Війни художників

20 березня 1940 року, 2 год. 35 хв
Москва

Берзін був дипломатом старої школи. Йому подобалася Англія, подобалася робота, подобався будинок посольства – шестиповерховий особняк на Чешем-плейс.

Йому подобалося приїжджати на роботу в омнібусі із сидіннями на даху, проходити вранці чистенькою Ляйал-стріт. Вітатися з британським охоронцем у червоному мундирі біля входу, проходити через затишний дворик. Подобався керівник – посол Майський. Інтелігент, колишній редактор журналу «Звезда». Родом з польських євреїв. Людина складної долі. Хотілося жити і працювати в Лондоні, на Чешем-плейс, якщо не завжди, то якомога довше. Але не склалося.

Утім, йому і так неймовірно довго щастило. Його колег, разом з якими починав працювати, вже майже не залишилося. У сенсі – не залишилося на волі. Він починав з Христіаном Раковським. І де тепер Раковський?

Виключений з партії, начебто за троцькістський ухил. Заарештований, здається, у 37-му. Отримав 20 років таборів без права листування, і відтоді про нього ніхто не чув. І, швидше за все, вже ніколи не почує.

Разом з ним, військовим аташе Берзіним, повернувся в СРСР консул Костянтин Набоков. І теж зник. Потім за тиждень забрали і його дружину Лідію Набокову.

Після зустрічі з Гущенком, увечері, Берзін поїхав на дачу, де перебрав усе – від поштових карток до книг і журналів. Не дай бог якась необережна фраза в листі! Або книга сумнівного змісту. Все це він безжально кидав у піч. Життя дорожче! Те ж саме він наказав зробити дружині у їхній московській квартирі.

Закінчивши з книгами і листами, задрімав у кріслі. Прокинувся від відчуття холоду. Вогонь у печі погас. Нічого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вішалці залишилася кобура з пістолетом. Узяв у руки кобуру, розстібнув, дістав пістолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянської війни товариша Блюхера. Вигравіювано: «Чесному бійцю Робітничо-Селянської Червоної армії Берзіну». Він починав із Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потім був разом із ним радником Чан Кайші. Звідти й отримав направлення на дипломатичну роботу.

Блюхера розстріляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися і дві колишні дружини Блюхера – обидві Галини. Їх теж розстріляли. Обох Берзін добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера – Глафіра. Їй пощастило більше. Вона залишилась живою, лише отримала десять років таборів.

Що робити з нагородною зброєю від японського шпигуна Блюхера? Він привіз пістолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де він подів нагородний пістолет? Закопав? Навіщо? Боявся обшуку? Чому боявся – щось маєш за собою? Якби не мав нічого, то не ховав би пістолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло.

Головне – не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.

У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловік. Вона шукала якихось листівок, записок, дарчих написів від Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бібліотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закінчити до ранку і що сам він повернеться не скоро. На стіні пробив годинник з маятником і гирями. Вже четверта ранку, де ж він?

Коли у двері затарабанили так, що ледь не зірвали їх з петель, у неї, здавалося, зупинилося дихання і закололо в серці.

– Де Берзін? – гаркнув голос за дверима.

– А хто це? – її губи ледь ворушилися.

– НКВС! Помічник наркома Саркісов! Відчиняй!

Ніна Берзіна простягнула руку до защіпки. Рука тремтіла і не слухалася її. Ось воно! Її чоловіка не обдурило передчуття! За ним прийшли!

Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб підняти руку до защіпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися.

Її чоловік підозрював, що за ним можуть прийти. Зараз він, нічого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, і він зникне назавжди, як зникали інші дипломати! Перед очима закружляли темні кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись від болю, калатало мов навіжене, кров загупала у скронях. Ніна Берзіна впала і не бачила, як люди у синіх кашкетах зазирали у вікна її квартири, що була на першому поверсі й, уздрівши стоси книг, папери, що догорали в пічці, і людину, яка лежала біля дверей, почали вибивати двері.

