Одісcея

 
Про Одіссевса терплячого; кажуть, колись він,
Разом з тобою б’ючись, зруйнував те троянськеє місто.
Тож про всіх інших, котрі воювали троянців,
Чули ми, — дехто загинув від згуби лихої,
Згубу ж його учинив невідому для нас Кронієнко:
Жоден не може напевне сказать, де він згинув,
Чи то на суші він згинув від мужів ворожих,
Чи то у морі у тих Амфітритиних хвилях.
Отже, коліна тобі обіймаю я, чи не волиш ти
Про його згубу лихую вповідати, може, ти бачив
Очима своїми чи розповідь чув від мандрівця?
Надто нещасним десь мати його породила!
Тільки не жалуй мене, боячися, і не заспокоюй,
Але вповідай по правді, як бачив на очі. Благаю,
Якщо з тобою коли-небудь батько мій, славний Одіссевс,
Слово яке а чи діло вчинив, загадавши,
В краю Троянськім, де лихо приймали ахайці,
Теє для мене тепер пригадай і по правді вповідай».
Тож одповідав йому тоді Нестор, той кінник Геренський:
«Любий! то ж ти нагадав мені лихо, що в тому
Краю приймали невтримливі в гніві синове ахайські;
Тож, коли всі ми човнами по морю туманнім блукали
Та за здобичею, де лиш водив нас Ахіллевс;
І коли всі за великеє місто Пріама-владаря змагались,
Скільки тоді там загинуло мужів найкращих!
Там же і Айяс коханець Арея поліг, і Ахіллевс,
Там і Патроклос, отой богорівний порадник,
Там і коханий мій син, бездоганний, найкращий,
Мій Антілохос, вояк і в бігу найпрудчіший!
Та і багато лиха ми при тім терпіли! Хто ж теє
Зміг би усе розказати з людей умирущих?
Хоч би на п’ять і на шість літ зоставсь ти,
Не розпитав би про все, що стерпіли там божі ахайці,
Краще вернися та їдь в свою рідную землю.
Дев’ять-бо літ піклувались ми й лихо їм ткали
Різними хитрощами, ледве що вдіяв Кроніон!
Там же ніколи ніхто не гадав дорівнятися йому,
Розумом надто-бо вже переміг всього божий Одіссевс
Різними хитрощами, той твій батько, коли вже ти справді
Його нащадок єси. Мене диво бере, як погляну!
Справді що й мовою схожий зовсім не сказав би,
Щоб такий муж молодий та отак промовляв би.
Отже, і там тоді ми, я і божий Одіссевс,
Ані на зборі, ні в раді ніколи не мовили різно,
Мали-бо дух ми єдиний у думці й в розумній пораді, —
Так говорили аргейцям, як тільки найкраще здавалось.
Як же Пріамове місто високеє ми зруйнували,
Сіли в човни, тоді бог розрізнив всіх ахайців,
Зевс-бо тяжкеє тоді вороття для аргейців замислив
В серці своїм, бо не всі були мудрі й правдиві.
З їх же багато кого тоді доля лихая спостигла
Гнівом згубленим дочки ясноокої дужого батька,
Котра поміж обома Атреєнками чвару вчинила.
В раду тоді поскликали вони всіх ахайців,
Швидко, але непорядно, при заході сонця,
Як же зійшлися п’яні од вина ті синове ахайські,
Річ промовляли до їх, задля чого народ ізібрали.
Тож наказав Менелаос тоді всім ахайцям
Про воріття пригадати по спині широкого моря,
Та Агамемнону не сподобалось усе те, він радив
Люд затримати й принести святії сотниці.
Та щоб власкавити гнів Атенайї страшенний,
Тож не знав, нерозумний, що теє не мало буть вчутим,
Бо не так швидко міняється звага богів вічно сущих!
Так вони вдвох все змагалися прикрими тими словами,
Стоячи. Тії ж повстали, наніжжями красні ахайці.
Чвара була, бо подвійну вони уподобали раду.
Спали ж вночі, замишляючи злеє один на другого
В серці свойому, бо Зевс теє лихо послав їм за злеє.
Зрана ж ми човни спустили у божеє море,
Там ми поставили статки й жінок, уперезаних красно.
Тож половина народу зосталась сидіти
Там біля пастиря люду Атреєнка Агамемнона;
А половина, на човни вступивши, поїхала. Дуже
Прудко плили ми, бо вигладив бог многорибнеє море.
До Тенедоса ж припливши, богам принесли ми подання,
В дім повертаючись. Зевс не бажав вороття нам,
Лютий, він чвару лихую чинив знов, удруге.
Тії, котрі відділились, зійшли на закручені човни
За войовитим владарем Одіссевсом тим хитроумним,
Роблячи те на догоду Атреєнку Агамемнону.
Я ж із човнами, котрі були разом зі мною,
Втік, бо я відав, що лихо нам бог замишляє.
Втік і коханець Ареса Тідеєнко враз з товариством.
Потім уже прилучився до нас Менелаос русявий,
Як на Лесбос прибули ми й про довгую путь наряджались: