Пригоди «Сліпучого»

VII. Батько й син

Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснідавши, прийшов до нього в бібліотеку. Хлопець навіть трохи зрадів, що нарешті скінчилося оте напружене чекання розмови. Містер Бронсон стояв біля вікна. Його увагу, здається, притягли горобці, що голосно цвірінькали на дворі. Наблизившись і собі до вікна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно тріпалось у травиці, намагаючись звестись на ще нетривкі ніжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося із гніздечка, звитого на трояндовім кущі, що ріс під вікном, і тепер батько та мати, пурхали над пташеням і голосно розпачували.

– Оце всі пташенята такі, – звернувся до Джо містер Бронсон, якось особливо, ніби серйозно, усміхаючись, – дивись лише, щоб і тобі таке саме не трапилося! Принаймні, мені здається, друже мій, що твої справи заходять у нікуди, й криза не за горою!.. Ось уже рік, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цілком занехаяв своє шкільне навчання, ставишся недбало, без найменшої уважності до всього, крім гульні та всіляких непевних пригод…

Він трохи помовчав, ніби сподіваючись на відповідь, але й Джо мовчав.

– Я попускав тобі, давав волю. На мою думку, вільне виховання – то ґрунт на якому розквітають найкращі душі. Отже, я не докучав тобі з доріканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав від тебе, ти був сам собі пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цілком покладався на тебе самого, ймучи віри, що тобі не бракує доброго сумління, і що навіть за такої самостійності ти не зробиш нічого поганого й не пустиш за вітром свої школярські обов’язки!.. Та бачу, я помилився. Що ж нам тепер діяти?.. Невже ти хочеш, щоб я узяв тебе в шори, щоб обмежив твою волю? Почав пильнувати кожний крок?.. Чи, може, тебе силоміць засадити за науку?!..

– Ось я дістав листа, – казав далі містер Бронсон по невеличкій паузі. Він узяв зі столу конверта й витяг із нього папірець.

Джо відразу пізнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки міс Вілсон. Серце йому впало.

А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромігся набути потрібних знань, що й виявилося на іспиті. І з історії, і з арифметики він не спробував відповісти хоч би на одне запитання й подав замість письмової праці білі аркуші паперу. Так було на іспитах, що відбувалися ранком. На решту ж іспитів, які відбулися пополудні, він навіть не потурбувався з’явитись».

Містер Бронсон зупинився і глянув на сина.

– Де ж ти був пополудні? – запитав він.

– Я перевозом поїхав до Окленда, – лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.

– Цебто «стрекача дав», як кажуть?

– Так, сер! – відказав син.

– Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!

Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.

– Перший твій ворог, Джо, – це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обов’язки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом…

– Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! – вибухнув нарешті Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки… Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!

Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.

– Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті… – промовив він.

Джо розпачливо махнув рукою.

– Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що – як тобі здається – кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.

– Пусти мене тепер! – мимохіть скрикнув Джо.

– Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..

– Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!

Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.

– Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.

На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:

– Пам’ятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.

Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.

«Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні за що не вступить! Тутешня ж школа… – від одної згадки про неї він глибоко зітхнув. – Йому звелено поміркувати до вечора. Ну, як так, то він знає, що робити! І вечора чекати дарма!».

Джо рішуче схопився на ноги, насунув аж на очі капелюха й подався з дому. «Він доведе батькові, що зуміє виконати своє життєве завдання, – думав він, виходячи. – О, так, він доведе!..»

Дорогою до школи Джо остаточно склав свій план. Лишалося тільки втілити його в життя. Обставини ніби сприяли, у школі саме була перерва, і йому пощастило зайти до свого класу й зібрати та зв’язати свої книжки без найменшої перешкоди. Йдучи вже з книжками, він у подвір’ї зустрів Фреда й Чарлі.

– Що трапилося? – запитав Чарлі.

– Відчепись! – буркнув Джо.

– Що ти робиш?

– Чи ж не бачиш? Несу додому свої книжки. А тобі що здалося?

– Ну, слухай, – устряв до розмови й Фред. – Що за секрети? Кажи, що тобі скоїлося? Чому криєшся?

– Незабаром довідаєтесь! – кинув багатозначно Джо, певно, багатозначніше, ніж сам того хотів.

