II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було, — тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
— Iди сюди попiд тином, — сказав Патрокл, — бо тут така халдейська калюжа.
I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
— Ну й грязюка! — жалiвся Роман.
— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
— Та куди ж ми зайшли?
— У Рiвчаки!
— Какiї рiвчаки?
— Так зветься… Iди за мною!
Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч — якiсь шопи, чи що.
Загарчав у темрявi собака.
— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
— Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! — Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.
— Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
— Хто там?
— Одчиняй, то й побачиш!
— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.
— Атож.
Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей — праворуч пiч, лiворуч — шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.
Поздоровкались i посiдали.
Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.
— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл. — Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла — треба дать йому кватирю й харч.
— А талалая з бiлих берез не буде випускать?
— Каже, що припне.
— Хай ночуєть.
— От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.
— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелiв Ярош господинi. — Ми ще й самi не вечеряли.
Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.
— Ану, сiдаймо! — покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.
— От чудесна штука, що й аква вiта є! — зрадiв Патрокл. — Мабуть, ти знав, що я змерз?
— А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.
— Та… Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка — ворог твiй! А я ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.
— Варко! А ти ж чого не садишся? — озвався Ярош до жiнки.
— Не хочу.
— Знов завередувала? Iди й садись!
Жiнка мовчки сiла за стiл i почала нехотя їсти, нi на кого не дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на неї спiдлоба, але нiчого не казав.
Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких людей вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа у хазяїв, нi розмови — все про щось невiдоме Романовi — не казали йому нiчого.
Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на лiжковi, гостям послали долi рядно, а пiд голови дали подушки.
Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки вiн та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:
— Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!
— Цить! Не твоє дєло! — вiдказав чоловiчий голос.
— Бодай би вам стiльки кар було на тому свiтi, скiльки ви людей занапастили!
— Варко, кажу тобi — цить! Давно в тебе ребра трiщали?
— Покарав мене бог таким чоловiком!
— Ти таки добалакаєшся!
Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазяїн.
Роман заплющив очi, мов спить.
— Ге! Час уставати! — прокинувся Патрокл. — Ану лиш, братiку, вставай! — штовхнув вiн Романа в бiк.
Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.
— Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? — спитав Романа Патрокл.
— Почему нет — аби добра кунпанiя.
— Добра! Комерчеська, — сказав Ярош.
— А какая комерцiя?
— Кiнська.
— Каким образом?
— А таким, вияснив Ярош, — лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.
— А порадошно заробляєте?
— Та вже ж не без бариша.
— А где ж ви купляєте?
— Развi по селах мало коней?
Роман не розумiв.
— Ти, Яроше, погано йому розказуєш, — перепинив Патрокл, — бо в тебе чортма елоквенцiї. Слухай, парубче! Знаєш, як конi найдешевше купувать?
— А как?
— Так, щоб за їх зовсiм не платить.
— Каким образом?
— А таким: як стемнiє, то зайти в гостi до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсiм того не треба, бо вiн дуже дорого буде править. А я нищечком повiтку вiдчинив, та на коня сiв, та й гайда в степ… то так найдешевше обiйдеться.
Тепер уже Роман зрозумiв.
— А чого, парубче, замовк? Може, вави та хохи боїшся?
— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…
— Дак вави?
— I вави не боюсь.
— Дак грiшки, чи що? — Роман мовчав.
— Болван, белбас i стультус! — гримнув Патрокл. — Що то грiх? Як хто заповiдь ламає божу. Що заповiдь велить? Подiлись з ближнiм твоїм! Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?
— Нє…
— Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А ми, як возьмемо в багача конi, то що зробимо?
— Та шо ж? Украдем!
— Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими добро його, — а цього хоче заповiдь. Значить, вiн її ламає, а ми направляемо. Розiбрав?
— Та нащот цього разобрал, а тольки…
— Ну шо «тольки»? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе? Нi, побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж твоє добро, шо ти в гуртi з ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.
— А почему ж у заповiдях написано: «Не укради»?
— Шо ти менi заповiдями очi вибиваєш? Iгнорантус мiзер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодiя своє одбери! А ти глянь: старшина i староста гарбають обчеськi грошi — злодiї! Мужики цуплять панський лiс — злодiї! Пани хапають казьоннi грошi — злодiї! Шинкар обдурює тебе в шинку — злодiй! Брати замотали братову частку — злодiї! Усi промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики трiскають, та з Романа смiються, — аж черево догори дметься, — що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо не вмiє свого добра в їх вирвати. Пiди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?
— Чорта випозиваєш!
— Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.
— Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже… — вагався Роман.
— О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Їсти людей?
— Нi…
— Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!
I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.
Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:
— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.
— Каким образом?
— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.
Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.
Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.
— Ой, — сказав Ярош, — чи не подложить нам свинi отой кавалер?
— Нi черта! — вiдказав Патрокл.
— А єслi в полiцiю?..
— Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?
— Та так…
— Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.
— Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.
— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.
— Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає, — промовив Ярош.
— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.
А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.
До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?
Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк — рiзками вибили б! Його — рiзками!
Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi — нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.
Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки, — однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…
Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.
Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?
Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.
Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв, — нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…
От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!
Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.
I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.
А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.
Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…
Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi, — бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.
Другого дня було ще гiрше: нiхто за весь день i не попитав його. На селi вже обробилися, насунуло в город парубкiв; робiтникiв було бiльше, нiж роботи, — не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пiшов i ночувати туди, куди й учора. Але як вiн пiдiйшов до театрової шопи i побачив темну сцену — мов велику роззявлену пащу, — його обняло холодом. Згадав, як вiн мерз минулої ночi. Тодi ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадiя.
Отак поневiряться, мучитися! I через що? Тiльки через те, що брати не схотiли йому вiддати його ж добра!
Ну, дак вiн сам його вiзьме! Годi вже!..
Вiн уже й не думав бiльше нi про грiх, нi про страх. Вiн був голодний.
Повернувся i пiшов швидко-швидко на другий кiнець города — туди, в Рiвчаки.
III
Другого дня вранцi Роман iще спав у Ярошевiй хатi, як рипнули дверi i в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогоднi обличчя квiтчастiше, нiж звичайно, бо пiд лiвим оком процвiтав у нього величезний синяк.
— А де це? — кивнув на синяк Ярош.
— Ат! — нехотя вiдказав i махнув рукою.
— Чи не в Левона?
Левон — то був таємний шинкар i помiчник усяким злодiям, що в його збиралися пити.
— А то ж де хiба є такi скаженi? — одповiв питанням Патрокл.
— Должно, уп'ять з Левдиком?
— Не з яким же дияволом! — одказав Хвигуровський, ходячи по хатi туди й сюди. — Сточортове опудало смiє сiкатися! Ну, я ж йому й дав.
Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:
— А що, не казав я? Тут уже! Ходiм лиш у сiни! Вийшли.
— Сам прибiг?
— Сам… учорашнього дня…
— Шо ж вiн каже?
— Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.
— Та це вже звiсно. Кожен азiнус думає, що тiльки оцей раз, а бiльше вже й не буде. Ти йому вчора пiднiс?
— Авжеж! Сьогоднi дам опохмелиться.
— Тiльки добре дай!
— Знаю плепорцiю. Не гаразд переборщать, а то й на вечiр негодящий буде. При йому хлопцiв не хочу збирать… Хай не знає всiх…
— Авжеж.
— Перекажи Лукашем, щоб надвечiр зiбралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попiд кручею, щоб йому з вiкна не видать було. Я загадаю — кому що.
— Гаразд, отамане.
Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жiнка ходила проз його по хатi, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горiлкою, вiн спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горiлкою останнi iскорки сумлiння.
Надвечiр того ж дня у Яроша в старiй шопi, що була колись возiвнею, зiйшлося п'ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посiли на старих недоломаних санях, дiжках, дровах та на iншому мотлосi, що їм захаращено було возiвню. Тут були Патрокл, Лукаш i ще троє обiдраних добродiїв. Прийшов Ярош.
— А де ж Левдик?
— Хто його зна… кудись завiявся… Мабуть, п'є, — сказав високий похмурий чоловiк.
— Сволоч! — вилаявся Ярош. — Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопцi, приказу! Усi змовкли.
— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо, вдався вiн до того, похмурого, — знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замiсть мене! У Охрiма Бичка — багатий, чорт, четверо добрих коней. Коней узявши, не ведiть до Гапона, а скорей на полтавський шлях… на Полтавщину… как той раз, знаєш? (Кучма кивнув головою). Та глядiть, щоб бiльше двох чарок на дорогу нiхто! Щоб не було, як тогда з Лукашем… (Лукаш похнюпився). Розходьтесь, хлопцi, да тольки тихо, по одному.
Ярош з Патроклом пiшли в хату.
— Ну, Романе, треба нам у дорогу, — щоб не спiзнитися.
— Чи в дорогу, то й у дорогу, — сказав зважливо Роман. — А хто ж iдьоть?
— Та от ми троє.
— А Лукаш?
— Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?
Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.
— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не так пахло.
Усi троє повдягалися в сiльську одежу.
— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.
— Замикають.
— Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.
I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.
— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.
— А прибої вирвать, коли замкнуто де, — вияснив Патрокл.
Незабаром уже все було готово.
— Ми вдвох з Романом пiдемо, — сказав Хвигуровський, — а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помiтно.
