І настали дуже сумні часи для України. Сам нарід назвав ті часи «руїною», бо тодї нашу землю зруйновано цілком. Польща, Москва, а відтак і Туреччина стала бити ся за Україну, кожда хотіла загарбати собі сю колись «медом і молоком текучу» землю. Мов хижі зьвірі роздирали українську землицю, руйнували, дїлили ся, якби своєю.
Андрусівським договором 1667 р. розпаювали Україну між себе Москва й Польща. Москва взяла собі весь край по лївім боцї Дніпра, Польща забрала правобічну Україну. На московськім боцї, заведено поволи кріпацтво, а на правий беріг, винищений та вилюднений довгими війнами й по ходами чужих війск стали знов один за другим напливати з Польщі пани, жиди й ксьондзи.
Відтак наступив другий подїл України. Умовою з Бахчисарою віддерла кусень нашої землі й Туреччина, хоч правду сказавши, не було над чим сварити ся, бо цілий правий беріг — се було поле безнастанної війни, розграблено трома ворожими війсками, попалено, зруйновано, знищено. Правобережна Україна стала німою, безлюдною пустинею. Хто не згинув, той утік; лиш дикі звірі блукали ся, виючи та вишукуючи трупів.
І крівавими сльозами заридав український народ над нещасною долею своєї батьківщини. Він також блукав ся мов вівцї без гідного проводу, бо його гетьмани, се переважно не були щирі патріоти, але наймити московського царя та польського короля. Нарід вправдї мав право сам вибирати собі гетьманів, лиш цар чи король їх відтак потверджували. Але нарід був так темний і так не розумів свого інтересу, що дуже часто піддавав ся хитрим агітаціям або й пострахови Польщі та Москви і в несвідомості! вибирав не ревних проводирів та оборонців, але ворогів собі і зрадників. І так Москва й Польща побивала Україну таки власними її синами; пустити брата на брата, се був найліпший спосіп, нищити противника.
Яка ж подібна ся історія до нинішнього нашого життя! Таж і нинї ворог так часто водить за ніс наших людей і спонукує їх добровільно зрікати ся своїх прав, таж і нинї ворог вживає добре виграктикованого способу, винайшовши собі все якесь нове стороництво між нами і пускаючи його на весь нарід, розбивай так народну єдність і відпорність. А яка ж історія повинна була дечого нас навчити!
Отак було і в тих тяжких часах перед 200 роками з накладом. Український великан, що колись був пострахом Туреччини, Польщі й Москви, нинї лежав під ногами тих ворогів, і навіть не годен був рушити ся до оборони. Власні його діти блукали безрадні, а гетьмани пішли на службу чужим богам, або боронили лиш своїх інтересів.
Але прецінь і на тім темнім шклї появляють ся від часу до часу світлі постаті, виступають люди зі щирими демократичними поглядами та більшими спосібностямп організаторськими; стають на передї народа проводирі, що більше або менше успішно підносять поломаний прапор Хмельницького і борять ся чесно і завзято за предківську славу та добру долю України.