Енн з Інглсайду

© Б. Синякевич, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

І

– Який чистий місяць сьогодні на небосхилі, – промовила Енн Блайт сама до себе, йдучи садом Райта до вхідних дверей дому Діани, біля яких цвіла черешня, чиї пелюстки підхопив солоний бриз у повітрі.

Вона зупинилася на мить, аби кинути оком на пагорби та ліси, які так полюбилися їй ще зі старих-добрих часів. Рідне Ейвонлі! Глен Сент Мері уже давно став для неї рідною домівкою, проте було в Ейвонлі щось таке, чого в Глен Сент Мері ніколи не зустріти. Тіні минулого чекали на неї за кожним поворотом… Її вітали поля, якими вона колись блукала… Навколо неї луною не стихали спогади про солодке життя, де усе навколо… кожна місцина, на яку вона кидала погляд, берегла в собі милі спогади. Тут був сад з привидами, тут і там минулого року розквітали всі троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлі, навіть зараз, хоч і привід для цього візиту був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марілла та пані Лінд просто не могли відпустити її так швидко.

Її стареньку кімнатку з верандою та трикутною дахівкою завжди тримали до її приїзду, тож коли Енн зайшла до кімнати, виявилося, що пані Лінд поставила великий домашній весняний букет… Щойно Енн занурила обличчя в розмаїття квітів, їй здалося, наче він зберіг увесь аромат незабутніх років. Та колишня Енн чекала на неї тут, а всі старі, дорогі радощі таїлися глибоко в серці. Кімнатка з верандою обплітала її своїми руками, огортаючи… оповиваючи її. З любов’ю вона оглядала стареньке ліжечко, яке пані Лінд обсипала яблуневим листям, бездоганні подушки з вишитим пані Лінд мереживом, плетені Маріллою килими на долівці… і дзеркало, в яке колись дивилося личко маленької сирітки з чистим дитячим чолом, яка давним-давно проливала сльози в першу ніч перебування тут. Енн уже й забула, що вона – щаслива мати п’ятьох дітей… Сьюзан Бейкер знову в’язала свої чудернацькі черевики в Інглсайді. Вона знову була Енн із Зелених Дахів.

Коли пані Лінд зайшла до кімнати, несучи свіжі рушники, Енн мрійливо дивилася в дзеркало.

– От як добре, що ти знову тут, Енн. Уже дев’ять років минуло, відколи ти поїхала, а ми з Маріллою досі за тобою сумуємо. Тут уже не так самотньо, відколи Деві одружився… Міллі – то ж таке миле створіннячко! Такі солоденькі! Хоча вона така допитлива, як бурундуча! А я все одно як казала, так і казатиму, що такої, як ти – не знайдеш.

– Ох, дзеркало так просто не обдуриш, пані Лінд. Воно каже мені прямо: «Ти уже не така молода, як раніше», – гмикнула Енн.

– У тебе дуже добре збереглася фігура, – спробувала підбадьорити її пані Лінд. – Звичайно, рум’янцю в тебе завжди було мало.

– У будь-якому разі поки що в мене й натяку на друге підборіддя немає, – радісно промовила Енн. – І моя старенька кімната мене пам’ятає, пані Лінд. Я така рада… мені було б так боляче, якби я повернулася, а вона мене забула. Так чудово знову побачити місяць, що сходить над Лісом Привидів.

– Місяць на небі – наче великий золотий злиток, правда? – мовила пані Лінд, відчуваючи, наче здійснює шалений поетичний політ, і радіючи, що Марілла її не чує.

– Подивися тільки, як кінчики ялинок визирають назустріч місяцю, як березовий гай тягнеться руками до сріблястого неба. Тепер це великі дерева, а коли я сюди приїхала, вони були мацюпусінькі… Отут я справді почуваюся трохи старшою.

– Дерева – то як діти, – сказала пані Лінд. – Аж лячно стає, як швидко вони виростають, щойно ти повернешся до них спиною. Глянь-но на Фреда Райта… Йому лише тринадцять, а він уже такий високий, як його батько. У нас сьогодні на вечерю – курячий пиріг, і я ще спекла тобі лимонних бісквітів. І нічого було тобі боятися ночувати в тому ліжку. Я сьогодні провітрила простирадла… Марілла про це не знала, провітрила їх ще раз… а Міллі поняття не мала, що ми двоє їх провітрювали, то взялася провітрити простирадла третій раз. Сподіваюся, Мері Марія Блайт таки вибереться завтра… вона ж обожнює похорони.

