Марія (Український)

Так, сер, – відповів я.

–Ти б увібрала все це в себе?

–Все, все!

–Я думаю, що говорю не лише з сином, але й з джентльменом, якого я намагався виховати в тобі.

У цей момент мама сховала обличчя в хустку. Батько, зворушений, можливо, цими сльозами, а можливо, також рішучістю, яку він побачив у мені, знаючи, що його голос підведе його, замовк на кілька хвилин.

Що ж, – продовжував він, – якщо це благородне рішення надихає тебе, то ти погодишся зі мною, що не раніше, ніж через п'ять років, ти не зможеш стати чоловіком Марії. Не мені вам казати, що вона, кохаючи вас з дитинства, кохає вас і сьогодні так сильно, що сильні емоції, нові для неї, як каже Мейн, спричинили появу симптомів хвороби, тобто, що ваше кохання і її кохання потребують перестороги, і що я вимагаю від вас відтепер пообіцяти мені, заради вас, оскільки ви так сильно кохаєте її, і заради неї, що ви будете дотримуватися порад лікаря, які він дасть вам на випадок, якщо цей випадок станеться. Ви не повинні нічого обіцяти Марії, бо обіцянка стати її чоловіком після призначеного мною терміну зробить ваш статевий акт більш інтимним, а цього якраз і слід уникати. Подальші пояснення тобі не потрібні: йдучи цим шляхом, ти можеш врятувати Марію; ти можеш позбавити нас від нещастя втратити її.

За все, що ми тобі даруємо, – сказав він, звертаючись до моєї матері, – ти повинна пообіцяти мені наступне: не говорити з Марією про небезпеку, яка їй загрожує, і не відкривати їй нічого з того, що відбулося між нами сьогодні вночі. Ти також повинен знати мою думку про твій шлюб з нею, якщо її хвороба продовжиться після твого повернення в цю країну – адже ми незабаром розлучимося на кілька років: як твій і Марії батько, я не схвалював би такого зв'язку. Висловлюючи цю безповоротну постанову, не зайвим буде повідомити вам, що Соломонові за останні три роки його життя вдалося зібрати певний капітал, який перебуває в моєму розпорядженні і призначений служити приданим для його дочки. Але якщо вона помре до заміжжя, то він має перейти до її бабусі по материнській лінії, яка перебуває в Кінгстоні.

Батько кілька хвилин походив по кімнаті. Думаючи, що наша конференція завершилася, я підвівся, щоб піти, але він повернувся на своє місце і, вказуючи на моє, продовжив свою промову таким чином.

–Чотири дні тому я отримав листа від пана де М*** з проханням про руку Марії для його сина Карлоса.

Я не міг приховати свого здивування від цих слів. Батько непомітно посміхнувся, перш ніж додати:

–Пан де М*** дає вам п'ятнадцять днів на те, щоб прийняти чи відхилити його пропозицію, і протягом цього часу ви приїдете до нас з візитом, який ви обіцяли мені раніше. Після того, як ми про все домовилися, вам буде легко.

Добраніч, – сказав він, тепло поклавши руку мені на плече, – бажаю тобі щасливого полювання; мені потрібна шкура ведмедя, якого ти вб'єш, щоб покласти її в ногах мого ліжечка.

Гаразд, – відповів я.

Мама простягнула мені руку і, тримаючи мою, сказала:

–Ми чекаємо на вас рано, будьте обережні з цими тваринами!

За останні кілька годин навколо мене вирувало стільки емоцій, що я ледве помічала кожну з них, і не могла взяти під контроль свою дивну і складну ситуацію.

Марії погрожували смертю, обіцяли в нагороду за моє кохання жахливу відсутність, обіцяли за умови, що я любитиму її менше, а я мусив стримувати таку сильну любов, любов, яка назавжди заволоділа всім моїм єством, під страхом того, що вона зникне з землі, як одна з утікачок-красунь моїх мрій, і що відтепер я виглядатиму в її очах невдячним і нечутливим, можливо, лише через поведінку, до якої мене примушувала необхідність і розум! Я більше не міг чути її зізнань у зворушеному голосі; мої губи не могли торкнутися навіть кінця однієї з її кіс. Моя вона чи смерті, між смертю і мною, ще один крок до неї означав би її втрату; а дозволити їй плакати, покинутій, було випробуванням, яке було понад мої сили.