– Це все не просто так, – сказав Саркісов, нахилившись над жінкою. – Викличте «швидку» і перевірте тут усе. Найретельніший обшук. Лаптєв, поїдеш зі «швидкою». І не відводь від цієї баби очей! Головою відповідаєш!

– Єсть! – козирнув Лаптєв.

* * *

Коли Берзін під’їхав до свого будинку, перше, що він побачив – була «швидка допомога» біля під’їзду. На ношах виносили його дружину.

Він хотів кинутися до неї, та побачив, що у вікнах горить світло і люди у формі перекидають у його квартирі все догори дриґом. І угледів два чорні ЗІСи біля парадного.

Він зупинив перший порив – бігти до «швидкої». Ні, він так не допоможе дружині! Ні. І сину, який навчається у Військовій академії, там, де навчається і син товариша Сталіна, Яків, теж не допоможе.

Через нього, Берзіна, і дружина, й син будуть членами сім’ї ворога народу. Поїдуть у табори і зникнуть там назавжди. Що йому інкримінують? Мабуть, шпигунство на користь Англії. Англійський шпигун. За таким звинуваченням взяли і Набокова. Докази? Які докази? Їм не потрібні докази!

Що робити? Як він може допомогти своїй родині? Як?!

Його піддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що і дружина й син допомагали. Що син передавав йому військові секрети, інформацію про сина товариша Сталіна або й про самого товариша Сталіна. Він не скаже нічого! Ні, все скаже. У них усі говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навіщо дурити себе. Говорили всі – і Раковський, і Блюхер. Тому він теж скаже. І тоді вони візьмуться за дружину і сина. Як за сім’ю ворога народу. Будуть мучити її на очах у нього, і він підпише все, що вони накажуть. І лише потім його розстріляють. Можливо, він сам проситиме смерті.

Вулиця тонула в нічному тумані. Холодному тумані, який пробирався в машину крізь відчинене вікно. На протилежному боці вулиці він побачив, як коливаються фіранки на вікнах і допитливі сусіди підглядають за тим, що відбувається в його квартирі. Біля під’їзду – люди з кам’яними обличчями.

Ні, він не скаже нічого. Берзін посміхнувся. Ні, не скаже. І тоді вони не візьмуть його сім’ю! Дістав з-під сидіння пістолет, загорнений у рядно. Розгорнув. Поклав тканину під ноги. Витягнув зброю з кобури.

Зняв із запобіжника. Підніс важкий пістолет до підборіддя. Помітив, що рука тремтить. Ні. Так надійніше: притиснув ствол до скроні. Відчув холод металу. Послужиш востаннє, нагородний! Оцінив, що куля пройде приблизно через центр мозку і вийде з іншого боку.

Потримав так пістолет кілька секунд. Дивився на тремтливі в туманному мороці ліхтарі. На темні прямокутники вікон будинків. На бруківку, що виблискувала у світлі фар. Дивився, немов хотів закарбувати в пам’яті цю картину. І тільки побачивши, що людина у формі від одного із ЗІСів попрямувала до його автівки, натиснув на спусковий гачок. Пострілу він не почув. Лише, незважаючи на нічну пітьму, у мозку спалахнуло сонце.

На звук пострілу до машини підбіг Саркісов з охороною. Він ривком відкрив дверцята. Берзін сидів на водійському сидінні, його голова лежала на кермі. У лівій скроні зяяв величезний кульовий отвір, з якого повільно стікала цівка крові. Навколо рани темне коло опіку від порохових газів. Губи складені у ледь помітну посмішку. Посмішку людини, яка знає щось, чого не знає решта, не знає і ніколи не дізнається. Тіло раптом почало повільно хилитися й упало Саркісову під ноги.

– Б…дь, він застрелився. Ще й зіпсував мені чоботи, сука. Я піду доповім товаришу Берії. Лаптєв, стережи тут, нікого не підпускай, – кинув підлеглому.

* * *

– Б…дь, що за ніч! – вилаявся Берія, якого о п’ятій розбудив телефон і голосом Саркісова доповів про самогубство Берзіна. – Обшук провели і нічого не знайшли? Добре. Їдь додому. Більше нікого не буди. А то ми так відправимо на той світ половину Наркомінсправу.