– Тітка Мері Марія… Гілберт завжди так її кличе, хоча вона всього-на-всього кузина його тата… завжди кличе мене «Енні», – знизала Енн плечима. – А коли вона вперше побачила мене після весілля, то сказала: «Дивно, що Гілберт тебе обрав. У нього могло бути стільки красунь!» Можливо, саме тому я так її й не полюбила… знаю, Гілберт теж, але він надто відданий своїй родині, аби це визнати.

– Гілберт тут надовго?

– Ні. Йому потрібно вертатися завтра ввечері. Він залишив пацієнта в критичному стані.

– О, зрозуміло. Думаю, тепер уже ніщо Гілберта в Ейвонлі не тримає, відколи минулого року відійшла його матуся. Старенький пан Блайт так і не оговтався після її смерті, йому вже не було для кого жити. Блайти завжди такими були… завжди вони надто прив’язувалися до земних речей. Сумно, що нікого з них не залишилося в Ейнволі. Файна була пара стареньких. А тоді… ще ті Слоани. Слоани – то такі Слоани, вони будуть, допоки стоятиме цей світ. Амінь.

– Та залишимо тих Слоанів, я от після вечері піду прогуляюся фруктовим садом під місячним сяйвом. Думаю, врешті-решт доведеться таки йти спати… хоча мені завжди здавалося, що спати вночі, коли так яскраво світить місяць, – просто марна трата часу. Проте я збираюся встати раненько, хочу побачити, як перші ранкові промінчики підкрадаються до Лісу Привидів. Небо стане кораловим, вільшанки виспівуватимуть пісні… Можливо, маленький сірий горобчик вмоститься на підвіконні, і можна буде споглядати, як золоте світло торкається фіалок, заливаючи їх пурпуровим кольором.

– Але кролики уже потопталися по всіх ліліях, що виросли в червні, – сумно зауважила пані Лінд, шкандибаючи сходами вниз і тихцем радіючи, що більше не доведеться говорити про місяць. Енн завжди була такою дивною. І уже не залишилося жодної надії, що вона ще це переросте.

Діана спускалася вниз стежкою назустріч Енн. Навіть у місячному сяйві можна було розгледіти, що волосся в неї й досі темне, щоки – рожеві, а очі – сяють. Проте сяйво місяця не могло приховати, що роки додали їй зайвої ваги… Та й Діана ніколи не була «худенькою» (в традиційному розумінні мешканців Ейвонлі).

– Не переживай, люба… Я ненадовго…

– Та я ж не цим переймаюся! – з докором промовила Діана. – Ти ж знаєш, я краще проведу вечір з тобою, аніж піду на ту зустріч. Здається, я ще тебе добре й не розгледіла, а ти післязавтра уже їдеш. Але брат Фреда… ти ж знаєш, ми просто мусимо прийти.

– Звичайно, я все розумію. Я забігла на хвилинку. Я йшла старою-доброю дорогою, Ді, через Джерело Дріади, Ліс Привидів, під тінями вашого старенького саду, повз Плакучу Вербу. Я навіть зупинилася, щоб помилуватися тими вербами, які, як завше, прихилилися до води. Які ж вони високі тепер!

– Як і усе навколо! – зітхнула Діана. – Ти тільки подивися на малого Фреда! Ми змінилися. Усі. Крім тебе. Ти ніколи не змінюєшся, Енн. Як тобі вдається залишатися такою стрункою? Ти тільки на мене подивися!

– Ну трохи заміжніла, звісно, – залилася сміхом Енн. – Але поки, Ді, тобі вдається уникати огрядності, як у людей середнього віку. А щодо того, що я ніяк не змінююся… ну, пані Г. Б. Доннелл з тобою б погодилася. Вона ще на похороні сказала мені, що я ні на йоту старше свого віку не виглядаю. А от пані Гармон Ендрюс посперечалася б. Вона сказала: «Лишенько, Енн, як ти постаріла!» Усе залежить від того, як на це подивитися… чи в що вірити. Я почуваюся трішечки старшою, хіба що коли переглядаю картинки в журналах. Усі ці герої та героїні надто вже молоді, як на мене. Та не зважай, Ді… завтра ми знову станемо дівчатками. Ось власне чому я до тебе й прийшла. Весь полудень і вечір ми гулятимемо нашими старими схованками – кожнісінькою з них. Прогуляємося весняними полями, пройдемося лісом, зарослим папороттю. Подивимося на ті старі знайомі й любі місця й пагорби, де знову віднайдемо нашу юність. Знаєш, весною не буває нічого неможливого. Скинемо зі себе відчуття батьківства та відповідальності й побудемо такими легковажними, як ото про мене думає пані Лінд (десь дуже глибоко в серці). Бути завжди такою розважливою – не надто весело, Діано.

– Ой, як то файно звучить! Хотілося б, але…

– Ніяких «але». Я знаю, ти зараз думаєш «А хто хлопцям вечерю зварить?»

– Не зовсім. Енн Корделія може приготувати хлопцям вечерю не гірше, аніж я, а їй лише одинадцять, – гордо промовила Діана. – Зрештою вона й так збиралася готувати. А я хотіла піти до Товариства допомоги жінкам, але піду з тобою. Це буде наче здійснення мрії. Знаєш, Енн, я багато вечорів сиділа собі й уявляла, що ми знову маленькі дівчиська. А вечерю я візьму нам в дорогу.

– І ми її скуштуємо в садку Естер Ґрей… Садок Естер Ґрей ще ж на місці, так?

– Здається, – з ноткою сумнівів відповіла Діана. – Я ніколи туди не ходила, відколи вийшла заміж. Енн Корделія вивчає багато місцин, але я завжди її застерігаю не відходити надто далеко від дому. Вона обожнює бродити лісами, а одного дня я нагримала на неї, бо вона говорила сама до себе в садку. А вона мені сказала, що говорила не сама до себе, а до квіткових духів. Пам’ятаєш, ти їй на дев’ятиріччя надіслала іграшковий чайний сервіз із крихітними бутонами троянд? Вона жодного шматочка не розбила… така обережна. Використовує сервіз, тільки коли до неї на чай приходять Троє Зелених Ельфів. А я й слова не можу з неї витягнути, хто ж вони такі. Частенько я переконуюся, Енн, що вона більше схожа на тебе, аніж на мене.

– Можливо, «та що ім’я, назви хоч як троянду, не зміниться в ній аромат», як казав Шекспір^[1]. Не сердься на вигадки Енн Корделії, Діано. Мені завжди так шкода дітей, які не проводять кілька років дитинства в чарівних світах.

– Наш викладач тепер – Олівія Слоан, – вагаючись, розповіла Діана. – Знаєш, вона тепер здобула ступінь бакалавра, а пішла викладати до школи, щоб бути ближче до мами. Вона каже, що дітям потрібно показувати реальний світ.

– І тепер я маю слухати, як ти переповідаєш мені всякі Слоанітниці, Діано Райт?

– Ні… ні… НІ! Вона мені анітрохи не подобається. Вона завжди витріщається своїми голубими очиськами, як уся її сімейка. Я не притлумлю мрій Енн Корделії. Вони милі… як і твої колись. Думаю, у житті вона ще не раз зіткнеться з «реальним світом».

– Тоді усе вирішено. Я спущуся до Зелених Дахів приблизно о другій, ми вип’ємо червоного смородинового вина Марілли (вона досі його робить, всупереч волі пастора й пані Лінд), просто щоб ми трішки побісилися.

– Пам’ятаєш той день, коли ти мене підсадила на це винце? – захихотіла Діана, яка могла стерпіти слівце «побіситися», тільки якщо воно лунало з вуст Енн. Усі знали, що Енн мала на увазі. То був просто її стиль.

– Завтра буде справжнісінький день спогадів, Діано. Ну… не буду тебе затримувати, ось і Фред на своїй колясці. У тебе миле платтячко.

– Фред змусив мене придбати нове до весілля. Думала, то нам не по кишені, ми ж щойно побудували нову стайню, але він сказав, що не дозволить, аби його дружина виглядала так, наче з вигнання повернулася. Навіть на вулицю не пустить, якщо хтось виглядатиме хоч трішечки краще, ніж його дружина. Це ж так по-чоловічому, скажи?

