Павло з якимсь дитячим жалем засміявся:
— Чудна у мене була мати: «А може, — казала, — і мій син десь по чужих українах буде скитатись, а хтось шматок хліба дасть — в горлі стане?..»
Коли напоїв коні, прив’язав до верби Чалого і приліг сам напитись криничної води, споліскував барило — у криниці, між зеленим жабуринням, знову здалась голова ході і пам’ять пустила за вітром ще одне…
Тоді така смага пекла нас, почорніли, мило на конях, а отаман без сорочки кінноті дякував… і кинув своє слово до Ході насмішкувато, з ненавистю:
— Чуєш, хлопці, «патрон єсть — свобод єсть! Мой умірай за свобод». А ми за що вмираємо? І наказ дано мені:
— Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза!
Кавалеристи закидали назад чорні шлики, сміялися, витирали рукавами гімнастерок піт, і гарячим степом котилась п’яна думка одного повстанця:
— А якому він богу вірує, га?..
Ходя сів на обніжок і ждав; косі очі його дивились на сонце; жовті здорові зуби смоктали колінце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликів, мережав їм крильця і — пускав…
Я мляво зняв з плеча рушницю, підійшов до Ході, він спокійно показав рукою на груди, і мережані метелики заплутались у лайці отамана:
— Чого ти не прогнав його степом?..
Він сильно ударив прикладом по скивиці Ходю, і разом з розривною кулею закуріла кров… …У пізній полудень доорали десятину; коні ходили важко, думка Павла не в’язалася з батьківською, і піп замовк.
Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепіг руки і став на захід сонця, мов кремезна, згорблена тінь степу, а Павло чогось поспитав батька:
— Де ж ви діли голову Ході?
— Е-е, Ходя мій лежить коло воза: це ж тут китайців побито?
Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся і вів балачку далі:
— Справді, чого він прийшов умирать до нас у степи?
Син був незадоволений: голова Ході стояла перед ним і зараз, а з нею бій за Зелену могилу і метелики сонце тчуть на крильцях…
— Та-ак… Упорали… це зветься — амінь… і Чалому спасибі.
Коло воза вони застали Ганну, жінку Павлову.
— Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти…
Василь мирно, любовно дивився на Павла, рівняв жваву Ганну і рішив по-своєму:
— Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть.
Павло запріг коні, поклав на віз плуга, підібрав сіно, повернув воза до шляху і ще раз підійшов до голови Ході, а Ганні по дорозі суворо сказав: