Князь-варвар

Мечислав забрав дівча з собою. Він нікому ніколи не признавався про пережиті відчуття, а сказав, що вона буде його рабинею. Він привів її до того дому, де колись він жив із матір’ю. Попервах вона там стала господинею. Кликати ж її Мечислав став Ладомирою, так, як звали його матір.

Мечислав її не займав до того часу, поки вона не стала жінкою. Саме тоді Ладомира вперше розділила з ним його ложе. І почали вони жити удвох. Колишня полонянка розквітла, як вранішня квітка, і стала красунею, яка повністю змінила життя молодого воїна.

Коли ж Мечислав зрозумів, що Ладомира чекає дитину, промовив: «Я не хочу моїй дитині долі, яку мав я. Мій син не буде бастардом». Взявши за руку Ладомиру, Мечислав повів її до свого брата молодого волхва Святовида. Той вислухав брата і провів всі необхідні обряди, для того, щоб Ладомира могла називатися його дружиною. Тоді вони пішли до батька боярина Добромира.

– Батьку, – звернувся Мечислав до Добромира, – віднині вона моя дружина і скоро у нас буде син.

Добромир, знизнувши плечима, вислухав свого бастарда, намагаючись зрозуміти, навіщо він це чинить. Але приглянувшись до колишньої полонянки, ще раз хитнув головою, у глибині душі одночасно розуміючи і не розуміючи сина. Благословив стримано, не намагався врозумити, але й жити у боярських хоромах не запропонував.

– Це твоє рішення, – лиш проронив боярин, – і я думаю, ти розумієш, що робиш. Сподіваюся, наші Боги не розсердяться на тебе.

Боги не розсердилися на Мечислава. Він жив зі своєю полонянкою у своєму домі. А у домі боярина з’явилася, як її тоді назвав Мечислав, «нова жертва». Одружився молодший син Добромира Ратимир. Увів до батьківського будинку місцеву красуню Родену. Життя видавалося прекрасним і щасливим. Добромира, донька боярина, готувалася стати нареченою самого Великого князя київського Володимира. Про яке ще більше щастя може мріяти людина. Але людина не Бог.

Повесні Ладомира народила сина. Мечислав, ні з ким не радячись, нікому нічого не кажучи, назвав сина Переславом. «Нарікаю тебе, сину, Переславом, тому що ніхто не може бути більшим Поклінним, ніж ти», – частково подумки повторив Мечислав слова своєї покійної матері.

На цю пору це була остання радість у родинні Поклінних. Боги раптом нагадали про себе Добромирові. Протягом одного місяця вищі сили забрали у країну пращурів обидві «жертви» із родини Поклінних. Спочатку, народжуючи сина Великому князю, померла Добромира. Сина нарекли Позвіздом.

Через два тижні Родена народила Ратимирові сина. Назвали його на честь діда Добромиром. Здавалося, що Боги вже змилуються над Поклінним і все буде добре. Але так не сталося. Через два тижні після пологів відійшла у світ пращурів Родена.

Могло здатися, що родина Поклінних не подужає таке непомірне горе. Катерина переносила втрату дуже важко, але Добромир вистояв. Одного дня він переступив поріг Мечиславового будинку. Переступив із проханням, щоб син зі своєю сім’єю перебрався жити до боярського будинку. Щоб Ладомира у ці важкі часи допомогла поставити на ноги сиріт, та й за господарством приглянула.

Так знову, вже вкотре, змінилося життя Мечислава. Можливо, сталося те, про що він мріяв усе своє життя. Батько фактично визнав його кровне право жити у боярських хоромах. Не тоді, у дитинстві, коли він залишився напівсиротою, а саме тепер, коли він має свою сім’ю, коли всі сини боярина дорослі. Чомусь Боги захотіли, щоб Добромир звернувся за допомогою саме до нього, до свого бастарда. Це, мабуть, було вчинено Богами для того, щоб боярин у душі також зрозумів те, про що Мечиславу говорила мати: «…ніхто настільки не є Поклінним, наскільки ним є ти, сину…»

Мабуть, найщасливішим днем у житті Мечислава був той, коли Добромир зрівняв у правах малого Переслава із правами двох інших своїх малолітніх онуків, Позвізда і Добромира. Тепер Переслав не був сином бастарда Мечислава, він був онуком боярина Добромира з усіма належними йому правами і можливостями.

