Софія

І ось вона прокинулася, зовсім спокійна, більше у владі інстинкту, аніж розуму чи досвіду. Вона потягнулася, виставивши з-під зеленої ковдри довгі ноги, і Лукаш із здивуванням дивився на обличчя із сонячною тінню, останньою на сьогодні, і йому терпло у роті. А вона проводила пальцями по чолу, і її скляні з тріснутою скалкою очі дивились туди, в темряву блискучого вікна. Звідси видно майданчик для гелікоптерів і чорних птахів, що сипалися й сипалися у широких вікнах. Потім вона усміхнулася, і її синій погляд зі свинцевим свистом пролетів велетенською кімнатою, білою, у якихось невимовних розкошах, і уста її вигнулися зовсім як у людини, що набирається справжнього досвіду. І Лукашу це сподобалося, хоча він намагався не дивитися на неї. Так, у нього терпло у роті, як у мужчини, що піймався чи впіймав свою здобич і ніяк не здогадувався, що доля вже провела криваві борозни на його серці. Він лише чмихнув і пішов їй назустріч. А вона, Софія, подумала, що дійсно тут спізнає тремтливого жіночого і справжнього щастя. Він теж так думав, вирішуючи за неї, але це було так, як прохолодний вітер в обличчя.

Вона нічого не знала, вона нічого не розуміла, бо нічого не втратила. І тому вона не могла оцінити незбагненну статичність життя, з терпким присмаком пропеченого щастя, як теплий вітер, як теплий дощ. Лукаш дивився на неї з глибини кімнати: вона в одних чорних шкарпетках по коліно – одна спущена; з красивими грудьми, із сосками, що стриміли врізнобіч, із блискучим виголеним лобком – м’яким, з чіткою рискою внизу, що розділяла, наче роз’єднувала. Вона стояла і дивилася донизу, розкидавши плечима різнокольорове волосся, і у нього перехопило подих від думки, що зараз відбувається щось немислиме. Він курив і дивився на неї, а вона – собі на ноги. І нарешті вона сказала:

– Мене звати Софія. У мене зіпсувався манікюр!

І Софія закусила пальця і крізь пасма блиснула своїми очиськами. «У неї рівна лінія ноги, далека від досконалості, – вирішував про себе Лукаш, – у неї красиві груди, якраз для її віку, але вже потребують уваги. У неї долоні чоловіка і взагалі людської істоти». Вона стояла в білій кімнаті, куди не проникав жоден звук, тиха й одразу відірвана від усіх мелодій, усіх бажань, і Лукашу зробилося моторошно, аж до нудного. Він намагався глянути їй у очі, але ніяк не міг піймати ані блиску, ані кольору. Він хотів сказати щось пристойне, але слова забелькотіли у його роті, наче у старого ворона на смітнику. Потім вона сіла, закинувши ногу на ногу, у його синій джинсовій сорочці на кухні і пила чай, відчуваючи тихий спокій і тихе бажання, що наростало щохвилини – покинути цю домівку, свого рятівника, а водночас якнайдовше тут лишатися. Далі вона почула сухий тріск, повернула голову, і Лукаш нарешті натрапив на погляд – відсутній і присутній водночас, з іскоркою божевілля. Щось нещасне враз ухопило його під серцем – жалість неймовірна, якої довіку не спекатися, яка вивертатиме кишки, або совість, або совість з кишками, і від цього не буде ліків, а лише одна тиха і біла спокійна смерть стоятиме у головах. Вона пройшла повз нього, вона зазирнула йому в обличчя, але він там нічого не побачив. І вона сказала: «Я хочу спати…» Але сон не приходив до неї.

Вона лежала на спині – одна нога зігнута, очі відкриті – і дивилася на небо. Сказала: «Небо нагадує ковдру…» Лукаша підсмикнуло – від п’ят до тім’я. Він чомусь уявив, ні, швидше подумав: «Приходив батько, втомлений, і вона чекала на нього, забравшись під повстяну ковдру, і він був для неї як гість». І тут вона пошепки, майже беззвучно, заворушила губами у фіолетовий, наближаючий свій колір до ночі день: «Гість… Так… Гість…» І Лукаш пошкодував, що підібрав цю гарну, схожу на якогось зламаного янголика, дівчину. Пошкодував так, як невчасній радості, яку треба буде перемішати наполовину з горем чи відчаєм. Безплатність пороку відкрилася для нього маленьким віконечком, і Лукаш побачив когось чорного і горбатого, що прийшов і покликав когось із синьої глибини кімнати… А вона встала серед ночі, пройшлася місячною доріжкою, дійшла до кухні, взяла і налила стакан молока, хоча ніколи до цього не підходила до холодильника, не знала, де саме Лукаш ставить молоко – ну, все, звісно, було як з дешевої містики чи з дешевого американського телесеріалу. Вона випила молоко, повернулася і лягла спати… А на ранок він її не застав.

