Українська модерна проза

Вовтузенко спитав був його, чи не провести його додому, але той засміявся на се тим сміхом, яким він умів сміятись раніше, до цієї події, сміхом, що примушував зйожуватись і засоромлюватись. Вовтузенко стис йому руку, і вони розійшлися в різні сторони.

Корденко, лишившись сам, ішов довго-довго; обійшов сливе півміста, раптом спинився посеред вулиці – він саме переходив – і задумався. Все зникло йому спе-ред очей: в голові шуміла одна думка, якось однотонно, як шумить осінь, коли падає з дерев повільно жовте сухе листя і, підхоплене вітром, носиться понад землею, а потім десь там лягає. На душі було важко-важко.

Втомився бідний, але почував, що не може спочити доти, доки не обдумає, що тепер йому робити. Не каяття його гризло, не якоїсь забобони він боявся, – ні, се давно вже він випалив в своїй душі вогнем знання, намагання переробити свою натуру так, як того потрібував розвинений, могутній розум і діяльна, творча натура. Ні, те, що тепер мучило його, було стократ страшніше, стократ більш значне і рішаюче для нього, ніж всі ті забобони мізерні.

Се була невпевненість в правдивості того, що він мав за свій ґрунт, на якім він з таким трудом і напруженням збудував свій новий світогляд, з болем вириваючи все старе і забобонне з своєї істоти і з натхненням прищеплюючи все нове, гарне і потрібне, і єдине безумовно правдиве, як йому здавалось.

Еге, стає тепер ясним, що тільки здавалось.

«Ей, з дороги!» – почув він грізний голос і оглянувся: на нього бігли коні. Ступивши два-три кроки вперед, він побачив, як повз нього, мало не зачепивши його, пронеслась карета, запряжена парою надзвичайних коней.

Він здивувався, що не помітив того, що біжать коні. Потім згадав, як він спинився серед вулиці, і се його здивувало. Тепер почав іти як слід, щоб, бува, не звернути на себе особливої уваги поліцаїв, а особливо нишпорок. Як і взагалі, коли людина в своїм вільнім польоті раптом почує слабість в крилах, починає, сівши десь на вершині, згадувати своє минуле і особливо прикро те, як виростали і виросли сі крила, що тепер втомились, – так і Корденкові згадувалось тепер, немовби мимоволі – проте з сим він не сперечався – його попереднє життя.

Як дбалий господар, бачачи, що хата його осіла, що стає замітним, коли облупиться вапно, довго оглядає її і, коли побачить, що дійсно процес руйнування починається, то прикро загадається над тим, чи можна далі жити в цій будівлі, полагодивши її трохи, чи треба зовсім пересипати. Так і Корденко мався, оглядаючи свій світогляд, і таємна тривога, тим не менш страшна, лишитись серед зими і негоди без пристановища, лишитись серед моря життя без ґрунту під ногами, ссала його за серце. Згадалось йому, як він одним разом застрелив нишпорку з револьвера. Спершу довго тікав од нього, перебіг багато прохідних дворів, завернув в такі закапелки, що тільки сам знав, набив ноги, втомився вкрай – і все ж таки не міг втекти од уїдливого шукача. Між тим з ним були дуже важні папери, різні плани і пара куплених для партії револьверів. Недовго думаючи, він пішов на берег: захопившись своїм стеженням, нишпорка подався за ним. Коли вони одійшли геть од забудованої частини берега, Корденко вмить обернувся й вистрілив просто в груди шукачеві. Сей останній, як підкошений, впав і серед недовгих конвульсій одразу вмер. Корденко пам’ятав, що тоді йому стало якось і страшно, і вільно на душі: немовби він зайшов на високу скелю і звідтіль широким поглядом оглянув довкола і безодню, що була тут же під скелею.

Тепер він здригнувся при сій згадці: тоді, як і тепер, з-за хмар, що набігли перед тим на слабенький місяць, майнув блідо-прозорий промінь і освітив бліде, перекошене конвульсіями, обличчя вбитого. Згадка тепер про те була так ясна, що він здригнувся. І все та ж думка, що цілий вечір і ніч мучила його, тільки в новій, хоч і дрібнішій, зате свіжій прояві, пронеслась, як блискавка, сліплюча і холодна: «А що, як то був не шукач?» Всі сили його розуму напружились знову, щоб пересвідчитись, що то справді був нишпорка, але Корденко не вірив уже своєму розуму.