За долю сина Мечислав уже був спокійним, його турбувала Ладомира. Він боявся, що вона не впорається з усіма тими обов’язками, які на неї поклав боярин Добромир. Адже тепер на ній було все господарство боярське, троє малолітніх дітей і бояриня Катерина. Дружина Добромира дуже важко переносила несподівану втрату, крім того, їй була нестерпною розлука з улюбленим сином Ратимиром, який після смерті дружини залишив рідний будинок. Ратимир відправився на службу до Великого князя, ставши його посланником. Тепер він тинявся світами, подовгу не з’являючись додому, живучи своїм життям і майже не цікавлячись своїм сином, якого десь у глибині душі звинувачував у смерті коханої Родени.

Але йшов час і час лікував. Перестороги Мечислава були даремними, Ладомира стала незамінною у боярському домі. Вона з усім справлялася, і з господарством, і з дітьми, й Катерині стала підтримкою і розрадою. Поступово бояриня поверталася до реалій цього життя, звернула свою увагу на онуків, адже попервах вона визнавала за онука лише Ратимирового сина Добромира. Тепер же бояриня навіть Переслава гладила по голівці, який не був для неї кровним онуком. Жіноча доброта Катерини брала верх над горем і непомірними втратами.

Як би життя не складалося, Мечислав був задоволений усім поворотом подій. «Недарма Боги до мене прихильні. Все збувається, про що я мріяв. Тепер я став командиром найкращої когорти у всій великокняжій дружині. Можливо, колись Великий князь мене зробить воєводою, адже Володимир має відчувати вину перед родиною боярина Поклінного. Крім того, там росте його син, а ним опікується саме моя дружина», – з такими думками долав шлях із Києва до Переяслава Мечислав Відчайдушний, бастард переяславського боярина Добромира Поклінного…

…Раптом Мечислав трохи натягнув повіддя і прислухався до дихання коня і його поведінки. Командир когорти відчув тривогу у поступі коня і ця раптова тривога передалася Мечиславу. Буланий стишив хід і заіржав. «Десь поряд таїться небезпека», – помислив Мечислав і, роззирнувшись, поглянув на своїх воїнів. Ті також притримали коней, намагаючись зрозуміти, що стурбувало їхнього командира, адже з виду все виглядало спокійно.

– Мабуть, якісь духи носяться цими просторами, – промовив командир усміхнувшись, заспокоюючи себе і своїх воїнів.

– А можливо, десь звір дикий зачаївся, от і настрахав коней, – зробив здогад один із дружинних воїнів.

– Там, – прислухаючись, проговорив молодий воїн Данеслав, – там чути окрики людей і тупіт кінських копит.

Всі воїни прислухалися, але ніхто нічого не чув, тому всі здивовані погляди повернулися до молодого воїна.

– Ось там, – зніяковіло і знизуючи плечима вказав рукою Данеслав, – за цим пагорбом, там щось недобре відбувається.

– Вперед! – недовго задумуючись і взявши на віру слова юнака, рявкнув Мечислав.

Кілька хвилин шаленого галопу – і за поворотом, який відкрився воїнам, постала люта і кривава картина. Біля перевернутих трьох повозок лежало закривавлених, понівечених, порубаних шість тіл. Жорстокість, з якою було вчинено дане звірство, вразило усіх воїнів, хоч більшість із них були звиклими бачити кров і смерть.

Воїни, зупинивши коней, якусь мить з подивом дивилися на картину, яка їм відкрилася, намагаючись зрозуміти, що тут сталося. Що за кривава розправа відбулася на цьому рівному місці? Навколо нікого не було, лише кілька десятків кінських слідів відходили вбік від тракту.

