Листи до Феліції (1914–1917)

3 квітня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Ти не розумієш мою телеграму, Ф.? Я припускаю, що вона була неправильно надрукована; вона мала звучати так: «На останній лист я не зміг відповісти. Мав собі сказати, що Ти не маєш інших почуттів, лише хочеш мене принизити. Що ж ще міг означати останній лист, що ж ще означали безпричинні перерви між Твоїми листами?»

(Твою вчорашню телеграму я отримав, попри те, що вона, здається, була відправлена в обід, а отже – запізно. О 8-й годині вечора я ще був вдома, телеграма ще не прибула. Тоді я пішов з дому й повернувся лише о пів на 1-шу, тоді й знайшов телеграму).

Отже, Ти не розумієш телеграму? Згадай, Ф., про нашу останню зустріч, мабуть, глибшого приниження людина не може пізнати від іншої, як я тоді від Тебе, глибшого приниження, справді, не можна й спровокувати, ніж я тоді спровокував. Приниження полягало навіть не у Твоїй відмові; це було Твоїм беззаперечним правом. Приниження полягало в тому, що Ти мені взагалі не відповідала, а коли й відповідала – то зовсім невизначено, виказувала мені затаєну ненависть і відразу, які були такими жахливо переконливими, що зачепили в мені навіть спогади про наші добрі часи, і я згадував дещо, що легко можна було б розтлумачити в сенсі Твого теперішнього ставлення до мене. Ти говорила мало, але багато що з цього зачепило мене словом, інтонацією. Ти говорила про можливість (можливість!) Твого кохання до когось, про кого Ти не хотіла говорити; про те, що Ти б нічого не могла робити наполовину, і невихід за мене заміж (я заперечував, що це також щось половинне, адже ж Ти стверджувала, що я Тобі не абсолютно чужий) це більш ніж половина; що Ти не змогла б терпіти мою своєрідність; щоб я, заради Бога, припинив постійно просити про неможливе; що, може, зовсім припинити за моїм бажанням листування, але що Ти б погодилася його продовжити (при цьому я знав точно так само, як і Ти, що Ти б мені не відповіла, як це й сталося) – і таких речей було багато. Якщо я щось з цього забув, то можу зробити висновок з моїх відповідей. Однак ці відповіді також показують, на яку ницість я здатний. Я зрадив самого себе, я запитував, чи Тобі заважає те, що я вегетаріанець, чи Ти не змогла б вийти за мене заміж не кохаючи, врешті-решт, я не соромився навіть згадати про фабрику^[5].

Не було б причин повторювати це, особливо тому, що Ти тоді перебувала в надзвичайно складному становищі, про яке Ти мені, однак, не довірилася. Але Ти кажеш, що не розумієш телеграму. – Мій перший лист (після Берліна) спростував більшість того, що я до того говорив, наскільки взагалі можливо й дозволено спростовувати власні слова. Однак мої приниження не припинялися; у Тірґартені Ти мовчала, так само Ти мовчиш зараз у листах, Ти навіть не одразу відповіла моїй матері. Але цьому було пояснення, Ти пережила так багато страждань. Але згодом, коли найгірше було позаду, незважаючи й на це Ти мовчала тижнями, лишила без відповіді п’ять листів. Хіба це не була зневага? Ти не пояснила й словом це мовчання, хоча й знала, як я від цього страждав. Чи ж це не було ще гірше, ніж в Тірґартені? Якось Ти написала: «Якщо Тобі вистачає мого кохання, то й добре». Такого Ти не казала мені навіть у Тірґартені. Якось Ти написала: «Те, що я казала в Берліні, було правдою, власне, правдою, навіть якщо це було не все». Але ось це «все» я ніколи не дізнаюся.