Боягузливе серце! Ти не зміг дозволити, щоб тебе поглинув той вогонь, який, погано прихований, міг би поглинути її? Де вона тепер, коли ти більше не б'єшся, коли дні і роки проходять повз мене, а я не знаю, що володію тобою?

Виконуючи мій наказ, Хуан Анхель на світанку постукав у двері моєї кімнати.

–Як ранок? -запитав я.

–Мало, пане господарю, дощу хочеться.

–Гаразд. Іди на гору і скажи Хосе, щоб не чекав мене сьогодні.

Коли я відчинив вікно, то пошкодував, що відправив маленького чорношкірого чоловічка, який, посвистуючи і гудячи бамбуком, збирався увійти в першу ділянку лісу.

Холодний, не по сезону вітер віяв з гір, гойдав трояндові кущі, колихав верби, збиваючи з пантелику поодинокі пари мандрівних папуг, що летіли в політ. Всі птахи, розкіш саду в бадьорі ранки, замовкли, і тільки пеночки пурхали на сусідніх луках, зустрічаючи сумний зимовий день своєю піснею.

За короткий час гори зникли під попелястою пеленою зливи, яка вже давала про себе знати наростаючим гуркотом, проносячись лісом. За півгодини каламутні, гуркітливі струмки збігали вниз, прочісуючи копиці сіна на схилах по той бік річки, яка, розбухнувши, сердито гриміла і виднілася в далеких розколинах, жовтувата, переповнена і каламутна.

Розділ XVII

Минуло десять днів після тієї прикрої наради. Не відчуваючи себе в змозі виконати бажання батька щодо нового виду статевих стосунків, які, за його словами, я повинен був використовувати з Марією, і болісно стурбований пропозицією одружитися, зробленою Чарльзом, я шукав всіляких приводів, щоб піти з дому. Ті дні я проводив, зачинившись у своїй кімнаті або у Жозе, часто блукаючи пішки. Моїм супутником на прогулянках була якась книга, яку я ніяк не міг прочитати, моя рушниця, яка ніколи не стріляла, і Майо, який постійно втомлював мене. Поки я, охоплений глибокою меланхолією, коротав години, ховаючись у найвіддаленіших куточках, він марно намагався задрімати, згорнувшись калачиком у листяній підстилці, з якої його то виганяли мурахи, то змушували нетерпляче підстрибувати мурахи та комарі. Коли старий втомлювався від бездіяльності і мовчання, яке він не любив, незважаючи на свою неміч, він підходив до мене і, поклавши голову на одне з моїх колін, ласкаво дивився на мене, а потім відходив і чекав мене за кілька кроків на стежці, що вела до будинку; І в своєму пориві вирушити в дорогу, коли він змушував мене йти за ним, він навіть робив кілька стрибків радісного, юнацького запалу, в яких, крім того, що забував про свою витримку і старечу серйозність, він виходив з них без особливого успіху.

Одного ранку мама зайшла до моєї кімнати і, сівши в головах ліжка, з якого я ще не встиг піднятися, сказала мені:

–Цього не може бути: ти не можеш так далі жити, мене це не влаштовує.

Поки я мовчав, він продовжував:

Те, що ти робиш, – це не те, чого вимагав твій батько, це набагато більше, і твоя поведінка жорстока до нас, а ще більш жорстока до Марії. Я був переконаний, що ти часто ходиш до Луїзи, бо там тебе люблять, але Брауліо, який прийшов вчора ввечері, повідомив нам, що не бачив тебе вже п'ять днів. Що викликає в тобі цей глибокий смуток, який ти не можеш контролювати навіть у ті кілька хвилин, які проводиш у товаристві сім'ї, і який змушує тебе постійно шукати усамітнення, ніби тобі вже нестерпно перебувати з нами?

Її очі наповнилися сльозами.

Мері, мадам, – відповів я, – він повинен бути цілком вільний прийняти чи не прийняти жереб, який пропонує йому Чарльз; і я, як його друг, не повинен обманювати його в надії, яку він справедливо плекає на те, що буде прийнятий.

Так я, не в силах стриматися, відкрив найнестерпніший біль, який мучив мене з тієї ночі, коли я почув про пропозицію панів з М***. Смертельні прогнози лікаря про хворобу Марії стали для мене нічим перед цією пропозицією, нічим перед необхідністю розлуки з нею на довгі роки.

