Князь Ігор

Йому стає тепло, Кончак нарешті щезає, і міцний сон склеплює важкі ханські повіки.

Прокинувся він від того, що Настя шарпала за плече.

– Що таке?

– Вставай, хане! Уже день надворі! Кончак прибув!

Туглій враз схопився. Сон як вітром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

– Кончак? Звідки?

– Хитріший за тебе… Повертався іншим шляхом…

Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато днів небо очистилося від хмар і над степом повіяло справжньою весною.

Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

– Чому не розбудила раніш?

– А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..

– Але ж Кончак…

– Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!

Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.

Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.

– Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти – на Оріль і на Тор. Там мене і шукали – біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів’я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону – не злічити! Кожному воїнові дісталося…

Туглій скривився, схлипнув.

– Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…

Кончак підморгнув Насті.

– Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.

Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.

– Жартуєш, хане? – І визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: – Ану геть звідси!

Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.

– Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну – на всіх ханів вистачить! Пай-пай!

Туглій повеселів.

– То справді даси полонеників на обмін?

– Дам… Повинні ж ми виручати один одного!

– Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.

– Який?

Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.

– Ось тобі для втіхи! – поставив перед Кончаком бранців. – Чорні клобуки! Зрадники! Батько й син… Роби з ними що хочеш, – повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалими!

Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.

– Скільки у тебе синів, старий? – нарешті спитав Аяпа.

– Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, – вклонився той. – Інші загинули…

– Всього один, кажеш… А тепер і цього позбудешся!.. Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини…

Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.

– Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай… В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина… А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя… Я… Мене карай!

– Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! – загримів Кончак, а потім раптом стишив голос:– Але я можу пощадити вас обох…

– Обох? – прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.

Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.

Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: «Цей заради сина піде на все». А потім повернувся до Туглія.

– Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу…

– Гаразд, хане, – не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.

Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:

– Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За те вас потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих…

Аяп облизнув пошерхлі губи.

– Яка, хане?

– Якщо ви обидва будете служити мені!

– Як саме?

– Аяпе, тебе я зараз відпущу – і ти поїдеш додому, в Торцьк… Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?

– Не зовсім, хане.

– Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше – коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, – Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, – розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш…

– А мій син?

– Кун залишиться заручником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру…

– О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! – вигукнув Аяп.

– Відслужиш вірно три роки – я відпущу його… Але пам’ятай: його життя в твоїх руках!

– Можеш вірити мені, хане! – гаряче запевняв Аяп. – Про одне прошу…

– Ну?

– Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід… А я вже постараюся!

– Ти розумний, Аяпе, – сказав Кончак і повернувся до Куна: – А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!

Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.

5

За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.

Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.

За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків. Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.

– Княже Ігорю! Княже Ігорю!…

– Чекайте, не всі гуртом… Звідки ви? Що трапилося?

Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:

– Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир…

– Як напав? Що ти говориш? – Ігор сполотнів. – Коли? Де він зараз?

– Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину…

– А Путивль? Що з Путивлем?

– Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна – нелегко взяти…

– Прокляття! – вигукнув Ігор. – Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю… Прокляття!

Князь Всеволод насупився, не знав, як йому бути. Володимир же – близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?

Юний Володимир Ігоревич зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!

Та найбільше лютував Ігор. У душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру піти попереду – і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так… І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший – і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!

Серце його клекотало.

– Що будемо робити, братіє? – промовив зблідлими устами. – Як покараємо зухвальця?

Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.

– Йдемо на Переяслав! – вигукнув Ігор. – Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла! Всеволоде, ти підеш зі мною?

Той похмуро втупився в землю, насупив чорні густі брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?

– Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! – він безпорадно розвів руками. – Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою…

Ігор усміхнувся. Всеволод і тут залишився вірний собі – чесний, добрий, прямий. Не чіпай його – буде лагідний, мов дитина. А зачепи – ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.

Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:

– Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!

Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.

– Ждане, коня мені!..

Три дні і три ночі Ігор шаленів, не знав спокою – гнав рать усе вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі – аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.

Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І Бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!

По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро… Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, – після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.

Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я… Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком – князем Глібом, сином Юрія Довгорукого.

6

Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня. Глянув – і серце його завмерло. Це ж Глібів! А там – оселя діда Живосила, там десь Любава…

Ігор зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на город.

– Дружино моя! Вої! Ось перед нами Глібів – отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його! І не жалійте нікого – ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед – і хай тремтить і плаче князь переяславський!

Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на ці слова:

– Вперед, сіверяни! За князя!

В ту ж мить здригнулася і застогнала під кінськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глібів Ігореві сотні, охоплюючи півколом принишклий посад.

На дерев’яній церковці раптом лунко забив на сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск і жіночий зойк.

Нападники промчали до фортеці і, поки варта прийшла до тями, ввірвалися в браму, як вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, і мирні жителі.

Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на одній з вулиць. Що тут робилося! Сіверяни накидалися на глібівців, як на своїх найлютіших ворогів, топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.

А що ж станеться з Любавою? Що з дідусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!

Ждан вибрався з пекла, що кипіло довкіл, і щодуху понісся на околицю посаду. Ось і знайома хатина! Біля двору – пара осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней – свого і княжого, запасного, птахом злетів з сідла, ударив ногою хвіртку.

Вбіг у двір – і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його розкраяної голови тоненькою цівкою стікала кров. Легкий вітерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшої дружини і стягнув з мертвого чоботи.

Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг. Потім ще й копнув ногою під бік.

– Мерзотнику, я уб’ю тебе!

Той було схопився і собі за меча, але, впізнавши княжого конюшого, заблагав:

– Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив… Та й чинив опір цей старий… Коли б мовчав, не зачепив би я його…

В цю мить з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! Їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері. По хатині літав білий гусячий пух, а серед нього, як серед метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

– Облиш дівчину! Геть звідси! – шарпнув його за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на супротивника. Бачив, що свій, але не впізнавав.

– Ти хто? Не заважай! Ця дівка моя!

Міцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Він відступив від Любави, бо бачив тепер нового і далеко небезпечного супротивника.

– Ти що, хлопче, не здурів часом? Чи жити набридло? Виходь на двір – там поговоримо, бо тут ніде й мечем замахнутися!

Другий, ще міцніший удар відкинув його в сіни. Там він торохнувся об драбину, звалив собі на голову полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на двір і підняв меча.

– Ну, виходь! Тут я тебе й порішу!

Але до нього підбіг його товариш і потягнув з двору.

– Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким маємо діло? З княжим конюшим! Дізнається князь – біда буде! Цур йому і пек! Ліпше не зв’язуватися!

– Він же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дівку! Я йому цього не прощу! – кричав розлютовано Степура.

Але більш поміркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сісти на коня, і за якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дівчина не впізнала його і, піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:

– Не підходь! Не чіпай мене!

Ждан зупинився.

– Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впізнала мене? Я Ждан… Пам’ятаєш?

Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя. В її розширених від болю і жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм’якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.

– Жданку! Невже це ти?.. Звідки?.. Ти врятував мене від тих бузувірів… Жданку!.. Що ж це робиться? Свої своїх рубають! Як дикі звірі… Дідуся зарубали… А-а-а!..

Вона схитнулася і важко осіла на долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров’ю.

Ждан переніс її на піл, шматком полотна, що висіло на жердині, перев’язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очі і, не розуміючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далі? Куди подітися з пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати і заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цієї хатини над лугом і коли розправлявся з грабіжниками, не думав, що буде потім, як бути з Любавою. Головне було – врятувати. Тепер врятував. А далі? Залишати у Глібові? Взяти з собою? Ні те, ні інше не підходить. Коли б не поранена…

Він розумів, що важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не витримає. В Глібові залишити її ні на кого… Відвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть йому з Любавою притулок?

До Києва? До Києва недалеко. За ніч можна домчати. А там Самуїл, там боярин Славута. Це єдині люди, до яких він може звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його втечу? Та й коня князівського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?

