Могутніше за меч

Гаррі нахилив спинку сидіння, заплющив очі, знову й знову подумки перебираючи список. На той момент, коли літак приземлився у Хітроу, пасажир був уже вкрай виснажений як морально, так і фізично.

І тільки радів, що шпигування не було його професією. Гаррі вийшов із літака першим і зовсім не здивувався, побачивши сера Алана, який чекав на асфальті біля трапу. Прибулець зайняв місце поруч із ним на задньому сидінні автівки, яка швидко виїхала з аеропорту, минаючи митницю.

Окрім «Доброго ранку, пане Кліфтон», секретар Кабінету Міністрів не сказав жодного слова, лише передав нотатник та авторучку.

Гаррі написав дванадцять імен, дев’ять адрес і двадцять один номер телефону, які тримав у пам’яті вже кілька годин. Він ще раз перевірив список, перш ніж передати його серу Алану.

– Я вам дуже вдячний, – сказав той. – І гадаю, вам буде приємно дізнатися, що я додав кілька абзаців до доповіді, яку наступного тижня виголосить в ООН міністр закордонних справ, що, сподіваюся, допоможе у справі Бабакова. До речі, ви помітили двох моїх помічників, які сиділи через прохід від вас у першому класі? Я послав їх, аби захистити вас у разі, якщо у вас виникнуть проблеми.

* * *

– Нічого не знаю про угоду на один мільйон шістсот тисяч, – заявив Седрик, – і навряд чи міг би про таке забути. Доведеться поцікавитися, чим займається Слоун.

– Уявлення не маю, – визнав Себастьян, – але впевнений, що має бути якесь просте пояснення.

– Кажеш, що він не повернеться до п’ятниці?

– Саме так. Він на конференції у Йорку.

– Отже, це дає нам кілька днів, аби все рознюхати. Мабуть, ти маєш рацію, і цьому є якесь просте пояснення. Але один мільйон і шістсот тисяч, – повторив Седрик. – А пан Коллінґвуд прийняв його пропозицію?

– Так сказав пан Воґан із «Севіллса».

– Ральф Воґан старої школи, він не помиляється.

Седрик кілька хвилин розмірковував, а потім мовив:

– Буде краще вранці з’їздити до Шифнала і спробувати покопати. Почни з місцевого пабу. Бармен завжди знає все, що відбувається в його селищі, а один мільйон і шістсот тисяч мали б викликати цілу купу пліток. Після того як перебалакаєш із ним, поцікався у місцевих агентів із нерухомості, але тримайся на відстані від Коллінґвуда. Якщо цього не зробити, Слоун про все дізнається і вирішить, що ти намагаєшся його підсидіти. Гадаю, що краще тримати це між нами, якщо справа виявиться абсолютно невинною. Повернувшись до Лондона, приїжджай на Кедоґан-плейс і розповіси все за вечерею.

Себ вирішив, що не варто говорити Седрику, що на завтрашній вечір він забронював столик у «Мірабеллі», щоб повечеряти із Самантою. Годинник на полиці коминка вдарив шосту, тож він знав, що за дверима чекає заступник голови Росс Бьюкенен. Відтак піднявся, щоб іти.

– Молодець, Себе, – похвалив Седрик. – Будемо сподіватися, що існує якесь просте пояснення. Але в будь-якому разі дякую, що поінформував мене.

Себ кивнув. Діставшись до дверей, він обернувся, щоб побажати на добраніч, але побачив, як Седрик ковтнув піґулку. Тож вирішив прикинутися, що нічого не помітив, і зачинив за собою двері.

10

Наступного ранку Себ встав, одягнувся та пішов із дому ще до того, як прокинулася Саманта.

Седрик Гардкасл ніколи не їздив першим класом, але завжди дозволяв це своєму вищому персоналу, якщо намічалася далека мандрівка. Хоча Себ і прихопив примірник «Файненшел таймс» в Естоні, він заледве встиг переглянути заголовки під час своєї тригодинної подорожі до Шропшира. Його думки були зайняті тим, як найкраще використати свій час у Шифналі.

