Free

Сам собі пан

Text
iOSAndroidWindows Phone
Where should the link to the app be sent?
Do not close this window until you have entered the code on your mobile device
RetryLink sent

At the request of the copyright holder, this book is not available to be downloaded as a file.

However, you can read it in our mobile apps (even offline) and online on the LitRes website

Mark as finished
Font:Smaller АаLarger Aa

– Держись цупко! – знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи… Та ще ті панії з довгими хвостами, – ну їй же ти богові моєму, – одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, – мало не впав… Щось мені за це й сказано, та не розібрав… Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають… Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, – тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому… А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, – коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

– Мужичок, – каже, – ти не туди попав.

– Ні, туди, – ось у мене й білет є, – відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

– То що, що білет, – каже, – то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій – ні.

– Хіба, – доводжу, – одежа слухає? Адже люди!

– Та люди – люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, – загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

– А хіба, – кажу, – пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він собі круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. Біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, – здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

– Мужичок, уставай, іди!

– Чого? – питаю.

– Нідзя, тут только господам можна, панам.

– Хто заплатив за білет, той тут і пан, – одказую. – Я заплатив, то й сидітиму.

– Іди, бо виведуть!

– Побачимо, – кажу. – Ви лучче йдіть до свого діла, – чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побіг і цей тим слідом. Може, вже й годі, і покинуть? думаю собі.

Отже не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, – так поспішається. Прибіг та як зашипить:

– Вон отсюда!

– Ваше благородіє, – кажу, – ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

– Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.

Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!…

Коли це якісь паничі назустріч:

– За що ви його ведете: він же мас білет.

– Не ваше діло, не мішайтесь у поліцейські діла! – загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

– Забери його в поліцію, – хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!

Повій мене солдат.

Ідемо вулицею – темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.

– А куди це ми йдемо? – питаюся.

– Хіба не чув? – одказує. – У поліцію йдемо. А бодай би ти пішов круга-світа! – думаю собі, а сам питаю:

– Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

– А веду.

– А нащо?

– Бо звелено.

– А що ж у поліції буде?

– Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?

– Чув, – кажу. – А як переночую, то що буде?

– А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.

– Що ж то воно: по-своєму? – питаю.

– Хіба не знаєш?

– Не знаю.

– Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, – хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!

Ще помовчали. Тоді я й кажу:

– А що якби я зараз оце від вас та втік?

– Який швидкий! – одказує. – Помалу, бо попа звалиш.

– Ну, а якби таки втік? – знову я намагаюся.

– То я б тебе наздогнав і морду набив. А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! – думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:

– Не оставайсь, не оставайсь позаду, – іди лиш попереду!

– Та я, – кажу, – й не зостаюсь, а я так собі думаю:

що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

– То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.

– А якби два карбованці, то, може б, вам важко було бігти?

– Ні, не дуже… Ти багач, білети в первому ряді купуєш.

– Отож, що багато витратився я, – кажу. – Ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?

– Хто його знає… А що ж я надзирателеві казатиму?