Дочка снігів

Розділ IV

Звільнивши нижні закріплювачі в полотнищі, вона ввійшла всередину. Чоловік усе роздмухував вогонь, не помічаючи її присутності. Фрона кашлянула, і він підвів почервонілі від диму очі.

– Авжеж, – промовив він досить неуважно. – Прикріпіть полотнище і влаштовуйтесь собі. – Сказавши це, він знов узявся до свого вітряного діла.

«Бодай він хоч гостинний», – промайнула в неї думка. Вона скорилась його команді і підійшла до пічки.

Оберемок карлуватих ялинок, сучкуватих і мокрих, лежав біля пічки. Фрона добре знала цю ялину, що звичайно стелиться та в’ється по скелях, чіпляючись корінням за тонкий шар землі, що заліг по розколинах. Вона зовсім не подібна до своїх південніших посестр і рідко підіймається над землею вище як на фут. Фрона заглянула в пічку, побачила, що вона майже порожня, і наклала туди повно мокрого віття. Чоловік підвівся з колін, кашляючи від диму, що зайшов йому в легені, і схвально хитнув головою.

Відсапавшись, він сказав Фроні:

– Сідайте й сушіть свою спідницю. Я приготую вечерю.

Він поставив кавника скраю на пічці, вилив у нього рештки води з відра й вийшов з намету принести води.

Як тільки він зник за полотнищем, Фрона шатнулася до свого дорожнього клунка і, коли він за хвилину вернувся, вже була в сухій спідниці, а мокру викручувала. Доки він порався коло скриньки з харчем, доки діставав тарілки й інше начиння, вона протягла мотузка в наметі між стовпцями і повісила мокру спідницю. Виявилось, що тарілки брудні. Він почав їх мити, а вона тим часом повернулася спиною і хутенько змінила панчохи. Ще з дитинства Фрона знала, що в дорозі найбільше треба берегти ноги. Вона поставила мокрі черевики на купу дров за пічкою, сама ж узула м’які, гарні мокасини індіянського виробу. Вогонь у печі вже розгорівся, і вона подумала собі, що білизна висохне й на тілі.

За весь цей час вони й словом не перекинулись. Чоловік не тільки мовчав – він порався коло печі з таким заклопотаним виглядом, аж Фрона вирішила, що його зовсім не цікавлять ті пояснення, які вона мала на думці. Вся його поведінка свідчила про те, ніби йому не вперше приймати в себе молоду жінку, хоч би вона й зайшла до нього серед ночі, в бурю. Все це їй неначебто й подобалось і заразом непокоїло, бо вона не розуміла, чому він так чудно з нею поводиться. Вона якось невиразно відчувала, що він бачить в її появі щось таке, чого вона не розуміє. Кілька разів вона лагодилась забалакати, але він звертав на неї так мало уваги, що їй навіть язик не повертався.

Відкривши сокирою бляшанку м’ясних консервів, він підсмажив кілька шматків бекону, тоді відставив сковороду і зварив кави. Зі скриньки з харчем він витяг кусень черствого коржа, оглянув його непевно, метнув швидкий погляд на Фрону і викинув той кусень геть. Потім узяв торбину з морськими сухарями, висипав з неї на церату все, що там залишалося. Сухарі вже давно покришились, а крихти так вимокли на дощі, що перетворились на кашу брудно-білого кольору.

– Оце все, що я маю замість хліба, – сказав він, – Сідайте ближче і їжте.

– Стривайте! – Він не встиг щось відповісти, як Фрона миттю висипала сухарі на сковороду, на м’ясо та сало. До цього вона додала дві чашки води, хутко перемішала й поставила на вогонь. Коли страва закипіла, вона порізала м’ясо на шматочки і знову перемішала. А коли вона ще, не жалуючи, обсипала все це сіллю та перцем, від сковороди розійшлися чудові пахощі, збуджуючи апетит.

– Сказати по правді, надзвичайно смачна річ, – промовив він, тримаючи тарілку на колінах та пожадливо поїдаючи незвичну страву. – Як це називається?

– Мокрий гуляш, – відказала коротко Фрона, і далі їли мовчки.

Наливаючи йому чашку кави, Фрона все пильно поглядала на нього. Обличчя його, думала вона, приємне, а разом з тим і енергійне. В ньому почувалась сила. Сила ця поки що дрімала, не виявляла себе.