Потяг прибув на станцію Шрусбері лише об одинадцятій тридцять, і Себ, не вагаючись, узяв таксі до Шифнала, а не став чекати електрички, бо зараз час був його грошима. Він зачекав, поки вони виїдуть за місто, перш ніж поставити водієві перше запитання.

– Який паб у Шифналі найкращий?

– Залежить від того, чого ви шукаєте: смачно попоїсти чи випити найкращого елю в окрузі.

– Я завжди вважав, що про паб можна судити за його власником.

– Тоді вам потрібен «Шифнал армс», який належить Фреду та Шейлі Ремсі. Вони керують не тільки пабом, а й усім селищем. Він – президент місцевого крикетного клубу і грав у місцевій команді відбивачем. Навіть кілька разів виступав за збірну графства. І ще він член парафіяльної ради. Але попереджаю, що їжа там кепська.

– Тоді їдемо до «Шифнал армс», – звелів Себ.

Він відкинувся на спинку сидіння і почав обмірковувати свою стратегію, усвідомлюючи, що Слоун ніяк не зможе дізнатися, чого його немає в офісі.

За кілька хвилин до дванадцятої таксі зупинилося біля «Шиф-нал армс». Себ дав би більше водієві на чай, але не хотів, щоб його запам’ятали.

Він зайшов у паб, намагаючись виглядати, як випадковий перехожий, що було непросто, коли ти перший клієнт цього дня, і пильно поглянув на чоловіка, який стояв за шинквасом. Хоча йому, мабуть, було вже більше сорока, щоки та ніс свідчили, що він призвичаївся до напоїв, якими торгує, а його чимале черево вказувало на перевагу пиріжків зі свининою над вишуканою їжею, тож було важко повірити, що цей велетенський чолов’яга колись грав відбивачем у команді Шифнала.

– Вітаю, – промовив господар. – Що можу вам запропонувати?

– Пів пінти вашого місцевого пива буде більш ніж доречною, – сказав Себ, який зазвичай не пив у робочий час, але сьогодні це було частиною його обов’язків.

Власник налив пів пінти «Wrekin IPA» і поставив трунок на стійку.

– Із вас один шилінґ і шість пенсів.

Половина ціни, яку Себ мав би заплатити в Лондоні. Він відсьорбнув.

– Непогано, – похвалив гість, перш закинути гачок. – Це пиво не таке, як на заході, але все одно смачно.

– То ви не з цих місць? – вгадав власник.

– Ні, я простий хлопець із Ґлостершира, який там народився і виріс, – сказав йому Себ, перш ніж зробити ще один ковток.

– То що привело вас до Шифнала?

– Моя фірма відкриває філію у Шрусбері, і моя дружина не погодиться на переїзд, якщо не зможу знайти хороший будинок на селі.

– Ви часом в крикет не граєте?

– Я перший подавач у клубі «Сомерсет стреґелерс». Це ще одна причина, чому я не надто прагну переїжджати.

– У нас тут дуже пристойна одинадцятка^[11], але ми завжди шукаємо нові таланти.

Себ указав на світлину на задній стіні бару.

– Це ви тримаєте кубок?

– Я. 1951 рік. Тоді я був на п’ятнадцять літ молодший і на п’ятнадцять фунтів легший. Ми вперше виграли кубок графства того року, вперше і востаннє. Хоча й дійшли до півфіналу торік.

Час знову закидати вудку.

– Якщо я хотів би купити будиночок у цій місцині, з ким би ви порадили мені мати справу?

– У місті є лише один більш-менш пристойний ріелтор. Чарлі Воткінс, наш охоронець ворітець. Ви знайдете його офіс на Гай-стрит, не пропустите.