Подумав: матиму халепу з Кам’яною задницею. А що робити з дорученням Сталіна?

Коба приїде в Кремль о другій годині, значить до 12-ї треба встигнути переговорити з Молотовим! Добре, якби Кам’яна задниця ще не встиг дізнатися про самогубство дипломата, бо почне пороти гарячку. Побіжить до Хазяїна. А той невідомо як зреагує. Може сказати, що без вини не стріляються. А може вставити йому, Берії, чергового пістона у дусі: підвішу за яйця, поїдеш у «турму», зітру на порох… Лайно!

Розділ 6

20 березня 1940 року, 11 год. 22 хв
Москва

«Вечерняя Москва», 20 березня 1940 року

Сегодня в Доме художника проходит Семинар руководителей районных семинаров пропагандистов политшкол, комсомольских начальных политкружков, кружков по изучению биографии В. И. Ленина и И. В. Сталина, кружков основного типа по изучению истории партии.

* * *

Водій – капітан держбезпеки Осипов – з вітерцем промчав Берію по Іллінці, нещодавно перейменованій на вулицю Куйбишева. Валер’ян Куйбишев, перший заступник голови Раднаркому і член Політбюро, входив до найближчого оточення Сталіна і був претендентом на місце Молотова. Але не склалося. Він помер у 35-му, у зеніті своєї кар’єри. І колишня вулиця московських крамарів була названа його ім’ям.

Колись тут височіли Воскресенський монастир і Церква Миколи – Великий хрест. Натомість нині з’явилися безликі сірі будинки у стилі «радянський модерн».

Автомобіль Берії швидко перетнув Нікольський та Іпатьєвський провулки, Красну площу. Капітан Осипов був гарним водієм, як то кажуть, водієм від бога, тому й возив самого наркома.

Над перехрестями на дротах звисали новомодні семафори-світлофори, схожі на чотиригранні пірамідки. На кожній із чотирьох площин – коло. Верхня частина червона. Нижня – зелена. Посередині – жовта смуга. По колу ходить стрілка. Вказує на червоне – потік машин зупиняється, на зелене – їде. На жовте – знову всі зупиняються! Ось до чого дійшла техніка! Правда, водій Берії, капітан Віктор Осипов, на стрілки не дуже зважав. Бо міліціонер, який знаходився неподалік семафора, побачивши його автомобіль, відразу ж зупиняв увесь транспорт і давав машині всесильного наркома Лаврентія Берії «зелену вулицю».

Ці семафори – гордість товариша Берії! Раніше такий семафор-світлофор стояв на металевій нозі, його вручну повертав міліціонер, що вимагало неабияких зусиль. До кінця зміни постовий ледь тримався на ногах.

А тепер рух регулює електрика. Особиста заслуга наркома-новатора товариша Берії! Тому що він розумний. Розуміється на техніці – навчався в Бакинському політехнічному інституті. Один з небагатьох в уряді, хто навчався у вищому навчальному закладі.

Нарешті автомобіль Берії повернув до Спаських воріт. Ворота розчинилися перед ним. Вартові виструнчилися і віддали честь.

Берія гримнув дверцятами, махнув охоронцю біля входу в будинок Раднаркому, миттю злетів сходами на другий поверх, повернув направо, штовхнув останні двері з табличкою «Приемная Председателя Совета Народных Комиссаров СССР». Кивнув Козирєву – першому помічникові Молотова, який піднявся йому назустріч. Відмахнувся від секретаря, що спробував його зупинити. Пройшов через кімнату охорони в зал засідань і тільки тоді потрапив у кабінет. Молотов, сидячи за столом, втупився в нього важким поглядом крізь скельця пенсне, наморщив високого лоба із залисинами і заворушив заячою губою під настовбурченими темними вусами.

– Лаврентію, ти вриваєшся до головраднаркому, наче в нужник! – Молотов ударив розчепіреною долонею по полірованій кришці величезного, «під антикваріат», столу, його очі зло блиснули.

