину.

Переходячи до закінчення цієї похмурої історії, яка здалася мені спочатку такою безглуздою та кумедною, я ще раз переживаю весь той жах, який мені довелося пережити тоді. Як би я хотів мати можливість повідомити читачам, що ця історія скінчилася щасливо для всіх! Але моя праця – точний літопис фактів, тому змушений простежити аж до похмурого кінця весь дивний ланцюг подій, через які за кілька днів про садибу Рідлінґ-Торп-Менор загомоніла вся Англія.

Не встигли ми зійти в Норт-Волшемі та повідомити, куди прямуємо, як до нас підбіг начальник станції.

– Ви, мабуть, детективи з Лондона? – спитав він.

Шерлок поглянув на нього з неспокоєм.

– Чому ви так вирішили?

– Тому що інспектор Мартін із Норвічу тільки-но проїхав. Чи, можливо, ви лікарі? Вона ще жива. Може, ви ще встигнете її врятувати… для шибениці.

Голмс був похмурий і стурбований.

– Ми їдемо до Рідлінґ-Торп-менору, – заявив він, – але нічого не чули про те, що там сталося.

– Страшна справа! – заламав руки начальник станції. – Їх обох постреляли: і пана Гілтона Кьюбітта, і його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, а потім у себе. Так кажуть служниці. Він помер, а вона при смерті. Боже, найдавніший рід Норфолкського графства! Всі у нас його так поважали!

Не зронивши й слова, Голмс стрибнув в екіпаж і протягом всієї семимильної подорожі жодного разу не розтулив вуст. Не часто траплялося мені бачити товариша в такому похмурому настрої. Він і раніше, протягом усієї нашої поїздки з Лондона, відчував якусь тривогу, й я вже з самого початку помітив, із яким неспокоєм сищик переглядає вранішні газети. Але тепер, коли раптово сповнилися його найгірші побоювання, детектив ніби закам’янів від печалі. Сидів, відкинувшись назад, занурений у важкі думи.

А тим часом ми проїжджали однією з найцікавіших місцин Англії. Все сучасне населення цього краю тулиться в негусто розкиданих хатинках, але на кожному кроці над зеленою рівниною здіймаються величезні чотирикутні бані церков, що свідчить про колишню славу та колишнє процвітання старої східної Англії.

Нарешті за зеленим урвищем з’явилася фіолетова смуга Німецького моря, і кучер держаком батога вказав нам на два гострі дахи, що стирчали з-за гущі дерев:

– Ось вам і Рідлінґ-Торп-менор.

Коли ми під’їхали до будинку, я помітив перед ним чорну комору, що стояла за тенісним майданчиком, і сонячний годинник на п’єдесталі. Верткий чоловічок із напомадженими вусами миттю зістрибнув із високого екіпажа. Це був інспектор Мартін із Норфолкського поліційного управління. Він страшенно здивувався, почувши ім’я мого приятеля.

– Даруйте, пане Голмс, адже злочин було скоєно о третій годині ранку! Яким же чином вам вдалося відразу дізнатися про нього в Лондоні і прибути сюди одночасно зі мною?

– Я його передбачив. Їхав, щоб йому запобігти.

– Отже, ви маєте інформацію, якої не маємо ми, бо загалом, здається, вони жили в мирі.

– У мене є лише та інформація, яку я отримав від чоловічків у танці, – заявив Голмс. – Про це розповім вам потім. Я спізнився: трагедія сталася, мені не вдалося їй запобігти… Ну що ж, нехай, у такому випадку, ті знання, які маю, допоможуть горувати закону. Проведете слідство спільно зі мною чи волієте, щоб я діяв на власну руку?

– Для мене велика честь працювати разом із вами, пане Голмс, – захоплено вигукнув інспектор.

– У такому разі я хотів би, не гаючи часу, вислухати свідків та оглянути місце, де було скоєно злочин.

Інспектор Мартін був настільки тямущий, що дозволив моєму приятелю діяти по-своєму. Сам він обмежився тим, що уважно спостерігав за роботою Шерлока. Місцевий лікар, сивобородий старигань, котрий саме вийшов із кімнати пані Гілтон Кьюбітт, повідомив, що її стан серйозний, але не безнадійний. Проте до тями вона прийде, либонь, не скоро, позаяк куля зачепила мозок. На запитання, чи вона сама в себе вистрелила чи в неї вистрелив хтось інший, медик не наважився дати певну відповідь. У будь-якому разі, постріл був зроблений із дуже близької відстані. У кімнаті знайшли лише один револьвер, вистрелили два набої. Пан Гілтон Кьюбітт убитий пострілом прямо в серце. Можна було з однаковою ймовірністю припустити і те, що чоловік вистрелив спочатку в дружину, а потім у себе, і те, що злочинницею була саме жінка, адже револьвер лежав на підлозі на однаковій відстані від обох.