– Ти говориш як пані Елліотт у Глені, – з усією серйозністю відповіла Енн. – Бачиш цю схожість? Ти що, хотіла б жити у світі без чоловіків?

– Було б жахливо, – визнала Діана. – Так, так, Фреде, уже йду. Ох, добре вже! До завтра, Енн!

Енн затрималася біля Джерела Дріади дорогою додому. Вона так любила цей старенький потічок. Схоже, він увібрав у себе кожнісіньку трель її дитячого сміху, проніс їх у собі, а тепер видзвонював ними знову, поки вона слухала. Мрії її минулого… вона бачила, як вони віддзеркалювалися на чистій поверхні Джерела… обітниці… шепіт минулого. Потічок зберіг їх, шумів ними… проте ніхто не прислухався до того збереженого минулого, окрім старих мудрих ялиць у Лісі Привидів, які вже давно слухали ці історії.

ІІ

– Який гарний день… як на замовлення, – мовила Діана. – Боюся тільки, то єдиний сонячний день тижня, завтра буде дощ.

– Не зважай. Ми впиватимемося красою цього дня сьогодні, навіть якщо завтра сонце вже не визирне з-за хмар. Ми насолоджуватимемося нашою дружбою весь день, навіть якщо завтра доведеться розлучитися. Подивися на ці просторі зелені пагорби, позолочені сонячним промінням… на ці долини, оповиті блакитним туманом. Усе це – наше, Діано… Байдуже, якщо отой пагорб вдалечині записаний на Абнер Слоан… Сьогодні він наш! Вітер дме із заходу… А в мене завжди з’являється той дух пригод, коли дме західний вітер… у нас буде чудова прогулянка!

Так і сталося. Вони пройшлися усіма місцинами: Стежкою Закоханих, Лісом Привидів, Лінивими Хащами, Долиною Фіалок, Березовою Стежкою, Кришталевим Озером. Відтоді дещо змінилося. Маленькі березові саджанці в Лінивих Хащах, де вони давним-давно розмістили будиночок для ігор, стали великими деревами; Березова Стежка – протяжна дорога, по якій давно не ступала людська нога, заросла папороттю. Кришталеве Озеро зовсім зникло, залишивши по собі хіба що порослу мохом западину. Проте Долина Фіалок і досі заливалася ліловим від фіалок, а саджанець яблуні, який Гілберт якось знайшов десь далеко в лісах, тепер розрісся у величезне дерево, всіяне маленьким малиновим цвітінням.

Вони йшли без капелюшків. Волосся Енн досі було таким блискучим, наче відполіроване червоне дерево, а Діанине – чорним, як і раніше. Вони обмінювалися веселими, теплими та дружніми поглядами, наповненими розумінням. Іноді йшли в цілковитій тиші. Енн завжди стверджувала, що такі доброзичливі люди, як вони з Діаною, вміють читати думки одна одної. Іноді вони починали розмови «а пам’ятаєш?» «А пам’ятаєш той день, коли ти провалилася в садовому будиночку Кобба на Террі Роуд?»… «А пам’ятаєш, як ми стрибали на тітку Джозефіну?»… «А пам’ятаєш наш Клуб Історій?»… «А пам’ятаєш, як до нас прийшла пані Морган, а ти замурзала носа чимось червоним?»… «А пам’ятаєш, як ми посилали одна одній сигнали свічками з вікон?» «А пам’ятаєш, як ми веселилися на весіллі панни Лаванди, і сині бантики Шарлотти?»… «А пам’ятаєш Товариство Удосконалення?» Їм здавалося, наче вибух їхнього сміху луною сягав далекого минулого.

ТУСЕ, схоже, уже розпалося. Воно припинила своє існування майже одразу після заміжжя Енн.

– Вони просто не змогли далі його вести, Енн. Молодь Ейвонлі тепер – це зовсім не та молодь, що була в наші дні.

– Ти кажеш так, наче «наші дні» уже минули, Діано. Нам лише п’ятнадцять років, ми з тобою рідні душі. Повітря не наповнюється світлом, воно і є світло. Мені здається, що я наче розправила крила.

– Я відчуваю те саме, – мовила Діана, забуваючи, що ваги сьогодні вранці показали сотню і п’ятдесят п’ять фунтів. – Мені часто так кортить перетворитися на пташку, хоча б на мить. Як це, певне, чудово – літати!