Не було б причин згадувати й про це, адже тоді прийшов лист, передостанній, який, здавалося, все згладжував. Тепер, здавалося, все добре, тепер, здавалося, остаточно настав початок кращих часів. Щасливий, я відписав, попросив терміново, мабуть, як ніколи, не змушувати мене чекати відповіді; написав, як я з болем у серці переживаю безрезультатні години прибуття пошти; просив на наступний день, якби не вийшло інакше, лише про кілька рядків – а прочекав чотири дні. І що далі? Тоді прийшов Твій останній лист, написані кілька рядків у ресторані після їди, без пояснення відсутності відповіді; подорож до Дрездена (знову ж таки без пояснення Твоєї минулої готовності до такої подорожі) просто відхилена, нашіптування Твоєї сестри, Ти хотіла б висловитися стисліше (ще стисліше! ще стисліше!). На цьому все. Чи ж міг я думати про відповідь або взагалі про щось інше, якщо Ти для мене виділила впродовж чотирьох днів лише мить після їди, жодним словом не відповіла на мої листи й втиснула всю цю справу в решту свого життя як щось огидне й несуттєве? Чи не ожило знову все те, що відбувалося з першого кроку в Тірґартені? Чи я міг на це відповісти? Чи розумієш Ти зараз, що не міг?

Якщо Ти, Ф., після цього пояснення, яке має бути поясненням не лише про мене, але й про Тебе, думаєш, що я повинен приїхати, я, звичайно, одразу приїду. Я б приїхав завтра, у суботу, о пів на 11-ту вечора, і повернувся б о пів на 5-ту вечора неділі, оскільки в понеділок, як завжди, мене чекає важка й огидна робота. Якщо Ти хочеш, щоб я приїхав, і бажаєш зустріти мене на вокзалі (я б тільки провів Тебе додому, Ти б могла вже о пів на 12-ту бути вдома), тоді негайно надішли мені телеграму, аби я отримав її до полудня, і я одразу побіжу на вокзал.

Франц

7 квітня(?) 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Чесно кажучи, Ф.: у вчорашньому марному й схвильованому очікуванні на Твій лист (вкотре я чекав марно, Ф.?) я був рішучий не відкривати лист, якщо він прийде сьогодні. Лист міг би прийти ще в неділю, відповідь на мій останній лист була мені, звичайно, потрібна терміново, тож я прочекав також і усю неділю. Крім того, було малоймовірно, що лист прийде сьогодні. Чому саме сьогодні? Цей лист, який я отримав сьогодні, який я лише кілька секунд тримав невідкритим у сумці і який мене (я цього не розумію, зі змісту цього також не можна зрозуміти) все ж робить щасливим – цей лист, наскільки це залежало від Тебе, міг би не прийти ні завтра, ні післязавтра, ні взагалі. Сам по собі він не терміновий.

Моя телеграма, Ф., не була злою, можливо, що лише на папері так здавалося. Дивно ось що: мій останній лист здавався мені злим, цього Ти не відчула, тож, можливо, він таким і не був і лише здавався мені таким. У телеграмі я лише сказав, що в мене не було можливості відповісти, проте в листі я назвав причину, в загальному я усвідомив купу всього абсолютно незрозумілого, що досі є між нами. Його, справді, багато, але, можливо, Ти могла б сказати мені кілька слів – і не було б більше такої кількості незрозумілого і, може, взагалі його б не було.

Не обманюй себе, Ф., не обманюй! Роль, яку відіграє Твоя сім’я у Твоєму останньому листі, вказує на певного роду самообман. Не обманюй себе! Тобі, Ф., не слід було б говорити про те, що Ти хотіла чи не хотіла мого приниження, Ти мала б лише пояснити все, що я виклав в останньому листі; решта стала б сама собою зрозумілою. Але цю просту річ Ти не робиш (відтягування пояснення аж до розмови при зустрічі нічим не допоможе, Ти добре знаєш, що поруч з Тобою я задоволений усім і ніяк інакше), отже, ймовірно, Ти цього не можеш. Але тоді Ти мусиш довірити пояснення мені. Якби ж Ти все-таки хотіла принизити мене, це було б не найгірше. Я припустив це лише тому (але серйозно, справді, серйозно), що це був для мене ще й не найгірший випадок. Що ж тоді лишається, якщо це припущення хибне, якщо Ти не хотіла мене принизити – про це я краще промовчу.