– Тоді я піду поспілкуватися з паном Воткінсом і повернусь, аби щось перекусити.

– Страва дня – стейк і пиріг із нирками, – погладив черево власник закладу.

– Побачимося пізніше, – пообіцяв Себ після того, як допив свій трунок.

Гай-стрит було знайти не важко, як і «Аґенцію з нерухомості Воткінса», про що повідомляла похмура вивіска, що гойдалася на вітрі. Себу знадобився певний час, щоб вивчити пропозиції продажу у вітрині. Ціни варіювали від семисот до дванадцяти тисяч фунтів, тоді що у цих місцинах могло коштувати один мільйон шістсот тисяч?

Себ відчинив вхідні двері, і про його візит повідомив вхідний дзвіночок. За столом сидів якийсь молодик, який при появі Себа звів на нього погляд.

– Пан Воткінс на місці? – запитав Себ.

– Зараз він із замовником, але незабаром повернеться, – прозвучала відповідь, тут двері позаду молодика відчинилися і до кімнати зайшли двоє чоловіків.

– Я оформлю папери не пізніше понеділка, тож якщо зможете залишити завдаток у свого адвоката, це допоможе прискорити справу, – сказав старший із двох чоловіків, відчиняючи двері клієнтові.

– Цей джентльмен хоче з вами зустрітися, пане Воткінс, – повідомив молодик за столом.

– Доброго ранку, – привітався Воткінс і простягнув руку. – Заходьте до мого кабінету.

Він відчинив двері й провів досередини свого потенційного клієнта.

Себ зайшов до маленької кімнатки, в якій помістилися стіл і три стільці. На стінах висіли світлини минулих тріумфів, кожна з яких була позначена червоною наліпкою зі словом «Продано». Погляд Себа зупинився на великому маєтку з кількома акрами землі. Він хотів допомогти Воткінсу швидко допетрати, що саме його цікавить. На обличчі агента з нерухомості з’явилася тепла посмішка.

– Це той тип власності, який ви шукаєте?

– Я сподівався знайти великий заміський будинок із кількома акрами сільськогосподарських угідь, – заявив Себ, сідаючи навпроти Воткінса.

– Боюся, що такі пропозиції не часто з’являються на ринку. Але у мене є один-два варіанти, які можуть вас зацікавити.

Відхилившись назад, він висунув шухляду єдиної шафи й витягнув звідти три теки.

– Але маю вас попередити, що ціна на землю фермерських господарств зросла, позаяк уряд вирішив дозволити податкові пільги тим, хто інвестує в сільськогосподарські угіддя.

Себ промовчав, і Воткінс розгорнув першу теку.

– Ферма «Асґарт», розташована на кордоні з Веллсом, сімдесят акрів землі, здебільшого ріллі, і чудовий вікторіанський особняк… потребує невеликого ремонту, – додав він неохоче.

– А ціна?

– Триста двадцять тисяч, – назвав Воткінс, передаючи брошуру, і швидко додав: – Але можливий торг.

Себ заперечно похитав головою:

– Я сподівався на щось не менше тисячі акрів.

Очі Воткінса спалахнули так, ніби він виграв джек-пот.

– Є одна виняткова пропозиція, яка нещодавно потрапила на ринок, але я лише субагент, і, на жаль, оферти можна складати лише до п’ятої години цієї п’ятниці.

– Якщо це те, що мені треба, я не зволікатиму.

Воткінс відсунув шухляду свого письмового столу і запропонував клієнтові брошуру ферми «Шифнал».

– Це вже виглядає цікавішим, – схвалив Себ, гортаючи сторінки брошури. – Скільки за неї просять?

Ріелтор повагався, ніби не бажаючи називати суму. Себ терпляче чекав.

– Я знаю, що є пропозиція від «Севіллса» в один мільйон шістсот тисяч, – поінформував Воткінс.

Тепер настала його черга терпляче чекати, що клієнт відповість на цю пропозицію.