Зусібіч їх оточувала краса. Неочікувані відтінки з’являлися в темряві королівства лісів, приваблюючи своїм сяйвом. Весняне сонячне проміння пробивалося крізь молоді зелені пагони. Радісні трелі заповнювали все навколо. Де-не-де траплялися низини, прогулянка якими була схожа на золоту купіль. На кожному кроці на них чекали свіжі весняні аромати… прянощі папороті… смерековий бальзам… пахощі щойно зораного поля. Там звивалася стежка, вкрита цвітом дикої вишні… старе поле, всіяне маленькими ялинками, які тільки-но почали зростати й, наче ельфи, ховалися поміж трав… струмки, ще не «надто широкі, щоб через них перестрибувати^[2]»… лісові зірочки під ялинами… молода папороть із закрученими листочками… і береза, з її кори якої якийсь вандал відламав кілька шматочків білої шкіри в кількох місцях, оголюючи нижні шари з новими відтінками. Енн так довго все роздивлялася, що Діана не могла надивуватися. Вона не бачила того, що помічала Енн… Різноманіття відтінків – від чистого кремового білого, який переростав у вишуканий золотий відтінок, що з кожним новим шаром став усе насиченішим, аж до найглибшого шару з найбагатшим коричневим відтінком, – усе показувало, що береза, така дівоча й спокійна ззовні, насправді таїла в собі дуже теплі почуття.

– У їхніх серцях палає первісний вогонь землі, – промимрила Енн.

Врешті-решт, після прогулянки проліском, де рясно росли поганки, вони вийшли на Сад Естер Ґрей. Він майже не змінився, досі наповнювався солодкими ароматами любих квітів. Там все ще цвіло багато червневих лілій, які Діана називала нарцисами. Черешні виросли, та й досі білосніжне цвітіння кружляло в повітрі. Ще можна було прогулятися серед троянд на центральній алеї, стара дамба була вщерть наповнена білим цвітом суниці, блакитними пелюстками фіалок та зеленими листочками молодої папороті. Вони влаштували пікнік, аби повечеряти на краєчку дамби, сидячи на старому камені, вкритому мохом. Позаду височіло бузкове дерево, що своїми фіолетовими знаменами загородило шлях до сонця, яке поступово заходило за небокрай. Обоє зголодніли й визнали, що куховарять вони напрочуд чудово.

– Як усе смакує на свіжому повітрі, – полегшено зітхнула Діана. – Цей твій шоколадний торт, Енн… Знаєш, у мене просто немає слів, але ти повинна поділитися зі мною рецептом. Фреду він би дуже припав до душі! Він може їсти все підряд і залишатися таким худющим. Я завжди кажу, що більше не буду їсти жодних тортів… тому що я гладшаю з кожним роком. Мене просто жахає думка, що колись я перетворюся у велику тітку Сару… Вона була така огрядна, що її доводилося штовхати, коли вона вставала. Але коли я бачу такі торти… Останній вечір зустрічі… що ж, вони, певне, усі образяться, якщо я його не скуштую.

– Як тобі цей день, сподобався?

– О, так, здебільшого. Як тоді, коли я попала в тенета кузини Фреда Генрієтти… Вона з таким захопленням розповідає про свої операції й відчуття, які її переповнювали, коли її оперували, про те, як швидко лопнув би апендицит, якби його не вирізали. «Мені наклали п’ятнадцять швів. Ох, Діано, які муки я пережила!» Принаймні їй подобається про це розповідати. І вона усе це пережила, то чому б нам не посміятися з цього зараз? Джим такий смішний був… Не знаю, чи Мері Еліс усе це сподобалося б… Ну, але один малесенький шматочок… Гірше вже не буде, я думаю… Мале-е-е-сенький шматочок тортика нічого не змінить… Він сказав дещо… У ту ніч перед весіллям він був такий наляканий, що думав уже сідати на корабель і плисти геть. Сказав, що кожен наречений почувався так само, чесно кажучи. Ти ж не думаєш, що Гілберт і Фред відчували те саме, Енн?

– Певне, що ні.