– В’ячеславе, немає часу для церемоній, – Берія махнув рукою і впав у крісло. Схрестив ноги, кинув капелюха на стіл – продемонстрував, що він, Нарком внутрішніх справ, абсолютно рівний головраднаркому.

– Твої люди спровокували самогубство порядної людини! Людини, яка пройшла громадянську війну! Члена партії із 17-го року! А дружина цієї людини лежить у Скліфі! – гуркотів голос головраднаркому.

«Значить, вже знає, – з полегкістю подумав Берія. – Тим краще». Розвів руками:

– Порядні люди не стріляються, коли бачать під вікнами машину НКВС. Погодься зі мною, В’ячеславе.

На кілька секунд два погляди крізь пенсне схрестились, ніби шпаги дуелянтів. І Берія, і Молотов відчували, що рано чи пізно вони зустрінуться на вузькій доріжці й далі вже піде лише один. Урешті-решт Молотов відвів погляд і посунув Берії папірець.

На папірці було видрукувано: «Москва. Триває “Виставка німецького образотворчого мистецтва”».

– І все? – невдоволено запитав Берія, взяв папірець і сховав у кишеню.

– На цьому тижні все, – відрізав Молотов. – Були кінематографісти, вже поїхали. Є суто технічні візити по лінії торгпредства в Красноярський край і на Кубань. Але, вважаю, що це не те, що цікавить Хазяїна.

– Хто керує виставкою?

– Від СРСР її курує голова оргкомітету Спілки радянських художників Олександр Герасимов. Від Наркомату іноземних справ – Берзін. Курував. А хто керує безпосередньо, мені невідомо. Дізнайся у Герасимова, чорт забирай!

Герасимов був особистим другом Ворошилова й улюбленцем Сталіна.

– Добре, добре, дізнаюся, – Берії раптом здалося, що Молотов щось від нього приховує у справі, яку доручив йому Хазяїн. – Не кип’ятися! Що ще ти знаєш про цю виставку і взагалі про це все?

Молотов поправив пенсне, не дивлячись на Берію, буркнув:

– Нічого.

– Ну, як нічого, то бувай, – Берія встав, взяв зі стола капелюха, подумки додав: «Бувай, Кам’яна заднице, ще станцюю лезгінку на твоїй могилі», і вийшов.

А в Молотова на столі вже лежала шифротелеграма від посла у Лондоні Майського, де з посиланням на слова шведського посла було сказано, що якщо Англія і Франція, або хоча б тільки Англія, погодяться на мир із Німеччиною, то вермахт ще влітку 1940-го завдасть удару по СРСР. Підставою для розриву пакту може бути напад людей у формі співробітників НКВС на делегацію німецьких художників у Москві. Напад буде відзнято на кіноплівку і розповсюджено серед провідних світових інформагентств. У якості джерела інформації називався військовий аташе шведського королівства. Молотов міг сказати про шифротелеграму Майського Берії, але не хотів, аби той записав зайве очко у свій актив. Про це він має доповісти сам. Молотову було невідомо, що інформацію Майському шведський дипломат «злив» на особисте прохання британського військового аташе, який працював на МІ-6. А військовий аташе отримав наказ від керівника згаданого відомства Мензіса.

Молотов не знав, що МІ-6 розпочала кампанію з дезінформації радянського керівництва, а тому зняв трубку і попросив з’єднати його з Ближньою дачею. Трубку взяв черговий офіцер Іван Богданов. А потім Молотов почув голос Сталіна:

– Слухаю…

* * *

Берія, сідаючи в машину, сказав Саркісову:

– Герасимова я візьму на себе. А ти їдь у Контору і дізнайся, хто по лінії виставки контактував із цим Берзіним. Хай як слід промацають цих людей. Мені здається, що Берзін був ворогом народу. Або англо-французьким шпигуном. Він був у Франції й Англії. Міг там знюхатися з троцькістами або білоемігрантами. А ще нехай наші люди кілька тижнів простежать за дружиною Молотова.

Очі Саркісова округлилися:

– За дружиною голови Раднаркому? – він ковтнув слину.