— Добре. За городом за цегельнею станцiя.
— Iди ж ти, Романе, попереду, — звелiв Патрокл, — та помалу, а я тебе нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.
Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.
— Ну, гайда! — скомандував отаман.
Всi троє пiшли шляхом. Нiде нiкого не видко було. Разiв зо два їм зустрiлися селяни возами i байдуже поминули їх: з погляду троє злодiїв здавалися звичайними селянами-хлiборобами, що були в городi i тепер верталися додому, Патрокл пiдморгнув на їх:
— Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?
— Нє, не тi, — вiдказав Роман.
— Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли вiдпочити пiд гаєм.
— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.
— А должно.
— Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспiть. Тогда найлучче мужикам спиться.
Рушили знову. Була пiвнiч, як перед Романом за чорнiли хати його рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.
Нiч сприяла їм. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на землю зiрки.
— Я пойду попереду, а ви за мною, — сказав Роман товаришам.
Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як пiдходив до крайньої хати.
Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi — там уже скрiзь можна городами.
Швидко й обережно перейшли вулицю. Стрiли таки й стукача, але вiн любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.
— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не трiснуло. Роман iшов попереду знайомими стежками, обминаючи всякi небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.
— Тепер ми дома, — сказав Роман. — Просто лукою дойтiть до того провулка, що мимо наш двiр… У провулок — ворота з току.
— А на току, в клунi, спить у вас хто? — спитав Ярош.
— Не знаю.
Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.
— Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаєм хто в клунi.
— Я з тобою, сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман не зрадить, i боявся пустити його самого.
— Нельзя, вiдказав парубок, — меня собаки знають, а єжелi з вами, то загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.
Доводилося коритися.
— На шворiнь — може, прибої вирвать доведеться.
— Давайте!
Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На їй висiв замок. Це добре. Роман пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до їх стиха, кинув їм хлiба. Пiзнавши його, вони замовкли i почали їсти хлiб. Роман тим часом пiдiйшов до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i здорово смикнув до себе за другий. Поганенькi прибої давно вже поiржавiли, i один зараз одскочив. Одчинив дверi i ввiйшов. Вiн знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками, — всi троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв на коня. Обережно вивiв двох коней i передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i притулив прибой, — мов нiчого не займано. Тим часом товаришi вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: «А то як кинуть, то ще стукач побачить».
Скочив на коня, i всi троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгiрше. Але сон пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як по хлiвах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий нiс i не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без мiри довга. Такою довгою вона нiколи Романовi не здавалася. Двi перiї покрiвель тяглися скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що їм i там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повiтка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетiв би з усiєї сили, але не мiг цього зробити, мусив їхати тихо слiдком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…
— А хто це? Стiй!
Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем i вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i впав бiля коня. Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь рвонувся i полетiв наперед, за їм два iншi. Роман припав до гриви, б'ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом, як вихор полинули рiвним шляхом. Аж вiтер у вухах свистiв.
Добре вигодованi конi гнали з усiєї сили i бiгли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його ходою, щоб дати хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'їхали до нього.
— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигуровський.
— Що? — спитав Ярош.
— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?
— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось, — по головi!
I знову погнав коня.
Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi i той упав…
Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг. Замаячила купа дерев, далi хата велика… Пiзнав таки: Гапонiв хутiр.
Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справдi, Роман не знав, а всi називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати. Чого ж вони туди їдуть?
Пiд'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота i впустив товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:
— Одчини!
Мабуть, хазяїн пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.
— Ти, Яроше?
— Атож.
— А хто ж з тобою?
— Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.
— А що?
— Троє добрих, одказав Ярош.
— Звiдки?
— З Диблiв… од Сиваша Пилипа.
— Можно до завтрього?
— Нє, катай зараз. Твої хлопцi дома?
— Дома. А хiба що?
— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.
— Погано, цмокнув Гапон. — Треба, коли так, поспiшатись. Зайдемо в хату?
— Нє, — вiдказав Ярош, — не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.
Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.
— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.
— А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.
Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.
— Чуєш, нашi конi поїхали, — тихо промовив Патрокл до Романа.
Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.
— Молодцi, що не баряться, — сказав Ярош.
Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.
А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.
Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.
Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами, — мабуть, у город на базар.
— От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо! — сказав Патрокл. — Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!
— Какую правду? — спитав Роман.
— А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.
Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго — аж до пiвдня.
Уставши, Роман пiшов на точок, — не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…
Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.
— Пустяк! — одказав той. — Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..
Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:
— А що, сильно шукають?
— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть, пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.
Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть, — чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.
— А що, брат, за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.
Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?
Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити, — тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..
Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло… А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…
А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…
Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош — зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть — так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.