– Може, мені буде краще вивчити деталі під час обіду, а потім повернутися сюди пізніше й обговорити це з вами?

– А я тим часом підготую все, щоб ви могли оглянути цю нерухомість?

Це було останнє, чого хотів Себ, тому він швидко відповів:

– Я прийму рішення, коли матиму можливість перевірити деталі.

– Час працює проти нас.

«Це правда», – подумав Себ.

– Я повідомлю вам про своє рішення, коли повернуся сьогодні пополудні, – повторив він вже упевненіше.

– Певна річ, – Воткінс схопився, відпровадив його до дверей, ще раз потиснув руку і сказав: – Із нетерпінням чекатиму на нашу зустріч згодом.

Себ вийшов на Гай-стрит і хутко подався назад до пабу. Пан Ремсі стояв за шинквасом, витираючи склянку, коли Себ сів на ослінчик перед ним.

– Ну що, пофартило?

– Можливо, – сказав Себ і поклав глянцеву брошуру на стійку, щоб її зміг побачити господар. – Ще одне пиво, може, приєднаєтесь до мене?

– Дякую. Ви будете обідати?

– Попрошу і стейк, і пиріг із нирками, – замовив Себ, вивчаючи меню, написане крейдою на дошці за шинквасом.

Ремсі не відводив від брошури очей, навіть коли наливав пів пінти клієнтові.

– Я можу вам розповісти дещо про цю власність, – сказав він, коли його дружина вийшла з кухні.

– Здається, ціна трохи завищена, – зауважив Себ, закидаючи свій третій гачок.

– Авжеж, – погодився Ремсі. – Бо ще п’ять років тому за цей маєток правили триста тисяч, і навіть за цією ціною молодий пан Коллінґвуд не міг його продати.

– Нові податкові пільги можуть бути причиною цього, – припустив Себ.

– Це все одно не пояснює таку ціну.

– Можливо, власнику надали дозвіл збудувати на земельній ділянці житло або одну з тих нових промислових зон, якими так захоплюється уряд.

– Але не в нашому селі, – втрутилася пані Ремсі, коли приєдналася до них. – Парафіяльна рада може й не мати, що сказати, але влада графства зобов’язана інформувати нас, якщо хоче щось будувати – від поштової скриньки до кількарівневої автостоянки. Із запровадженням Великої хартії вольностей^[12] нам дозволено подавати заперечення та затримувати процедуру на дев’яносто днів. Не те щоб цьому приділяли багато уваги…

– Тоді там має бути нафта, золото або загублений скарб фараонів, похований під землею, – пожартував Себ, намагаючись дізнатися якнайбільше.

– Я чув і про більш дивні версії, ніж ця, – докинув Ремсі. – Скарб римських монет вартістю у кілька мільйонів, закопаний скарб. Але моя улюблена – те, що Коллінґвуд був одним із грабіжників, котрі ховали на фермі «Шифнал» свою здобич.

– І не забувайте, – сказала пані Ремсі, знову з’являючись зі стейком і пирогом із нирками, – що пан Свонн запевняє, ніби знає, чому так зросла ціна, але нікому не скаже, якщо не отримає велику пожертву на шкільний театр.

– Пан Свонн? – повторив Себ, беручи ніж і виделку.

– Раніше він був директором місцевої гімназії, вийшов на пенсію кілька років тому, а тепер весь свій вільний час присвячує збиранню грошей на шкільний театр. Занадто одержимий цієї ідеєю, якщо хочете знати.

– Як гадаєте, ми можемо здолати південноафриканців? – змінив тему Себ, отримавши всю необхідну йому інформацію і тепер бажаючи просуватися далі.

