ІХ
Рано сьогодня прокинувся Бахчисарай, а ще раніше ханський палац.
Вчора до Бахчисараю прибігли вістники з тим, що хан, переможець польського короля, випередивши своє військо, повертається сьогодня до дому. Мов шалені, бігали сьогодня зранку по гарему євнухи, причепуряючи ханським жінкам праздникове вбрання. Голосніше сьогодня, ніж звичайно, вигукували по мінаретах мули, чепурніше мели невольники ханський двір, а старший євнух власноручно витрушував подушки з ханської софи.
Звістка про рішучу перемогу козаків та татарів над поляками і про визволення України досягла вже до Марини і болюче відбилася в її серці. Зараз дівчина мовчки одягала на себе нове вбрання, а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою.
— Про що ж ти, доню? — упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. — Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна.
— Я з радощів, Астарочко! — не признавалася дівчина. — Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Іх вітають... грають троїсті музики... Дівчата перестрівають своїх милих... починається кохання... весілля... співи... танці...
Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина.
— Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!
— А я... а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України... І його зріктися, Астарочко!... Його... мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки... І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться.
Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла.
— Не побивайся, дитино моя! Адже ти не з своєї волі! Ти бранка, і хоч так, хоч сяк, а змушена дістатися якомусь бусурманові на втіху. Доля вже твоя така нещаслива. Доля ж од Бога, а Богові коритися треба!
Марина потишилася, увійшла у себе і більше не виявляла словами своєї нудьги.
Опівдня прибув хан з візірем та Хамамбетом мурзою, на чолі чималого загону війська. Старший євнух, вибігши на двір, як і провожаючи, підставив ханові під ногу своє плече і той зліз з коня. Тут саме мулли заспівали по мінаретах на намаз, і хан пішов через двір свого палацу до найбільшої ханської мечеті.
Увечорі хан завітав до покоїв Марини, а на другий день мулла читав над нею якісь молитви, і дівчина стала бусурманкою й жінкою хана. Все це сталося без ніякого змагання з боку Марини. Вона додержала слова, що подала ханові і перед муллою вдавала із себе байдужу до того, що він з нею робив, а з ханом поводилася ласкаво і вдавала з себе навіть веселу.
Після першої ночі спільного життя з Мариною Іслам Гірей ще більше закохався у неї, а що далі протягався час того життя, він все дужче та дужче пришивався до своєї молодої жінки, Газізі. Щоб догодити їй, він звелів упорядкувати для неї окремі просторі покої у своєму палаці біля гарему. До тих покоїв був відокремлений невеликий закуток двору з водограєм і кількома деревами, так що молода жінка мала можливість, повсякчас, як забажає, виходити під блакитне небо й дихати вільним повітрям, а щосвята Марині не заборонено було їздити ридваном з Астарою й євнухом по околицях міста.
Сам хан приходив тепер у Маринині покої не тільки увечорі, але й удень, і часто цілі години сидів у її затишному кутку, смокчучи свій укоханий кал’ян.
Так минув рік. Іслам Гірей майже забув про свій гарем і все більше звикав до покоїв своєї Газізі. Вона була тепер всесильна, і євнухи тремтіли з її погляду. Все робилося так, як вона того бажала, але бажання її були дуже невеликі: вона вимагала тільки, щоб біля неї завжди була її вірна служниця та щоб хан не дозволяв своїм підданцям чинити хоч і найменшу шкоду Україні.
Одного вечора, рано повесні, хан прийшов до неї сумний і знервований. Марина зразу те помітила. Набивши йому і запаливши, як завжди, кал’ян, вона сіла біля його ніг на подушці і почала допитувати:
— Бачу, що мій добрий цар сьогодня невеселий, а через що це, того не відаю. Чи не гнівається мій володар на свою маленьку дружину?
— О ні, світ моїх очей, Газізю! чи можна ж гніватись на мою запашну квітку? Навпаки я прийшов до своєї любої дружиноньки, щоб знайти спокій у ясному погляді її очей.
— Що ж стурбувало великого хана?
— То справа не жіноча.
— Так як же бідна Газізя буде заспокоювати свого володаря, не відаючи про те, що його стурбувало? І через що хан гадає, що Газізя не зможе подати йому пораду в його не жіночих, а у великих справах?
Хан підвів Марину за руку і посадив поруч себе на софу.
— Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу.
— Як? — злякано спитала Марина. — Хіба знову на Вкраїні війна?
— Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана?
— Певно йому не сила самому обстоювати волю України.
— А мені ж яке до того діло? І як насмів він турбувати падішаха і принижувати мене, великого хана?
— Не гнівайся, великий царю, на гетьмана. У нього ж болить серце за своєю землею й за своїм народом, і любов до рідного краю примусила його вжити всіх заходів, аби захистити Україну од лютого, немилосердного ворога. Поміркуй, чи не вчинив би так само й ти, коли б вороги обсіли твою землю?
— Нехай, так, але я не маю ніякої охоти йти у поход.
— Володарю мій коханий! — припала Марина ханові до плеча. — Як що ти любиш свою Газізю — ти підеш... Ти подаси помочі моїм нещасним покривдженим землякам! Що ж буде, коли ляхи переможуть тепер українців? Їхній пекельній помсті й краю не буде!