– Постраждали люди мого батька, боярина Добромира, – скочивши з коня, промовив Мечислав, упізнавши одного вбитого, який лежав біля повозки і був найменше понівечений.

– Хто ж міг дозволити собі наважитися так зухвало і люто напасти на людей боярина? – запитав блідий і стурбований побаченим один із воїнів на ймення Простовид.

– Навіть уявлення не маю, адже батько не може мати ворогів у цих землях. Донедавна він ще був посадником цих земель, – розвівши руки, промовив Мечислав.

Вітер засвистав у повітрі, це, мабуть, душі невинно убієнних залишали свої тимчасові домівки. Десь там за горбом прокричав пугач і від того віщого голосу моторошно стало воїнам. Дехто зітхнув, хтось скривися, хтось поморщився. Всі розуміли, що зараз стоять на межі між життям і смертю. На території, на яку зараз зайдуть «вищі провідники», щоб забрати душі померлих і провести їх до шляху слідування у інший світ.

– Командире, сюди! Тут є один живий, – від дальньої повозки почувся голос Данеслава.

Всі воїни одночасно озирнулися на юнака, який нахилився над закривавленим тілом. Мечислав першим усвідомив почуті слова і, рвонувши з місця, підбіг до понівеченого тіла.

– Ти чуєш мене, – прохрипів, нагнувшись, Мечислав, – скажи, хто то був, і моя помста буде страшнішою за будь-яку кару.

– Печеніги, – прошепотіло понівечене тіло, і це було останнє слово, яке воно промовило у цьому земному житті…

3. Святовид
Боги дали нам цю Землю

Волхв Святовид сидів на невеликому стільці у гостинній кімнаті біля камінного вогнища, чекаючи коли вийде до нього його батько боярин Добромир. Хоча Святовид прийшов не лише побачити батьків. Він прийшов, щоб оповісти своїм малолітнім племінникам історію творення нашого світу, який був переданий для життя нашим пращурам…

…Те, що Святовид стане волхвом, всі у родині знали з часу його народження. Спочатку бояриня Катерина намагалася перечити своєму чоловікові Добромиру, але той не взяв до уваги її заперечень, промовивши: «Він наш первісток, а тому стане волхвом, тому що так хочуть Боги». Більше Добромир нічого дружині не пояснював, вважав що на то немає нагальної потреби. Так і сталося. Досягши відповідного віку, Святовид став на шлях служіння Богам.

Служив Святовид самовіддано і Боги оцінили його устремління та пориви. Відносно за короткий час він став одним із самих авторитетних волхвів у великокняжій державі. Переяславський волхв Святовид був другом і поплічником Верховного волхва Святозара Світлого увійшовши у Вузьке Коло Вищих волхвів Рідної Землі.

Добромир радів успіхам сина, сподіваючись, що саме його служіння здобуде прихильність Богів до родинного обійстя Поклінних. Тоді старий боярин навіть не міг помислити, що саме Святовиду судилося запалювати Краду, на якій в останню земну путь будуть відправлені найближчі родичі. Боги виявилися невблаганними і безкомпромісними, вони захищали родину від різних окільних і злих бід, але те що було визначено Богами, давно мало здійснитися належним чином…

…Святовид зітхнув і відсахнувся від вогнища, яке стало сердито тріскотіти і розкидатися іскрами, після того, як він кинув до каміна свіже поліно, яке мабуть було не зовсім сухим. Це, мабуть, і розізлило вогонь, який хотів готової поживи. Одна іскра попала на рукав одежі волхва і Святовид швидким порухом руки відкинув її, щоб злісна часточка вогню не встигла на одежі волхва залишити свій слід, адже це могло бути дурним знаком для служителя Богів.