– Ем Джей Кей Сміт матиме багато роботи в цьому матчі, – сказав бармен, – але якби ви запитали мене…

Себ цмулив пиво, ретельно вибираючи, які частини пирога з нирками можна сміливо їсти. Він шукав запечену скоринку, продовжуючи слухати патякання господаря про все – починаючи з того, що «Бітлз» отримали орден Британської імперії (Гарольд Вілсон намагається завоювати голоси молоді), до можливості американців висадити людину на Місяць (який сенс?).

Коли до пабу увійшов гамірний гурт клієнтів і пан Ремсі відволікся, Себ залишив половину крони на стійці й вислизнув надвір. Опинившись на вулиці, він попросив жінку, яка тримала за руку хлопчика, сказати, де розташована гімназія.

– Близько пів милі по дорозі, – повідомила та. – Ви її не проминете.

Насправді довелося пройти більше милі, але він, звісно, не міг пропустити величезну вікторіанську споруду з червоної цегли, якою б замилувався Джон Бетджеман^[13].

Себу навіть не довелося заходити в шкільні ворота, щоб помітити те, що він шукав. Велике оголошення закликало зібрати десять тисяч фунтів стерлінґів на спорудження нового театру для школи. Поруч із ним висіло велике зображення термометра, але Себ зауважив, що червона лінія сягає лише 1766 фунтів. «Щоб дізнатися більше про цей проєкт, зверніться до пана Моріса Свонна (маґістра гуманітарних наук Оксфорда) за адресою: Шифнал, 2613».

Себ зафіксував у своєму нотатнику два числа – 8234 і 2613, потім розвернувся й подався назад до Гай-стрит. Дорогою помітив червону телефонну будку, з приємністю зауваживши, що вона вільна. Він зайшов досередини і кілька хвилин репетирував, що має сказати, перш ніж уточнити номер у своєму нотатнику. Потім набрав 2613, кинув чотири пенси в монетоприймач і деякий час чекав, поки йому відповів голос літньої людини:

– Моріс Свонн.

– Доброго дня, пане Свонн. Моє прізвище Кліфтон. Я керівник відділу корпоративних субсидій банку «Фартинґс», і ми розглядаємо можливість внести пожертву в будівництво театру. Чи могли б ми зустрітися? Я, звісно, буду дуже радий завітати до вас.

– Ні, вважаю за краще зустрітися в школі, – жваво заперечив Свонн. – Тоді зможу показати вам, що ми запланували.

– Гаразд, – погодився Себ, – але, на жаль, я в Шифналі проїздом і сьогодні повертаюся до Лондона.

– Тоді я підійду зараз же. Ми могли б зустрітися біля шкільних воріт за десять хвилин?

– З нетерпінням чекаю на зустріч із вами, – сказав Себ.

Він повісив слухавку і швидко попрямував назад до гімназії. Чекати довелося недовго, і Себ помітив немічного джентльмена, який повільно чимчикував до нього, спираючись на ціпок.

Після того як Себ назвався, Свонн промовив:

– Оскільки у вас так мало часу, пане Кліфтон, я краще відведу вас одразу до Меморіальної зали, де зможу показати плани архітектора щодо нового театру і відповісти на будь-які запитання, які у вас можуть виникнути.

Себ прослідував за літнім чоловіком крізь шкільні ворота, подвір’я і до зали, слухаючи, як той теревенить про важливість того, щоб молодь мала свій театр, і про те, що це може змінити для місцевої громади.

Себ витратив свій час на вивчання детальних креслень архітектора, вивішених на стіні, а Свонн продовжував захоплено вихваляти проєкт.

– Як ви можете бачити, пане Кліфтон, у нас тут буде просценіум^[14], і ще буде достатньо місця для зберігання реквізиту, а акторам, які стоятимуть за лаштунками, не буде тісно, і якщо я зберу всю суму, хлопці та дівчата зможуть мати окремі гримерки.

Він відступив.

– Це мрія усього мого життя, – зізнався старигань, – яку сподіваюся побачити реалізованою, перш ніж віддам Богові душу. Чи можу запитати, чому ваш банк зацікавився таким невеликим проєктом у Шифналі?

