В И Х I Д V
Тi ж i Юркович.
Ю р к о в и ч (влiта). Що? Як? Нiчого? Га? Нема… Отруїлась?
Ж а л i в н и ц ь к и й. Чи ви не сказились? З чого б же вона, борони боже…
Ю р к о в и ч. А знаєте, всякого бува… пригода… чоловiк часом не сподiвається, i раптом – пуф!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Остатнього завжди стерегтись треба i держать язик за зубами…
Ю р к о в и ч. Що зуби – пусте! Але в чiм непорозумiння? Какой мотив атого таинственного исчезновения: закулисный или личный? Чи привереди, чи слабiсть, чи…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ви найкраще зробите, як дасте Марiї Iванiвнi спокiй, найкраще – i для неї, i для себе…
Ю р к о в и ч. Вибачайте, я хутко, не забарю часу… я нишком… В городе, знаете, разнеслись слухи, странные, неприятные… даже, если хотите, двусмысленного чего-нибудь. Кому же их проверить и исправить, как не нам? (Захлебываясь). Мы – стражи общественной совести, мы заведуем ее мнением, мы направляєм симпатии; на нас лежит злоба дня… Мы должны профильтрировать всякого новости и подносить публике оздоровленную пищу. Наконец, в интересах Марьи Ивановны… задля вигоди її треба провiяти, просiяти плiтки…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Або наплодити їх iще бiльше?
Ю р к о в и ч. Сохрани бог, борони боже! Що ви? Ми малороси? Ми тiльки за правду!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Так, так! Побiльше брехень надряпати та по трояку за стрiчку зцарапнути…
Ю р к о в и ч. Но-но! Який грубий матерiалiзм! Хто каже: всякому праця коштує, всяк за гешефт мусить мати… Але суть i вищi потреби… i я до Манi Лучицької дуже прихильний… i менi боляче… да, мне больно, если Котенко желает унизить ее, стремится выдвинуть какую-то посредственность, эту Квятковскую, коли розпускають чутку, що нiби Лучицька теє-то, як його…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Що-о? Що кажуть?
Ю р к о в и ч. Так… я не од себе… а просто не варто…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете! (Наступа).
Ю р к о в и ч (злякано). Не варт! Мало що з язика не спаде…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Нi, ви менi скажете, iначе матимете дiло зi мною! Коли почали, то скажете!
Ю р к о в и ч (одступа). Та пусте… рiшительно…
Ж а л i в н и ц ь к и й (грiзно). Ну? Я не жартую. (Удержує його).
Ю р к о в и ч. Тiльки це не я… не я… а чув…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Ну! Ну ж! (Бере за плече).
Ю р к о в и ч. Кажуть… тiльки не я… нiби Лучицька… вiрте, не я… перше з вами, а тепер хтось другий… ну i сварка… ну з того й не гра…
Ж а л i в н и ц ь к и й. Лучицька! А? (Трясе його). Дякуй бога, що ти тут!
Ю р к о в и ч. Позвольте… сделайте милость… оставьте… не я!
Ж а л i в н и ц ь к и й. Я знайду, хто це виблював… i знай, що тому чи тобi – не животiти…
Ю р к о в и ч. Ферфал!.. Пожалуста… Ой! Заспокойтесь!
Ж а л i в н и ц ь к и й (трясе його). Не жи-во-тi-ти! (Вийшов).
Ю р к о в и ч (пiсля паузи). Уф! Хорошого положение нашего брата репортера? Патрон гвалтом требует новостей и новостей: подноси ему всю подноготную, вкрадывайся в душу людскую, вьпытывай, на последний конец – ложись, рожай ему й подавай! И что за зто? Три копейки от строчки! И за три копейки всякий на тебе лезет корректировать, – хорошо? И рискуй своим благообразием, – отлично? Мало этого: выберется вот этакий собака й попробует в гроб вогнать… й вгонит. Что ему? Вгонит! Там кулак… хай його маму мордує!.. А? Антик? Нi, цум тейфель! Буду проситься в фельетонiсти, – все-таки меньше риску!..
В И Х I Д VI
Тi ж i лакей, потiм Палажка.
Л а к е й (в дверях). Еще не отпили…
Ю р к о в и ч (потай). А что, братец, не заметил, не ссорились здесь? Вот с актером, что вышел?
Л а к е й. Не могим знать. (Пiшов).
П а л а ж к а (виходячи). А ти, брехунець, чого влiз? Iди, iди собi геть! (Випроваджує за дверi).
Ю р к о в и ч (на ходу). Мужва!
В И Х I Д VII
Лучицька, Палажка й Маринка.
Л у ч и ц ь к а (сiда й налива каву). Кого се ви так, няню, церемонно?
П а л а ж к а. А того, що нишпорить та тiльки плiтки плете… От що цуциком за товстим паном бiга.