Видно, він вчився, – вгадувала Фрона далі. Студентів вона багато бачила і звернула увагу, що в них очі ставали якісь напружені від довгого сидіння над книжкою при гасовому світлі. В його очах була саме така напруженість. Карі, відзначала вона далі, і гарні, саме такі, які личать чоловікові. Але насипаючи йому другу тарілку, вона з подивом завважила, що ці очі, хоч і карі, були незвичайного відтінку, вони мали колір стиглого горіха. Вона була певна, що при денному світлі, та ще як він добре себе почуває, вони мають здаватись сірими, ба навіть синьо-сірими. Фрона це знала, бо найближча її подруга в школі мала такі очі.

Його каштанове волосся, що вилискувало при свічці, злегка кучерявилось, а рудуваті вуса м’яко слалися над устами. Що ж до іншого, то його чисто виголене обличчя було по-чоловічому гарне. Спершу Фроні не сподобались ці трохи запалі щоки й широкі вилиці. Та, глянувши на його добре збудовану струнку постать, з добре розвиненими м’язами, широкими грудьми й дужими плечима, вона подумала, що ці западини нічого не вадять – вони не свідчили про виснаження, це ясно було знати з його міцної статури. Щоки злегка позападали хіба через те, що він не любив їсти зайвого. Зросту він мав п’ять футів і дев’ять дюймів – це вона докладно вирахувала, як досвідчена спортсменка. Було йому літ двадцять п’ять чи тридцять, так Фроні здавалось, – мабуть, ближче до двадцяти п’яти.

– У мене дуже мало шерстяних укривал, – одривчасто промовив він, поставивши чашку на скриньку з харчем. – Я не сподіваюсь, щоб мої індіяни повернулися з Ліндермену до ранку. А тут, у таборі, не залишилось нічого, крім кількох мішків борошна та дечого з одягу, – все вже відправлено вперед. Щоправда, в мене є кілька теплих пледів, і вони любісінько правитимуть нам за укривала.

Він повернувся до неї плечима, наче не чекаючи відповіді, і витяг з гумового чохла сувій укривал. Потому виклав з мішка два теплі пледи та кинув їх на постіль.

– Ви, певно, артистка з оперети?

Він, очевидячки, запитував без найменшого зацікавлення, так, аби щось сказати, немов наперед знав стереотипну відповідь. Але для Фрони це запитання було немов удар в лице. Вона згадала Ніпозину філіппіку про білих жінок, що прибувають до цієї країни, і цілком зрозуміла своє фальшиве становище, зрозуміла, за кого він її має.

А він тим часом, не чекаючи відповіді, казав далі:

– Тієї ночі було в мене дві таких зірки з оперети, а позавчора – аж три. Тільки я мав тоді чим постелитись. У них погана звичка губити в дорозі свій багаж, правда? Воно трохи й дивно, але я особисто ніколи не знаходив того багажу, що вони порозгублювали. І всі вони, як видно, артистки неабиякі! Серед них ніколи не буває артисток на другі чи на треті ролі, ніколи! Ви теж, мабуть, граєте перші ролі?

Кров кинулася їй в обличчя, і це ще більше розгнівало її, ніж його слова. Вона знала, що може добре володіти собою, одначе почервоніле обличчя ніби доводило її замішання, хоч цього насправді й не було.

– Ні, – відповіла вона холодно. – Я не артистка з оперети.

Він нічого не сказав на це. Кинувши на землю по один бік пічки кілька мішків з мукою, він влаштував щось на кшталт постелі, потім те саме зробив з рештою мішків – розклав їх з другого боку пічки.

– Але ви все-таки артистка, хоч і іншого штибу, – кинув він, зневажливо притиснувши на слові «артистка».

– На жаль, я ніяка не артистка.

Ковдра, що він складав, випала йому з рук, і він випростався. Досі він майже не дивився на неї. А тепер почав пильно приглядатися. Оглянув її всю, примірявся, як пошите її вбрання, яка в неї зачіска. Минуло кілька хвилин.

– То вибачайте, будь ласка, – вимовив він нарешті, і знову втупив у неї очі. – В такому разі ви дуже нерозсудлива жінка, що тільки марить про багатство й не думає про небезпеки під час такої подорожі. До цього краю приїздять тільки дві категорії жінок – такі, що гідні поваги, себто дружини й дочки, та такі, що не заслуговують на жодну повагу. Останні з чемності називають себе оперетовими зірками, артистками, а ми, теж заради чемності, вдаємо, ніби віримо їм. Так, так, я знаю, що ви хочете сказати. Тільки пам’ятайте – жінки, які сюди прибувають, повинні бути або такі, або такі, – не інакше. Середини немає, і ті, хто намагається знайти третій шлях, нехай не надіється, що їм поталанить. Ви дуже, дуже нерозсудлива дівчина. Вам треба б вернутись назад, поки ще не пізно. Я позичу вам грошей на дорогу до Штатів. Коли ви на це подивитесь просто як на позику від зовсім чужої вам людини, я завтра пошлю з вами індіянина – він доведе вас до Даї.