А останні сили душі, де вони ділись? Коли вже розум, сей великий і сміливий шукач нового, сей одкривач нових законів існування, сей цар існуючого і орел над усіма високощами світу; коли розум, сей будівничий, що будує надзвичайніше в світі, – коли вже він, сміливий і одважний ватажок волі, похилився і пішов блукати без мети, то чи варт питати про все інше, слабе, дуже консервативне, з чого більшість є здобуток переживань, наслідок звичаїв, колись, може, корисних, а тепер…

Але ні! В тім-то й річ, що про них тепер саме і час згадати.

Коли сонце заходить, то з глибини сирих ям, з-під куп суччя, старого листя та в’ялого бур’яну, з-під куп гною, – з усяких темних пущів та нетрів виплигують на місячне світло, відблиск сонця, різні гади, сови, сичі і другі потвори, що гризуться поміж себе і підчікують здобичі: чи то пташеня засне і спаде з дерева, чи зайченя пробіжить, чи другий який запізнілий звірок, – зараз вся ся зграя голодних гадів кидається на здобич і б’ється за неї поміж себе. Смерть, писк, руйнування серед пітьми місячної ночі в гущавині гаю – се щось дике, що ховається од світла; се щось бридке і страшне…

Так було тепер в душі Корденка. Коли розум його, як сонце, закотився і лишився тільки одблиск його, то в душу вилізли всі жадібні, нижчі інстинкти; всі ті мізерні жалі, що висмоктують кров з жадоби творчості; всі ті нужденні страхи, що ссуть серце саможертви; всі ті гладкі і разом роздратовані буржуазні пересвідчення, що оправдовують колективне вбивство для підтримання буржуазного устрою і страшно гонять поодинокий терор; всі ті сови, сичі, гади, породження гнилих останків різних млявих ідей, якими напихано Корденка за час його виховання і якими він сам напихався, доки ще мав неміцний розум, хоч і широкі запити, – всі сі гади кидались на свою здобич, кожну здорову, але сполохану тепер, думку, що полохливо перебігала поуз сих потвор, і роздирали її на шмаття.

Згадалась йому і інша картина, – залита огнем, що, подрібнений на тисячі блискавиць, носився над полем бойовища, і кожна та блискавка зносила по людині з гребеня барикади, зложеної з ящиків, розбитих столів та каміння з мостової. Одні сердешні падали на спину, і їх обличчя дивились на знамено, що держав він в своїх руках, а другі на груди. Сі останні намагались підповзти до барикади, коли не одразу були вбиті. А він, Корденко, стояв серед тих блискавиць і свистіння куль, що роєм неслися довкола нього, стояв і чув ввесь стогін, ґвалт; то радість перемоги, то вигук безнадії переможеного. Бачив, як люди кидались один на одного, як молотки били по рушницях і по головах москалів; бачив, як падали і ті, що з молотками в руках, проколоті штиком, і ті, що з рушницями, але з пробитими молотком головами. І свистіння куль носилося довкола нього, – одна просичала якраз біля пучок, що тримали червоне знамено, а друга над самою головою… Раптом ще одна вдарила в верхню частину держална і знесла шмат його, струснувши все знамено так, що воно випало йому з рук. Але Корденко в ту ж мить підняв і знов підніс високо священний прапор. Він тримав його гордо і з натхненням боронив сей прапор свободи. Коли солдати підбігали близько, щоб вибити знамено або штиком проколоти його самого, то Корден-ко так влучно стріляв з револьвера, що багато падали мертвими: як лев, боронив те знамено… Але одразу щось блиснуло йому в очах, він ясно почув потім щось гаряче в плечі, а також почув, що вся свідомість затьмилась… Очуняв він уже дома і взнав, що був поранений і що, маючи його за вбитого вже, з поля бойовища нікуди не забрали, а товариші тим часом його викрали і віднесли додому. Міцне тіло витримало те поранення, і він скоро зовсім одужав.