Л у ч и ц ь к а. Юрковича? Чого ж ви на його так?
М а р и н к а. Не люблю отого пiдбрехача!
Л у ч и ц ь к а. Бiдний! (Жметься). Як тут холодно… Коли б розпалити коминок… Няню, подзвонiть!
П а л а ж к а. Чого там дзвонить: хiба в самої рук нема? (Запалює дрова).
Л у ч и ц ь к а (Маринцi, що накида на неї шаль). Хто був тут ще?
М а р и н к а (надiва перед дзеркалом шляпку). Марк Карпович забiгали про ваше здоров'я провiдати.
Л у ч и ц ь к а. А! Того ти й розчервонiлась… А ще, крiм Марка?
М а р и н к а. Не знаю; я бiгала за хлiбом…
Л у ч и ц ь к а. I через Марка нiкого не бачила… Куди це ти?
М а р и н к а. На репетицiю; боюсь спiзнитись.
Л у ч и ц ь к а. Все одно – Марка не доженеш.
М а р и н к а. Та хiба я… (Припада i цiлує Лучицьку).
Л у ч и ц ь к а. Знаю, знаю, що i серце б своє надвоє для його розiрвала! Чого ж ти засоромилась? Плачеш? Чого ж то, цiпонько! (Обнiма). Я тобi, серце, раю: подалi будь од того лиса Котенка, а виходь замiж за Марка, тодi нiхто не зачепить.
М а р и н к а. Господи! Менi? За пана Марка?
Л у ч и ц ь к а. А що ж? Не була б, може, рада?
М а р и н к а. Та чи я ж смiю й марити про такий рай? Та я їхнього й мiзинця не стою!
Л у ч и ц ь к а. Не принижуй себе: твiй талан iще в пуп'янку, а серце в тебе золоте.
М а р и н к а. Марусенько! Ненечко моя! Та вiн же й не згляне на мене: я для його абищо… його серце цiлком у вас…
Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, надiла окуляри й пiшла в спальню.
Л у ч и ц ь к а. Нi, голубко: i вiн, i я… як брат i сестра, як друзi… Про кохання не може бути й речi…
М а р и н к а. Чого ж то? Хiба пан Жалiвницький… не красень?.. Та лiпшого ж i на свiтi нема, а добрий який, артиста який – а! Сонечко перед ним темне!
Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш… (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда… але ми побратались, i про iнше – рiч мертва… Та ще й те: сiм'я – це закуток скритий, а iскуство веде нас до всесвiтнього храму; у шкаралущi сiмейнiй ми служим тiльки собi чи своїм дiтям, а у працi художнiй ми повиннi людям служити, цiлком себе оддавати миру, громадi. Для того-то сiм'я i не може миритись зi сценою, бо одна однiй буде шкодити: або зрадиш дiтей, або зрадиш громадську одправу…
Маринка розводить руками i виходить не розумiючи.
В И Х I Д VIII
Лучицька i Квятковська.
К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринцi). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мiй! Вона вже тут, моя Муся! (Обнiма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цiлує). Чи вiриш, не мала часу забiгти, – замучили, просто замучили: i там грай, i там грай…
Л у ч и ц ь к а. Тобi ж краще – обiграєшся.
К в я т к о в с ь к а. Ну його! Менi аби менше… менi краще "люлi"…
Л у ч и ц ь к а. Катрусю! I тобi не сором з такою недбалiстю до сцени касатись?
К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя i отой противний…
Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже?
К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлує), їй-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби… (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать твої ролi… а я й руками, й ногами…
Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись…
К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицької? Та швидше вмру!
Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба мої ролi заказанi?
К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти – як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлує).
Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, – я можу й вийти…
К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде…
Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись…
К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо… Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася… Так тому правда, що той хапа?
Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?
К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула).
Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало?
К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiкаєш, а сама подрузi не хочеш признатись.
Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чиїсь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу!
К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько!
Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче…
К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлує). Так ти на масницях грати не будеш?
Л у ч и ц ь к а. Не знаю.
К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти… А ми всi так за тобою, так за тобою… мов у жалобi… Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш!
Обнявши, виходить, але зустрiчається в дверях з Кулiшевичкою й зупиняється.
В И Х I Д IX
Тi ж i Кулiшевич.
К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала… (Обнiма). Змарнiла, змарнiла… Ну i чого б ото, Марусе?
Л у ч и ц ь к а. Так чогось… простудилась, певно.
К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась…
Л у ч и ц ь к а. З ким?
К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою…
К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою.
Л у ч и ц ь к а. З якої речi? Це мене просто iритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати… (Скида шаль i вiялом почина махать у лице).
К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига… ну, так вони i постерегли…
К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве…
Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига… а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi…
К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш!
Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю… сили нема.
К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.
К у л i ш е в и ч. Чого там? Удар лихом об землю, та скоком, та боком! (Сiпа її). Ох, нiколи, треба бiгти… (Цiлує). Тривай, i забула! Ще менi отой гладкий нав'язав до тебе листа… Чи не згубила?..
К в я т к о в с ь к а (постерiгши, мiмiкою). Ну, менi пора! Бувайте! (Хутко виходить).
К у л i ш е в и ч (пошукавши). Ось вiн, ось!
Л у ч и ц ь к а (чита). Що-о? Що? "Без вас зовсiм свободно обiйтись можна. З Квятковською пiде увесь репертуар… щоб тiльки ви заявили…" Я кручу та деру носа?
К у л i ш е в и ч. Що вiн, белени об'ївся, чи що?
Л у ч и ц ь к а (чита). "Ви за чужою спиною тiльки й турбуєтесь своїми сердечними справами" (Рве листа). Та як вiн смiє таке писати? Яке право має мене ображати? Я ще мало труджусь, я ще мало дбаю? Шкуру з м'ясом здер! (Нервово плаче).
К у л i ш е в и ч. Голубонько! Заспокойся, плюнь на його! Хiба ти у його служиш, хiба йому чим повинна? От проклятий! Ще менi такого листа нав'язав! Коли б знала, кинула б йому в вiчi! Це його Катря пiдстроїла.
Л у ч и ц ь к а. Не може бути… Вона тут жаловалась…
К у л i ш е в и ч. Вiр отiй пройдi!
Л у ч и ц ь к а. А, все їдно! Скажи йому, – я не можу писати, – що я кидаю сцену: хай роздає ролi кому хоче… а хай до мене своїми брудними руками не касається…
К у л i ш е в и ч. Марусю, бога ради, що ти? Ти ж обездоліш Безродного, безневинного чоловiка.
Л у ч и ц ь к а. Є всьому мiра: не можу ж я таких образ зносити.
К у л i ш е в и ч. Цього не буде, швидше полетить Котенко…
Л у ч и ц ь к а. Боже мiй! Життя своє оддаєш, кров точиш по краплi – i така вдяка!
К у л i ш е в и ч (обнiма). Голубонько, рiднесенька! Та я сама йому за тебе очi видеру… ось побачиш! Я зараз до Безродного. (Виходить).
Л у ч и ц ь к а (по виходi). Няню! Дайте менi краплi… там на столику…
В И Х I Д Х
Лучицька i Палажка.
П а л а ж к а (подає). Знов не гаразд?
Л у ч и ц ь к а. Тут дадуть i оправитись?
П а л а ж к а. Та плюнь ти на них, давно кажу… Ось, я й забула, тобi, квiточко, лист… (Шукає довго).
Л у ч и ц ь к а. Од кого ще? (Одставля краплi, не пивши). Од Антона Павловича? Ой, що вiн? (Розрива трясущими руками). Од його! (Чита). Якi палкi слова… вогнем писанi… займають серце… зневажене, розшарпане… яке всяк ображати може!.. Няню, яка я безталанна! (Припада до неї, рида).
П а л а ж к а (тривожно). Що з тобою, зозулечко? Чого плачеш? Ох, господи! Образив, чи що?
Л у ч и ц ь к а (нервово, рида). Нi, не образив… а серце порвав, душу збентежив!.. У моє тихе життя, у мiй ясний розцвiт талану вкинув заразу…
П а л а ж к а (злякано). Заразу?! Що ти, донечко! Та вiн тебе без пам'ятi коха, вiн тебе свата тепер.
Л у ч и ц ь к а. Хiба ж то не зараза?! Я чую, що стаю якоюсь мiзерiєю, що моя воля рветься на клоччя… Я не можу перемогти себе…
П а л а ж к а. Та в чiм перемагати? Що ти торочиш, дитино? Не розберу… Виходь замiж, квiточко, – в тiм i порада!
Л у ч и ц ь к а. Нi, няню: в тiм не порада, а зрада!
П а л а ж к а. Свят, свят! Що ти?
Л у ч и ц ь к а. Зрада, зрада!
П а л а ж к а. Яка? Кому?
Л у ч и ц ь к а. Боговi! Вiн мене надiлив таланом, а нечистий мене спокуша солодкою втiхою… i я хитаюсь, хитаюсь уже…
П а л а ж к а (хрестить її). Що ти? Христос з тобою! Який нечистий? Шлюб – то свiтова рiч; святе вiнчання – од бога… То ж отi твої кiятри – од диявола, то так! Глянь на себе, що з тобою через них сталося? Де та краса, де те здоров'я подiлося? Все у цiм пеклi згорiло!