Лукаш знайшов адресу і телефон якось дуже швидко, навіть сам дивуючись цьому, і за півгодини вже виводив з гаража свій «лексус». Був ранок, але петля траси з підтопленим снігом шипіла під колесами. Він дивився і думав, що їхати немає ніякого сенсу, і без того щось таки станеться…

Мати розставляла баночки з йогуртами по різних кутках квартири. Софія сиділа в одному з цих кутків, і мати посварилася на неї пальцем. Насправді Софія пила на кухні молоко. Перший ковток… Мати відсунула вбік крісло – Софія сіла, поставила лікоть на коліно і подивилася у глиб квартири. Її менший брат, який періодично жив у батька і з’являвся, як фантом, пройшов кімнатою. Тоді вона переставила крісло в інший бік, але він з’явився знову, пройшов, реальний і сильний, – таким був його батько до інсульту. Тоді вона ще раз почала переставляти крісло. Мати тягнула крісло, і воно вищало ніжками по паркету. Але їй ніхто нічого не сказав: ані син, ані вітчим, ані більше ніхто… Вона знову побачила Софію – голу, покірну і нещасну. І це матір втішило. Цього разу кімнатою пройшовся вітчим. Він зупинився, поправив брюки тим звичним жестом, що його весь час повторював, а потім зник у кухні, його улюбленому місці…

Лукаш знав адресу. Потім він здивується, що довго, майже годину, кружляв «лексус» чорними залисинами нового району, хоча її будинок був усього за квартал, і весь час тримав у пам’яті сині холодні очі, без жодної насмішки, ніби утоплені в чомусь масному і слизькому і як начебто їх хто звідкись, з якоїсь рідини, витягнув… «У неї такі милі і добрі очі… Тільки з дикцією щось трохи, але гадаю, з віком воно пройде…» – говорив дід, а золоті бджоли висіли над пасікою… Лукаш труснув головою, наче вискочив з окропу, із чужого життя, що хвилями накотилося, густими чорними хвилями птахів, що повільно падали донизу по білій стіні, а потім знову зривалися вгору і висіли над майданчиком для гелікоптерів…

Софія вийшла у золотистій сукні. Це була сукня від Дольче і Габана. Мати забороняла одягати цю сукню. Вони стояли в пірамідах кімнат, що дивно виходили одна з одної, а то складалися, як труба, і від цього матері стало важко дихати, і вона випила з маленької пляшечки… «Ну-ну. Ну…» – сказала Софія і вийшла. Але невдовзі вона повернулася. Пройшла дві кімнати, лишивши попереду ще дві, з маленьким, але затишним, освітленим малиновим бра коридором. Вона обіперлася об одвірок, виставила гарну ногу – повненьку, тонку у щиколотці, і сказала:

– А у тебе довгий ніс і криві ноги. Ось.

