Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської (збірник)

Розділ шостий
Вигостри серце своє…

Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий – у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.

На грудях у мертвого лежить оправлена книга – це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.

Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:

«Тогда бяху крепко служаще єму велиції князі, честь і дари подавах єму, і також служаху єму і восточниє царі татарскії, а такожде і німецькі великії князі служаху єму со всеми гради своїми і землями».

А далі і цей тиснений слід губився – літопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його ні днини, а чей же він писав його не для себе – нащадкам.

«Чому, чому? – бився у безнадійній скорботі Каліграф, знаючи, що вже нічого змінити ані поправити не можна. – Хіба я фальшивив, пишучи про могутність Вітовта, підступність Ягайла, непостійність бунтівливого Свидригайла?»

Осташко почав пригадувати слово за словом весь свій літопис – ні, лжі в ньому не було, та враз він побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнір Галайда й показує пальцем на книгу: «Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!», а за ним стоять гончар Микита і Арсен, і божевільний тивун, і сотні інших облич – усі на книгу позирають, впевнені, що їх імена записані, адже вони жили і були часткою великої історії.

Каліграф опустив очі – не писав він про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадує колір крові, мабуть, потрібно було домішати – щоб фарба була тривкою – хоча б краплину справжньої крові серця, витисненої болем за людей, імен яких у літописі немає.

Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорні палітурки книгу, яка лежала поряд на стільці, розгорнув і аж тоді полегшено зітхнув і усміхнувся, зрозумівши, що все це йому снилося. «Такі сни – на довге життя», – прошепотів, з утіхою вдихнув весняного повітря, що вливалося до ізби крізь відчинене віконце густим струменем, пропахлою березовим соком і солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидіння.

«А й справді, чи промигнуло в моєму літописі хоч одне ім'я ратника, кметя, ремісника, каланника? Таж ні… Але чому? Хіба я їх не знаю? Не заведено писати про них – скажу. Це правда. Однак чи можна назвати літописом – писання за літами – житія повелителів, котрі вряди-годи осідлують Кліо і возвишаються над безіменною юрбою, яка насправді є душею і плоттю першої Музи?»

Осташко вийшов на поріг. У медових чагарниках гуділи бджоли – було вже по теплому Олексі. Синє небо повисло над одеськими полями, а між ним і молочним туманом над Ліберцією плавав, немов гігантський ковчег без вітрил, червоний замок.

Гомін, брязкіт, звуки литавр і труб долинали з Замкової гори, звідні мости на обох дорогах опущені – до замку прямували вершники і піші люди.

Каліграф згадав: Івашко Рогатинський на другий же день після доччиного весілля наказав войському об'їхати всіх землян: хай висилають до замку із своїх земель сулиці^[24], заможні кметі виставляють одне коп'є з п'яти сімей, данники платять воєнний чинш, тяглі стають до робітничої і пушкарської служб.

І потяглися звідусіль вибранці^[25]: від Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Підлисся – родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осів у Галичині, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Підгорецького з Підгірців, Нега Стрибоцького з Кутів, Демка з Ожидова. Ішли кінні й піші, у кольчугах, караценах і шоломах, з карабелами і гаківницями, ішли і в свитах – неозброєні. Їх зустрічали в замку литаврами і сурмами, і заздрили гоноровій ратній службі кметі, які платили дань медом, воском і борошном, робітні люди, що працювали на валах, і каланники, яких залишили обробляти землю.

Йдуть і нині з самого ранку. В Одеську вже ніхто й не приховує, що Івашко Рогатинський готується до війни з Ягайлом. Усі знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вільнюса гінця. По Симеоні-літопровідцю Вітовт прийматиме від Сигізмунда корону в Тракаї.

Осташко ще не позбувся гнітючого враження від сну, бачив ще розкриту книгу із збляклими літерами, він стояв на порозі своєї хатини і думав про велику битву за Волинь і Галичину, яка нині множиться у людях і душах, зріє на його очах, а завтра вибухне полум'ям. І вона мусить залишитися на письмі.