– Зараз ми купуємо землю в цій околиці від імені клієнтів, зацікавлених у використанні нових урядових податкових пільг. Ми розуміємо, що це не викличе схвалення в селищі, тому вирішили підтримати деякі місцеві проєкти.

– А одна з цих земельних ділянок часом не ферма «Шифнал»?

Себ був здивований цим запитанням Свонна, і минув якийсь час, перш ніж він знайшов, що відповісти:

– Ні, ми бачили маєток пана Коллінґвуда і вирішили, що ціну завищено.

– Скільки дітей, на вашу думку, я навчав за своє життя, пане Кліфтон?

– Уявлення не маю, – сказав Себ, спантеличений цим запитанням.

– Трохи більше трьох тисяч, тому знаю, коли хтось намагається ухилятися, розповідаючи мені лише половину історії.

– Не впевнений, що розумію вас.

– Ви все дуже добре розумієте, пане Кліфтон. Правда в тому, що ви щось вивідуєте й абсолютно не зацікавлені в моєму театрі. Те, що ви хочете дізнатися насправді, чому хтось готовий заплатити один мільйон шістсот тисяч фунтів за ферму «Шифнал», коли ніхто більше не виявляє бажання викласти й близько цієї суми. Я маю рацію?

– Авжеж, – визнав Себ. – І якби я дізнався відповідь на це запитання, впевнений, що мій банк зробив би значну пожертву на ваш новий театр.

– Коли ви станете старим, пане Кліфтон, а це колись станеться, то одного дня з’ясуєте, що маєте вагон часу, особливо якщо провели активне та гідне життя. Тож коли хтось занадто багато править за ферму «Шифнал», моя цікавість зростає, і я вирішив витратити частину свого вільного часу, намагаючись з’ясувати причину. Як і будь-який хороший детектив, я став шукати підказки, і можу вам сказати, що після шести місяців старанних досліджень, що дали найнеймовірніші результати, тепер знаю достеменно, чому хтось готовий заплатити такі шалені гроші за ферму «Шифнал».

Себ відчув, як його серце затріпотіло.

– І якщо ви хочете дізнатися про те, про що дізнався і я, ви не просто зробите значну пожертву на шкільний театр, а профінансуєте весь проєкт.

– Але що буде, коли ви помиляєтесь?

– Це ризик, який вам доведеться взяти на себе, пане Кліфтон, адже до закінчення торгів залишилося усього кілька днів.

– Тоді й ви маєте бути готові ризикувати, – сказав Себ, – адже я не маю наміру розлучатися з більш ніж вісьмома тисячами фунтів, якщо інформація виявиться некорисною.

– Перш ніж погодитися на це, настала моя черга поставити вам запитання.

– Будь ласка, – погодився Себ.

– Чи не пов’язані ви часом з письменником Гаррі Кліфтоном?

– Аякже, він мій батько.

– Я так і думав, бо побачив подібність. Хоча я ніколи не читав жодної його книжки, проте з великим зацікавленням стежу за його кампанією з визволення Анатолія Бабакова, і якщо Гаррі Кліфтон – ваш батько, це для мене найкраща рекомендація.

– Спасибі, – подякував Себ.

– А тепер сідайте, молодий чоловіче, бо час грає проти нас.

Себ присів на краю сцени, і Свонн докладно розповів йому про своє ретельне дослідження, яке він проводив упродовж останніх шести місяців, що привело його лише до одного висновку – висновку, якому Себу нічого було закинути. Він зістрибнув зі сцени.

– Чи можу я поставити вам ще одне питання, перш ніж поїхати?

– Певна річ, молодий чоловіче.

– Чому ви не розповіли Коллінґвуду про те, про що дізналися? Зрештою, він не мав би тратити ні пенса, якби йому не довелося платити, доки не виявилося, що ви маєте рацію.