–Як ви могли собі таке уявити? -Вона бачила твого друга лише двічі: один раз, коли він був тут кілька годин, а другий раз, коли ми їздили до його родини.

–Але, дорогий мій, залишилося небагато часу для того, щоб те, що я вважав виправданим, зникло або зникло. Мені здається, що це варте того, щоб на нього зачекати.

–Ти дуже несправедливий, і ти пошкодуєш, що так вчинив. Марія з гідності та обов'язку, знаючи себе краще, ніж ти, приховує, як сильно вона страждає через твою поведінку. Я ледве вірю своїм очам; я вражений тим, що ви щойно сказали; я, який думав зробити вам велику радість і все виправити, повідомивши вам те, що Мейн сказав нам вчора при прощанні!

Скажи це, скажи, – благала я, сідаючи.

–А в чому сенс?

–Хіба вона не буде завжди… хіба вона не буде завжди моєю сестрою?

–Чи може чоловік бути джентльменом і робити те, що робиш ти? Ні, ні, це не для мого сина! Твоя сестра! І ти забуваєш, що говориш це тому, хто знає тебе краще, ніж ти сам! Твоя сестра! І я знаю, що вона любила тебе відтоді, як приспала вас обох у мене на колінах! І тепер ти віриш у це? Тепер, коли я прийшов поговорити з тобою про це, наляканий стражданнями, які бідолаха марно намагається приховати від мене?

–Я ні на мить не хотів би дати тобі привід для такого незадоволення, про яке ти мені повідомив. Скажи мені, що я маю зробити, щоб виправити те, що ти знайшов гідним осуду в моїй поведінці.

–Хіба ти не хочеш, щоб я любив її так само сильно, як тебе?

–Так, пані, і це правильно, чи не так?

–Так і буде, хоч я й забув, що в неї немає іншої матері, крім мене, і про Соломонові поради, і про довіру, яку він вважає мене гідною, бо вона на це заслуговує і так сильно тебе любить. Лікар запевняє нас, що хвороба Марії – не та, від якої страждала Сара.

–Він так сказав?

–Так, твій батько, заспокоєний з цього приводу, просив мене повідомити тобі.

–То я можу знову бути з нею, як раніше? -запитав я збожеволівши.

–Майже…

–О, вона вибачить мені, ти так не думаєш? Лікар сказав, що немає ніякої небезпеки? -Я додала: "Необхідно, щоб Чарльз знав про це.

Мама дивно подивилася на мене, перш ніж відповісти:

–А чому це треба від нього приховувати? Мій обов'язок – сказати вам, що, на мою думку, ви повинні зробити, оскільки панове з М*** приїжджають завтра, як вони оголосили. Скажи Марії сьогодні після обіду. Але що ти можеш їй сказати, що було б достатньо, щоб виправдати твою відстороненість, не порушуючи наказів батька? І навіть якби ти міг розповісти їй про те, що він від тебе вимагав, ти не зміг би виправдатися, бо є причина того, що ти робив останніми днями, яку з гордості і делікатності ти не повинен відкривати. Ось результат. Я повинен сказати Марії справжню причину твого смутку.

–Але якщо так, якщо я був легковажним у тому, у що вірив, що вона подумає про мене?

Він вважатиме вас менш хворим, ніж вважати себе здатним на мінливість і непослідовність, більш одіозну, ніж будь-що інше.

–До певної міри ти маєш рацію, але прошу тебе, не кажи Марії нічого з того, про що ми щойно говорили. Я припустився помилки, через яку, можливо, страждаю більше, ніж вона, і мушу її виправити; обіцяю тобі, що виправлю її; прошу лише два дні, щоб зробити це як слід.

Ну, – сказав він, підводячись, щоб піти, – ти сьогодні кудись йдеш?

–Так, мем.

–Куди ти йдеш?

Я збираюся завітати до Еміґдіо з вітальним візитом, і це просто необхідно, бо вчора я передав йому повідомлення, що дворецький його батька чекає на мене сьогодні на обід.

–Але ти повернешся раніше.

–О четвертій чи п'ятій годині.

–Приходьте і поїжте тут.

–Ти знову мною задоволений?