Разів зо два Фрона пробувала перебити його мову, але він владним рухом руки примушував її мовчати.

– Дуже вам дякую… – почала вона, та він перехопив:

– Нема за що, нема за що!

– Дуже вам дякую, – сказала вона знову, – але справа в тому, що ви помиляєтесь. Я тільки оце прибула з Даї і сподівалась, що знайду тут, у Щасливому таборі, носіїв з моїм багажем. Вони вирушили за кілька годин раніш мене, і я не можу зрозуміти, як я їх випередила. А втім, тепер я розумію! Сьогодні вдень на озері Крейтер прибило вітром до західного берега якийсь човен. Це, певно, вони й були на тому човні. Отут ми й розгубились, і я випередила їх. Щодо мого повороту, то я ціную ваш порив, дякую вам за те, що ви пропонуєте мені свою допомогу, але мій батько живе в Доусоні і ми з ним не бачились три роки. Крім того, я сьогодні вийшла аж із Даї, страшенно стомилася й дуже хочу відпочити. Отже, коли ви дасте мені й на ніч притулок, то дозвольте вже лягти спати.

– Це неможливо! – Він відкинув убік ковдри, сів на мішках з борошном і непорозуміло подивився на Фрону.

– А чи є… Чи є жінки по інших наметах? – спитала вона, вагаючись, – Я не бачила жодної, та, може, я просто не помітила.

– Був чоловік з жінкою, але сьогодні рано вони вирушили далі. Ні, тут немає жінок… Хоча, правда, двоє чи троє їх є в одному наметі, тільки… тільки вам бути з ними не годиться.

– Ви гадаєте, що я побоюсь піти до них у намет? – палко спитала вона. – Адже вони жінки, самі ви це кажете.

– Але я сказав, що це не годиться, – промовив він неуважно, дивлячись на парусину, що надималась від вітру, та прислухаючись, як завиває буря. – Такої ночі, як сьогодні, можна загинути, коли не мати притулку. А в інших наметах ніде й пальця стромити, – думав він уголос. – Це я знаю. Вони попереносили всі свої запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тісно, що й не повернешся. Крім того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрівців. Двоє чи троє просилися до мене на ніч, коли не знайдуть ніде місця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означає, що є вільне місце. І крім того… – Він замовк, не знаючи, що казати. Неможливість знайти якийсь вихід була очевидна.

– Могла б я цього вечора дійти до Глибокого озера? – спитала Фрона, забуваючи про себе та жаліючи його. Тут вона схаменулась і зареготалась зі своїх слів.

– Ви не зможете в темряві переправитись через річку. – Він спохмурнів через її легковажність. – І дорогою немає іншого табору.

– Ви боїтесь? – спитала вона трошки насмішкувато.

– Я боюся не за себе.

– В такому разі я ляжу спати.

– Я можу цілу ніч сидіти та підтримувати вогонь, – запропонував він, помовчавши трохи.

– Дурниця! – скрикнула вона. – Ніби так дотримаєтесь тих дурних законів пристойності! Ми не в цивілізованій країні, а на півдорозі до полюса. Лягайте спати!

Він знизав плечима, погоджуючись.

– Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?

– Помогти мені влаштувати постіль, от що. Мішки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене є кості та м’язи, що протестують. Посуньте-но їх сюди!

За її вказівками він розклав мішки вподовж стін намету, у два ряди. Між мішками утворилася западина, і лежати було б незручно. Тож, ударивши скількись там разів обухом сокири по мішках, вона трохи зарівняла западину. Потім, склавши втроє укривало, простелила його поміж мішків.

– Гм! – пробурмотів він, неначе сам до себе. – Тепер я розумію, чого мені так незручно було спати. Треба й собі так зробити.

І він хутко переклав мішки на своїй постелі.

– Видно, що ви не звикли мандрувати по цій країні, – зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сідаючи на постіль.

– Мабуть, що так, – відказав він. – А ви що знаєте про такі мандрівки? – пробурчав він перегодом.