І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.

Він пішов додому, зайшов до своєї кімнати й заходився порядкувати. Скинув свій новий одяг, акуратно повісив його в шафу, а сам одягся у старіший. Відтак витяг із комода трохи білизни, дві сорочки, пів дюжини панчішок, хусточки, гребінець та зубну щітку.

Усе це він загорнув у грубий папір, перев’язав шворкою, далі помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потім витяг із шухляди в бюро свої заощадження за кілька останніх місяців, що становили суму в кілька доларів. Ці гроші він збирав на Свято 4 липня^[4]), але зараз він поклав їх до кишені, анітрішечки не шкодуючи.

Нарешті, сівши до бюро, Джо розгорнув свій бювар і написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Мені тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, і тоді ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здорові, тато, мама й Бессі. Джо».

Цидулку він поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очі, далі взяв під пахву свій пакунок, прощальним поглядом обвів кімнату й крадькома вийшов.

Частина друга

VIII. Фриско-кід та новий юнґа

Фриско-Кід дратувався, та ще й брала його озлість. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку^[5] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звісно, були одягнені краще й чистіше за нього, доля не позбавила їх батьків, які їх пестили, але він… він жив на вільній волі, крейсував собі по затоках серед товариства справжніх моряків, і життя його рясніло пригодами. Вони ж – бідолашна малеча – ниділи весь час удома, і скрізь їх оточувала одноманітність та сувора дисципліна. Їм і не снилося, що Фриско-Кід зі свого кокпіту^[6] на «Сліпучому» позирає на них із не меншою, а відай ще й з більшою заздрістю й ремствує на свою долю за те, що йому бракує саме тих життьових умов, які їм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною співала їм про далекі незнані країни та славетні геройські вчинки. А фантазію Фриско-Кіда зачаровував невідомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездійснений: рідне коло братів і сестер, батько, який підтримає порадою, матуся, яка ніжно поцілує.

Він сердито насупився, зліз із даху на каюті «Сліпучого», де вилежувався на сонці, та скинув важкі гумові чоботи. Відтак, сівши на краєчку вузенького чардака, звісив ноги просто в холоднувату солону воду.

«Ось, де вона, справжня воля!» – позираючи на нього, міркували хлоп’ята. Надто до душі були їм усім оті величезні маринарські чоботи, що сягали аж за коліно й припиналися до ремінної запояски. Вони не знали, що Фриско-Кід не мав власних чобіт і мусів човгати цими старими шкарбанами Піт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликі. До того ж хлопці не уявляли й того, як важко було тягати на ногах ці чоботиська та ще й за такої спеки!

Дратували Фриска-Кіда оті хлоп’ята, що їли його очима, а озлість спричиняло щось інше, а саме: команда «Сліпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одної ще людини, отже, Кідові доводилося працювати за двох. Він не нарікав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду… Але, як доходило до того, щоб вишкрібати казанці, мити посуд – тут він обурювавсь! Це ж пак! Чому він має робити те, на що здатне перше-ліпше хлоп’я? Він, хто вміє керувати вітрилами, витягати кітву, стернувати й приставати до берега!

– Гей, стережися там! – Піт-ле-Мер, чи Піт-Француз – капітан на «Сліпучому», хазяїн і можновладець Кідів – жбурнув до кокпіту якийсь невеличкий пакунок, а далі й сам з’явивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.

– Мерщій! Плігайть! – кинув він хлопцеві, якому належав той пакунок і який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рівень чардака щось футів за п’ятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала…

– Ну-с. Один, два, три! – ласкаво заохочував його Піт-Француз, як заохочують усіх новаків капітани, якщо їм бракує робочих рук.

Хлопець кинувсь усім тілом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашіли після цього.

– Кіде! Це наша нова матроз. Я пофінен вас познайомить! – Капітан Піт-Француз вишкірив зуби, підморгнув, уклонився й одійшов од них, кинувши ще на пояснення:

– Містер Шо Бронсон.

Обидва хлопці з хвилину мовчки дивилися один на одного. Певно, вони були одного віку, проте новий матрос виглядав здоровішим та дужчим за Фриско-Кіда, що простяг до нього руку. Джо потис її.

– Так ви оце хочете скуштувати плавби? – спитав Кід.