– Ви торкалися вбитого? – спитав Голмс.

– Ні. Ми лише підняли та перенесли леді, бо не могли залишити її пораненою на підлозі.

– Ви давно тут, лікарю?

– З четвертої години ранку.

– Приходив хтось, крім вас?

– Авжеж, констебль.

– Ви щось тут совали?

– Нічого.

– Ви вчинили мудро. Хто вас викликав?

– Покоївка Сондерс.

– Вона першою здійняла ґвалт?

– Вона і пані Кінґ, куховарка.

– Де вони тепер?

– Вочевидь, на кухні.

– У такому разі, почнімо з того, що вислухаємо їхні розповіді.

Старовинна зала з високими вікнами, облицьованими дубом, перетворили на кімнату для допитів. Голмс сів у велике старомодне крісло, його погляд був непохитний, а обличчя суворе. Я читав у його очах рішучість присвятити, якщо знадобиться, все своє життя тому, щоб за чоловіка, котрого йому не вдалося врятувати, хоча б помститися. Наше дивне збіговисько, крім мене, складалося з інспектора Мартіна, старого сивобородого сільського медика та тупуватого сільського полісмена.

Свідчення обох жінок були надзвичайно ретельні. Їх розбудив звук пострілу, за хвилину почули другий постріл. Вони спали в суміжних кімнатах, і пані Кінґ кинулася до Сондерс. Сходами вони спустилися разом. Двері кабінету були відчинені, свічка горіла на столі. Їхній господар лежав посеред кімнати долілиць. Він був мертвий. Біля вікна корчилася його дружина, притулившись головою до стіни. Її рана була жахлива – кров залила половину обличчя. Вона хекала, але нічого не могла сказати. У коридорі і в кімнаті стояв дим і смерділо порохом. Вікно було зачинене на засувку зсередини, обидві жінки у цьому були впевнені. Вони відразу ж викликали лікаря і поліцію. Потім, за допомогою конюха і хлопчика, який працює на стайні, віднесли свою поранену господиню до її покою. На жінці була сукня, на її чоловікові – халат, одягнений поверх нічної сорочки. Між чоловіком і дружиною ніколи не виникало сварок. Їх всі вважали дуже милим подружжям.

Ось найголовніші свідчення слуг. Відповідаючи інспектору Мартіну, обидві жінки заявили, що всі двері були замкнені зсередини і що нікому не вдалося б вислизнути з обійстя. Відповідаючи Голмсові, обидві згадали, що відчули запах пороху, як тільки вибігли зі своїх кімнат на другому поверсі.

– Раджу вам звернути якнайсерйознішу увагу на цей факт, – порадив Голмс інспектору Мартіну. – А тепер, вважаю, що нам краще приступити до огляду кімнати, в якій був скоєний злочин.

Кабінет виявився зовсім тісним. Його три стіни займали книжкові полиці, а письмовий стіл стояв біля вікна, що виходило в садочок. Нашу увагу насамперед прикувало важке тіло нещасного сквайра, розпростерте на підлозі. Безлад у його одязі свідчив про те, що він поспішно схопився з ліжка. Куля пробила чоловікові серце і застрягла в тілі. Нещасний помер миттєво і безболісно. Ні на його халаті, ні на його руках не вдалося виявити жодних слідів пороху. Сільський лікар стверджував, що у пані Кьюбітт були плями пороху на обличчі, але не на руках.

– Відсутність плям на руках нічого не доводить, але їхня присутність доводить усе, – пояснив Голмс. – Якщо тільки порох, бува, не висиплеться з неохайно наладованого набою, ви не забрудните рук, скільки б не стріляли… Тепер можна забрати й тіло пана Кьюбітта. Вам, лікарю, ймовірно, не вдалося знайти кулю, яка поранила леді?

– Для цього довелося б зробити серйозну операцію. Але в револьвері залишилося ще чотири заряди. Пострілів було два, ран – також дві, отже, встановити долю кожної кулі неважко.

– Це так тільки здається, – зауважив Голмс. – Будьте люб’язні, встановіть долю он тієї кулі, яка пробила край віконної рами.

Він раптом обернувся і своїм довгим, тонким пальцем вказав на отвір у нижній перекладині віконної рами.

– Трясця! – вигукнув інспектор. – Як вам вдалося це знайти?