І все ж єдиний шлях – до Києва! І хай розцінює князь Ігор цей вчинок, як хоче!

– Що зі мною, Жданку? – спитала Любава, піднімаючи голову.

Ждан допоміг їй підвестися.

– Ти поранена! Той негідник дістав тебе мечем!..

– Що мені робити? Дідуся немає, я поранена… Куди ж мені подітися, Жданку?

– Не журися, я тебе не покину. Ми зараз поїдемо звідси… В Київ!

– У Київ?

– Там у мене є знайомі. Вони допоможуть нам… Чи ти зможеш їхати на коні? Рука дуже болить?

– Болить… Але ж їхати треба?

– Треба, люба… Бо інакше – смерть!.. І то – їхати якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали нас тут!

– Тоді подай мені кожуха та хустку – я одягнуся! Та у суднику хліба візьми на дорогу…

Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць хліба.

– Ходімо!

Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.

– Тримайся міцніше! – сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.

Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка…

Розділ п’ятий

1

Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське. Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських соборів.

Стомлені коні звернули на широку наїжджену дорогу. Любава ледве трималася в сідлі. Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, ліва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана і верхова їзда зовсім вибили дівчину із сил.

Ждан їхав поруч і підтримував її за стан.

– Потерпи ще трохи, люба, потерпи, – шепотів. – Вже скоро… Ось-ось доберемося! А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку…

Він страждав разом з нею. У неї боліла рука, у нього – серце.

Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею – і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні… Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочиле сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок…

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.

На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

– Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! – Рум’яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: – Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.

– Вона поранена, дядьку Самуїле. Їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь узяв його на щит і всіх вирубав…

– Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

– Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш – ледве на ногах тримається…

– А так, а так, – заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроздягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. – Ходімо до Славути… Хай він подивиться.

Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:

– Вуйку, порятуй цю дівчину… Це Любава, з Глібова… Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.

– Що з нею?

– Вона поранена в руку, боярине, – сказав Ждан.

– Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, – кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: – Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!

Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов’язки.

Дівчина скрикнула, закусила губу.

– Їй боляче! – вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.

А той поглядом зупинив його.

– Хто тобі ця дівчина, отроче?

Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:

– А-а, зрозуміло, – кохана! – і серйозно додав: – Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, – ген скільки крові витекло… Але ж треба потерпіти, – і погладив дівчину по голові. – Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, – сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє відразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:

– Він і знахарює?

– Він усе вміє, він до всього здатний… Знахарювати вміє теж… Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, – теж шепотом відповів Самуїл. – Ось чому я привів вас сюди…

Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров’ю, заскорублу пов’язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм’якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.

Славута застережливо похитав головою.

– Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть… А це на ліпше.

Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.

Любава розплющила очі, тихо запитала:

– Де я? Що зі мною?

Славута погладив її по щоці.

– Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду… Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть – підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш…

Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.

– Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва… Все, все розповідай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:

– Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти мене «обрадував»… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!… Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? – Славута замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім, зважившись на важливий крок, тихо додав: – Треба про все розповісти князеві Святославу…

2

Однак виявилося, що Святослава в Києві не було – поїхав уранці з княгинею та синами у Білгород.

– Князь Рюрик запросив на лови, – пояснив княжий покладник³¹, якого вони здибали на княжому дворі.

Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б – відразу після сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче сказав:

– Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще – обох великих князів застанемо там…

Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі – до боку, сакви з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці), поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.

Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золочені хрести церков, потемнілі від часу високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі будиночки посаду, що привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Білгород! Західна твердиня Києва!

Майже двісті літ захищає він ближні підступи до столиці Русі. І не раз спотикалися об нього і печеніги, і половці, і свої охоплені гординею та честолюбством князі, що мріяли і сподівалися доторкнутися списом золотого стола київського.

Стоїть він край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князівство, у Польщу та Угорщину, в Моравію та Чехію, а там далі – і в Священну Римську імперію. Міцний горішок для нападників-завойовників!