– Ось так сказав і Фред, коли я спитала. Він сказав, що переживав лишень, чи я не зміню свого рішення в останній момент, як Розі Спенсер. Але ж ніколи не можна сказати напевне, що в чоловіків на умі. Навіщо переживати про усе це зараз! Як гарно ми провели разом час пополудні! Здається, ми знову пережили стільки щасливих моментів. Якби ж ти не їхала завтра, Енн.

– Діано, може, ти завітаєш до мене в гості в Інглсайд цього літа? Перш ніж… ну, перед тим, як я перестану на певний час приймати відвідувачів.

– Залюбки. Проте схоже, цього літа вибратися з дому буде практично неможливо. Завжди знайдеться стільки справ.

– Ребекка Дью нарешті приїде, я цьому рада… Боюся, тітка Мері Марія також. Вона так прямо натякала на це Гілберту. Він не хоче її бачити, так само як і я… Але вона «родичка», а родичів завжди потрібно гостинно приймати.

– Можливо, я заїду взимку. Залюбки відвідаю Інглсайд знову. У тебе милий дім, Енн… і мила сім’я.

– Інглсайд гарний… і тепер він мені дуже подобається. А колись я думала, що ніколи його не полюблю. Я ненавиділа його, щойно приїхала… ненавиділа за його чесноти. То був ніж у спину моєму любому Будинку Мрії. Пам’ятаю, як жалібно казала Гілберту, коли ми його полишали: «Ми були такі щасливі там. Ніде більше ми не будемо такими щасливими». А потім на певний час цілком віддалася насолоді туги за домом. А тоді… почали проростати маленькі корінці симпатії до Інглсайду. Я боролася з цим… Справді… Та врешті-решт здалася й визнала, що полюбила його. І з кожним роком ця любов тільки зміцнювалася. Дім не надто старий… Старі будинки – сумні. Але цей не надто новий… Нові будинки якісь неотесані. А цей такий чарівний. Я люблю кожнісіньку його кімнатку. Кожен має якісь недоліки, але й чесноти теж… У кожного є щось, що вирізняє його від інших, що творить його особистість. Я люблю ці чарівні дерева на газоні. Не знаю, хто їх висадив, але щоразу, коли підіймаюся сходами, зупиняюся на сходовому майданчику… пам’ятаєш те чудернацьке вікно з широким м’яким сидінням? Отак сидиш на ньому, дивишся у вікно й кажеш: «Благослови, Боже, ту людину, яка посадила ці дерева, хто б це не був». У нас справді надто багато дерев біля будинку, але ми жодне не наважилися зрубати.

– Точно як Фред. Він молиться на ту велику вербу, що росте південніше від будинку. Вона закриває увесь вид з вікна у вітальні. Я йому скільки разів йому казала, а він тільки й відповідає: «Ти що, через якийсь вид з вікна зрубаєш це миле створіння?»… Так верба й росте… І справді миле. Ось чому ми назвали наш дім Фермою біля Самотньої Верби. Мені подобається «Інглсайд^[3]». Така мила і затишна назва.

– Гілберт каже так само. Ми довго думали над назвою. Спробували кілька варіантів, але жоден не пасував. А коли натрапили на «Інглсайд», то відчули: це те, що треба. Я дуже рада, що в нас гарний та великий дім, у ньому багато кімнат… нашій сім’ї він дуже потрібен. І нашим діткам, хоч і маленьким, він теж припав до душі.

– А які вони милі, – Діана тихцем відламала ще один «шматочок» шоколадного торта. – Думаю, мої діти теж доволі гарні, але у твоїх – щось особливе… а близнята! Тут я тобі заздрю, завжди хотіла мати близнят.

– О, я б від них нікуди не ділася… Близнята – то моя доля. Але я трішки розчарована, бо ж вони не схожі… зовсім не схожі одна на одну. Нан мила, але в неї русяве волосся, карі оченята й гарна статура. Ді – татова доця, адже в неї зелені очка й руде волоссячко… кучеряве руде волоссячко. Ширлі – Сьюзан пильнувала його, як зіницю ока. Я дуже довго хворіла, коли він народився, а вона доглядала за ним так довго, що, здається, почала вважати його своїм. Вона називає його «маленький смуглявий хлопчик» і безбожно його пестить.

– А він досі такий маленький, можеш сама переконатися. Якщо він зніме одяг, ти можеш його знову одягнути, – заздрісно мовила Діана. – Джеку дев’ять, знаєш, він не хоче, щоб я його одягала. Каже, що він уже дорослий! А мені ж подобалося! Ех, якби діти не виростали так швидко.

– У мене ще ніхто до такого не дійшов… але я зауважила, що відколи Джем пішов до школи, він уже не хоче йти зі мною за руку, коли ми прямуємо селом, – зітхнула Енн. – Але і він, і Волтер, і Ширлі досі хочуть, аби я їх одягала. Волтер досі інколи робить з того цілий ритуал.

– Тобі ще за таке не варто переживати. А тепер Джекові просто не терпиться стати солдатом, коли він виросте! Солдатом! Оце фантазія!

– Я б таким не переймалася. Він про це забуде, захопиться чимось іншим. Війна – це минуле. Джем уявляє собі, що стане моряком… як капітан Джим. А Волтер, до речі, хоче стати поетом. Він не схожий на інших. Але всі вони обожнюють дерева, гратися у «Впадині», – це невеличка галявина просто внизу біля Інглсайду з чарівними стежками та струмочком. Звичайне місце, просто «впадина» для інших, а для них – цілий чарівний світ. Звичайно, вони ще ті шибеники, але не така вже й погана ватага… На щастя, любові вистачає усім. О, я така рада, що в цю ж годину завтра я вже буду в Інглсайді, розказуватиму історії на ніч своїм малюкам і справедливо похвалю Сьюзан за те, що припильнувала за квітками-черевичками та папороттю. Сьюзан добре вдається доглядати за папороттю. Ніхто не доглядає за нею краще, аніж вона. Я чесно захоплююся її папороттю… але черевички, Діано! Як на мене, вони взагалі не схожі на квіти. Але я не хочу ображати цим Сьюзан. Я намагаюся уникати цієї теми. Поки усе спрацьовувало. Сьюзан – голубонька. Просто не уявляю, що б я без неї робила. Пам’ятаю, як колись називала її «чужою людиною». Все-таки як добре знати, що ти повертаєшся додому, але й Зелені Дахи покидати важко. Тут так красиво… з тобою і Маріллою. Наша дружба завжди була такою чудовою, Діано.

– Так… і ми завжди… розумієш… я ніколи не говорила так, як ти, Енн… але ми завжди дотримувалися нашої урочисто даної в минулому клятви, правда ж?

– Завжди… і назавжди.

Енн взяла Діану за руку. Вони довго сиділи в тиші, надто солодкій для слів. Великі мовчазні вечірні тіні лягали на трави, квіти та зелень лугів. Сонце опустилося, небо наливалося сіро-рожевими відтінками, а тоді блідло, ховаючись за замисленими деревами… весняні сутінки запанували в садку Естер Ґрей, де в цій порі не ступала жодна нога. Вільшанки вкраплювали у вечірнє повітря свої флейтові трелі. На небокраї з-під білих черешень з’явилася велика зірка.

– Перша зоря – то завжди диво, – мрійливо промовила Енн.

– Я б сиділа тут вічно, – відповіла Діана. – Навіть думати не хочу про те, що доведеться іти.

– Я теж… але врешті-решт ми тільки уявляли, що нам п’ятнадцять. Треба пам’ятати про сімейні обов’язки. Як пахне бузок! Діано, ти ніколи не думала, що є в ароматі бузку щось… чисте? Гілберт з того завжди сміється. Він любить бузок, а, як на мене, його пахощі зберігають у собі якийсь секрет, аж надто солодкий.

– Бузку притаманний сильний аромат, не варто його тримати вдома, – сказала Діана.

Вона взяла тарель, що залишилася, як нагадування про шоколадний торт, провела її довгим поглядом, похитала головою й поклала в кошик з благородним виразом самозречення на обличчі.

– Правда було б весело, Діано, якби зараз, по поверненню додому, ми зустрілися з нами колишніми, які біжать Стежкою Закоханих?

Діана захихотіла.

– Ні, Енн, не думаю, що то буде весело. Я й не помітила, як стемніло. Добре помріяти вдень, проте…

Вони ішли додому в тиші й любові, разом. Краса сонця позаду них кидала іскри на старі пагорби, а в їхніх серцях іскрилася стара й незабута любов.