– Досить, щоб знати, що робити, – сказала Фрона, ухиляючись від відповіді.

Вона повитягала з печі сухі дрова і наклала туди мокрих.

– Чуєте, надворі яка буря? – сказав він. – Погода все гіршає, якщо справді може бути ще гірша.

Намет гойдався під натиском вітру, парусина надималась і тріщала, дощ та сніг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжній бій. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збігає по боках намету і шумить, немов маленький водоспад. Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.

– Не робіть цього! – вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. – Не треба цього робити! – повторила вона.

– Господи, – мовив він у відповідь, – ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?

– Через велику силу, – призналася вона щиро. – І мені дуже хочеться спати.

– На добраніч! – сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:

– Слухайте! Ви не спите?

– Ні, – Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. – А що таке?

– Ви накололи скалок?

– Скалок? – сонним голосом перепитав він. – Яких скалок?

– А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!

Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.

Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку зі смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.

– Доброго ранку! – привіталася вона.

– І вам доброго, – відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. – Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.

Фрона засміялась.

– Я йду по воду, – пояснив він. – Сподіваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готові до сніданку.

Гріючись після сніданку проти сонця, Фрона помітила знайомий їй гурт людей, що наближався дорогою від озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долоні.

– Он ідуть носії з моїм добром, і з ними Дел Бішоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мій слід. – Надіваючи на плечі фотоапарат і дорожній клунок, вона повернулась до чоловіка, що дав їй притулок на ніч.

– Мені залишається тільки попрощатися з вами та подякувати за гостинність.

– Зовсім немає за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожної…

– Оперетової артистки?

Він докірливо поглянув на неї і казав далі:

– Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.

– Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати містер Ванс Корліс. Я, бачите, прочитала ваше ім’я на пароплавних наліпках, – пояснила вона. – Прошу завітати до мене, коли будете в Доусоні. Моє ім’я Фрона Велс. До побачення!

– То Джекоб Велс ваш батько? – крикнув він їй навздогін, коли вона легкою ходою вибігла на стежку.

Вона обернулась і кивнула головою.

Делу Бішопові не тільки не було соромно, а він навіть не турбувався про неї.

– Велси не загинуть, можна бути певним, – потішав він сам себе, засинаючи напередодні звечора, – але ж був сердитий – сердитіший за чорта, сказавши його словом.

– Добридень, – привітався він. – З вашого обличчя видно, що ви переночували цю ніч якнайкраще й обійшлися без мене.

– Сподіваюсь, ви не турбувалися? – спитала вона.

– Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Ніколи у світі! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповів йому все, що про нього думаю. Я не люблю води. Я вже вам про це говорив. І хоч вона завше робить підступи до мене, я її все-таки не боюся! Гей, ви! – звернувся він до індіянів. – Моторніше! До обіду ми мусимо дійти до Ліндермену.

А тим часом Ванс Корліс усе повторював сам до себе: «Фрона Велс?» Все, що трапилося вночі, здавалось йому сном, і він опам’ятався тільки тоді, коли, обернувшись, побачив її постать, що все більш даленіла. Дел Бішоп та індіяни вже зайшли за скелю, а Фрона саме обходила підгір’я. Сонце обливало її своїм ясним промінням, і постать її яскраво вимальовувалась на тлі чорної скелі. Вона махнула на прощання своїм патичком і, поки він скидав шапку, зникла за поворотом.

Розділ V

Становище, яке займав Джекоб Велс, було справді незвичайне. Це був найбагатший торгівець у країні, що не мала ніякої торгівлі. Дозрілий продукт дев’ятнадцятого століття, він розквітнув у примітивному суспільстві, схожому на орду середземноморських вандалів. Велетень індустрії і незрівняний монополіст, він панував над цим збіговиськом найнезалежніших людей, що будь-коли сходилися разом з усіх кінців земної кулі. Місіонер в економіці, апостол Павло в торгівлі, він проповідував закони вигоди та сили. Визнаючи природне право людини, сам дитя демократії, він усіх, що його оточували, підкорив під свою владну руку. Панування Джекоба Велса, здійснюване через Джекоба Велса заради інтересів Джекоба Велса та народу – така була його неписана заповідь. Він сам, самотужки, створив своє царство, зробився владарем країни, що дорівнювала десяткові римських провінцій. За його розказом на площі в сто тисяч миль населення прибувало та відпливало, з його волі виникали й зникали міста.