Отже, я приїду на Великдень, але не в суботу в обід, а в неділю ввечері, якщо я не помиляюся, о 6:51. Мені було б, звичайно, найприємніше, якби Ти в будь-якому разі прийшла мене зустріти. Але тепер, як я вчора дізнався, цілком можливо, що зі мною приїдуть також Макс і його дружина і, ймовірно, що Отто Пік^[6] теж (усі в літературних справах), мабуть, Тобі було б неприємно зустрітися з ними всіма на вокзалі. Тоді ми мали б зустрітися (якнайскоріше, тож, можливо, о пів на 8-му, я зупинюся знову в [готелі] «Askanischer Hof»^[7]) на місці, визначеному Тобою.

Ти бажаєш отримувати листа щодня, Ф.? Власне, Ти б і не мусила це казати – Ти б і так його отримувала. Але як співвідноситься Твоє прохання з маренням, яке я останнім часом часто бачу в напівсні: Ти кладеш мої листи, непрочитані, а, отже, і без відповіді, один на одного або один за одним викидаєш їх. Навіть у моєму напівсні Тобі не слід так робити.

Франц

9 квітня 1914 року, Прага

Лист до Феліції Бауер

Краще все ж стає, Ф., сьогодні я прочекав на Твою відповідь лише чотири години, проте все ще чотири години. Це цілком природно, що кожен шукає свою вигоду; я в листах хочу мати відповідь, Ти хочеш давати відповідь лише усно, адже тоді усно Ти не мусиш давати її. Але чи Ти добре обдумала, чи дійсно це для Тебе вигода? Те, що Ти повинна сказати мені, Ти також повинна сказати й собі; те, що Ти не кажеш мені, цього Ти не кажеш – принаймні на це сподіваюся – й собі. А цього ж Тобі не слід робити, заради нас обох не слід Тобі цього робити.

Не кажи, що я поводжуся з Тобою надто суворо; те, що в мені здатне до кохання, це служить лише Тобі; але зрозумій, більш ніж півтора року ми ходимо по колу, хоча вже після першого місяця, здавалося, йшли пліч-о-пліч. І зараз, після такого довгого часу, такого довгого ходіння, ми все ще так далеко одне від одного. Твоїм, Ф., обов’язком є, наскільки це для Тебе можливо, розібратися в собі. Нам же не можна знищити одне одного, коли ми врешті-решт зійдемося; було б шкода нас обох.

Я кажу зараз інакше, ніж в Тірґартені. Я визнаю, лише Твоя прихильність дає мені можливість поміркувати про нас, але також і неминуча необхідність зробити це. Я не мушу зізнаватися в цьому, це достатньо зрозуміло: коли Ти віддаляєшся від мене, я втрачаю будь-яку здатність розмірковувати; зрештою, в той час, як Ти віддаляєшся від мене, у цьому немає ніякої небезпеки.

Ти маєш рацію, я не знаю, чому б Тобі мало бути неприємно зустрітися з Максом^[8] і його дружиною. Я помічаю зараз, що припустив це лише тому, що мені це було б неприємно. Між іншим, ця небезпека відпадає; я також помилявся, лише Макс повинен був приїхати, а зараз і Макс не приїде, як він мені сьогодні сказав. Отже, лишається лише Пік. Краще Тобі прийти о пів на 8-му до [готелю] «Askanischer Hof», але вчасно, прошу Тебе.

Так, фройляйн Блох^[9] не приїде. Я її дуже люблю.

Франц

14 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Я, Ф., безперечно, ще ніколи, роблячи щось, не мав такого впевненого відчуття, що зробив щось добре і вкрай необхідне, як на наших заручинах^[10], після них і зараз. Такого впевненого відчуття – точно ні. А Ти? Для Тебе? Для Тебе це теж так? Почни свого наступного листа відповіддю на це запитання.

Не ображайся на мене через мою перевтомлену, розсіяну, метушливу, можливо, і байдужу поведінку впродовж цих двох днів. Це означало ніщо інше, як те, що я зовсім був не в собі, а якось цілком у Тобі, хоч Ти, можливо, цього й не хотіла або лише терпіла, або взагалі лише відчувала.