Звичайно, ні, – відповів він, усміхаючись. Тоді до вечора: передайте дамам найкращі побажання від мене і дівчат.

Розділ XVIII

Я вже був готовий йти, коли до моєї кімнати зайшла Емма. Вона була здивована, побачивши мене зі смішним обличчям.

Куди ти йдеш така щаслива, – запитав він мене.

–Як би я хотіла нікуди не йти. Побачитися з Еміґдіо, який при кожній зустрічі скаржиться на мою непостійність у кожному тоні.

–Як несправедливо! -вигукнув він зі сміхом. Несправедливо?

–Над чим ти смієшся?

–Бідолаха!

–Ні, ні: ти смієшся над чимось іншим.

У тому-то й річ, – сказав він, взявши гребінець з мого туалетного столика і підійшовши до мене. Дозвольте мені зачесати вас, адже ви знаєте, пане Констант, що одна з сестер вашого друга дуже гарна дівчина. Шкода, – продовжувала вона, розчісуючи волосся своїми витонченими руками, – що майстер Ефраїм останнім часом трохи зблід, бо бугени не уявляють собі чоловічої краси без свіжого рум'янцю на щоках. Але якби сестра Еміґдіо знала про....

–Ти сьогодні дуже балакучий.

–Так? І ти дуже весела. Подивіться в дзеркало і скажіть мені, якщо ви виглядаєте погано.

–Що за візит! -вигукнула я, почувши голос Марії, яка кликала мою сестру.

–Дійсно. Наскільки краще було б прогулятися вершинами Бокерон-де-Амайме і насолоджуватися… чудовим і самотнім краєвидом, або йти горами, як поранена худоба, відганяючи комарів, не зважаючи на те, що травень сповнений неприємних відчуттів… Бідолашна, це неможливо.

Тебе Марія кличе, – перебила я.

–Я знаю, для чого це.

–Навіщо?

–Допомогти йому зробити те, чого він не повинен робити.

–Можеш сказати, який саме?

Вона чекає, що я принесу квіти на заміну цим, – сказала вона, вказуючи на квіти у вазі на моєму столі, – і на її місці я б не ставила туди інші.

–Якби ви тільки знали…

–А якби ти знав…

Мій батько, який дзвонив мені зі своєї кімнати, перервав розмову, яка, якби продовжилася, могла б зірвати те, що я намагався зробити після останньої розмови з матір'ю.

Коли я увійшов до кімнати батька, він дивився на віконце красивого кишенькового годинника і сказав:

–Це чудова річ; вона, безсумнівно, варта тих тридцяти фунтів. Повернувшись одразу до мене, він додав:

–Це годинник, який я замовив у Лондоні, подивіться на нього.

Він набагато кращий, ніж той, яким ти користуєшся, – зауважив я, оглядаючи його.

–Але мій дуже точний, а твій дуже маленький: ти повинен віддати його одній з дівчат, а цей візьмеш собі.

Не залишивши мені часу подякувати, він додав:

–Ти йдеш до Еміґдіо? Скажи його батькові, що я можу підготувати загороду для гіпопотамів, щоб ми могли відгодовувати їх разом, але його худоба має бути готова до п'ятнадцятого числа.

Я негайно повернувся до своєї кімнати, щоб узяти пістолети. Марія з саду, біля підніжжя мого вікна, передавала Еммі букетик чорнобривців, майорану і гвоздик; але найкрасивіша з них, через свій розмір і розкіш, була у неї на губах.

Доброго ранку, Маріє, – сказала я, поспішаючи отримати квіти.

Вона, миттєво збліднувши, коротко відповіла на привітання, і гвоздика випала з її вуст. Вона простягнула мені квіти, впустивши кілька до моїх ніг, а коли її щоки знову запалали, підняла їх і поклала в межах моєї досяжності.

Хочеш обміняти все це на гвоздику, яка була у тебе на вустах, – сказала я, отримуючи останні цукерки?

Я наступив на нього, – відповів він, опустивши голову, щоб знайти його.

–За те, що ви так потопталися, Я дам вам усе це за нього.

Він залишився в тому ж положенні, не відповівши мені.

–Дозвольте мені забрати його?

Потім він нахилився, щоб узяти його, і простягнув мені, не дивлячись на мене.

Тим часом Емма вдавала, що її зовсім не цікавлять нові квіти.