Святовид підвівся і оглянув свої одежі, щоб переконатися, що якась пустотлива малесенька часточка полум’я не заподіяла шкоди його вбранню. Одягнений волхв Святовид був відповідно до його високого статусу, хоч і не у святково-обрядові, але у добротні і дорогі одежі. Біла з відбірного полотна довгопола туніка з широкими рукавами була вишитою спереду вздовж усієї застібки. Туніка була підперезана добротним вишитим поясом, який був зав’язаний спереду вузлом, трішки повернутим уліво. З вузла спадали донизу кінці вишитого пояса. Поверх туніки була одягнена з дорогого сукна накидка з широкою відлогою. На накидці був вишитий символ Боговник. Цей символ уособлював Вічну силу і заступництво Світлих Богів людині, яка стала на шлях Духовного розвитку і досконалості, оберігаючи той шлях, який був вибраний волхвом.

Святовид хотів пройтися кімнатою до вікна, але двері розчинилися і до кімнати увійшла Ладомира, дружина Мечислава, яка вже кілька років була управителькою боярського дому. Увійшовши, вона, приязно усміхнувшись, поклонилася братові свого чоловіка. Святовид окинув оком дружину свого брата і на якусь мить замилувався нею. Ладомира була гарна, статна жінка із ніжними рисами обличчя. Крім того вона одягалася хоч просто, але вишукано і з великим смаком. Кожен елемент одягу підкреслював жіночність і привабливість Ладомири.

Голова жінки була акуратно і щільно обгорнута убрусом із білого шовку, який був вишитий на кінцях мереживним узором. Один із кінців убруса також обгортав підборіддя, де був заколотий невеликою застібкою. Інший кінець убруса звисав на плече. Довга біла сорочка була дещо звужена донизу, де біля самих п’ят її вінчала орнаментна кольорова вишивка. Рукава сорочки були зібрані до ліктя у зборку і підтримувалися біля зап’ястя невеличкими поручами. Комір жіночого вбрання, щільно облягаючи шию, був не гладенький, а у зборку під підшивку.

Поверх сорочки Ладомира носила недовгий навершник з широкими недовгими рукавами, вишитими по краях. Навершник також був білий, вишитий орнаментними колами, які пасували до вишивки на сорочці. Але на відміну від сорочки навершник мав шийний розріз, який був застібнутий невеликим ґудзиком. Вишивка у декілька кольорів навколо шийного розрізу була гарна, пишна і багата.

Навершник внизу мав край саме у тому місці, де була зав’язана одна із головних ознак заміжньої жінки – понева. Ця незшита спідницяі складалася із трьох прямокутних пілок, прикріплених до поясного очкура. Понева була коротшою від сорочки, прикриваючи її до литок, і мала спереду для зручності розріз. Взута Ладомира була у черевички із цупкої тканини з трохи загостреними носками.

– Боярин Добромир вже знає, що ви прийшли. Він зараз вийде до вас, – миловидним голоском, з ледь помітним чужинським говором прощебетала Ладомира, – а я зараз переодягну дітей і приведу до вас.

Промовивши останні слова, Ладомира дочекалася, щоб волхв кивнув головою, а тоді, трішки присівши, поклонилася і вийшла із кімнати.

«Гарна дружина у мого брата бастарда», – усміхнувшись помислив Святовид, зовсім без заздрощів, а заодно згадавши свою кохану Чаруну. Ту Чаруну, яка направду причарувала хлопця, позбавивши його душевного спокою, розриваючи душу і серце навпіл. І як не намагався Святовид знайти рівновагу у своїх почуттях до цієї таємничої жінки, поки що ці спроби були невдалими. Серце продовжувало сумувати, а пам’ять ніяк не могла забути ті романтичні миті, проведені разом із Чаруною.

Чаруна була родичкою Верховного волхва Святозара. Сестрою його дружини Ягни. Жила воно на краю спадкового княжого поселення Ольжичі і була відомою на всю округу знахаркою. Здавалося, що їхню зустріч готували Боги, адже можна так сказати, що вона були створені одне для одного, були двома половинками одного цілого. Але однієї миті якісь невідомі, можливо, не зовсім добрі сили вирішили все по-інакшому, захотівши створити певну кількість перепон на шляху до щастя двох закоханих людей, спрямувавши їх у лоно підступного непорозуміння.