– Я вчив Дена Коллінґвуда, коли він навчався в гімназії, – пояснив Свонн. – Ще тоді він був жадібним і дурним хлопчиком і з часом не став кращим. Його не цікавило те, що я можу йому розповісти, він просто відмовив мені в пожертві у п’ять фунтів, побажавши удачі.

– Отже, ви цього ще нікому не розповідали? – поцікавився Себ, намагаючись не виявити тривогу.

Старигань на хвильку завагався.

– Я розповів про це одній людині, – зізнався він, – але з того часу я про неї нічого не чув.

Себу не потрібно було питати ім’я.

* * *

Себастьян постукав у двері будинку номер тридцять сім на Кедоґан-плейс одразу ж після восьмої години. Седрик відчинив і мовчки провів свого молодого протеже до вітальні. Погляд Себа тут же зосередився на пейзажі Гокні, що висів над коминком, перш ніж помилуватися скульптуркою Генрі Мура^[15] на буфеті. Себ не сумнівався, що якби Пікассо народився в Йоркширі, його робота також стала б частиною колекції Седрика.

– Вип’єш келих вина? – запропонував Седрик. – Châteauneuf-du-Pape 1959-го. Судячи з виразу твого обличчя, бачу, що ти його заслужив.

– Спасибі, – подякував Себ, опускаючись у найближчий фотель.

Седрик подав йому келих і зайняв місце напроти.

– Глибоко вдихни й повільно розкажи, як провів цей день.

Себ зробив ковток. Такого трунку пан Ремсі не пропонуватиме цього вечора у «Шифнал армс».

Коли Себ за двадцять хвилин закінчив свою оповідку, Седрик зауважив:

– Свонн – проникливий старий лис. Маю відчуття, що він мені сподобається. Але що ти виніс із тієї зустрічі?

Це запитання часто звучало, коли Себ працював його особистим помічником.

– Тільки те, що якщо людина фізично слабка, це не означає, що її розум недостатньо гострий.

– Гаразд. Щось іще?

– Репутація дуже важлива.

– У цьому випадку – репутація твого батька, – нагадав йому Седрик. – Якщо ти сьогодні нічого не отримаєш, Себе, саме цей урок зробить твою подорож до Шифнала корисною. Однак зараз мені доводиться стикнутися з тим, що один із моїх найвідданіших працівників може вести справи за моєю спиною.

Перш ніж продовжити, господар ковтнув вина.

– Можливо, звісно, що Слоун матиме якесь просте пояснення, але я чомусь сумніваюся в цьому.

Себ придушив посмішку.

– Але чи варто робити щось із цією угодою? Адже тепер ми знаємо, що планує уряд?

– На все свій час. Спершу мені потрібно погомоніти з Ральфом Воґаном, адже він не зрадіє, коли я відкличу пропозицію банку, і буде просто розлючений, коли повідомлю йому справжню причину.

– Чи не прийме він просто одну з дешевших пропозицій?

– Ні, якщо він вважає, що існує шанс отримати вищу ціну, зачекавши іще кілька днів.

– А пан Свонн?

– Маю спокусу дати йому вісім тисяч триста сорок чотири фунти незалежно від результату. Вважаю, що він їх заробив.

Седрик ще раз хильнув вина й додав:

– Більше нічого ми не зможемо вдіяти сьогодні, Себе, тож пропоную тобі піти додому. Й оскільки завтра вибухне пекло, можливо, тобі було б доречно взяти вихідний і триматися подалі від офісу. Але мусиш з’явитися у понеділок вранці, позаяк маю відчуття, що тобі доведеться ще раз з’їздити до Шропшира.

Коли вони вийшли з кабінету і покрокували коридором до вхідних дверей, Седрик запитав:

– Сподіваюся, ти нічого не планував на цей вечір?

«Нічого особливого, – подумав Себ. – Я просто збирався запросити Саманту на вечерю і зробити їй пропозицію руки і серця».