Я потиснула руку Марії, коли передавала бажану гвоздику, і сказала їй:

–Дякую, дякую! Побачимося після обіду.

Вона підняла очі і подивилася на мене з найзахопленішим виразом, який тільки можуть викликати в жіночих очах ніжність і скромність, докір і сльози.

Розділ XIX

Я пройшов трохи більше ліги і вже намагався відчинити двері, що вели до мангонів батька Еміґдіо. Подолавши опір запліснявілих петель і валу, а ще завзятіший опір пілона, зробленого з великого каменю, який, підвішений до даху на засуві, завдавав мук перехожим, утримуючи цей своєрідний пристрій зачиненим, я вважав, що мені пощастило, що я не застряг у кам'янистій трясовині, про поважний вік якої можна було судити за кольором застояної води.

Я перетнув коротку рівнину, де над болотистими травами домінували лисохвіст, чагарник і очерет; там бродили бритоголові млинові коні, бігали лошата і медитували старі віслюки, настільки пошматовані і понівечені носінням дров і жорстокістю їхніх погоничів, що Бюффон був би спантеличений, якби довелося їх класифікувати.

Великий старий будинок, оточений кокосовими та манговими деревами, мав попелястий, провислий дах, що виходив на високий, густий какао-гай.

Я не вичерпав усіх перешкод, щоб дістатися туди, бо наткнувся на загони, оточені тетиллалом; і там мені довелося перекочувати міцних гуадуа через хиткі сходинки. На допомогу мені прийшли двоє негрів, чоловік і жінка: він був одягнений лише в бриджі, і його атлетична спина блищала від характерного для його раси поту; на ній була синя фула, а замість сорочки – хустка, зав'язана на потилиці вузлом і перев'язана поясом, що прикривав її груди. Обидва носили очеретяні капелюхи, з тих, що швидко стають солом'яного кольору, коли їх мало використовують.

Ця сміхотлива парочка, що курила, збиралася з'ясовувати стосунки з іншою парою лошат, чия черга вже підійшла до батога; і я знав чому, бо мене вразив вигляд не лише чорного, але і його супутниці, озброєної веслами з ласо. Вони кричали і бігли, коли я піднявся під крило будинку, не звертаючи уваги на погрози двох непривітних собак, що лежали під сидіннями в коридорі.

Кількох пошарпаних очеретяних упряжок і сідел, прикріплених до перил, було достатньо, щоб переконати мене, що всі плани, які Еміґдіо, вражений моєю критикою, склав у Боготі, розбилися об те, що він називав "халупами свого батька". З іншого боку, розведення дрібної рогатої худоби значно покращилося, про що свідчили кози різних мастей, які паслися на подвір'ї; те ж саме я побачив і в домашній птиці, бо багато павичів вітали мій приїзд тривожними криками, а серед креольських або болотяних качок, які плавали в сусідній канаві, деякі з так званих чилійців вирізнялися своєю обачністю.

Еміґдіо був чудовим хлопцем. За рік до мого повернення в Кауку батько відправив його в Боготу, щоб, як сказав добрий пан, зробити з нього купця і хорошого торговця. Карлос, який жив тоді зі мною і завжди був у курсі навіть того, що йому не належало знати, натрапив на Еміґдіо, не знаю де, і посадив його переді мною одного недільного ранку, випередивши його, коли той увійшов до нашої кімнати, зі словами: "Чоловіче, я вб'ю тебе з радістю: я приніс тобі найкрасивішу річ.

Я побігла обійняти Еміґдіо, який стояв у дверях і мав найдивнішу фігуру, яку тільки можна собі уявити. Нерозумно вдавати, що я намагаюся його описати.

Мій земляк прийшов у капелюсі кольору кави з молоком, який його батько, дон Ігнасіо, носив у страсні тижні своєї молодості. Чи то капелюх був йому затісний, чи то він вважав, що так краще, але він утворював кут у дев'яносто градусів із потилицею нашого друга, довгою і горбатою шиєю. Ця худорлява постать; ці ріденькі, довгі бакенбарди, що пасували до найзанедбанішого волосся, яке я коли-небудь бачив; цей жовтуватий колір обличчя, що лущився на сонячному узбіччі; комір сорочки, безнадійно заправлений під лацкани білого жилета, кінчики яких ненавиділи один одного; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки; руки, ув'язнені в комірах сорочки, руки.......; руки, вчеплені в рукави синього плаща, шаровари з широкими кордованими петлями, чоботи з полірованої оленячої шкіри – все це було більш ніж достатньою причиною для піднесення ентузіазму Чарльза.