– Запам’ятай, Саркісов: сьогодні голова – завтра ворог народу! Для партії і товариша Сталіна немає авторитетів. До речі, для товариша Берії також. Дружина Молотова – жидівка. Подивися, з ким вона контактує за кордоном. Усі міжнародні єврейські організації! А жидів завжди контролювали американці. Чиї союзники американці сьогодні? Англійців і французів. Зрозумів?

– Так точно, товаришу нарком, зрозумів, вибачте за політичну короткозорість!

– Що ти зрозумів зі своїми шістьма класами? Перл дуже охоча до любовних утіх. Кам’яна задниця якось, хильнувши зайвого, сам пожалівся на це Кобі, а той сказав мені. Уяви, що та жидівка за нашими спинами знюхається з ворогом народу або шпигуном? Та й сам Молотов нам за таку інформацію тільки подякує. Словом, знайдеш коханця Карповської, партія не залишить цей вчинок без подяки.

Рафаель Саркісов справді мав 6 класів освіти. Трудову діяльність розпочав водієм тюрми НКВС – водив «чорного воронка». Потім працював особистим водієм Лаврентія Берії. Останній взяв його до себе ординарцем, а згодом зробив помічником. Саркісов був відданий Лаврентію Берії до останнього ґудзика на мундирі.

* * *

Нагляд за Перл Карповською – Поліною Жемчужиною-Молотовою – дав результат вже за тиждень. Агенти Саркісова доповіли Берії, що Поліна Молотова вийшла зі свого дому ввечері 20 березня, коли Кам’яна задниця саме був на засіданні Раднаркому. Сіла за кермо свого «Mercedes-Benz 540K», подарованого після підписання пакту з Ріббентропом концерном «Мерседес» Молотову. Заревів мотор з фантастичною потужністю – півтори сотні кінських сил, й автомобіль почав швидко набирати швидкість. Агенти кинулися слідом на старенькому ЗІСі.

Автомобіль повернув від центру і помчав на південний захід столиці. Агенти намагалися не відстати. Перл-Поліна виявилася чудовим водієм. Користуючись перевагою в потужності, вона один за одним обганяла автомобілі, що йшли в попутному напрямку. І агентам НКВС вартувало величезних зусиль не відстати. Урешті-решт вони втратили автомобіль Перл з поля зору в районі станції метро «Площа Свердлова». Кружляючи між будинками близько двох годин, вони таки знайшли «мерседес» неподалік Москви-ріки біля невеликого, але гарного будиночка. Агенти перелізли через паркан і побачили в щілину між завісами, як Перл-Поліна прощається з… іншою жінкою. Вони довго цілувалися і про щось говорили в передпокої. Та, з якою цілувалася Перл Карповська, була в негліже. У кімнаті було розібране ліжко.

Агенти прослідкували шлях «мерседеса» аж до Кремля. Перл повернулася додому, коли Молотов ще був на засіданні Раднаркому. Швидко було встановлено особу господині будиночка на березі Москви-ріки. Нею виявилась секретарка і коханка наркома оборони Ворошилова – Надія Тузова.

20 березня 1940 року, 9 год. 45 хв
Москва

За кілька годин після самогубства Берзіна в НКВС уже знали, що з ним по лінії організації виставки німецьких художників контактував художник Микола Гущенко. Ще за годину його знайшли в майстерні – на третьому поверсі будинку, що знаходився поблизу Трубної площі й Пташиного ринку.

Того дня Гущенко, як і завжди, близько дев’ятої ранку під’їхав до своєї майстерні. Привітно кивнув літній продавчині, яка біля входу накладала покупцям морозиво у паперові стаканчики. Через теплу весну ятки з морозивом з’явилися раніше, ніж зазвичай.

Піднявся брудними сходами на третій поверх. Його майстерня була однією з восьми на цьому поверсі. Традиційно коридором гуляв протяг із розбитої шибки, а від туалету в кінці коридору долинав запах нечистот і тютюну. Гущенко вставив ключ у шпаринку замка високих, із облізлими рештками фарби дверей. Але відчинити їх не встиг. На сходах почулися кроки. Він завмер, озирнувшись. Очікував побачити когось із художників – на третьому поверсі були лише майстерні.