Ах, якби тепер, оце зараз були барикади, щоб у вільнім бою скласти свою запаморочену сумнівами і горем голову…

І стало йому жаль, що марно гинуть сили молоді, що крок за кроком покидають його: почував, що він втомився страшно, глибоко. Між тим, на превелике собі диво, він побачив, що підходить до дому, в якім жив.

Коли він увійшов у свою кімнату, то, не засвічуючи світла, кинувся на ліжко, уткнув голову в подушку і затих. Спершу його істоту почав обіймати спокій і втихомирення, але воно було якесь тупе, глухе; він зараз же почув, що не може заснути, і його почав обхоплювати жах, жах, що морозом пройшов йому по душі: йому здалось, що він тепер уже ніколи не засне. З силою втискав своє обличчя в подушку, а голова йому горіла. З-під подушки вилізло обличчя вбитого Тартаренка: одно око заплющилось, а друге дивилось на нього з таким безглуздим, звірячим, шаленим жахом, повним здивування, що він здригнувся; обличчя, все ясно вималювавшись, перекосилось і затіпалось в конвульсіях; в руках він почув тремтіння тіла, що бореться з смертю; далі побачив всього Тартаренка, яким він був в ту хвилину, коли Корденко зробив йому третій удар ножем…

Мов окропом ошпарений, схопився Корденко з ліжка, далі сів на нього і почув, як стигла йому кров в жилах. Протирав очі і зло якесь обхоплювало його, страшне роздратування і поруч з тим якийсь незрозумілий страх. Було темно. Йому схотілось світла. Швидко, дуже швидко кинувся він до вікна і притиснув своє гаряче чоло до холодної шибки. Голова немовби освіжилась, але од сього тільки швидше забігали в ній думки, як ті сови в пустці…

В брамі блимав одинокий ліхтар неповним, мізерним світом, що скупчив тіні біля себе, а над будинком немовби нахилялось небо, на якім байдужо блимали зорі своїм звичайним, цікавим і легкодухим мигтінням, що немовби дражнило… Десь грюкнули несподівано двері, – Корденко здригнувся…

– Але я не вірю, не вірю в каяття, в якусь кару… я вірю, цілком вірю, що так і слід було зробити; я вірю в те, що я не винен, що сталась помилка!.. – скрикнув він і здригнувся: Здригнувся, бо з глибини душі почув немовби стислий, але такий колючий і збентежуючий регіт. Широко розплющив очі і прислухався до того, як стукало серце, швидко-швидко і немовби сполохано, а в уяві знов став вимальовуватись образ убитого Тартаренка.

«За що ж мене, за що?» – здавалось йому, так питало розплющене око, повне здивування, на блідім, перекошенім обличчі Тартаренка.

Корденко мотнув головою, почав швидко-швидко ходити по кімнаті: йому не хотілось сього уявлення, але сила волі не мала жодної спромоги протистати тій появі.

І завжди впевнений в своїй силі, він тепер почув себе слабим, і страх, рабський страх, і злість, рабська злість, напливали йому на душу і гусли там.

– Я ще, ще, ще вбиватиму… я зроблюсь катом партії… я ще, ще… – ходив він по кімнаті і повторював сі слова, щоб нічого не думалось, – і справді нічого не думалось, але те уявлення тим паче лізло в уяву. А з тим разом зростав і жах в нім, і якесь озвіріння, що тіпало його душу.

А вікно з темного стало йому синім… Годинник страшно дратував його, тикаючи якось дико і настирливо… Нервова дріж бігла по тілові Корденка… В глибині душі билась в конвульсіях якась думка… Всередині все терпло.

Корденко вибивався з сили, – він почув, що всі сили душі, навіть її болі, тупіють… І вибившись цілком з сили, як сніп, як підкошена трава, повалився на ліжко і заснув сном мерця.