В одній руці Еміґдіо ніс пару вухатих шпор, а в іншій – громіздкий пакунок для мене. Я поспішив розвантажити його від усього, на мить зупинившись, щоб суворо поглянути на Карлоса, який, лежачи на одному з ліжок у нашій спальні, кусав подушку і плакав, чим ледь не викликав у мене найнедоречнішого збентеження.

Я запропонував Еміґдіо сісти в маленькій вітальні, і коли він вибрав пружинний диван, бідолаха, відчуваючи, що тоне, щосили намагався знайти щось, за що можна було б зачепитися в повітрі; але, втративши всяку надію, він зібрався з силами і, коли піднявся на ноги, сказав:

–Що за чортівня! Цей Карлос не може прийти до тями, а тут ще й зараз! Не дивно, що він сміявся на вулиці з того, що збирається мене відлупцювати. І тебе теж? Ну, якщо ці люди такі ж дияволи, то що ти думаєш про те, що вони зробили зі мною сьогодні?

Карлос вийшов з кімнати, скориставшись цією щасливою нагодою, і ми обидва змогли посміятися від душі.

–Що, Еміґдіо! сказав він нашому відвідувачеві, – сідай у це крісло, яке не має пастки. Це необхідно, щоб ви тримали повідець.

Так, – відповів Еміґдіо, підозріло сідаючи, наче боявся чергової невдачі.

–Що вони тобі зробили? -він засміявся більше, ніж Карлос запитав.

–Ти бачив? Я збирався не казати їм.

–Але чому? наполягав непримиренний Карлос, обіймаючи його за плечі, – скажи нам.

Еміґдіо нарешті розлютився, і ми ледве змогли його заспокоїти. Кілька келихів вина і кілька сигар затвердили наше перемир'я. Щодо вина, то наш земляк зауважив, що помаранчеве вино з Буги було кращим, а зелене анісете з розпродажу в Папорріні – гіршим. Сигари з Амбалеми здалися йому гіршими за ті, які він носив у кишенях, набиті сушеним банановим листям і ароматизовані подрібненим листям інжиру та апельсина.

Через два дні наш Телемах був пристойно одягнений і доглянутий майстром Іларіоном; і хоча модний одяг робив його незручним, а нові черевики робили його схожим на свічник, він був змушений, підбурюваний марнославством і Чарльзом, піти на те, що він називав мученицькою смертю.

Оселившись у будинку, де ми жили, він розважав нас після обіду, розповідаючи господиням про пригоди своєї подорожі і висловлюючи свою думку про все, що привертало вашу увагу в місті. На вулиці все було інакше, бо ми були змушені кинути його напризволяще, тобто на поталу веселій зухвалості шорників і лоточників, які, щойно побачивши його, бігли в облогу, щоб запропонувати йому чоконтянські стільці, арретранки, замарро, брекети і тисячу дрібничок.

На щастя, Еміґдіо вже закінчив усі свої покупки, коли дізнався, що донька господині будинку, легка, безтурботна, сміхотлива дівчина, вмирає за ним.

Чарльз, не зупиняючись на барах, зумів переконати його, що Мікаеліна досі зневажала залицяння всіх відвідувачів ресторану; але диявол, який не спить, змусив Еміґдіо здивувати дитину та його кохану одного вечора в їдальні, коли вони думали, що негідник спить, бо була десята година, година, коли він зазвичай спав третім сном, – звичка, яку він виправдовував тим, що завжди прокидався рано, навіть якщо тремтів від холоду.

Коли Еміґдіо побачив те, що побачив, і почув те, що почув, а він, заради свого і нашого спокою, нічого не бачив і не чув, він думав лише про те, щоб прискорити свій марш.

Оскільки він не мав до мене жодних претензій, він довірився мені в ніч перед поїздкою, розповівши мені, серед іншого, багато чого, що його обтяжувало:

У Боготі немає леді: це все… кокетки на семи підборах. Коли ця зробила це, чого ти очікував? Я навіть боюся, що не зможу з нею попрощатися. Немає нічого схожого на дівчат нашого краю, тут немає нічого, крім небезпеки. Бачиш Карлоса: він труп, лягає спати об одинадцятій вечора, і він ще більш задоволений собою, ніж будь-коли. Нехай так і буде; я повідомлю дона Чомо, щоб він посипав його попелом. Я захоплююся тим, що ти думаєш лише про навчання.

Тож Еміґдіо пішов, а з ним і розваги Карлоса та Мікаеліни.

Таким, коротко кажучи, був шановний і доброзичливий друг, якого я збирався відвідати.

Очікуючи побачити його зсередини будинку, я поступився місцем і почув, як він кричить на мене, перестрибуючи через паркан у двір:

–Нарешті, дурню! Я вже думала, що ти покинув мене чекати на тебе. Сідай, я йду. І він почав мити закривавлені руки в канаві на подвір'ї.

–Що ви робили? -запитав я його після наших привітань.

–Оскільки сьогодні день забою, а батько рано встав, щоб піти на вигін, я роздавала чорним пайки, що є рутинною роботою, але зараз я не зайнята. Моя мати дуже хоче вас побачити; я скажу їй, що ви тут. Хто знає, чи вдасться нам витягнути дівчат на вулицю, бо вони з кожним днем стають все більш замкнутими.

–Чото! крикнув він, і незабаром з'явився напівоголений маленький чорнявий чоловічок з симпатичними кишмишами і сухою, вкритою шрамами рукою.

–Відведи коня до каное і почисти мені щавелеве коріння.

І, звернувшись до мене, помітивши мого коня, додав:

–Каррізо з ретинто!

–Як у того хлопця так зламалася рука? -запитав я.

–Вони такі грубі, такі грубі! Він годиться тільки для того, щоб доглядати за кіньми.

Незабаром почали подавати обід, а я з донною Андреа, матір'ю Еміґдіо, яка ледь не залишила свою хустку без бахроми, протягом чверті години розмовляли наодинці.

Еміґдіо пішов одягнути білий піджак, щоб сісти за стіл; але спочатку він представив нам чорношкіру жінку, прикрашену пастушою накидкою з хусткою, з гарно вишитим рушником, що звисав з однієї з її рук.

Їдальня слугувала нам їдальнею, обстановка якої зводилася до старих диванів з коров'ячої шкіри, кількох вівтарних образів із зображенням святих з Кіто, розвішаних високо на не дуже білих стінах, і двох маленьких столиків, прикрашених вазами з фруктами і гіпсовими папугами.

По правді кажучи, в обіді не було ніякої пишноти, але мати і сестри Еміґдіо знали, як його влаштувати. Суп з коржів, приправлений свіжою зеленню з городу, смажені подорожники, м'ясний фарш і пончики з кукурудзяного борошна, чудовий місцевий шоколад, кам'яний сир, молочний хліб і вода, яку подавали у великих старих срібних глечиках, не залишали бажати нічого кращого.

Коли ми обідали, я побачив, як одна з дівчат зазирнула у напіввідчинені двері; її миле личко, освітлене чорними, як шамбімбе, очима, свідчило про те, що те, що вона приховує, має бути дуже гармонійним з тим, що вона показує.

Я попрощався з пані Андреа об одинадцятій годині, бо ми вирішили поїхати до дона Ігнасіо на вигони, де він виступав на родео, і скористатися поїздкою, щоб скупатися в Амаїме.

Еміґдіо скинув куртку, замінивши її на нитяну руану, зняв чоботи-шкарпетки і взув стоптані еспадрільї, застебнув білі колготки з волохатої козячої шкіри, надів великий капелюх суази з білим перкалевим накриттям і сів на щасливчика, зав'язавши перед тим очі хусткою. Коли лоша згорнулося клубком і сховало хвіст між ногами, вершник крикнув йому: "Ти їдеш зі своєю хитрістю!" – і тут же випустив два дзвінкі батоги з пальміранового ламантина, яким він орудував. Отже, після двох-трьох корково, які навіть не змогли зрушити з місця пана в його чокотановому сідлі, я скочив на коня, і ми рушили.

Коли ми дісталися місця проведення родео, віддаленого від будинку більш ніж на півліги, мій супутник, скориставшись першою-ліпшою рівниною, щоб розвернутися і почухати коня, вступив зі мною в розмову, схожу на перетягування каната. Він виклав усе, що знав про матримоніальні претензії Карлоса, з яким він відновив дружбу відтоді, як вони знову зустрілися в Кауці.