А сам він був простого роду. Вперше повітря сповнило його легені на березі річки Плат, у безкраїх преріях. Над ним синіло небо, а голе й кволе його тільце лежало на зеленій траві. Найперше він побачив коней – ще не розсідлані, вони лагідним поглядом втупились у нього, вражені дивом, що постало в них перед очима, бо його батько, трапер, оце тільки збочив з дороги, щоб дружина могла спокійно обродитись. За годину вони вже були на конях, тепер утрьох, – доганяли товаришів-мисливців. Нікого вони не загаяли, ні хвилини не змарнували. Вранці мати зготувала на вогнищі сніданок, а поки сонце зайшло, вони проїхали верхи ще п’ятдесят миль.

Батько його походив зі здорової уельської родини, що переселилася з густо залюдненого Сходу до нового, молодого штату Огайо, а мати була дочкою ірландських іммігрантів, що осіли в Онтаріо. Від батьків успадкував він потяг до мандрів, гарячкову потребу руху, завзяття в усякій справі кінця доходити. На першому році життя, ще не навчившись ходити, він проїхав верхи тисячу миль дикою країною і зимував у мисливській хатині коло верхів’я Червоної річки на півночі. Першим його взуттям були мокасини, першими ласощами – жир американського лося. Перші враження від життя були в нього такі: світ – це величезна пустеля, біла розлога просторінь, заселена індіянами та білими мисливцями, такими, як його батько. Кілька наметів, вкритих оленячими шкурами, здавались йому містом, факторія – наче храм цивілізації, а торговельний агент – немовби сам господь бог. Річки та озера існують тільки для того, щоб ними людям зручніше було переїздити з місця на місце. Так дивлячись на світ, він ніяк не міг собі уяснити, для чого існували гори. Це була частина того незрозумілого в природі, що ним він перестав собі сушити голову.

Люди часом помирали. Але їхнього м’яса не вживали до їжі, а шкура не мала ніякої вартості, – може, тому, що не обросла шерстю. Шкури з шерстю, хутра, мають велику вартість, і той, хто має кілька пак таких шкур, може закупити весь світ. Тварини створені для того, щоб людина могла їх убивати та здирати з них шкуру. Для чого створена людина, він не знав докладно – хіба, може, агентові на потребу.

Підростаючи, він поступово змінював свій світогляд, але змінював його обережно, мов дитина, дивуючись усьому. І аж тоді, коли він став дорослою людиною, коли відвідав більшість американських міст, з його очей зник вираз дитячого захоплення, і очі ці стали гострими й допитливими. Коли він хлопчиком вперше потрапив у місто, його погляд на речі де в чому змінився, хоч він однаково схильний був надміру узагальнювати. Мешканці міст випещені. В них у голові немає компасних стрілок, і через те вони часто блукають. Тому й волять жити в місті. А що бояться застуди та темряви, то вони сплять по хатах, замикаючи на ніч двері. Жінки в місті тендітні та гарні, але лижвами по глибокому снігу недалеко зайшли б вони за день. Всі городяни занадто балакучі. Через те вони часто брешуть і важко працювати руками не можуть. Нарешті, в містах є нова потужна сила, що зветься «ошуканство». Той, хто вдається до ошуканства, повинен твердо вірити у свій успіх, бо інакше йому ж самому доведеться розплачуватись за все. Ошуканство – це чудова річ, коли розважливо її використовувати.

Потім, коли жив переважно серед гір та лісів, він прийшов до висновку, що й у місті не все кепське, що, й у місті бувши, можна залишатись людиною. Призвичаєний до боротьби з природою, він захопився економічною боротьбою – боротьбою соціальних сил у комерції. Володарі біржі та ринку приваблювали його своїм блиском, але не засліплювали, і він намагався, вивчаючи їх, з’ясувати собі таємницю їхньої могутності. А пізніше, переконавшись, що і з Назарета може вийти щось путяще, він у самому розквіті сил одружився з дівчиною, що зросла в місті. Але в душі його все жило поривання до далеких мандрівок, і заговорила батьківська кров, і спонукала покинути місто і поселитися на березі річки Даї, на узліссі, де у великому рубленому будинку він заснував факторію. І тут, у зрілому віці, він збагнув справжній погляд на світ, – навчився узагальнювати соціальні явища так, як колись навчився узагальнювати явища природи. В перших не було нічого такого, що не далося б зрозуміти з допомогою других. Там і там діють ті самі закони, містяться ті самі істини. Змагання – ось у чому полягає таємниця світу. Боротьба – єдиний закон, єдиний шлях прогресу. Світ створений для сильних, і тільки сильні володіли ним. І в цьому одвічна правда. Бути чесним – означає бути сильним. Нечесність призводить до кволості. Ошукати чесну людину означає бути нечесним. Ошукати шахрая – значить покарати його мечем справедливості. Первісна сила містилася в руках, теперішня – в мозку.