В низенькій, з невеличкими вікнами кімнаті на столі стоїть самовар і привітно грає на різні голоси, що всі між тим мають один тон якогось лагідного і втихомирюючого характеру. За самоваром сидить його мати, тоді ще зовсім молода. Далі батько, чоловік літ 35 з гарною бородою, рівним чолом і ясними чорними очима. В кімнаті тепло, затишно, самовар парує. На стіні привітним старечим голосом тик-кає годинник, немов бабуся оповідає свої одноманітні казки. Мати, привітно всміхаючись, наливає чай. Батько п’є і потім курить цигарку. Мало згодя починає балакати, оповідати про свою молодість і молодечу діяльність. Оповідає з тим натхненням, яким переймаються люди, згадавши свою ясну молодість. А син, молодий Корденко, так пильно слухає, – так йому до вподоби сей його вродливий батько. От він оповідає про те, як ще був студентом і ходив на сходки, на яких критикували уряд і змовлялись боротись з ним; як він ходив в свитці поміж селян і намагався вчити їх; як селяни його схопили і хотіли одвезти до станового, а він втік од них, коли вони заїхали до шинку, лишивши його зв’язаним на возі, – і багато іншого. І серце молодого Корденка росло, і здавалось йому, що й батько росте. Звертається він до батька і питає його:

– А тепер, татусю, мислю собі, що тепер робиш? Ти тепер ще сильніше борешся з урядом, ще лучче вчиш людей?…

– Ні, дитино, я тепер слідчий, а не вчитель, я сам уряд, – відповів батько.

– Так що… – почав син.

– А те, що не можна робити всього того, що я хотів робити, коли був молодим, бо я тоді був дуже наївним… Виростеш, взнаєш…

І здавалось йому, молодому Корденкові, що батько його робиться таким звичайним, таким мізерним, як і всі, і навіть ще гіршим, здавалось йому тепер… І от почуває Корденко, що він росте, росте і робиться великим, дужим, а батько старіється враз і робиться таким, як тепер, і от він схоплюється і мовить так гаряче, так міцно і між тим так грубо:

– Ти – буржуй, бюрократ, мізерний зрадник!..

Мати схоплюється й собі безпомічно махає руками…

– Мовчать, мовчать!.. – кричить старечим голосом, пристукуючи кулаком, батько.

В сю мить в хатину вривається сила жандармів, кидаються на молодого Кор-денка, схоплюють його і тягнуть геть, – і чує він роздираючий душу плач матері…

Просипається… Прокидаючись, він ще чув немовби той плач і здригнувся. Сів на ліжко і почав протирати очі.

Провів рукою по чолі: холодний піт застиг на ньому. Він глянув на вікно: уже розсвіло. Він немовби не знав, що з ним було і чого йому так важко на душі.

Раптом з блідо-синім відсвітом ранку ввійшла в кімнату тінь – привид, знов ожививши уявлення про вбитого Тартаренка… І тоді він все зрозумів… І довго сидів, витягши руки по колінах, спустивши безпомічно голову, дивився вперто і безглуздо в долівку, на якій ледве помітно лягала пляма за плямою сірого ще відсвіту дня, що надходив.

«Надходить день, день нових мучень, сумлінь, коли прибудуть свіжі сили. Мене мучить не те, що сумління гризе, а те, що я, Корденко, міг зробити помилку… Помилка се; а чи то не помилка і всі інші подібні випадки? Чи не помилка ввесь я?.. Нарешті, чи не помилка і все, що існує довкола нас?.. »

Ся думка, «чи не помилка ввесь я», особливо довго проходила йому в голові, і коли він думав, що вона вже пропливла, вона знов і знов верталась, уже одягшись в такі слова: «коли ти був ненормальним – тепер чи тоді, як вбивав Тартаренка? Досі ти був впевнений в те, що безумовно в останнім разі ти був нормальним, але тепер?..»

«Як?.. хіба я міг тільки божевільним вбити Тартаренка?»

«Але якби ти був не в припадкові відповідної манії, то ти б тепер не мучився».

«Але я мучусь лише тим, що сталась помилка».

«Помилка примусила тебе мучитись».

«Бо без сього не було б волі моїм інстинктам, пережиткам минулого, що примушують почувати гризоту сумління».