Мати, як стара ящірка, спостерігала за нею. А вона пішла, наче нічого не сталося ані з нею, ані з матір’ю, яка зараз сиділа у калюжі йогуртів, з розпатланим волоссям, а потім кинулася і перемістила важке, з обірваною оббивкою крісло до іншої кімнати. Вона посковзнулася на йогуртах і проїхалася кімнатою. Ударилася головою об перегородку, і вітчим за тією перегородкою заматюкався. Він вийшов за хвилину, витираючи члена нічною сорочкою Софії. Вона зробила ось так: підняла руку, торкнулася чола, закинула голову, розпрямила трагічно і гордо плечі. Вітчим сказав: «Угу…» – і зайшов назад. Останнє – найяскравіше у її житті – запам’яталися міцні його сідниці. Мати підставила крісло до дверей, стала навшпиньки і притулила вухо. Вона почула грюкіт водоспаду, удар шквалу, крик «На поміч!», ну, принаймні вона почула те, чого хотіла. Вона втретє переставила крісло, пішла до холодильника, взяла кефір чи йогурт, розгорнула атлас «Золоті сторінки України» і так просиділа до самого ранку. Ранком вона вирішила, що вкрай необхідно упорядкувати меню: кефір, вітаміни, фрукти і ніякого м’яса. Потім вона опам’яталася: у неї немає тренажера, давно не відвідувала басейн, Софії – вона розіб’є моє серце – треба розповісти про колективне напівсвідоме, трохи про Юнга і секс. На слові «секс» у неї блаженно, наче у корови, закотилися очі під лоба – не зрозуміти, чого більше: міщанської манірності чи хоті. Одяглася вона швидко, спочатку рвучко кидаючи речі на купу, діставала з тієї ж купи якісь там труси чи ліфчик і голосно хникала. Нарешті вона одяглася – досить шикарно, досить вишукано і чинно, з писком останньої моди, щоправда, Софія б так не сказала. У ліфті із синім відсвітом – наче тебе опустили в синю пляшку – вона подивилася у прогнуте досередини дзеркало і показала язика. Вийшла на вулицю під сніг: тонкий, він сік, як розчерк білої голки на оксамиті вечора. І там стояв Лукаш, але вона його не бачила, хоча ні, насправді ні, бо мати намагалася увіпхнути все побачене, все, що переверталося в її світі, і вона відчувала із цим світом спорідненість. А тому на третьому світлофорі почала говорити…

Лукаш повернувся усім тулубом, дивився на її строкату фігуру, що викручувалася на нозі. Щось тріснуло і потекло скоріше, так, наче у неї запаморочилося в голові на самому березі, коли рукою подати. Голова у неї затягнута білою домашньою хусткою, майже дитячою, що пахла дитячим молоком, хлібом і ще чимось невимовно далеким. Як у полудні смачно їсти щось солодке і дивитися на різнокольоровий захід сонця…

І ось так: з думками про Софію, про чужі впливи, про Юнга, вона навідалася до подруги. Подруга покормила облізлу беззубу шиншилу у клітці, нагодувала дога, що навалив у передпокої купу. Вони дві години пили чай з тістечками безе, покурили на балконі трішки марихуани, випили віскі, і по тому вона повернулася додому. Вона йшла під фіолетовим небом, підтопленим більмом ліхтаря, під снігом, ураз відчувши десятки запахів: гострих, тупих, ніжних, відвертих. У голову бахнули тисячі фонтанів, і нарешті воно все зійшлося у неї в одну точку – розпечену, розпалену: в низу живота. Там пекло нестерпно. І тут вона знову побачила Лукаша: його гостру вилицю, сіре італійське пальто, м’який капелюх, такий приємний, що матері захотілося помацати його пальцями. Вона помахала йому рукою, але він не відповів, а продовжував стояти і дивитися у квадратний стакан двору з двома зорями і великим круглим місяцем. Нарешті вона утішено піднялася східцями, зупинилася біля дверей. Однією рукою вона торкалася свого круглого живота і була впевнена, і можливо недаремно, що він ще достатньо приємний, пружний і привабливий. Мати подзвонила до сусідки. Вони побалакали на східцях, і там же вона взяла у неї синю пігулку. Взагалі вона приймала о такій порі синю, зелену і червону пігулки плюс настоянка валеріани. Синьої якраз у неї не було. Після синьої пігулки час у неї уповільнився, став тягучим, як крізь збільшене скло, але статичним і не таким скаженим. У кімнатах стояла тиша. І вона вирішила її не псувати. А Лукаш вирішив піднятися, але ніяк не міг побороти порожнечі і спокуси, і ще чогось такого, що заставляє кинути все, хоча воно оте поруч, і віддатися нелюбимій роботі або останній халяндрі з Борщагівки чи Шулявки.

Софія якраз сиділа перед дзеркалом і приймала всілякі пози, мавпувала, як почула кроки – наче стук, наче вітер б’є у вікна. Принаймні все життя вона описуватиме цю хвилину, цю годину і цей час. Вона підійшла до вікна і стала боком, двома пальцями піднявши золотисту гардину. Напевне, вона побачила Лукаша, його гостру вилицю, довгий ніс і дужий, майже звірячий тулуб. Софія сказала: «Ну й ідіот…» Потім сіла за комп’ютер і відіслала кілька листів друзям. Рівно о першій вона ще раз почула кроки, теплі і тихі. Вона вгадала брата, але продовжувала сидіти і не поверталася. В одних трусах, з рівною спиною і розкиданим попелястим волоссям, що ворушилося під кондиціонером, як купа маленьких зміючок. Брат підійшов і взяв її груди у свої широкі долоні. Вона не поворухнулася, лише подивилася на його тонкі зап’ястки і чомусь здивувалася, а потім повернула голову, захоплено блимнула очима, не відриваючи погляду від нього, зняла труси і відразу так охопила його ногами, що той аж навіть подався назад. Вона вхопила його сильно, як дитина, що бажає саме такого подарунка, а не інакшого, і ти не маєш права відмовити. Брат задихнувся від несподіванки почуттів і – відразу – думок. Вона лягла на підлогу і, приймаючи його в себе, відмітила, що це за відчуттями швидше нагадує, ну, як із самою собою, але далі… Софія відчула, як розійшлися від шиї і до куприка усі хребці і хрящі. Біле світло залило очі, і в паху у неї ворушилося щось тепле і променисте, наче притамований зубний біль. І коли він тільки три рази смикнувся, вона враз упіймала те щастя, яке ніколи не повториться, яке згубне, бо світ, яким вона дихала нині, втрачає тут пружність дитинства й ідеалізму. Вона фіксувала: його рожеві нігті на її твердих сосках, його пальці занурюються у замшу шкіри, а член розвертає ніжні пелюстки, і до її чутливих ніздрів хвилями линуть тремтливі, нетривкі, майже весняні міські запахи. Вона розуміє всю чарівність світу, круглого, як коштовне яйце, що опливає її: почуттями, запахами, ніжністю і чимось набагато більшим і приємнішим, ніж вона могла уявити; але все це – за стіною, прозорою і ганьбливою стіною. І тому Софія зі злістю відкинулася і почала віддаватися тим решткам, які перепали саме їй. Можна сказати, що Соня наша була неперевершеною, якщо не брати до уваги злягання з рідним братом. Він іще не кінчив, а продовжував стукати колінками у підлогу і сопіти їй над вухо, як вона виявила у собі одну особливість: її наповнює злість, коли шкодять її задоволенню. І вона нічого не втрачала раніше, щоб це із чимось порівняти… Вона вивернулася, прихопила член губами, туго, до синьки, і проковтнула, коли він кінчив, – не дала йому навіть отримати повний кайф. І так лежала з блискучими губами, а в небі свистіли хмари, винищувачі, птахи… Літак набирав висоту. Як там йому, з підведеними кишками до голови, з яйцями у гландах, голубчику? – чомусь пройшлося в її темній голові, і вона голосно розсміялася. Утім вона вкотре із здивуванням звіра подивилася, понюхала навіть його тонкі зап’ястки, широкі долоні з дитячою перламутрово-рожевою шкірою – трохи пітні і ще сповнені її запахами, що приємно лоскотали Софії нюх. Вона встала і – розкішна, нага, з вигнутою красивою спиною, витонченими сильними ногами, з тінню у вижолобках, з тілом порочної і водночас прекрасної жінки – підійшла до вікна, тримаючи ще трохи по-дитячому груди на руках. Очі у неї світилися чистотою полудня, і її слюдяний погляд висів над тихими зграйками пилюки в косяках обіднього зимового сонця. Сильний, як удари десяти громів, шум у вухах одійшов, і вона усміхалася дивному голомозому чоловіку, що зробив кілька кроків до парадного і зупинився. Зупинилася і вона, чимось вражена, наче полишилася чогось, наче вийшла, а там позаду лишилося щось вирішене, але надто важливе, а вона ніяк не може пригадати. Щось м’яке пішло поруч і так проводжало її до великого підвіконня, з куполом, наче акваріум балкона; потім стало нарівні, разом з її кроками, плечима і шаснуло малиновим мохнатим звіром на підвіконня, але вона так і не розгледіла, що це було. М’який голос того, що всівся у просякнутім сонцем полудні, заговорив:

– Ти не дивись туди. Там нічого особливого: рване життя, а дивись на тих, що виходять з отих закладів, що зігнуті під цим небом. Вони мічені. Їм страшно зрозуміти всю свою вибраність. Ти дивись і живи так, щоб у тебе вічно пекло в животі і тихі голоси, ніжні голоси відпускали і вуркотіли тобі цілу ніч…

Але вона його не послухала, лише болісно увігналася стегном в одвірок, увігналася так, що від болю і задоволення по круглих сідницях пройшов приск. Софія закусила пальця і позіхнула. Їй хотілося спати, покуштувати солодкого і ще чоловіка. І вона потягнула брата на ліжко, а сама пішла на кухню. Це саме четверта точка, яку ніколи не відвідувала її мати. Вони враз усі почули, як потекла вода з крана на кухні, потім у ванній, потім у туалеті: поволі, але голосно – ось як вона вирішила, боячись зруйнувати кришталеву чашу полудня, кришталеву чашу наповненого молоком щастя і веселощів. О, таке ніколи не повинне припинятися, так, так, так, такого не варто забувати! Вона ще раз глянула на підвіконня, потім на зимовий вилинялий шматок дороги з двома декоративними ялівцями і вже не побачила чоловіка у сірому м’якому фетровому капелюсі. Вона пошукала рожеве створіння – воно зараз було тут, але не видиме, хоча вона знала, що воно сидить напроти в кав’ярні на відкритому майданчику, за чашечкою кави, з чарівною усмішкою в карих очах, круглих і дитячих. Його кирпатий ніс смішно і щасливо вітав цей день. Софія пішла, вигинаючи спину, обережно, з ніжністю торкаючись підлоги пальцями ніг, через піраміди кімнат, що зараз швидко зникали з поля зору; вона подивилася на матір, що сиділа у рясній циганській спідниці від кутюр, серед висунутих шухляд і речей. Мати підвела голову і сказала:

– Ти не пам’ятаєш, чи приймала я сьогодні сині таблетки?

– Можеш повторити. Це тобі не допоможе… Мамо, іди відпочинь… Ти починаєш обридати…

Мати підвелася: одна нога взута у черевик, інша гола, і видно облузані, із залишками манікюру нігті. Софія намагається щось пригадати. Вона розуміє, чисто раціонально, що задоволення помалу відійшло, а лишилося одне розчарування, сама порожнеча, від якої хилило в сон. А спати останнім часом вона боялася. Вона проминула вітчима, не звертаючи на нього уваги, і зайшла до своєї спальні. Із задоволенням, до спазму в животі, у горлі, вона роздивилася велике красиве тіло, без жодного ґанджу. Їй не подобалися тільки очі. Вона повернула його обличчям, лягла на нього і, вчепившись зубами в холку, гуцикала доти, поки його задниця не зробилася мокрою. Але після нічого не відчула. Їй треба було поговорити, будь із ким, але слова лишилися десь поза змістом. І Софії зробилося смішно, дико і щасливо. Треба помиритися з матір’ю, випити з нею чаю, поговорити там про всіляке бабське… Скільки їй років, дивна якась вона… Вона сіла, розправила своє попелясте волосся, відчуваючи якогось теплого звіра між ногами, і на всі кімнати покликала матір. Відповів лише вітчим. Через перегородку він сказав, щоб облишили займати цю ідіотку.

Лукаш ішов, наче перед якимсь відкриттям, не спиняючись і намотуючи в голові тисячі різних думок, що ніяк не в’язалися з раціональним спогляданням світу. Лукаш згадував, як смачно пахне шкіра його дружини, яка приємна вона на смак і які у неї гарні груди, як дві перевернуті піали, з виноградинками сосків. Приємно з нею просто лежати, коли на вулиці за тридцять холоду, вітер, зимова депресія, астенативний синдром; а ти лежиш наполовину в дрімоті, і це найкраще, що може трапитися в цьому житті. Так він ішов, призупинявся, навіть не думаючи, що скаже, що буде говорити їй, цій русявій бестії з випещеним тілом, розумними холодними очима. І його знудило так, що аж засмикалася простата. І з цими думками він увійшов у відчинені двері. Софія темною статуеткою стояла проти пройми дверей. Вона була гола і стояла широко, на ширину плечей розставивши ноги на шпильках, а у невимовно сліпучому білому світлі кухні висіла кольоровою комахою її мати. Лукаш хотів щось сказати. Екскременти гучно вивалилися з-під рясної спідниці на білу підлогу, і покійниця загойдалася. Лукаш відразу зрозумів, що тут нічого не вдієш. Усякі гуманітарні допомоги, усякі там медичні прийоми – дурне діло. І головне, вона його дратувала, і Лукаш зрозумів, що роздратування передавалося від Софії.

– Треба викликати «швидку». І принаймні зняти її, – сказав він.

– Ти вічно зіпсуєш… – якось загадково сказала Софія і пішла сомнамбулою у глиб кімнат.