Але то були не художники. Двері на початку довгого коридору заскрипіли, і з’явився молодик у сірому костюмі, цього ж кольору капелюсі й світлій сорочці без краватки. Слідом ішли ще двоє – чоловіки непевного віку: злі обличчя, темні костюми, сірі капелюхи й сірі краватки, схожі на конторських службовців, яким вчасно не видали зарплату.

– Громадянин Гущенко? – сухо запитав перший – худий чоловік із вилицюватим обличчям, тонкими губами і крупним кадиком, який з кожним словом «ходив» угору-вниз. Його очі холодно поблискували з-під крислатого капелюха.

– Так, – здивовано кивнув у відповідь Гущенко. Звернення «громадянин» замість традиційного «товариш» не обіцяло нічого хорошого. – Із ким маю честь?

– Слідчий, старший лейтенант НКВС Бібіков, – молодик тицьнув в обличчя Гущенкові червону книжку-посвідчення. – Ось ордер на обшук. Залежно від його результатів, вас буде заарештовано, або з вами будуть проводитися подальші слідчі дії.

Слідчий Бібіков діловито відсторонив його руку від замка, сам відімкнув двері, витягнув ключа і поклав до кишені. Прочинив двері. Двоє, безцеремонно штовхнувши Гущенка до майстерні, увійшли слідом.

Незважаючи на художника, відразу почали вивертати все з полиць і шаф. Альбоми, книги – їх швидко гортали і кидали на підлогу. Перекидали ескізи й полотна, що стояли попід стінами. Слідчий Бібіков сів за стіл і почав перекладати та переглядати папери. Було абсолютно очевидно, що це заняття приносить йому неабияке задоволення.

– Будь ласка, обережніше! – раптом голосно сказав Гущенко, який стояв під стіною, спостерігаючи увесь цей розгардіяш. – Бо потім, можливо, доведеться тут довго прибирати.

Усі водночас завмерли. «Сірі» перезирнулися між собою. Бібіков уп’явся здивованим поглядом у обличчя Гущенкові. Але той не відвів очей. Слідчий не йняв віри. Під час обшуків люди вели себе інакше. Як правило, вони, злякано забившись у куток, мовчали, обдумуючи своє невеселе майбутнє. І жінки і чоловіки за кілька хвилин ніби ставали старшими, спини гнулися, обличчя темніли. А з таким нахабою слідчий Бібіков зіштовхнувся вперше.

– Вам не доведеться прибирати, бо ви поїдете з нами, – врешті знайшов він вихід. Потім, демонструючи свою перевагу, розвалився на стільці і подивився на Гущенка відсутнім поглядом, як на порожнє місце. Ким для нього був цей художник? Так, ще одним арештантом.

– Ви не зрозуміли. Вам доведеться прибрати, – не зводячи очей з молодика, на диво спокійно сказав Гущенко.

– А може, все-таки, не доведеться? – насмішкувато запитав слідчий.

– Можливо, й не доведеться, – спокійно відповів Гущенко, – залежно від результатів одного телефонного дзвінка.

Бібіков стенув плечима, але погляд відвів і, «виструнчившись» на стільці, кивнув двом «капелюхам у костюмах», а ті перестали кидати книги на підлогу. Тепер меблі просто відсовували від стін, а книги й альбоми гортали і клали на стіл.

– І альбоми нехай поставлять на місце, – знову подав голос Гущенко.

Знову на хвильку запала тиша. Слідчий рвучко схопився зі стільця і наказовим тоном гаркнув:

– Громадянине Гущенко, ваші документи!

Гущенко дістав із кишені паспорт і повз простягнуту руку слідчого кинув на стіл. Той узяв паспорт, погортав і поклав до кишені. Сказав одному із «сірих»:

– Надіньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І – в машину…

На руках у Гущенка клацнули браслети. Слідчий посміхнувся, глибше натягнув капелюха і першим пішов на вихід. За ним ішов Гущенко? в спину його підштовхував інший чоловік у капелюсі. Останній на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати двері.

Вони вийшли через чорний хід, у підворітті стояв чорний ЗІС із темними шторками на вікнах. Навколо автомобіля стрибали й верещали, радіючи теплій весні, голодні радянські соціалістичні горобці. Гущенка посадили посередині, між двома «сірими». Бібіков зайняв місце поряд із водієм. Коротко кинув:

– У Контору!

Загуркотів двигун. Машина виїхала з підворіття, в щілину між шторами Гущенко помітив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобіль промчав по Сретенському бульвару, потім – по Різдвяному. Повз Тургенєвську бібліотеку, М’ясницькі ворота. Москвичі, які чекали на переходах зеленого сигналу світлофора, відводили очі від чорного автомобіля із запнутими шторами. Водій вів авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проїхали через високі ворота, що наче самі відчинилися і позаду – зачинилися.

– Виходьте, – гаркнув, повернувши голову, слідчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятіших – воєначальників, дипломатів, які погрожували дзвінками до Литвинова чи до самого Сталіна. Тут вони, врешті, починали розуміти, що ніяких дзвінків уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокійно.

Слідчий Бібіков показав посвідчення охоронцеві на вході. Той кивнув.

Прізвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал і лише після цього дозволив пройти.

Вони спустилися крутими сходами під землю на один поверх. Молодик відкрив ключем кабінет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенкові на прикручений до підлоги табурет: сідайте. У кабінеті стояв обшарпаний стіл, два стільці, табурет і металева шафа-сейф. Вікна не було. Під стелею, у простому білому плафоні, яскрава лампочка на сто свічок.

Через те, що кабінет знаходився у підвалі, стіни, здавалося, дихали холодом. На столі – жодного папірця. На стіні червоний плакат: рука з мечем відтинає чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД – неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!»

Один із сірих молодиків зник, другий сів на стілець позаду Гущенка. У Гущенка за час поїздки руки зовсім заніміли і боліли там, де їх стискало залізо.

– Може, ви, між іншим, скажете, чому мене затримано? – запитав Гущенко.

Слідчий задоволено кивнув. Дістав із ящика столу пачку цигарок «Метро», металеву попільничку, сірники. Дмухнув у цигарку. Запалив, звичним рухом струсив попіл у попільничку. Видихнув дим в обличчя затриманому. Ось уже почалися правильні розмови:

– Учора покінчив життя самогубством працівник Наркомату іноземних справ Берзін, – вичавив він із себе, втупившись поглядом Гущенкові в очі.

Гущенко ковтнув слину. Он воно що! Берзін загинув! Ось чому його сюди притягли. Тоді все більш-менш зрозуміло. Значить, Берзіна не обдурили передчуття. Передчуття швидкого кінця.

– Дасте покази. Ми їх запишемо. Детально розповісте, де і коли ви зустрічалися з громадянином Берзіним. Про що говорили. Він підозрюється у шпигунстві на користь Англії і Франції. Ви, відповідно, теж. Підозрюєтеся у зраді Батьківщини і шпигунстві на користь Франції.

Гущенко замислився.

– Кайданки можна зняти?

Бібіков кивнув напарнику. Той довго копирсався у кишенях. Нарешті дістав крихітний ключик і відімкнув браслети.

Гущенко розтер руки. На зап’ястках лишилися червоні смуги.

– Берзін загинув… Як це трапилося?

– Громадянине Гущенко, тут запитуємо ми! Ви тільки відповідаєте! Мені здається, що ви не розумієте усієї серйозності ситуації.

Бібіков повернувся до сейфа. Заскреготів ключем. Дістав аркуш, чорнильницю, ручку. Загасив недопалок у попільничці.

– Я можу зателефонувати?

У молодика брови злетіли вгору. Це вже було занадто. Він хотів швидко відправити цього художника в камеру і мчати в закриту їдальню НКВС на вулиці Дзержинського, 13. Сьогодні туди мали завезти м’ясо і можна було взяти шматок додому, а тут… Він підвівся, спираючись руками на кришку стола. Нахилився до Гущенка. Гаркнув:

– Що?! Що ти сказав?!

Під його спопеляючим поглядом підслідний мав перетворитися на купку попелу.