– Знайшов, бо шукав.

– Дивно! – сказав сільський лікар. – Маєте рацію, сер: отже, був і третій постріл, відтак був і хтось третій. Але хто ж він такий і куди подівся?

– На це запитання і спробуємо зараз відповісти, – сказав Шерлок Голмс. – Якщо пригадуєте, інспекторе Мартін, коли служниці заявили, що, вибігши з своїх кімнат, відразу ж відчули запах пороху, я вам сказав, що на це потрібно звернути увагу.

– Пригадую, сер. Але, зізнаюся, що не цілком вловив вашу думку.

– Це й є доказом того, що і двері, і вікно були розчахнуті навстіж. В іншому випадку запах пороху не поширився б із такою швидкістю по всьому будинку. Тільки протяг міг занести запах аж так далеко. У цій кімнаті були відчинені і двері, і вікно, але на дуже короткий час.

– Чому ж на короткий час?

– Тому що, погляньте самі, ця свічка не оплила стеарином.

– Так-так! – видихнув інспектор.

– Переконавшись, що вікно під час трагедії було відчинене, я дійшов висновку, що в цій трагедії був третій учасник, котрий стовбичив зовні та вистрелив у вікно. Натомість постріл, спрямований у цього третього, міг потрапити у віконну раму. Я поглянув і справді знайшов там слід від кулі.

– Але яким чином вікно виявилося зачиненим?

– Його, безумовно, зачинила жінка і зробила це інстинктивно… Але що ж це? Га!

На столі кабінету лежала жіноча торбинка – святковий клатч із крокодилячої шкіри, оздоблений сріблом. Голмс розкрив торбинку і витрусив її вміст на стіл. Усередині виявилося двадцять п’ятдесятифунтових банкнотів, перев’язаних стрічкою, і більше нічого.

– Візьміть, це буде фігурувати на суді, – Шерлок передав інспектору клатч із усім вмістом. – Тепер треба з’ясувати, кому призначалася третя куля. Судячи з отвору в віконній рамі, стріляли зсередини. Я хотів би знову перебалакати з пані Кінґ, куховаркою… Ви сказали, пані Кінґ, що вас розбудив гучний постріл. Ви хотіли цим сказати, що перший постріл був гучнішим за другий?

– Я спала, сер, і тому мені важко щось сказати. Постріл здався мені дуже гучним, сер.

– А чи не думаєте ви, що це були два постріли, що пролунали майже водночас?

– Не можу бути в цьому певною, сер.

– А я переконаний, що так і було. Далебі, інспекторе Мартін, у цій кімнаті ми більше нічого не дізнаємося. Якщо згодні піти за мною, подамося в садочок і поглянемо, чи немає там чогось цікавого.

Якраз під вікном кабінету виявилася квіткова клумба. Підійшовши до неї, ми гучно скрикнули. Квіти були витоптані, на м’якій землі чітко закарбувалися сліди ніг. То були великі чоловічі сліди з дуже довгими та гострими носаками. Голмс нишпорив у траві та листі, як мисливський хорт, що шукає поранену птицю. Раптом він радісно вигукнув, нагнувся та підняв із землі маленький мідний циліндрик.

– Я так і думав! – заявив він. – Ось і третя гільза. Мені здається, інспекторе Мартін, що слідство майже скінчилося.

На обличчі провінційного інспектора закарбувався подив: він явно захоплювався швидкістю та майстерністю роботи Голмса. Спершу пробував було відстоювати свою власну думку, але скоро так захопився Шерлоком, що повністю скорився йому.

– Кого ж ви підозрюєте? – поцікавився він.

– Повідомлю пізніше. У цій справі є кілька пунктів, які я ще не в змозі пояснити. Я в своїх відкриттях зайшов уже так далеко, що буде розумніше, якщо зачекаю ще трохи, а потім поясню все гамузом.

– Як вважаєте за потрібне, пане Голмс, лише б убивця від нас не втік.

– У мене немає ні найменшого наміру приховувати від вас хоча б щось, просто неможливо в розпал справи гаяти час на довгі та докладні пояснення. Всі нитки цього злочину я маю в руках. Якщо навіть леді ніколи не очуняє, нам вдасться відновити всі події цієї ночі та домогтися правосуддя. Насамперед я хотів би дізнатися, чи немає десь неподалік заїзду під назвою «Елридж».

Слуг піддали перехресному допиту, але ніхто з них не чув про такий готель. Тільки хлопчисько, який працював на стайні, раптом згадав, що за кілька миль звідси, неподалік від Іст-Рестону, живе селянин, прізвище котрого Елридж.