Лукаш пішов за нею і майже в спину крикнув:

– Що тут у чорта діється! Викличте «швидку»…

Він повернувся, взяв стільця й одрізав мотузку. Тіло м’яко і глухо впало, і він навіть не думав його підтримувати. Лукаш глянув на прокушений висолоплений язик, на бліде обличчя, майже тобі чисто порцеляна – посмугована, поплетена тисячами синіх вен, прожилок, капілярів. Софія лягла в гамака, і він її бачив: із сигаретою, у пірамідках квартир; дим від сигарети вовняною ниткою підіймався до стелі; розчепірені пальці іншої руки закривали обличчя у кільцях попелястого волосся. Крізь проріхи видно невимовно глибокі, як озера синь і таке інше, її очі. Лукаш нахилився над жінкою. Вона була мертва, хоча ще тепла, але Лукаш знав: її не довезуть до реанімації, так що не варто навіть клопотатися. Він знову прострілив піраміди кімнат, а коли повернувся поглядом до самогубці, то тіло, наче гумовий м’яч, спустилося, розпливлося підлогою. Нарешті вийшов вітчим: окуляри на переніссі, з пачкою паперів у руках.

– Ти хто? – сказав він і знову зник у кімнатах.

Брат стояв голий і дивився на матір, а потім на свій член, що ще трохи вібрував. Потім позіхнув і сказав:

– А хто це її? А, сама? Варто було чекати… Ей, ти знаєш новину?… Чорт, цього нам ще не вистачало… Що? А чому я повинен розбиратися… Нехай міліція розбирається. А хто цей голомозий добродій?

Він кричав у глиб кімнат, а Соня ховала за розчепіреними пальцями обличчя. Лукаш пройшов до неї, присів навпочіпки. Вона погойдувалася і не змінювала пози. Дивилася світлим чистим оком крізь пальці, а за вікнами підтікало помаранчевим світлом місто. Лукаш хотів щось сказати, але якось не знайшов слів, лише сидів, тримаючи в одній руці рукавички, а в іншій – мобільний телефон, зараз для нього несумісний, як, припустимо, кавалерійські шпори.

– Я, по-моєму, не зовсім вчасно, – сказав він, підводячись із рипом начищених до сталевого блиску черевиків.

– Так, – сказала вона швидко, так що він ніяк не зміг розчути, а лише здогадався про зміст.

Він ще посидів, похитуючись туди-сюди, потім встав і пішов до виходу. Іншого йому нічого не приходило в голову. Труп лежав серед білої освітленої кухні, як невеличкий і недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоїлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, більше, ніж холод і сніг на вулиці, красива дівчина в гамаку у безлічі кімнат із золотистим пилом і м’яка ганчірка мертвого тіла, що псувала не лише настрій, але й плани.

Те, що пізніше всі троє, включаючи Лукаша в сірому пальті й сірому м’якому фетровому капелюсі, назвуть жахом несподіванки, і кожен, окрім Лукаша, окремо розповість причину і передісторію, а то навіть саму історію, ніякою мірою не зачіпало Софію. Вона впритул не бачила, що трапилося, а гойдалася на гамаку в сизих сигаретних димах із запахом арманьяку і мріяла, як вона виглядатиме в розкішній позі у ліжку свого братика. І коли він запитав, про що вона думала у ці страшні і справді тремтливі до збудження хвилини, то вона відповіла чесно і прямодушно:

– Про тебе.

Голос звучав у неї м’яко і збудливо, наче у дорослої, і Лукаш ловив його іще на східцях, потім таки здогадався зупинити ліфт, що герметично відокремив його від світу, людей. Він вийшов у прогін вулиці під під’їздом її будинку, і чомусь з порожнечею дороги, порожнечею зимового вітру, порожнечею необжитих алейок він подумав, що вона боялася спати. Принаймні в той час, коли жила у нього. Над цією частиною міста випав сніг – густий, тихий. Вона лягала на спину, м’яка, повільна, і рухи її тягнулися у напрямку саме його обличчя, очі трохи скошені, а губи облизували тонкі зап’ястки і широкі долоні з рожевою шкірою, що ще пахла не цим домом, не цими людьми. І це збуджувало. У неї був цей досвід і ще щось таке, що зараз текло підлогою, наче жива розумна субстанція, і несподівано, разом з оргазмом брата, зі спермою у вижолобку її пупка, із синіми крилами птахів на майданчику для гелікоптерів, розпустило свої стулки, як стулки річкової мушлі. І їй зробилося ніяково, бридко, і вона відсунулася, лизнувши кінчики пальців. Потім вона розвернулася до брата двома половинками заду, наче роздвоєного одним ударом, і там, між ногами, у неї текло. Брат здвигнув плечима і сказав:

