В церкві піднявся гомін. Люди заворушились. Уляна стояла на рушнику поруч із Дмитром. З олтаря вийшов священик. Він вже знав, що вийде якась притичина: Улянина мати приходила до його жалітись на Дмитра, але він не сподівався, щоб Уляна наробила такого глуму в церкві при людях.
– Дмитре, чи ти хочеш брати Уляну? – спитав у його батюшка.
– Ні, не хочу.
– З ким же ти думаєш вінчатись? – спитав батюшка.
– З Якилиною Бондарівною, – сказав Дмитро.
– Не вінчайте його, батюшко, з Якилиною, бо він обіцявсь мене сватать. Він мене піддурив, він мене обезчестив! – говорила Уляна, не оступаючись з рушника.
– Ти кого хочеш брати: чи Уляну, чи Якилину? – знов спитав батюшка в молодого.
– Якилину, – обізвався молодий, втупивши очі в поміст; йому було сором.
– А ти, Якилино, по добрій волі станеш під вінець з Дмитром? – спитав батюшка.
– По добрій волі, – насилу обізвалась Якилина.
– Оступись, Уляно, з рушника! Тут не твоє місце! – каже батюшка до Уляни.
– Батюшко! Я не оступлюсь. Тут моє місце, бо я вже з ним спізналась. Нехай зо мною вінчається, – сміливо сказала Уляна.