«Ти в сьому впевнений?.. »

«Я впевнений… Еге, я впевнений, що я тепер ненормальний… »

Така розмова велась між думками в голові Корденка, і йому навіть цікаво було стежити за сею борнею думок і разом з тим боляче, страшно…

Почувши отой декрет, – що він тепер ненормальний, знов почував, що не твердо впевнений і в сьому. І питання сього не розв’язав… А інші уявлення понесли його вперед.

Корденко почув тепер себе таким неміцним, що не міг би – він в сьому був певний – сказати, хто правий і хто винний, не міг би кинути просто в вічі тому, хто став би його винуватити, що він буржуй; не міг би голосно і сміливо казати всім ту правду, в яку так вірив; не міг би гордо і непохитно тримати свій прапор, – не міг би боротись за нього до загину… Йому скрізь миготіла «помилка»…

І тепер він, Корденко, вийде поміж гурт слабим, нікчемним, з якого він сам ще так недавно сміявся і на якого з погордою дивився. Тепер кожний може кинути йому грязюкою в лице, тепер всякий викине на очі те, чого спершу не міг, боявсь і що тримав тоді про себе; тепер кожний, поперед подоланий, помститься на нім дрібною жорстокістю, з рабською злістю, – і він, Корденко, пишний і сміливий, тепер нікчемний, помилка в своїх власних очах, не буде міг обстати за себе, бо… Немає ґрунту під власними ногами, похитнувся..

На що опертись? На те, що хитається?.. Але ні, його гордий дух не може погодитись з тим, що він тепер стане слабим, нікчемним, мізерним… Ні, сього не буде!..

І він встав і поглядів на чоло дня, що надходив…

Воно було вже біле…

Зараз засяє день: він не хоче, щоб день, який бачив його могутнім переможцем в боротьбі за правду і з собою і з другими, тепер побачив його подоланим, мізерним, з поламаними крилами…

Корденко думно підійшов до бюро, одчинив шухляду, добув револьвер і приложив до грудей…

І схотілось йому ще раз, останній раз, подивитись довкола на світ, на наближення дня, на себе…

І він поглядів: на обличчі йому витисся той грубо-твердий вираз, який запановував на нім, коли він на щось рішався.

І спустив курок…

Здригнувся Корденко, похитнувся… нахилився і важко впав… ще раз здригнувся і занімів…

12 квітня 1906 року. Варшава

Одарка РОМАНОВА

18.03.1853, с. Сальне Ніжинський повіт – 14.04.1922, Китаїв, під Києвом

Народилася в інтелігентній родині. Певний час жила в Москві, де навчалася музики та співу. У Києві зблизилася з українською інтелігенцією, була близька з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів.

Друкувалася з 1887 р. у багатьох журналах, публікувала оповідання, поезії та казки. Книжками вийшли збірка віршів «Пісні, думки, легенди» (1896), повість «Пан та Чабан», казка «Сватання Мороза».

Окремі її поезії стали народними піснями («Нічко лукавая»).

СТАТУЯ

Вона побачила світ в студії римського скульптора. В ту мить, коли артист скінчив свою працю, ластівки ще веселіше защебетали під стріхою. Соняшний промінь прорвався крізь міцно сплетені виноградні листя, щоб краще придивитися до чудового твору. Всі статуї, що стояли поруч з новою, здавалися тільки штучно зробленими статуями, а ся, нова, була якась надзвичайна: хто не звертав уваги на її розкішне тіло, а дивився у вічі, той бачив у сих глибоких мармурових очах якесь невимовне бажання і сум.

Коло пишних, трохи одкритих уст залягла тінь, яка нагадувала гіркий усміх. Ще хвилина й, здавалося, що з сих глибоких мармурових очей покотяться сльози; а сі пишні уста скажуть тую думку, що примушує так журливо дивитися.

Артист сам не розумів, відкіля взявся сей гіркий усміх в очах. Він стояв перед статуєю цілими годинами і дивився, пильно дивився. Він на все забув: і свою кохану, веселих товаришів, стареньку мати, працю, він тільки бачив її. Іноді він бігав по кімнаті, ламав руки і стогнав, мов поранений лев. Мати була проста жінка, вона не розуміла, що коїться з артистом.