Надто далеко дім літописця від серця Кліо, – сказав уголос Каліграф. – Я піду до вас, ратні люди, не можна мені стояти осторонь. Може, моє скромне слово пригодиться вам у боротьбі.

У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою приніс із Чехів, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо і, не зачиняючи дверей у халупі, подався звивистою стежкою з Білої гори до передмістя За Брамою.

Здалеку почув голосну розмову, сміх, що долинали від обійстя Галайди. Підійшов ближче, зупинився. Кушнір реготав, узявшись руками за живіт, навпроти нього стояв у кумедній позі проповідника колишній тивун Давидовича Мартин, який після тієї нефортунної придибенції на Гавареччині ходив Олеськом, називаючи себе то інклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.

Івашко потримав Скрибку в казні тільки на час весілля, аби не псував і так не надто радісного весільного настрою, а потім відпустив. Суддя відхрестився від Мартина, мовляв, такого він і у вічі не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав від його імені чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведінка дивувала державця Одеської землі, знав-бо він мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у різника, обличчям, перед весіллям і під час нього надміру улещувався до Івашка, та як тільки староста підписав трактат на земському суді, за яким віддавав за Орисею три лани^[26] із свого маєтку під Бродами, Давидович зачинився у дворі, наче й не обходили його більше Івашкові справи.

Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: він звів угору руки і проповідував перед Галайдою:

– Єгда же Бог сотвори небо і землю, сатана сидяше у морській піні і пищаше, що помічників не має. Змилостивився Господь, сказав йому стріпнути один раз пальцем. А той стріпував і стріпував і натворив чортів премного. Тоді Бог узяв чортів у жменю і розкидав їх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у ліс – лісовиком, який у хату – домовиком, а один упав над Галайдове озеро і став суддею Давидовичем… Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – перехрестився Скрибка і потюпав до другої хати проповідувати.

Галайда заходився від сміху. Він уже побачив Каліграфа, та лише помахав йому рукою для привітання, а другою тримався за живіт, але поглянув на гірко-сумне обличчя Осташка й перестав сміятися – засоромився із своєї утіхи над блаженним.

– І хто б міг подумати, – розвів винувато руками, – що такий сумирний Микита позбавить чоловіка розуму.

– Не Микита це вчинив, – мовив Осташко. – Людина ж не народжується убивцею, жебраком, блазнем… Чей не вродився звіром і Мартин. Хтось навчив його, як стати здирою, хтось відняв у нього серце.

– Давидович, Осташку.

– Він. Але й Давидовичів теж хтось сплодив на світ.

– Ex, Каліграфе, Каліграфе, – зітхнув кушнір і спересердя вдарив кулаком об кулак. – Чи ж то люд наш став уже таким під'яремним бидлом, що ніколи не спроможеться повернути собі відібране?

– Сліз людям ніхто не поверне…

Мартин повторював свою проповідь десь у сусідньому дворі, і вже не смішила вона Галайду.

– Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? – думав уголос кушнір. – Сам же по-божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку – таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.

– А може, Івашко тебе боїться…

– Мене?!

– Черні боїться… Сам-то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.

– Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?

Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.

– А ти куди, Осташку? – окликнув Галайда.

– До замку, – відказав Каліграф, не зупиняючись. – Там мені треба бути.

– Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, – промовив сам до себе Галайда.

Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?

На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано – впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції^[27] з новобранцями.

Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:

– Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..

– Скажу, молодице, – скрушно похитав головою Осташко. – Обіцяю, що скажу… – І подався до брами.

Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.

– Передай бояринові Преслужичу, що йому б’є чолом Каліграф, – мовив Осташко.