Святовид скривився від болючого спомину, адже він знав, що йому важко буде жити без цієї жінки, у той же час забути він її не зможе, а як досягти порозуміння з нею, він не знав. Зітхнувши, Святовид повернувся до вхідних дверей, які розкрилися позаду нього. На порозі постав славний його батько, боярин Добромир Поклінний.

Син, як належить, з повагою схилив голову перед батьком. Добромир підійшов до сина і обійняв його.

– Мій славний волхв, – усміхнувшись, промовив старий, – як добре, що ти завітав до нас, я дуже радий тебе бачити.

– Мої вітання, батьку, – приязно усміхаючись, але з глибокою пошаною промовив Святовид, – я прийшов, щоб побачити вас, окрім того хочу поспілкуватися із вашими онуками. Думаю, вони вже готові до сприйняття історії творення нашого світу.

– Це дуже добре і дуже вчасно, – промовив Добромир, взявши сина за плечі, – але мене турбує одна серйозна обставина.

– Яка? – насторожено запитав син з тривогою у серці, що у родині знову щось не гаразд.

– Мене, сину, турбує, що я ніяк не дочекаюся онуків від тебе, – дивлячись у вічі синові, з ледь помітною усмішкою промовив Добромир.

Ці слова батька, як і спомин про Чаруну, кольнули Святовида у самісіньке серце. Він якусь мить міркував, що відповісти батькові, але не встиг. На порозі кімнати з’явилося троє малюків у супроводі Ладомири.

Можна було диву датися, яким чином ця миловидна, середнього зросту жінка дає раду трьом непосидючим малюкам, адже крім Ладомири вони нікого не слухалися. Ще одна дивина, що коли кожен із цих хлопчаків залишався на самоті або у присутності будь-кого із дорослих, вели себе сумирно, тихо і слухняно, але лиш тільки вони збиралися троє докупи, то раду їм могла дати лиш Ладомира.

Хлопчаки, ступивши декілька кроків від порогу, зупинилися. Спочатку вони за вказівкою своєї виховательки вклонилися старому боярину, а потім повернулися до Святовида і також шанобливо вшанували його. Ушанувавши старших родичів, хлопчаки повернулися і поглянули на Ладомиру, щоб дізнатися, що їм слід далі робити.

Ладомира також поклонилася і провела дітей до розставлених табуреток і всадовила їх, наказавши уважно слухати все, що для них будуть розповідати, поклонилася і полишила кімнату, тому що мала багато клопоту по господарству.

– Я бачу ви вже достатньо підросли, з того часу, як я вас бачив уостаннє, – привітно і приязно усміхнувшись, промовив волхв, – тепер ви майже дорослі і вам слід знати історію нашої рідної землі. Тієї землі, на якій ви живете.

– Це дуже цікаво знати, тому я також із задоволенням послухаю, – хитнувши головою, промовив старий боярин.

– Ну, що ж, дуже добре, тоді розпочнемо, – промовив Святовид, закликаючи усіх до уваги. – Наймудріші волхви Оріани про створення нашого споконвічного світу оповідали так: «Око було завжди, і було воно вічно. І з Вічності воно летіло у Вічність. Та одного разу Око зупинилося, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі. Зупинившись раптом із невідомих причин, Око засумувало і пустило Сльозу. Та Сльоза була Чистою-пречистою Росинкою. Саме з цієї Сльози-Росинки вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл. Золотаве пір’я цієї неймовірної птиці осяяло непроникну ніч. Коли вічна пітьма розсіялась, Сокіл розправив крила і почав кружляти над Оком. І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, вона впала на Око. І вмить розрослося Око у великий острів серед мороку. Тоді пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води. Після цього Сокіл пустив ще одну Сльозу-Росинку, тепер вже зелену. Від зеленої сльозинки проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера. Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати…

Волхв Святовид зробив паузу і поглянув на трьох малюків, які сиділи навпроти нього, щоб переконатися, що племінники розуміють все те, що він намагається донести до їх дитячої свідомості. Потім він перевів погляд на старого боярина, який сидів на віддалі у гостьовій кімнаті і, задоволено усміхаючись, кивав головою. Добромиру щиро хотілося, щоб Святовид доніс до дитячих душ істинні уявлення про існуючий світ, звідки він узявся і за якими законами жив, живе нині і житиме вічно.

Як на диво, діти сиділи сумирно і уважно слухали, навіть не кліпаючи очима. Позвізд сидів, склавши руки перед собою і схиливши набік голову. Добромир гойдав лівою ногою, але робив він те не усвідомлено, дивлячись на дядька здивованим поглядом. Переслав сидів рівно із напіввідкритим ротом. Можливо, дітлахи і не все розуміли, але цікавість мовленого дядьком, який ще до того був волхвом, та авторитет діда Добромира, який сидів позаду, був беззаперечний і непохитний. Окрім того, Ладомира попередила кожного, що вони сьогодні мають бути чемними, як ніколи. Чийому-чийому слову, а слову Ладомири діти вірили без будь-яких сумнівів.

Діти сиділи на високих дерев’яних табуретках, звісивши ноги, не достаючи до підлоги, яка була встелена хутряними попонами, щоб оберігати малюків від ще зимової прохолоди. Одягнені діти були майже однаково, щоб всі були рівними і ніхто не вирізнявся якимось особливим зверхнім положенням щодо інших. Усі троє буди одягнені у тонкі білі сорочки, вишиті червоними нитками навколо шиї і на грудному розрізі. Єдине що відрізняло, це вишивка на сорочках. Кожний малюк мав свій вишитий взірець на сорочці. Сорочка у кожного була підперезана вузьким шкіряним поясом, який був застібнутий на металеву пряжку. У Позвізда пряжка була округлої форми, а у його братів чотирикутна. Поверх сорочки на малюків був одягнений короткий сіруватий із різними відтінками плащ, який був у всіх підбитий хутром, тому що весна була ранньою і зимовий холод ще нагадував про недавні люті морози. Взутими малолітні бояри були у короткі шкіряні чобітки. У ті чобітки були заправлені штани із темного сукна.

«Як він схожий на свою покійну матір, – зловив себе на думці Святовид, оглядаючи дітей і зупинивши свій погляд на Добромирові молодшому, – здається, крім очей він нічого більше не отримав від Ратимира».

Перевівши свій погляд на Переслава, Святовид вкотре із здивуванням відзначив схожість малюка із старим боярином. Волхв навіть пригадав, що старші люди стверджували, що недарма це дитя наречене Переславом, адже у ньому живе дух старого, покійного Переслава, який був батьком боярину Добромиру.

Поглянувши на Позвізда, Святовид відзначив, що у цьому дитяті були родові ознаки як батька, так і матері. У його рисах можна було з легкістю розгледіти як Великого князя Володимира, так і покійну Добромиру.

Помисливши так, Святовид відчув, як сердечний щем жалю розтікся по його грудях. І невідомо було, чи він жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рідною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже більше року не бачив. А можливо, жалкував за тим, що двоє із цих трьох безгрішних дітей ростуть, можна сказати, сиротами.

«Ратимир не захотів миритися зі смертю своєї коханої Родени, пішов у далекі світи, віддає своє життя служінню Великому князю. Великий князь також зрідка згадує про свого нащадка», – зітхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тоді на Позвізда.

– І довго птах Сокіл думав свою думу? – пролунав у кімнаті дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида із роздумів.

– Так, довго думу свою думав Сокіл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тієї миті, коли птах Сокіл почав свою думу, – хитнув головою, усміхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усі думки, які він хотів сьогодні повідати племінникам.

– А що було далі? Що Сокіл вчинив? Що він надумав? – з непідробною цікавістю запитав тепер уже Позвізд.

– Що вчинив? – перевівши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радіючи, що малюки проявляють зацікавленість до історії створення нашого світу. – Сокіл зніс золотий жолудь.

– Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолітній боярин Добромир Ратимирович.

– Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, відчуваючи, як у малюків пробуджується голос крові: «Не дивлячись ні на що, ці діти плоть від плоті нащадки перших людей, які заселили цю споконвічну землю. Вони нашої рідної крові, тієї крові, яку у собі носять усі нащадки прадавньої Оріани».

– І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядькові у вічі, запитав Позвізд Володимирович.

– І сталося диво, мої дорогі хлопчики, виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Це дерево не що інше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.

– Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвідомлюючи і уявляючи почуте, прошепотіли по черзі малюки, чомусь переглянувшись між собою, наче переконуючись у правдивості почутого.

– І дало те дерево плоди. Вони наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.

– Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.

– Саме так, але ті яблука не були простими, то були молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – промовив Святовид і зиркнув на старого боярина, який, склавши долоні, також уважно слухав, наче уперше.

– Молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – стиха, собі під ніс прошепотів Добромир молодший.

– І стало довкола світло й весело. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ».

Святовид знову зробив паузу, даючи племінникам можливість глибоко усвідомити почуте, щоб їхні оченята посвітліли від розуміння Великого творення. Поки хлопчаки міркували над почутим, Святовид пройшовся по кімнаті, спочатку до вікна, від вікна до вогнища, а тоді повернувся до свого батька. Поглянувши, переконався, що старий задоволений, знову підійшов до дітлахів, щоб продовжити розпочату оповідь.

– І знову поринув у свою глибоку думу Сокіл-Род. Довго-довго він міркував свою думу. І ось зніс він два яйця: одне було біле, а інше чорне. Впали ці два яйця у озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли Лебеді назустріч один одному і стали люто битися. Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: «Зупиніться!» І лебеді одразу ж перестали битися. І мовив до них Сокіл: «Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба». Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися на людиноподібних велетнів. Тільки в одного велетня шкіра була біла, волосся – русяве, очі – блакитні, а в другого все було чорне – і шкіра, і волосся, і очі. І знову мовив до них Сокіл: «Зірвіть з дерева по яблуку і з’їжте їх». З’їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну. Тоді сказав їм Сокіл: «Тепер ви невмирущі Боги». Велетні з пошаною вклонилися Соколу. І звернувся Сокіл до білошкірого: «Ти є Білобог. Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому». Потому звернувся Сокіл до чорношкірого: «Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній». А тоді Сокіл звернувся до обох, промовляючи: «Ви є Добро і Зло, Краса і Погань, Світло і Тьма, Правда і Кривда. І ви будете завжди, скрізь і вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла і так само не зазнають Краси без Погані, бо інакше не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому».

Святовид, ступивши крок назад, припинив свою оповідь, на якусь мить замислившись. Тепер йому слід було оповідати про живе Творення двох Богів і він замислився, дивлячись у вічі добрих і щирих дитячих душ, міркуючи, яким чином вірно донести до них основні принципи гармонійного творення всього сущого. Адже саме від першого сприйняття розуміння двох шляхів, які ведуть або по колу наліво, або по колу направо, буде залежати їхній майбутній життєвий вибір.

– Одного разу зронив Сокіл два великих пера. Одне перо було чорне, а інше біле. І полетіли вони донизу. Чорне перо оминуло Вирій і полетіло прямісінько у царство Пітьми до Чорнобога. Чорнобог побачив те перо і схопив його, щоб роздивитися, але не встиг, тому що тільки він взяв перо у пальці, як одразу Володаря Пітьми зморив сон. Невідомо, скільки Чорнобог спав, але проснувшись він став робити те, що йому звелів уві сні Сокіл-Род. Він відломив гострий, цупкий утинок від коріння Прадуба, який проріс крізь товщу Вирію аж у Царство Пітьми. І вдарив Чорнобог себе гостряком у ліве стегно. Так сильно вдарив, що з рани хлинула холодна і чорна кров. Спочатку змочив Чорнобог тією кров’ю перо, а тоді тричі на нього плюнув. І перетворилося те перо на Велетня Змія. І був той Змій триголовим, вогнедихаючим, слизькокрилим, пазурятним, вкритим холодним товстим панцером. Заревів Змій, розправляючи величезні крила, так що аж пітьма здригнулася віл того ревіння. Чорнобог неймовірно зрадів такому переродженню: «Ось ти явився у цей Чорний Світ, мій кревний син. Ти моя сила і моя надія».