Джо Бронсон на знак згоди хитнув головою і перш, ніж додати щось словами, цікаво озирнувся навколо.

– Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоці, а згодом, як оббудусь на воді, попрямую баком у широке море.

– Чим?

– Баком чи на баці… ну, там, де живуть матроси, – пояснював він засоромлено й спалахнув, не маючи певності, що сказав правильно.

– У морській справі ви щось тямите?

– Так… ні… цебто знаю тільки з книжок.

Фриско-Кід лише посвиснув у відповідь, крутнувсь на п’ятах і, запишавшись перевагою свого досвіду проти новака, пішов до каюти.

«На море плисти збирається, – усміхався він сам до себе, розпалюючи в печі й заходжуючись кухарювати, – та ще й «баком»! І гадає, що це дуже приємно!

Тим часом Піт-Француз демонстрував новому матросові своє судно так, ніби це був якийсь почесний гість. Він був такий чемний, такий улесливий навіть, що Фриско-Кід, вистромивши голову, щоб покликати їх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.

Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повітря й уся маринарська обстанова навколо збільшували апетит. У маленькій каютці було чисто й охайно. Усе, що було тут, містилося так, щоб і найменшого куточка марно не пропало. Стіл розкладався лише тоді, як треба було їсти, а то висів собі, прип’ятий до стіни. З обох боків у каюті стояли два ліжка, що разом правили й за ослони, на які сідали до столу. Постіль удень згортали й сидіти доводилося на добре змитих дошках. Увечері в каюті присвічувала спеціальна морська лампа, що висіла, вилискуючи мідяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири ілюмінатори, цебто круглі бокові віконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей містилася піч і стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали дві гвинтівки й дробовик. До того ж з-під згорнутої постелі французової стриміло ще двійко револьверів та пояс-патронташ.

Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двічі мріяв він за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидів тут… Здавалося йому, що й обох своїх нових товаришів він знає вже здавна. Піт-Француз до нього весело осміхався через стіл. Як правду мовити, то обличчя у капітана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвітріле». Фриско-Кід набиваючи собі рота стравою, розповідав йому про шторм, який нещодавно подолав «Сліпучий»… Джо, слухаючи, відчував дедалі то більшу пошану до цього хлопця, який давно вже плаває і так добре знається на всьому маринарстві.

Вечеряючи, капітан майже кожного шматка запивав вином… нарешті, обличчя йому розжеврілося, пішло червоними плямами, він простягся на ліжку, не постеливши навіть як слід на ніч, і незабаром щосили захропів.

– Раджу й вам зробити так само! Поспіть годин зо дві, – привітно звернувся Фриско-Кід до Джо, показуючи на друге ліжко, – бо, мабуть, уночі доведеться попрацювати.

Джо слухняно ліг, але заснути відразу не міг. Лежав із розплющеними очима, дививсь на держално будила, що теліпалося тут таки в каюті, й дивувався, що так хутко чергувалися події протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогодні він був звичайнісінький школяр, а ось зараз він уже за матроса на «Сліпучому», й куди понесе його цей вітрильник – він не знає.

Його п’ятнадцять років перетворилися в уяві на цілих двадцять. Джо почував, що він що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред і Чарлі… Але вони таки незабаром довідаються про все!

Він уже бачив, як вони за нього оповідають хлопцям, що колом їх оточили.

– Хто? Джо Бронсон?..

– Так, він пішов на море! Ми з ним щиро товаришували!..

Джо, потішаючи свою гордість, уявляв собі цю сцену. Відтак йому трохи шпигнуло в серце: він згадав про матір, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далі до батька, й серце знов затужавіло.

«Не можна сказати, що батько був лихий чи поганий на вдачу… Ні! Та він ніяк не міг зрозуміти його, свого сина… Отут воно й лихо, – думалося далі Джо. – Ще ось-ось уранці він сказав, що життя не забавка, а хлопці, які так думають, здатні натворити всіляких дурниць та вскочити в таке, що потім не знатимуть, як його й ноги виволочити!.. Ну, щодо нього, то він, Джо, добре знає, що життя – то тяжка праця й суворий досвід у світі. Але водночас він знає, що й недорослі хлопці мають свої права. Він покаже батькові, що сам зможе подбати за себе. У будь-якому разі може написати додому листа, як уже оббудеться тут і пристосується до свого нового вільного життя.