–Що скажеш? -зрештою запитав він мене.

Я хитро ухилився від відповіді, а він продовжував:

–Який сенс заперечувати? Чарльз – роботящий хлопець: якщо він переконався, що не може бути садівником, поки не відкладе вбік рукавички й парасольку, то мусить зробити все як слід. Він все ще насміхається з мене за те, що я в'язав ласо, робив паркан і смажив мула; але він повинен робити те ж саме, інакше збанкрутує. Хіба ви його не бачили?

–Ні.

–Думаєш, він не ходить на річку купатися, коли припікає сонце, і якщо йому не осідлають коня, то він не поїде, бо не хоче засмагати і бруднити руки? А в усьому іншому він справжній джентльмен, це точно: не минуло й восьми днів, як він витягнув мене зі скрутного становища, позичивши двісті патаконів, які мені були потрібні для купівлі телиць. Він знає, що не викидає їх на вітер; але це те, що ви називаєте служінням вчасно. Щодо його одруження… Я вам скажу одне, якщо ви запропонуєте не обпектися.

–Кажи, чоловіче, кажи, що хочеш.

–У вашому домі вони, здається, живуть у великому тоні; і мені здається, що до однієї з тих маленьких дівчаток, які виросли серед сажі, як у казках, треба ставитися як до благословенної істоти.

Він засміявся і продовжив:

–Я так кажу, тому що дон Херонімо, батько Карлоса, має більше снарядів, ніж сьєте-куерос, і він міцний, як перець чилі. Мій батько не може з ним бачитися, бо втягнув його у земельну суперечку, і я не знаю, через що ще. Того дня, коли він його знайде, на ніч ми змащуємо його маззю з ерба-мори і натираємо агуардієнте з маламбо.

Ми прибули на місце проведення родео. Посеред загону, в тіні дерева гуасімо, крізь пил, здійнятий биками, що рухалися, я побачив дона Ігнасіо, який підійшов до мене, щоб привітатися. Він їхав верхи на рожевому і грубому чвертному коні, запряженому черепашачим панциром, блиск і гниття якого свідчили про його заслуги. Убога постать багатого власника була прикрашена так: потерті лев'ячі постоли з навершями, срібні шпори з пряжками, суконна куртка без піджака і біла руана, переповнена крохмалем, а увінчував усе це величезний капелюх джіпіжапа, такий, який носять, коли власник скаче галопом: Під його тінню великий ніс і маленькі блакитні очі дона Ігнасіо грали так само, як і в голові опудала палетона, гранати, які він носить замість зіниць, і довгий дзьоб.

Я розповів дону Ігнасіо, що мій батько розповідав мені про худобу, яку вони мали відгодовувати разом.

Він відповів: "Все гаразд, – сказав він, – ти ж бачиш, що телиці не можуть стати кращими: вони всі схожі на вежі. Не хочеш зайти і трохи розважитися?

Еміґдіо розбігалися очі, спостерігаючи за ковбоями, що працювали в загоні.

–Ах тусо! крикнув він, – стережися, щоб не розхитати піал .... За хвіст! За хвіст!

Я вибачився перед доном Ігнасіо, водночас подякувавши йому; він продовжив:

–Нічого, нічого, боготаносці бояться сонця і лютих биків, тому в школах у них хлопці розпещені. Не дам тобі збрехати, цей гарненький хлопчик, син дона Чомо: о сьомій годині ранку я зустрів його на дорозі, замотаного шарфом, так що було видно тільки одне око, і з парасолькою! .... Ви, наскільки я бачу, навіть не користуєтеся такими речами.

У цей момент ковбой кричав, тримаючи в руці розпечене клеймо, прикладаючи його до весла кількох биків, що лежали прив'язаними в загоні: "Ще один… ще один"..... За кожним таким криком слідувало ревіння, і дон Ігнасіо використовував складаний ніж, щоб зробити ще одну зарубку на палиці гуасімо, яка слугувала фоетою.

Оскільки худоба могла бути небезпечною, коли вставала, дон Ігнасіо, попрощавшись зі мною, пішов у сусідній загін, щоб убезпечити себе.