Святовид помітив, що дітлахи дивляться на нього широко розкритими очима, намагаючись уявити все мовлене ним. Всеслав повертів голівкою, а малолітній Добромир продовжував сидіти із розкритим ротом.

– А що з білим пером? – кліпнувши очима, по-дитячому наївним голоском запитав Позвізд, – до кого воно потрапило?

– Так, – пожвавішав Всеслав, підтримуючи брата, – а біле перо на кого перетворилося?

– Мабуть, на білого Змія, – раптом зробив припущення Добромир-молодший.

– Біле перо з Сокола-Рода впало у Вирій, – усміхнувшись продовжив свою розповідь Святовид. – Підхопив те перо Білобог, подивився на нього, та раптом його здолав кріпкий сон. Проснувшись, Білобог почав вчиняти так, як йому уві сні повелів Сокіл-Род. А повелів він йому відломити від Дуба-Стародуба гострий утинок гілляки і вдарити ним себе у стегно. Так і вчинив Білобог, вдаривши себе у праве стегно, та так сильно, що з рани бризнула гаряча червона кров. Змочив у своїй крові Білобог перо, а потім тричі сплюнув на нього і сталося диво. Те біле перо, окроплене гарячою кров’ю, раптом перетворилося на могутнього велетня. Був той велетень міцний, наче з каменю витесаний, золоточубий, срібновидий, з пучком вогненних стріл у десниці. Зрадівши цьому дивовижному перевтіленню, гучно мовив Білобог: «Вітаю твоє народження, сину мій! Ти є Перун, захисник Вирію і усього Білого Світу. Ти є моїм військом і моєю силою і надією. Сила твоя у вогненних стрілах, що їх народжуватиме твоя Свята десниця».

– Бачиш, не Змія білого було творено, а самого Перуна, Бога нашого, – повчально прошепотів Позвізд Добромиру, піднявши догори вказівний палець правої руки.

Добромир кивнув голівкою, але нічого не відповів, можливо, він зніяковів від того, що помилився у своєму припущенні, тому озирнувшись зиркнув на діда, а тоді поглянув на Святовида.

– Добромире, я також думав, що з пера буде творено білого Змія, – підтримуючи брата, промовив Переслав, втягнувши шию у плечі, наче соромлячись свого зізнання.

Підбадьорений Добромир усміхнувся, поглянувши із вдячністю на брата. Позвізд же знизнувши плечима, наче граючи якусь гру, зиркнув із-під лоба на обох братів і вони всі троє розсміялися.

– Довго сидів Сокіл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й думу думав, – продовжив, усміхаючись, оповідь Святовид, після того як малюки перестали сміятися, – а по завершенні своєї думи звернувся до Білобога, промовивши: «Ти, сину мій, пірни на дно озера і набери скільки можеш священного золотого піску і розсій в пітьмі його, аби твердь була». Пірнув Білобог на дно озера Живої Води, схопив піску в обидві жмені, випірнув з води і пішов Чорний Світ піском засівати. І там, де він сипав, – утворилася Земля з долинами і полями. Тоді Перун слово мовив до Сокола: «Великий Роде, дозволь і мені йти Землю творити». І сказав йому Сокіл: «Іди». І ось пірнув Перун на дно озера, набрав у обидві жмені священного піску, та тільки хотів випірнути, аж озеро Живої Води товстою кригою вкрилося. Що робити Перунові? Він пісок запхав собі в рот, а в руки схопив з-за пояса вогненні стріли й щосили пробив ними кригу. Випірнувши, Перун кинувся Землю творити. І де він випльовував з рота пісок, там гори утворилися.