IX. На «Сліпучому»

Йолик, злегка чиркнувши об борт «Сліпучого», урвав Джо нитку його роздумів. Він здивувався, що не чув рипу веслового. Двоє людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.

– Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, – крикнув той, що ввійшов перший і хвацько витягнувши Фриско-Кіда з його ліжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Піт-Француз, спавши по той бік, підвів голову й поздоровкався, але очі йому склепилися.

– А це хто тут? – проплямкав Кокні, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, і витяг Джо з ліжка простісінько на підлогу. – Пасажир?

– Ні, ні – поспіхом відповів Піт-Француз, – це наш нова юнґа. Туше гарна клопшик.

– Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзі, – пробурмотів другий прибулий. Він досі ще й пари з вуст не пустив і тільки люто позирав на Джо.

– А я ось що скажу: як же це тепер випадає? – заговорив перший. – Сподіваюся, що ми з Білом матимемо свою частку!

– «Сліпучий» дістає третину, решту ми ділити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.

Піт-Француз схвильовано своєю каліченою мовою, обстоював, що «Сліпучий» має право тримати команду з трьох душ, і сподівався, що Кід його підтримає, але той, не встряваючи до їхньої розмови, узявся варити каву.

Усе це для Джо була китайська грамота, він утямив тільки одне, а саме, що він є причиною сварки. Нарешті Піт-Француз таки добився свого, і прибульці, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усі пішли на палубу.

– Залишись у кокпіті, не навертайсь їм на очі – прошепотів Фриско-Кід. – Як оснащувати й таке інше я покажу згодом.

Серце Джо раптом сповнилось великою вдячністю; він відчув, що тут на «Сліпучому» лише до Фриско-Кіда, тільки до нього, він може у скруті вдатися по допомогу.

До Піта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так він і не міг собі пояснити; просто почував до нього антипатію.

Спереду зарипіли блоки – й величезний грот майнув над ними. Біл віддав вітпропуска, Кокні поклав стерно на облавок, Фриско-Кід поставив клівера, Піт-Француз підпер румпель, і «Сліпучий», підхоплений вітром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвічувати ліхтарів і добре пильнувати, але з усього цього міг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навігаційних правил.

Берегові вогні Окленда проносилися повз них. Незабаром між доків і темних мас кораблів почали проглядати неясні обриси болотяних мілин, і Джо зрозумів, що вони простують до Сан-Франциської затоки. Вітер набігав із півночі з легким бурханням, і «Сліпучий» безгучно розсікав воду каналу.

– Куди ми прямуємо? – спитав Джо у Кокні, намагаючись і бути ґречним, і задовольнити свою цікавість.

– Ми з моїм спільником Білом їдемо забрати крам зі своєї фабрики, – з усміхом відповів цей поважний джентльмен.

Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’єкт мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цілком новому для нього світі можуть бути речі ще дивовижніші, нічого не сказав. Він уже опинився на слизькому перед Кідом, показавши, що не знає доладу, що то воно є «бак», і не хотів виявляти своє неуцтво надалі. Трохи згодом його послали загасити лампу в каюті. «Сліпучий» змінив напрямок і попростував до північного берега. Усі мовчали, крім Біла й капітана, які пошепки перекидалися іноді словами. Нарешті судно поставили проти вітру й обережно спустили клівера та грота.

– На коротка кітфа, – прошепотів Піт-Француз Фриско-Кідові. Той пішов на корму й віддав кітву, викинувши дуже небагато ланцюга.

Підтягнули човен «Сліпучого», і того йолика, що ним припливли ці чужі люди.

– Глядіть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! – буркнув пів голосом Біл, сідаючи разом із товаришем до човна.

– Веслувати вмієш? – запитав Фриско-Кід, коли вони влізли у свій човен.

Джо головою потакнув.

– Ну, то берися до весел, але дотримуй тиші, – Фриско- Кід сів за другого весляра, Піт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом і навіть кочети пообшивано шкірою. Неможливо було наробити галасу, хіба що схибне весло. Щоб запобігти цьому, Джо досить добре вмів веслувати, бо не раз управлявся на озері Мерит. Вони йшли у кільватері другого човна; Джо обернувся й помітив, що їхній човен посувається вздовж молу, де стояло кілька суден. На всіх ліхтарі ясно палали, але човни пливли поза смугою цього світла. За наказом, що його віддав Кід пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, і вони вилізли.