– Давай пізніше… Знаєш, зараз приїдуть…

Лукаш пошукав сигарети. Сніг стіною підійшов до мікрорайону, а він стояв і продовжував порпатися в кишенях, викидаючи всю решту – ґудзики, квитанції, презервативи, аркуші паперу – на сірий бетон, оточений рівним каре декоративного ялівцю. Він як зараз бачив рівну і красиву шию її матері: заголена нога, кругле коліно. Він був саме там, а не тут, на мокрому темному бетоні із жовтяками ліхтарів. Досить-таки приваблива жіночка, хм, нічого не скажеш… Але чому б і ні: спочатку видалять фаллопієві труби разом з яєчниками, потім віднайдеться маленька, з горошинку, пухлина в мозку, доброякісна, а далі з дня у день вона ростиме, доки не обтягне всі півкулі мозку. Так, і тоді ти, голуба, жерла би лайно прямо з унітаза, як його лаборантки-учениці, трахала в задницю качалкою, ну, а потім… потім щось подібне до цього, але вниз головою: пережравши транквілізаторів, випала з балкона і зачепилася за якийсь шнурок, і тю-тю… висітиме до останнього…

Нарешті пачка м’яко лягла в долоню. До під’їзду під’їхав спортивний автомобіль. Лукаш визначив: це до неї. Закурив і, притримуючи капелюха, рушив проти вітру. Але потім зупинився і подався назад до будинку.

Вона повзала у червоних простирадлах, а зляканий брат тримався за член і всім своїм видом показував: він нічого не розуміє, йому страшно. Точніше так: «Мені, бачиш, страшно». Софія лежала на спині, розминаючи груди, з розставленими ногами. Почуття зникло, і вона намагалася наздогнати його. Вона не бажала, щоб кайф, який у неї був кілька хвилин тому, зникав. Злість її збуджувала: впереміш з люттю, втіхою і тишею. І тут подзвонили. Слідчий, медексперт, два міліціонери і сам Лукаш стояли у дверях. Хоча Лукаш стояв осторонь, біля інших дверей, притулившись спиною. І вона, відчиняючи, чомусь сахнулася, але не злякалася. У червоному кімоно, з піднятим догори і зібраним у тугий пучок волоссям, легка, крапельки поту на чолі, запах дорогої туалетної води, сонце навскіс просвічує сукню так, що видно її голений лобок, стрункі ноги – виточені, справжні жіночі ноги, а не патички тифозної моделі. Лукаш рушив слідом, за спинами лікарів, понятих, міліціонерів, а потім зловив її за зап’ясток. І він помилився, а може, й не помилився, але взяв на фантазію більше ніж потрібно: до цього вигаслі її очі, які існували окремо, видавалося, від її істоти, налилися прощенницькою вологою. І Лукаш пожалкував: краще б він лишився серед своїх трупів, серед своїх моделей смерті і тихо, за коньяком, розмірковував про життя. Так можна було збавляти роки, не лише дні, з мріями про прекрасну дівчину, про трагічність своєї долі і всіляке там чмихання ніздрів від однієї згадки про тепло і ніжність вульви та її клітора.

Труп цього разу видався зовсім мініатюрним. Як згусток незрозумілого матеріалу, людського місива, він лежав перед людьми. Лукаш пройшов мимо, навіть не здригнувся, і жінка-медексперт лише підвела красиву брову вгору, блиснувши карим оком; а він слідував за Софією, за гарною спиною, мокрою від лосьйону, – принаймні, так йому хотілося думати. Власне, що йому треба було нині зробити, так це утекти. А вона пройшла, впала на водяний матрац, по-звичному, лише для нього, так, лише звично для нього заховала за пальцями своє обличчя й очі, продовжуючи спостерігати за усім цим. Брат стояв у смугастому, подібному на турецький, а може, й турецькому халаті, курив сигарету, кашляв короткими кашлюками, і туман сідав там, на майданчику для гелікоптерів. І Лукаш розумів, що його лякає у цьому майданчику…

– Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні була ще живою…

І ось так вона лежала – із закритим обличчям, з відкритим круглим животом, з дірочкою пупа, пухка й легка водночас, як жінка, що піймала нещодавно сам порух свого щастя, що нагадувало танцювання пилюки в сонці, чорного ластовиння птахів. І ніжність, від якої зводило кишки, мошонку, піднімало член, залила Лукаша. Зараз він стояв серед блискучого паркету, і засвітилися вогні. Як зараза, вони перескакували з кімнати в кімнату, доки весь дім не тріщав від непотрібних для нього і для Софії звуків. Він розумів, що вона бачить його крізь довгі тремтливі холодні пальці. І ця вовтузня в кімнатах, тріщання плащів, вставних щелеп, штанів, спідниць і зачісок вибухнули в його голомозій, синій від ударів світла люстри голові й у його вухах, відстовбурчених, наче член у другокурсника медичного університету при відвіданні патологоанатомічки. Софія здивувала всіх: вона встала, і всі чоловіки, жінки побачили її ноги – досконалі, її живіт – округлий, як у античних статуй часів катакомбного християнства – саме таке приходило Лукашу в голову. І ось так вона йшла до нього з відкритим обличчям, і волосся, що рвалося у неї за спиною від натуги вітру чи протягу, осипалося електричними іскрами. А потім Софія зупинилася, поклала руки Лукашу на груди, ткнулася обличчям і тихо сказала:

– Іди звідси… Іди…

Він її зненавидів і полюбив пізніше, коли вона піднялася через півгодини східцями «Конкорду» під руку зі своїм братом у чорній вуалетці і довгій сукні з короткими рукавами. Лукаш стояв і курив сигарету, перемовляючись із швейцаром, але Софія його не помітила, так, саме не помітила, а ще вірніше, не впізнала. Коли він пішов під лінією дамських кімнат, то почув сопіння, як при статевому акті; повільно повернув голову – місця її і брата були порожніми. Невдовзі вони повернулися, ще по-дитячому граючи лукавством на мідних обличчях. Тільки зараз він помітив її засмагу. Лихе щось прийшло в голову Лукашу: його знудило, його вивернуло прямо на підлогу, і він ще довго сидів, відчуваючи чиїсь холодні кінцівки у себе на руках, на шиї, на зап’ястках. Лукаш обернувся і побачив квадратний простір, обмежений стінами, з повлиплими туди, наче молюски, халдеями й офіціантками з ляльковими обличчями; у цьому світі ніщо не було реальним. Саме тоді він чомусь зрозумів, як виявилося, просту причину її проступків, самого життя. Так, усе виникало і зникало водночас у її світі, як хто десь на кухні – не видно, але поруч – вмикав і вимикав освітлення у всіх залах «Конкорду». Лукаш пробував уявити себе в такій ситуації, але не міг. Лише дав чайові швейцарові, багатозначно подивився в очі дубового селюка і вийшов під вологий вітер.

Глобальне потепління… К-х-х… – його ще раз знудило, і він рвучко відчинив двері, наче знайшовши у своєму житті чергову істину, але світ неправдоподібно, до еластичного кумедно повз з-під ніг, той звичний світ: футбол, пиво, робота, друзі, дружина, коханка… Останнє – діло важке й непотрібне… К-х-х… краще вже порнографія… З підлітками морока… – Він починав засинати, фіолетовий світ колом пускався перед обличчям… Усе це чорними метеликами літало з білим снігом, з тінями вікон «Конкорду»; і так, коли Лукаш відчинив двері, впустивши потоки світла на білий сніг, і, впустивши тугий язик холоду у передпокої, він підняв очі і побачив її руку: круглу і повільну, що тримала важкі портьєри. Чомусь він подумав, що так ходять лише цариці. Лукаш ніколи не бачив цариць, але він уявляв їх, ці дивні амебоподібні створіння. Романтичний вечір знову повертався з жовтогарячими ліхтарями, пишним килимом засвіченого міста. Нічого не трапилося, він лишився у собі задоволеним. Її очі проводжали його, коли він сідав до жовтого таксі. Він напевне тримав цей погляд, але собі не зізнавався, розуміючи, що щось його вберегло переступити якусь межу, що на людях просто називається… ну… Він пошукав аналог, але облишив… Усе це йому видалося: і тяжкий день, і відразу за тиждень стільки новин… Жінка сьогодні приїжджає з Єгипту. Червоне море, чудесне Червоне море, що кишить акулами, арабами і розпусниками усіх мастей. Лукаш протер голомозу голову хусточкою, і таксі рушило. Він схилив свою голову, важку від утоми, думок, почуттів і невідомо ще чого. Водій знав його адресу наперед.