Я не хочу, між іншим, казати, що це були хороші дні, і що вони могли б бути набагато кращими. Перший вечір між нами минув так, як я це й передбачав, так само зовнішньо, як і внутрішньо в мені. Те, що наступного дня я одразу мав би розмову з Твоїм батьком, я давно знав, і це зовсім не залежало б від нашої розмови напередодні. Це не залежало б навіть від надії колись пізніше, у спокої, ще раз мати змогу розпочати цю розмову. Я маю цілковиту довіру до Тебе, Феліціє, цілковиту довіру, спробуй зрозуміти це, наскільки це можливо. Те, що я запитував і знову ж запитуватиму, йде, радше, від чужої мені логічної потреби, ніж від потреби мого серця. Звичайно, у цій гостроті це неправильно, це так – лише приблизно; за логікою, є ще й інші джерела страждань.

(Що має на увазі фройляйн Блох з приводу цього [під цим], коли в телеграмі, яку я саме зараз отримав, вона пише «Щирі побажання вашій задоволеній Ґрете Блох»?)

Найгіршим і просто-таки нестерпним було те, що ми ніколи або лише на короткі миті лишалися на вулиці наодинці, і що я не міг отримати Твого поцілунку, який би мене заспокоїв. Ти могла б мені дати цю можливість, але не зробила цього, я ж був аж надто розгубленим, щоб добиватися її силою. Усі права, які мені дає факт заручення, для мене огидні й повністю неприйнятні, заручення є зараз нічим іншим, як без шлюбу грати комедію шлюбу на втіху іншим. Цього я не можу, навпаки – я можу страшенно страждати від цього. Іноді мені хотілося дякувати Богові, що ми не живемо в одному місті; але тоді мені знову хочеться дякувати Богові, адже якби ми жили в одному місті, тоді ми б, безперечно, одружилися раніше попри службові ювілеї^[11]. Але хай там як, приїжджай зараз, і якнайскорше. Можливо, Твоя мати додасть кілька рядків до листа, який Ти пишеш моїм батькам; її тоді, звичайно, щиро запросять. Чи розказала Ти вже в конторі про свої заручини й чи домовилася з керівництвом про якомога раніший термін звільнення? Чи розірвала договір з лікаркою? Чи завершила роботу над журналом? Якби Ти могла також виконати лише одне з моїх багатьох прохань, тоді нехай воно буде таким: не працюй так багато, виходь на прогулянки та займайся гімнастикою, роби, що хочеш, лише не працюй ще поза конторою. Я візьму Тебе на роботу на час поза конторою й надсилатиму Тобі за це зарплатню, таку високу й так часто, як Ти забажаєш. Це я підтверджую своїм підписом.

Франц

[На берегах] Палкі вітання матері й сестрам.

17 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Люба Ф., у мене є лише десять хвилин і навіть не повних. Що мені робити й писати наспіх? Спочатку подякувати за те, що Ти вказуєш серпень як місяць звільнення, він повинен ним і лишитися. Я виглядав «страшенно жалюгідно», безперечно, і почувався так само, такий вигляд я завоював собі за пів року. Догляд за мною не допоміг би, плин часу допоможе й кожен день, на який Ти наближаєш цю мить, допоможе, а також допоможуть усяка довіра й усяке терпіння, які Ти виявляєш до мене, а останнє – найбільше. Ми ж (небезпечно наспіх виказувати такі категоричні зауваження), ми ж абсолютно протилежні люди, тож мусимо мати терпіння одне до одного, мусимо мати погляд, майже богоподібний, даний лише найвищому людському почуттю на необхідність, на правду і, врешті-решт, на невіддільність іншої людини. Я, Ф., маю цей погляд, тому і моя віра в наше майбутнє є міцною. Якщо ж мене колись торкнеться хоч найменший промінь такого Твого погляду, я затремчу від щастя.

Франц

Напиши мені одразу, хай це буде хоч кілька слів.