Джо слідком за іншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футів зо двадцять заввишки, берег. Угорі він опинився на вузькоколійній залізниці, рейки якої пробігали серед куп накиданого іржавого брухту. Оті кучугури тяглися з обох боків рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неясні обриси будівлі, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залізо вниз до човнів; Піт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерігши, щоб дотримував тиші, наказав робити те саме. На березі вони передавали свою ношу Фриско-Кідові, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У міру того, як навантажені човни важчали й сідали глибше у воду, Кід, щоб вони не сіли на мілину, відштовхував їх далі від берега.

Джо робив щосили, хоч не міг не дивуватися чудності всієї цієї справи. Чому все це робиться так таємно? Чому бояться навіть слово голосно мовити? Лише почав він думкою ставити собі ці запитання, як ураз у мізку зародилася страшна підозра і тієї ж миті з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непідходящому місці, він зробив крок, щоб забрати нову партію брухту. Аж ось із темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох боків ліхтаря. Засліплений, він одскочив і заточився. Тоді з револьвера, що був у руці в того чоловіка, гримнув постріл, неначе з гармати. Джо цієї миті лише й міг збагнути, що в нього стріляють, і що ноги самі хотять тікати. Якби він і схотів, то не міг би залишитись отут і давати пояснення цій розлюченій людині з димливим револьвером у руці; отже, він і припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловіка, що вистрибнув з-поза другої купи брухту, теж тримаючи в руці затьмареного з трьох боків ліхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив із револьвера наздогін хлопцеві, який чкурнув униз під насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Піт-Француз сидів біля корми, а Фриско-Кід тримав уже весла напоготові.

Скерувавши човна передком до моря, вони спокійно чекали на нього. Весла хоч і були наставлені, але вони не ворушили ними, бо з берега стріляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навіть наполовину витягнутий на берег. Біл силкувався зсунути човен у воду і гукав на Кокні, але цей джентльмен цілком знетямився і плюскався у воді, поспішаючи слідком за Джо. Не встиг Джо влізти в човен через корму, як Кокні за ним і собі поліз. Отож, перевантажене залізом суденце замалим не перевернулося і неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом ті обидва, на березі, знов зарядили свої револьвери й почали стрілянину… На цей раз їм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробігали ті, які стріляли. Десь удалині пролунав пронизливий поліційний свист.

– Забирайтесь геть! – заревів Фриско-Кід. – Ми через вас затопимося. Ідіть, допоможіть вашому товаришеві.

Але тому зуби клацали з переляку, і він не міг ні говорити, ні поворухнутися.

– Викинь сей пошефільний геть із шовна, – наказав із корми Піт-Француз. Тієї ж миті куля розтрощила весло в його руці, але він спокійно витяг запасне.

– Джо, допоможіть! – наказав Фриско-Кід.

Джо зрозумів, і вони разом підхопивши людину, яка збожеволіла з жаху, викинули її за борт. Дві-три кулі плюхнули біля Кокні, як він випірнув, саме в пору, бо Біл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.

– Ну, гайда! – гукнув Піт-Француз.

Кілька ударів веслами – й вони опинилися поза зоною вогню.

Проте в човні був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капітанового наказу Джо почав кидати залізо у воду, а тим часом ті, які сиділи на веслах, гребли. Плисти стало безпечніше, але як вони черканули бортом «Сліпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кід випірнули, попліч буксуючи йолика за фалень. Піт-Француз допоміг їм видертися на палубу.

Вони вже кінчали вичерпувати з човна воду, коли на кін з’явився Біл зі своїм спільником. Усі заходилися гарячково працювати, і перш ніж Джо встиг опам’ятатися, грот та клівер були вже на місці, кітву витягли, і «Сліпучий» линув униз фарватером. Біля якихось темних мілин Біл та Кокні попрощалися й відпливли своїм човном. Піт-Француз у каюті проклинав на всі лади й усякими діалектами невдачу і топив лихо у пляшці.