Гущенко не встиг відповісти, бо раптом опинився на підлозі. Сіра людина, яка сиділа позаду, стусаном у спину збила його зі стільця. Гущенко не сумнівався, що зараз його швидше за все почнуть бити, і вирішив, аби не довелося звертатися за допомогою до слаборозвиненої вітчизняної медицини, зразу викласти головний козир.

– Добре, – він підняв руку, зупиняючи слідчого, який обійшов стіл і вже зібрався копнути його глянцевим чоботом. – Викличте телефоном начальника ІНО Фітіна.

– Що?! – гаркнув Бібіков, отетеріло зиркнувши на «сірого». – Про що цей покидьок патякає?

«Сірий» наморщив лоба, демонструючи інтенсивну розумову діяльність, стенув плечима:

– Ні хріна не зрозумів. Може, врізати йому як слід? – в його голосі лунало нетерпіння.

– Почекай, – застережливо підняв руку Бібіков. Він раптом усвідомив, що підслідний – уже майже не людина, назвав прізвище, якого, за своїм статусом, не міг знати. Навіть за знання прізвища Фітіна підслідного можна було відправити років на десять на Колиму валити ліс й отримати за цю справу підвищення по службі.

– Я не прошу нічого особливого, як ви розумієте, – швидко сказав Гущенко. Він розумів, що має кілька секунд для того, щоб вибрати правильну лінію поведінки. – Щоб не трапилося непорозуміння, що може коштувати вам не тільки посади, а й свободи, попросіть з’єднати вас із начальником ІНО, тобто п’ятого відділу, Фітіним. І назвіть йому моє прізвище. І він вам пояснить, що зі мною робити далі. Ось і все.

Ніби щоб перевірити ефект від сказаного, Гущенко повільно підвівся. Ніхто йому не заважав. Слідчий Бібіков обійшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повільно сів, кивнув сірому, і той відступив до стіни. На чолі слідчого з’явилися зморшки. Іноземний відділ, який минулоріч перейменували у 5-й відділ, був елітою НКВС. Він був державою в державі. Жоден працівник НКВС без спеціального пропуску не міг потрапити на територію 5-го відділу. А прізвище його керівника було відоме лише працівникам центрального апарату. Фітін був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слідчий Бібіков поїхав на рудники до Сибіру. І до смерті тягав у забої тачку. А смерть у рудниках від постійного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко!

Слідчий підвівся, знову обійшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той відчув запах поту і несвіжий подих.

– Якщо б я навіть погодився це зробити, – поволі розпочав слідчий. – Що я маю йому сказати? Фітіна не з’єднають будь із ким.

– Дасте мені слухавку. Я все скажу сам.

Молодик повернувся на місце, вмостився на стільці. Надовго замислився. Поплескав долонею по облізлій, витертій течками кришці столу. Дістав із пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмінь диму, цього разу вбік. Було помітно, що його мучать сумніви.

– Мене запитають, хто я.

– Візьме секретар. Вам доведеться відрекомендуватися. А далі скажіть, що з Фітіним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далі я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуєтесь від великих неприємностей.

Коли Фітін відразу взяв слухавку, очі молодика в сірому вилізли на лоба, він сполотнів, наче вкрився інеєм, скочив зі стільця:

– Слухаю, товаришу Фітін!

І рукою, що враз почала тремтіти, простягнув слухавку Гущенкові:

– Просять вас.

– Павле Михайловичу, це Микола Гущенко. Що роблю у вас? Мене затримали. Хто? Як вас? Якийсь слідчий – старший лейтенант Бібіков. Чому не звернувся до вас? Так саме це я зараз і роблю… Чому затримали? Учора здійснив самогубство працівник Наркомінсправ Берзін. Напередодні я з ним спілкувався. І сьогодні цей Бібіков прийшов до моєї майстерні, перекинув усе догори дриґом, начепив наручники і привіз мене сюди. Говорить, що підозрює мою причетність до шпигунської діяльності Берзіна і буде проводити слідчі дії, – Гущенко потер забиту спину. – Навіть уже почав. Каже, що я французький шпигун. Чи не схожий він на ідіота?