Л у ч и ц ь к а. Няню! Се дiло велике i чисте: воно наставля на розум людей, проводить високi думки…
П а л а ж к а. I не кажи! I не второпаю, i слухать не хочу! Дворянська, панська дитина – i таке… чисто безсоромний сором i грiх! I щастя тут тобi не буде нiколи! Що тобi з того, що заляскають, – утiха велика? Ну, гостинцi ще, як дорогi, то нiчого собi, нехай; а то бiльше вiниччя кидають… Тпху на їх, та й годi! (Пiдходить, ласкає, цiлує). Послухайся мене, зiрочко, – я ж тебе так люблю, – залиши оте все i виходь замiж за чоловiка поштивого, закоханого; i його ж тобi богом послано… i твоя матiнка на тiм свiтi порадується. Заживете собi ладком; буде у вас, як у вiночку, в господi; розквiтнеш ти знову в розкошах та в божiй любовi; дiточками-янголятками втiшатимешся; я їх доглядатиму… Та якого ж ще тобi раю?
Л у ч и ц ь к а (лама руки). Няню, не спокушайте мене…
П а л а ж к а. Та що там на твої примхи вважати! Приведу його… вiн тут… змагайся сама з ним.
Л у ч и ц ь к а (вслiд). Няню! Стiйте! Пiсля… Я тепер знервована… (Пiдбiга до дверей). Не чує… аж побiгла! (Вертається i пада в знемозi на крiсло). Що ж менi робити? Душа пошарпана… розум в боротьбi слабне… а тут… (на серце) ричить щось: "Щастя, щастя!" (П'є краплi). Та де ж воно? Де воно справдi? Чи в широкiй славi, чи в схованцi власнiй? Одне тiльки ясно, що двом богам служити не можна! Цить же, серце!.. Набiк втiхи! (Пiдводиться).
В И Х I Д XI
Лучицька i Квiтка.
Л у ч и ц ь к а (держачись за крiсло, хитається). Ви? Ви тут?
К в i т к а. Я.
Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала…
К в i т к а. Над силу…
Л у ч и ц ь к а. А менi б то за жарт??
К в i т к а. За що ж? Нащо ж?
Л у ч и ц ь к а. Щоб не пiти за вiтром… (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови… все мертве…
К в i т к а. Стiйте, не женiть мене…
Л у ч и ц ь к а (опускається в крiсло). Сiдайте, Антон Павлович!
К в i т к а (по паузi). Якi ви стали супокiйнi, самовладнi…
Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетлiло на попiл…
К в i т к а (зложив обидвi руки). Єдиная, єдиная!
Л у ч и ц ь к а. Ви знову…
К в i т к а. Я… я… зараз… (Закрива руками очi). Даруйте… несила… (П'є воду i з сльозами в голосi). Тепер тiльки… я зрозумiв, що ви для мене i свiтло, i радiсть, i щастя! Без вас – темрява… Я не здолаю бiльше… У мене горить все… Майте жалiсть! Ох, для чого доля звела мене з вами?
Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одiпхнули ту долю? Я тодi була дитиною, ймовiрною, щирою, i, свiте, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць… Скажiть ви менi тодi одне тепле слово, i я б за вами на край свiту побiгла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила яснiсть i вiру, я напилася отруйних слiз… Я, нарештi, пiзнала нове життя, повне i обов'язкiв високих, i широкої втiхи…
К в i т к а. Даруйте, простiть, забудьте! Чи я розумiв тодi що? Ну, був обурений гордощами, слiпий був, божевiльний, безглуздий; думками за хмари лiтав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами… i постерегти не змiг, що в польовiй квiточцi – всi пахощi життя, вся краса миру, вся божа правда!
Л у ч и ц ь к а. Не те… а не постерегли ви серця, яке б за вас i в вогонь, i в воду пiшло… А! Що там згадувати? Боляче тiльки, що ви одсахнулись вiд мене так згорда!.. А! Як боляче!
К в i т к а. Або простiть, або убийте одразу! Не карайте тiльки ганебою.
Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь… я навiть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тодi легко було мене i згубити… Я себе не тямила, дитиною була.
К в i т к а. Марiє Iванiвно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчiть ногами!..
Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мiй! Iдiть, iдiть! Я молю вас… У менi щось надломилось…
К в i т к а. Не женiть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажiть менi: "Умри!" – i умру, без вагання умру! Чи вiрите – нi спокою, нi сну… I день i нiч – все про вас… про тебе: очi заплющу – ти, розплющу – ти… Одна думка, одна гадка… Рибонько моя! (Падає на колiна, цiлує їй руки, колiна). Радiсть моя, щастя моє!
Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я пiду… Це зневага!
К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й менi!
Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…
К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива…
Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в її високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу їй послужити!
К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною моєю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…
Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дарує, i все нудиться за минулим… Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?!
К в i т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).
Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була!
К в i т к а (обiйма її). Марусе! Квiточко!