– Сину, схаменися! Що се ти робиш? Чи тобі дання дано? Чи хтось зирнув на тебе поганим оком? Чому ти не продав учора німцеві сю статую? Невже ти сподіваєшся, що знайдеться другий такий дурень та дасть такі скажені гроші? Такого покупця чекають довго. Се нам, як нахідка, а ти її впустив. Коли б оце на мене, те я б…

– Мамо, ради Господа Бога, ради святого Павла, не продавайте її без мене, поки я…

– Поки не впустиш багатого покупця?

– Поки я не зрозумію, чого вона хоче.

Він блиснув чорними очима і зблід, як мармур, з якого робив свої статуї.

Мати з жахом глянула на сина, одступила од нього, та почала хрестити і читати тремтячим голосом молитву. Потім бігала щодня до знайомого патера, що приходив і читав поважно: «Vade retro satanas!» і клав пухкі руки на чорну кучеряву голову, що була гаряча, як жерло вулкана. І ніщо не запомагало: ні молитви, ні хрести, ні лікарі. Мати повірила ще більше в силу сатани, і зненавиділа статую, через яку гинув її син, Про те продати її вона боялася, бо син бентежився страшенно, коли стара умовляла його продати статую. Панна Маручія, з якою він мав одружитися, думала своє: «Він мене розлюбив».

– Він мене розлюбив і хоче зламати своє слово, – казала дівчина, плачучи.

– Іди, серце, поговори з ним. Може він одумається, – казала мати.

Маручія увійшла в студію. Артист сидів на стільці, зціпивши руки, і наче молився на статую.

– Се я… Я, Маручія. Твоя Маручія. Хіба ти не радий, що я прийшла? О, краще вбий, заріж, задави мене зараз, тільки не дивись на мене таким недбалим поглядом. Се мені гірш ножа. Ну, скажи ж любий, коханий, що-небудь! Я знаю, ти мене не любиш, – вона сказала се і прислухувалася, чекала, бажала якнайшвидше почути одповідь: «Я слабую, але люблю тебе щиро», – от що вона сподівалася почути. Він мовчав.

Вона впилася в його бліде обличчя чорними очима, мов цвяхами, і вони блиснули злим вогнем, червоні губи скривилися, і вона зареготала.

– Ти мене дуриш. Не вірю, не вірю. Ніякої в тебе хвороби нема. Ти мене розлюбив, обдурив. Мабуть другу закохав? Але кажи, кажи. Що ти – німий? Се ж глум! З тобою говорять, а ти не зводиш очей з цієї проклятої статуї. Дак цілуй її і кохай, коли продав душу сатані, а я навіть за гріх личу з тобою і знатися.

Маручія ляпнула дверима так, що аж шибки задзвеніли і, мов буря, полетіла додому.

Артист раптом підвівся зі стільця й заметушився по кімнаті.

– Що вона сказала? Кохай її. Хіба ж я її не кохаю, як душу? Благаю тебе! – обернувся він до статуї. – Промов до мене хоч одно слово. Я знаю, ти жива. Се ти навмисно мовчиш, щоб мене дратувати.

Він цілував її мармурові холодні уста, але вони тільки гірко всміхалися і були холодні, холодні.

– Ти висушила моє серце, отруїла мізок, одібрала силу. Я все, що мав, поклав в тебе. Я бажаю од тебе нагороди. Скажи ж мені, чого ти хочеш ще від мене? Що я повинен робити? Ти незадоволена? – На хвилину йому здавалося, що уста заворушилися, затремтіли, стали теплішими, але ні. – Пам’ятай, що я, я твій творець. Не пишайся! Не гордуй!.. Ти глузуєш з мене? Але що б ти була без мене? Коли б не моя, воля ти і досі була б шматком мертвого мармуру. Я дав тобі більш, ніж треба було дати статуї і ти… ти зробилася моїм катом… моєю мукою… Хіба твір може бути вищим свого творця? А-а… дак будь же ти «ніщо!» – він наче зрадів, що пригадав таке слово і з реготом побіг в другу кімнату, схопив величезний молоток і хотів розтрощити статуї голову, але почув, що його хтось схопив ззаду так міцно, що молоток загримів додолу.