Довго чекав, а Марія Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася біля цієї понурої фортеці, яка здавалася їй однією великою тюрмою з кривавим лобним місцем, шибеницями і розмаїтими знаряддями тортур, скаржилася співучим голосом на свою біду:

– Травичка зелена, комашка маленька, бджілка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повітрям дихають, а мій Микита в темниці гниє, світа Божого не бачить, рученьки-ніженьки черв роз’їдає… А за віщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачів яких, бо дізнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоює чинш. А нам руки ломить від тії роботи, він же, червоний, мов кармазин, у шкіру не влазить. Але Бог є, є Господь на небі – скарає супостата. В чепці він уродився, та на посторонку здохне..

Загримотіла брама, відчинилася, стражник пропустив Осташка.

– Підожди тут, до боярина проведе тебе лучник, – сказав і пішов у сторожку – глибоку нішу в мурі.

Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався зліва в основу прямокутної башти, від якої тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами – певно, хороми; у забудову втискався вузький прохід. З боку Вороняків здіймався високий мур з галереєю, справа тулилися до дуги муру низькі цейхгаузи^[28], челядницькі гридниці. Звідти долинав гамір і брязкіт металу.

Каліграф помітив, як за ним сторожко стежить стражник, він подумав, що здобути цей замок нелегко – ні мури, ані людей, і все ж здався він Осташкові островом, закинутим серед чужого моря – немало таких островів на Червоній Русі, Волині й Подолії, але ж є десь у них і свій православний материк…

До нього підійшов лучник, пов'язав йому хустиною очі й повів до Івашка.

Простоволосий, у кубраку, сидів Івашко за столом. Голостінні хороми на другому поверсі башти з вузьким вікном-бійницею служили Івашкові канцелярією, де він перебував під час облоги й військового набору, а іноді приймав тут землян і послів.

Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося після весілля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.

…Відгуляли. Скоморохи сумлінно відробили гривню, заплачену їм ще в Луцьку, – за себе й за Арсена. Орися, видно, відплакала своє раніше, бо за два дні гульби не зронила ні сльозини, хоч би для годиться, – повинна ж сплакнути молода бодай раз; відраділа своє ще в дитинстві і не усміхнулася ні разу, коли відтанцювала з дружками останній дівочий танець, а мала б усміхнутися, бо так повелося на всіх весіллях за давніх часів, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав її з дому, – дивувалися гості, бо такого прощання ще не бачили, і не дозволила Адамові взяти себе на руки, коли той хотів, теж за старим звичаєм, висадити на весільний ридван, – відбула Орися своє весілля, наче замість неї присутній був її мармуровий образ: прекрасний і неживий.

«Спасибі, батьку, за хліб-сіль», – сказала, схиливши голову в скупому поклоні.

Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку – ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.

А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани – ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: «Ти найдужчий у світі».

Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше – таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…

Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: «Ти найрідніший мені на світі».

Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…

Згадався й Івашкові красень-гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить він, не вагаючись, віддав би дочку за скомороха, аби тільки вона усміхнулась і припала до його грудей.

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:

«Спасибі, батьку…»

Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули коні…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф.

– Мені?

– Землі нашій.

– То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

– За скорописця буду у вас.

– Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! – змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. – Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

– А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! – несподівано для себе самого заярів Осташко. – І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, – наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. – Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

– Ну, прости, – зітхнув Івашко, сперши на руки голову. – Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую – велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

– Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

– Радь.

– З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

– Випущу. Тільки не додому – уб'є його Давидович. Воїном буде.

– Не вір Давидовичу.

– Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

– Облегши подать поспільству…

– Досить! Ратники, тисячі ратників – що їстимуть?

– Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

– А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

– Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?

– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф. – За скорописця буду у вас.

Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.

– Знаєш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою – у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла – від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…

Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:

– Гей, стража! Відімкніть.

Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.

– Виходь.

З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.

– Відпочив, гончарю? – спитав насмішливо боярин.

– Не дай Боже нікому… – вистогнав Микита.

– Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і – до намету, в хоругву!

– Боярине…

– Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.

– Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…

Перед вечором Микита вийшов за браму – в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.

Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.

– Тут не можна, Маріє, не можна, – віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. – Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день-два, я буду проситися. Іди.

Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою над аркадами – горда, немов княгиня!