Я не зміг би хоч чим-небудь потішити фройляйн Брюль? Я не можу чути про дівчат, що плачуть.

19 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Що за радість, кохана, хоч колись почути від Тебе докір про листи. Звісно, я мав би вже написати Твоїй матері, а зробив це лише сьогодні. Я мав би надіслати Твоєму батькові книгу одразу у вівторок, а надіслав її лише в п’ятницю. Але, по-перше, я зовсім не пунктуальний у написанні листів (листи до Тебе є не листами, а скигленням і скреготінням зубів), моя рука й так важка, а коли від Тебе не приходить жодної вістки, як це було нещодавно, ця рука стає взагалі паралізованою і не може навіть запакувати книгу для Твого батька.

Чи усвідомлюю я те, що повністю належу Тобі? Я не мусив це усвідомлювати, я знаю це вже півтора року. Заручини нічого не змінили в цьому, бо це усвідомлення неможливо зміцнити сильніше. Навпаки, іноді я думаю, що Ти, Ф., [Тобі] не завжди повною мірою зрозуміло те, наскільки і яким чином я Тобі належу. Але терпіння, усе проясниться, Ф., от-от все проясниться, і ми будемо найближчими людьми. Наймиліша, кохана, Ф., якби ж ми були вже такими! Кілька коротких зустрічей неділями в Берліні, кілька днів у Празі не можуть вирішити всього, навіть якщо в сутності все давно вже вирішено, можливо, від мого першого погляду у Твої очі.

Кожен думав про своє, я думав, що Ти відповіси моїй матері, і забув написати Твоїй матері. Ти пишеш, що Ти змушена запросити себе сама. Як же так? Ти хіба не отримала листа від моєї матері від минулого понеділка, в якому вона запрошувала Тебе і, певно, дуже сердечно?

Друг мого дядька з Мадрида (Альфреда Леві), який працює при посольстві Австрії у Мадриді, був у нас, і я ходив з ним на невеличку прогулянку. Дивно ось що: зараз вже пізно, ми багато гуляли, з нами були також Оттла^[12] і кузина, ще зустріли інших знайомих, а зараз, оскільки після цього незвичного для мене заняття я сідаю (в останні роки я, справді, вдень прогулююсь один або з Феліксом, іншим Феліксом), отже, я сідаю, аби написати Тобі, і я помічаю, що зовсім не обдумую листа, а під час усієї прогулянки, у трамваї, у Баумґартені^[13], біля ставка, коли слухав музику, їв хліб з маслом (я з’їв навіть одну скибку хліба з маслом після обіду, одне неподобство за іншим), дорогою додому постійно думав лише про Тебе, про Тебе одну. У душі я настільки єдиний з Тобою, що з цим не може зрівнятися жодне благословення рабина.

У газету я подам оголошення^[14] лише завтра – на вівторок. Завтра мій начальник повертається з відрядження, і я не хотів би, щоб оголошення з’явилось у газеті раніше, доки я особисто не скажу йому про це. У середу Ти отримаєш газету. Звичайно, про це вже знають майже всі, кого це стосується. Що ж сказали Твої друзі й знайомі, чи багато з них пліткували про це з перукарем? А втім, тепер так буде завершуватися кожен лист – я думаю, що Тобі варто незабаром приїхати. Коли ж, Ф., коли ж?

Твій Франц

Напиши мені, будь ласка, одразу про головні болі.

20 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Моя кохана, зараз ввечері я прийшов додому – безглуздо тинявся, на тенісних майданчиках, на вулицях, у конторі (чекав, що там, можливо, буде вістка від Тебе) – і ось знаходжу Твого листа. Я не в змозі щось робити, якщо не маю вістки від Тебе, я був, справді, не в змозі подати невелике оголошення в газету, дарма що це все ж можливо, оскільки я розказав про це начальнику. Але я не зміг, між іншим, цього також не було і в газеті «Berliner Tageblatt».

Я навіть вже не пам’ятаю, чим я останнім часом був так зайнятий, не було нічого дуже важливого. За неважливим минають дні, і сьогодні не виняток. Що за тимчасове життя без Тебе!