Улюблений град великого князя Володимира Святославича, він і далі, упродовж двохсот років, лишався тимчасовою резиденцією київських князів, що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця, пополювати в предковічних борах і розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися влітку в тихому чистоводому Ірпені, відпочити від гамірливої столиці.

Нині тут постійно мешкав Рюрик.

Верхівці зупинилися перед Київською брамою. Старший сторожі упізнав боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечі.

– А-а, Савелій! Як ся маємо?.. Князь Святослав тута?

– Недавно прибув з княгинею.

– Коли ж на лови?

– Збираються завтра вранці.

– Отже, ми вчасно… Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!

Дитинець, внутрішнє укріплення, де мешкав князь, відділявся від города таким же глибоким ровом і високим валом, як і город від поля. Розташований він у південно-західній частині Білгорода, над стрімким обривом. По валу темніли дубові заборола і сторожеві вежі з бійницями, а всередині височіли кам’яні князівські хороми і гридниця, до валів тулилися господарчі будівлі – стайня, возівня, кухня, комора…

На кам’яний ґанок вийшов княжич Олег Святославич.

– А-а, Славута! – усміхнувся. – Заходь! Отець і князь Рюрик будуть раді тобі!

– Я не сам.

– Бачу… Самуїл тут і… конюший князя Ігоря, здається… Всі заходьте!

Білгородські хороми по пишності, зручності і багатству не поступалися київським. Оздоблені майолікою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтіли під скісними променями сонця, що вривалися крізь вузькі стрілчасті вікна.

У чималій хоромині, куди завів княжич Олег Славуту з його супутниками, було людно. За довгим столом, заставленим спорожнілим посудом, сиділи Рюрик, Святослав, Святославові сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, біля вікна, зібралися гурточком жінки. Господиня дому, друга жона князя Рюрика, чорнобрива, повновида жінка років тридцяти – Анна Юр’ївна, дочка турівського князя Юрія Ярославича, – показувала Марії Васильківні та її двом невісткам свої вишивки.

Була вона жвава, весела, любила посміятися, попащекувати, а особливо любила вишивання – сама вишивала цілими днями, дочок привчала до цього діла і дворових дівчат. Похвалитися їй було чим: вишивки її викликали захоплення у всіх, хто хоч трохи розумівся на цьому.

Після взаємних привітань Святослав, упізнавши Ждана, нахмурився і спитав Славуту:

– Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподівані вісті…

– Трапилося, княже,– відповів Славута. – Ігор і Володимир Переяславський розпочали між собою котору, справжню війну… Але про це краще розповість конюший князя Ігоря.

В повній тиші була вислухана розповідь Ждана. Ніхто й словом не перебив його, нічого не перепитав. Тільки все більше і більше насуплювалися Святослав і Рюрик, а в молодих князів стискувалися від обурення кулаки.

Мовчання порушив Святослав:

– Про спірку між Ігорем та Володимиром на Пслі ми вже знаємо. Однак щоб вона так далеко зайшла, не ждав я. Ні, не ждав я, коли посилав молодих князів на Кончака, що цей похід закінчиться погромом власних земель! Прокляття!.. Не думав, що почнуться міжусобиці між князями, що проллється кров наших людей…

– І я не ждав цього, – сказав Рюрик роздратовано. – Винен Володимир, за що й поплатився!

– Винен більше Ігор, – заперечив Святослав. – Він старший, досвідчений, в його руках було велике військо, тож мав би думати не про здобич для себе та сіверських князів, а про те, як знайти і перемогти Кончака або хоча б його значні сили… Йому потрібно було Володимира поставити в голову війська, послати в сторожу його полк, а не самому лізти наперед. Так розумний воєвода не чинить! Ні, не чинить!.. Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!.. Подумати тільки – один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город!.. Це ж просто божевілля! З-за чого?.. Знаючи, що половці об’єднуються, щоб спільними силами рушити на Русь, затіяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу війну! Ми повинні подумати, братіє, що зробити, щоб запобігти цьому лихові…