Артиста зв’язали, не вважаючи на те, що він ревів, стогнав, кляв когось, силився порвати пута; вони врізалися в його руки, але він не чув фізичного болю: в нього тільки боліла душа.

Дали він стих, мов мала дитина і навіть не питав, куди його везуть. Там, де він потім жив, не було ніяких статуй: тільки чотири білі стіни. Іноді його випускали з маленької кімнати у велику, де маячилися якісь постаті в однаковій одежі і щось безу-пину говорили, говорили. Він не розумів їх річей: іноді наче прокидався від сну, мов щось пригадував і казав поважно: «Я не Пігмаліон, але він колись прийде, прийде». Люди, які метушилися коло нього, дивилися на двері і кожного нового пожильця звали Пігмаліоном.

Незабаром артистова мати продала статую, через яку загинув її син, одному скульпторові; він думав взяти за неї великі гроші, тільки попереду хотів зробити зі статуї копію, бо вона йому страшенно подобалася. Він почав пильно працювати, але коли скінчив свою працю та почав придивлятися до копії і оригіналу, то зараз побачив, що була велика різниця між сим твором і копією. Хоч статуя була похожа риса в рису. Для профана вона була б добра, але в артиста були другі очі; він бачив, що їй чогось бракує,

Він збентежився і почав задумуватися. В душі його було таке спочуття, наче він щось загубив – та не може знайти. Щось забув, якусь головну річ, та не може пригадати. Щось гризло його, точило мозок, не давало вільно дихати. В нього була натура метелика. Обличчя рожеве; очі блакитні, веселі. Язик гострий; сміх дитячий, безжурний. З того часу як в його студії поставлено нову статую, ніхто не чув його жартів і співів. Між веселими товаришами він сидів, мов темна хмара; він не хмелів од міцного вина і од палких жіночих поцілунків. Щодня блукав він по римських вулицях, мов навіжений, але якась сила тягла його додому.

Він почав другу копію, але то була якась карикатура – він схопився за голову!

– Та що ж я таке? Невже всі тії, що присудили мені нагороду на вистави і тії, що завидували мені, помилилися? Або я втратив свій талан? Мов у воду впустив? Ні, натхнення повинно колись прийти. Чекаймо! – міркував артист і він чекав, поки терпець урвався. Він кляв статую і ту лиху годину, коли купив її, тільки продати ніяк не зважився.

Він пішов з Риму в Німеччину, бо сам був німець, тільки кільканадцять років жив у Римі.

– Змінити місце – се дуже добре для того, хто шукав натхнення, коли воно не приходить, – міркував артист, сидячи в потязі. Проте на нього напала така нудьга, що він не доїхав до рідного краю – повернувся в Рим у свою студію. Мовчки стояв він перед статуєю, мов пив її очима, потім сказав з запалом і нудьгою:

– Се мабуть у святого терпець урветься! Та що ти таке? Чого ти мене мучиш? Ой, Господи! Се вже я починаю з нею говорити, мов з людиною. Ще один крок і я піду по стежці мого нещасного колеги. Ні, треба схаменутися. Статуя повинна тішити очі красою свого пишного тіла, гармонією гарних рис, а не робитися мукою для людей. Я таки зберу всі фізичні і моральні сили і переборю тебе. Скину се ярмо, що мене душить, гнітить, не дає спокійно жити. Побачим, хто кого. Хіба ж не можна почати якусь іншу працю? Добре, гаразд!

Артист почав мугикати якусь пісню і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».

Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:

– Чи не позбавити собі життя?

Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.

– Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?

– Ні, – одказав артист приятелеві і схилив голову.

– Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?

– Та ні бо, ні! Дай мені покій!

– Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.

Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.

– Ось дивися, – показав він на нову копію.

– Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.

– Ось вона, – казав артист.

– О-о! Нащо ж ти їй ховаєш під рядном? Красуня на диво! Але се не твій твір. Де ти його здобув?

Артист почав розказувати, в кого він купив статую і що скоїлося з її творцем.