Звичайно, я бачуся з Максом, навіть щодня. Тільки ми, якщо придивитися, вже не такі й близькі одне одному, якими були раніше, і то – лише час від часу. (Ніколи ми не були такими близькими одне одному, як у подорожах, почекай, найближчим часом я надішлю Тобі дві літературні дрібнички з наших подорожей, одну стерпну від мене та одну зовсім нестерпну, написану нами обома^[15]. Я не обіцяю сім мішків гречаної вовни, як це робиш Ти стосовно листа до моєї матері, про поштово-рекламні марки для начальника, про газету «Berliner Tageblatt» і про розірвання договору з лікаркою для мене. Я теж обіцяю сім мішків гречаної вовни, але моєї вовни зовсім не так багато). Ми (ще раз, задля впевненості: Макс і я) з моєї вини більше не такі близькі, він не відчуває цього у своїй щирості й присвятив мені свій новий роман «Шлях Тихо Браге до Бога»^[16], одну зі своїх найособистіших книг, болючу, вистраждану історію.

Але й моя вина не є, власне, виною або є нею лише незначною мірою. Я незрозумілий Максу, і там, де я йому незрозумілий, він помиляється. Останнім часом я попри всю зовнішню балакучість (цю ваду Ти ще не знаєш, і в Тебе самої її немає, і за це я кохаю Тебе теж) стаю все замкнутішим, усе відлюдькуватішим попри внутрішню потребу говорити, і навіть попри бажання спілкування з боку інших; це, власне, не страх перед людьми, а незатишність поблизу них, нездатність налагодити повноцінні безперервні стосунки, я так рідко можу дивитися на інших зі сторони (чи розумієш Ти це?); я наважуся стверджувати, що рідко хто так здатний, як я, мовчки в напівблизькості, не маючи потреби (остання коротка пауза – прийшли два дядьки^[17], один з міста Тріш в Моравії, інший – з Праги, дивакуватий, я мушу закінчувати листа і, аби Ти не налякалася через почате речення – непотрібний страх, повір мені, ми ж довіряємо одне одному, хіба ні? – отже, аби Ти не налякалася, я ще завершу речення) розуміти людей так глибоко, що це мене самого лякає. Це я можу, але це вміння, якщо я не пишу, є для мене, справді, майже небезпекою. Тільки не існує для мене жодної небезпеки, оскільки в мене є Ти, і для Тебе, кохана, теж не повинно бути жодної.

Франц

Ніяких головних болей, жодних! Відпишися від лікарки! Приїжджай якнайскорше! Збирай речі!

21 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Це безглуздя, це хвороба, Ф., якщо немає від Тебе листа чи хоча б вістки, то я не можу нічого робити, і навіть подати оголошення в газету. Не те щоб я так хвилювався, як раніше, ми пов’язані одне з одним (так голосно каже B. T. [ «Berliner Tageblatt»], а моє серце каже про це тихіше, але певніше), і неважливо, що не приходить вістка, це, мабуть, навіть добре, якщо Ти використовуєш перерви у своїй нескінченній роботі дійсно для відпочинку, а не для написання листів; але, попри це, я все ж подам оголошення лише завтра, отримаєш Ти його в п’ятницю. Але це не означає розлад між нами, Ф., за моїм відчуттям, газети взагалі не мають до нашої справи жодного стосунку. Оголошення в «Berliner Tageblatt» є навіть трохи моторошним, оголошення дня урочистого прийому звучить так, ніби там йдеться про те, що Ф. К. [Франц Кафка] в День Святої Трійці показуватиме смертельний номер у вар’єте. Але наші імена виглядають так тепло й добре разом, це добре й мусить бути так.

Вже пізно, я отримав термінового листа лише зараз о 9-й, у будь-якому разі він прийшов у контору лише по обіді. Найщиріші вітання, дякую за поцілунок, однак не можу відповісти на нього, якщо цілувати на відстані, то падаєш зі своїм поцілунком і добрими намірами в пітьму та безглуздя, замість того, аби торкнутися далеких улюблених уст.

Франц