Дарма що місце боротьби змінилось, вона ведеться тепер так само, як і колись. Як і давніше, люди змагаються за панування над світом, за насолоду, що з цим пов’язана. Тільки меча заступила конторська книга, рицаря в панцирі – вишукано одягнений промисловий магнат, а осередок політичної влади перемістився на біржу. Сучасна сила волі знищила первісного варвара. Вперта земля підкорилася тільки силі. Мозок могутніший за тіло. Чоловік з головою міг легше здолати первісні сили.

Джекоб Велс не мав освіти, чи, радше, того, що вважають за освіту. До тих двох-трьох основних життєвих принципів, які він засвоїв від матері при світлі багаття чи свічки, він прилучив дещо вичитане з книжок, що потрапляли йому до рук, але його розум не обтяжила ця ноша. Життєві явища були для нього ясні й зрозумілі, бо мав він од природи здоровий глузд і вміння осягати суть цих явищ.

Одного чудового дня Джекоб Велс перейшов через Чілкут і зник у безмежній пустелі. Через рік він з’явився в російських місіях на Берінговому морі, біля гирла Юкону. Він проїхав униз по річці три тисячі миль, багато дечого побачив і великими задумами пройнявся. Але він держав язик за зубами й мовчки взявся до роботи. І от одного разу визивний пароплавний свисток привітав опівнічне сонце коло багнистого берега, де стояв Форт Юкон. Це було дивовижне досягнення. А як він цього досяг, про це міг би розповісти тільки він сам. Хоч і почав він, як здавалося, з неможливого, одначе він добував усе більш і більш пароплавів, нагромаджував одне підприємство на одне. Скрізь понад річкою та її притоками протягом тисячі миль він побудував факторії та склади. Він силоміць вклав сокиру білої людини в руки тубільцеві, й у кожному селищі та поміж селищами лежали чотирифутові стоси дров для його пароплавів. На одному з островів Берінгового моря, де впадає Юкон, він улаштував величезний розподільний пункт. У північній частині Тихого океану ходили його великі океанські пароплави. А в його конторах, у Сіетлі та Сан-Франциско, десятки клерків систематизували та впорядковували його торговельні операції.

У країну плавом пливли люди. До того часу голод виганяв їх звідти, але тепер там був Джекоб Велс і його продуктові склади. І люди зимували там і розбивали мерзлу породу, шукаючи золота. Він підбадьорював їх, постачав харчами, дістаючи таким чином пайку в їхніх ділянках, і вписував їх у списки компанії. Його пароплави перевозили людей вгору по Койокуку ще в давні дні Арктік-Сіті. Де тільки була надія на прибуток, там він будував продуктові склади, і там виростало місто. Він проводив розвідки, спекулював, розширював свою компанію. Невтомний, непереможний, зі сталевим блиском у темних очах, він встигав побувати скрізь, усе робив заразом. Коли відкривали нову річку, він перший був у її верхів’ї і перший біля її гирла, поспішно приставляючи туди живність. І поза межами Аляски він переводив найрізноманітніші торговельні комбінації – вступав у спілку з корпораціями всього світу і примушував великі транспортні компанії давати йому пільговий тариф. У глибині країни він торгував борошном, шерстяними укривалами й тютюном; будував тартаки, визначав місця майбутніх міст, шукав міді, заліза, вугілля, а щоб гірники були всім забезпечені, никав скрізь по Півночі, аж до Сибіру, вишукуючи тубільного теплого виробу – плетені лижви, муклуки та парки.

На плечах його лежав тягар усієї країни, він пильнував за її потребами, працював задля неї. Кожна унція золотого піску, кожна листівка, кожен акредитив – усе переходило через його руки. Він був біржею і банком країни. Він привозив і розподіляв пошту. На конкурентів він вовком дивився, до хижаків не мав помилування. Проти синдикатів, що намагалися стати з ним до бою, він не гребував і ошуканством; коли вони не корилися, він, хоч і сам терпів збитки, але їх доводив до руїни. Попри все це він знаходив ще час піклуватися про свою дочку, що без матері залишилась. Знаходив час, щоб приголубити її та підготувати до того становища, що для неї створив.