– Гм, але і копія неабияка. Ти візьмеш за неї багато грошей.

«Неабияка. Багато грошей. Без ножа він мене ріже, – міркував артист, збентежено ходячи по кімнаті. – Моя копія неабияка. Я сам се добре знаю. Хіба ж се те, чого бажає кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»

– Та невже ж ти образився? Завіряю тебе, друже, що в мене й на думці сього не було. Навпаки…

– Не говори мені більш нічого! Ти мене тепер не зрозумієш. Ти напевне думаєш, що се погана заздрість точе мені душу. Ні, ні! Се щось інше. Зараз я не можу тобі уявити, що робиться в моїй душі. Іноді мені хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихі думки здіймаються в голові, мозок горить, болить. Мені здається, що доля навмисно задала мені якусь мудру загадку і я не в сили, не здолаю її розгадати і ніхто в світі мені не запоможе, бо од моєї хвороби нема ліків.

– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоїти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?

– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, і знов заметлявся по хати.

– Коли ся статуя тобі так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадує про божевілля твого колеги, то я тобі раджу її продати.

– Тоді я залишу все і, може, піду шукати її по всьому світові, або з глузду зійду.

Приятель розвів руками і не знаходив таких речей, які заспокоїли б нещасного артиста.

Минуло кільканадцять днів, приятель одібрав листа од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…

Коли приятель увійшов у кімнату та побачив артиста, що лежав з закритими очима на канапі, то йому здавалося, що він баче мертвяка. Коли він поворушився, одкрив очі та спитав жахливо: – Хто се? – приятель одповів:

– Се я, я. Не лякайся. Чого се ти лежиш в темряві?

Артист раптом підвівся з ліжка і сів.

– Запалить світло чи що? Де сірники? Ось у мене в кишені є. – Приятель запалив лямпу і почав пильно придивлятися до артиста.

– Я не міг поворушитися. Спасибі, що прийшов. Жодна душа не хотіла мене одвідати. Добрі приятелі! Люди люблять тільки веселих; вони втікають од таких, як я. Осе зараз мені здавалося, що мене живого поклали в домовину…

– Годі, годі! Я й слухати не хочу. Ти сам казна-що вигадуєш, аби себе дратувати. Я так міркую, що тобі б варто було одружитися. Іншим погано жити в самоті. Молода жінка защебетала б, мов пташка, звеселила б твою хату, ти б забув і думати про се.

– Коли б я їй розказав, що робиться зо мною, то вона б або втекла од мене, або не зрозуміла мене, що було б для мене гірше лихої хвороби… Ти знаєш, я вже почав боятися її.

– Кого? – спитав здивовано гість. Артист мовчки показань на статую. – Що ти верзеш?!

– Сьогодні вночі я не спав і навіть не затуляв очей, вона стояла у місячному сяйві. Я силував себе не дивитися в сей бік. Я навмисно дивився на стелю, на тіні та на срібні мережки, що змалював місячний промінь. Щось наче штовхало мене, тягло в сей бік, мов хтось шепотів над вухом: «Подивись!» Я глянув на статую і захолов. Вона силилась заговорити; ворушила устами; білі груди здіймалися і очі так дивилися на мене, так дивилися, наче благали: «Запоможи!»

– Мама мія! Який страшний сон!

– Що сон і що не сон я тепер не можу розібрати. Але мені страшно. Я боюся таких снів. На милость Бога! Зостанься сю ніч зо мною.

Приятелі, пробалакавши до ранку, заснули мов убиті, і не бачили ніяких снів…

– Я зараз познайомився з одним форестьєром⁴. Здається, багатий російський меценат. Я йому казав за твою статую; він страшенно зацікавився нею. Завтра він напевне до тебе зайде. Покинь свої примхи та продай її. На біса вона тобі здалася, коли ти бентежиш собі нерви, псуєш здоров’я, губиш талант через якусь химерну думку, що нагадує тобі ося мара. Ні, так не варто робити! Тобі зараз треба переїхати в друге помешкання. І ти тоді тільки одужаєш та забудеш її, мов непевний сон.