Марина милувала Іслама своєю маленькою рукою, обнімала за шию, зазирала в очі...
— Ти зробиш те, про що просить твоя маленька Газізя. Адже ти хвалився, що любиш її.
— Тим то мені й не хочеться покидати тебе, Газізю, що я тебе шалено кохаю.
У Марини блискавкою виникла думка й надія побачити свій рідний край, почути рідну мову і бути близько од свого милого. Вона пригорнулася до хана й почала його цілувати.
— А ти не кидай мене, коли любиш... Візьми свою Газізю з собою, щоб вона мала можливість і у поході розважати та давати втіху своєму доброму володареві.
— Як? — здивувався хан. — Ти не боїшся їхати у поход на спеку, на вітри?.. Звичайно ми беремо, у походи не жінок, а невольниць!
— Ні, ні, я нічого не страхаюся! Я не хочу розлучатися з тобою на такий довгий час!
Ханові подобалося бажання дружини. Він зрозумів його, як кохання до себе, повеселішав, почав жартувати, і вони умовилися на тому, що хан піде у похід і візьме з собою й Марину з Астарою.
Х
На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови, Хмельницький з свого боку не мав можливости вернути панам їхні маєтки, бо селяни не хотіли знову коритися панам.
Богун, що був тепер полковником Винницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх полків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою.
Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірним полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися.
— Коли ти, — писав Богун гетьманові, — намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали її і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходить не обов’язкова.
Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягли Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам не сила було підбить під себе непокірливих повстанців — “опришків”, але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Ляндцькоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках.
Упоравшись з Галичиною й Подідлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кілька сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть до купи всього свого полку.
У місті Красному, де він зчепився з удесятеро дужчим ворогом, з усіх боків його оточили, і славний полковник загинув там у бойовищі з усім своїм полком, заживши собі невмирущої слави, як лицар і певний оборонець волі українського народу.
Через кілька день після кривавої ночі у Красному, поляки, так само несподівано напали й на Богуна у Винниці, але славний козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном. Він заманив частину польського війська на лід річки Бугу і там потопив ворогів у зарані порубаних ополонках, від останнього ж війська одбивався у манастирі біля Бугу, аж поки гетьман надіслав йому помочі.
Побачивши, що поляки зрадливо почали війну і довідавшись, що король знову збирає на козаків посполите рушення, гетьман послав Джеджалія у Стамбул до султана просити помочі, а сам почав скликати козаків і поспільство, щоб знову всі, хто тільки має силу, ставали до зброї та збиралися до Чигирину. Проте на цей поклик гетьмана люди йшли вже не з таким захопленням, як позаторік. Вони не вспіли відпочити, а у богатьох навіть не позагоювалися ще порази з часів попередньої війни.
По весні Хмельницький рушив з військом із Чигирину, а спільник його Іслам Гірей під той же час рушив з ордою з Бахчисараю.
Позаду татарського війська у обозі їхало два ридвани, заграбовані колись татарами у Польщі. Одни із ридванів був для хана, хоч той і мало коли сідав у нього, а здебільшого їхав верхи з мурзами, у другому ж ридвані їхали Марина з Астарою.
Орда йшла, не поспішаючись, щоб не стомлювати коней, а на ніч ставала рано до захід сонця. Щовечора ханові й мурзам напинали намети; хан порядкував військові справи й радився з мурзами, ночував же він у наметі жінки, на ліжку, що складалося з килимів та подушок.
Марина почувала себе щасливою. З ранку до вечора вона бачила Божий світ: а з початку походу безкраї розлогі степи Дикого Поля, а далі веселі гори України, з прозорими річками та з зеленими байраками. Орда йшла недалеко Бугу чорним шляхом, і хоч не по той бік річки, де жила Марина, але все таки країною, цілком рідною.
Обабіч шляху рясно стояли села, з любими біленьким хатками, що їх Марина так довго не бачила, з кучерявими вишневими садками та з довгокрилими вітряками. Все це було таке любе та миле серцю Марини, що вона мліла з солодкої втіхи. Траплялося ридвану проїздити самі села вулицями, де на тини спиналися здивовані діти, а матері, вхопивши їх на руки, несли геть і ховали по льохах, страхаючись татарів, хоч ті на цей раз не чинили їм і найменшої шкоди. Марина чула тут рідну мову і, здавалося, сама жила рідним життям.
Кожний день орда посувалася далі на північ і нарешті літом сполучилася біля Зборова з козацьким військом, а звідтіля спільники разом рушили на польське військо, що стояло під Берестечком.
Вороги зійшлися біля річок Стир та Пляшівка, але і Хмельницький, і хан побачили там те, чого не сподівалися: у поляків було зібране величезне військо у 300.000 вояків, проте як у спільників було і тільки 100.000 татарів та 80.000 українців. До того ще у поляків було кілька сот добрих гармат, у козаків же їх було кілька десятків, а у татарів ні одної.
Хан зразу зрозумів, що перемога буде на боці короля, і зважив за краще покинути Хмельницького і обміркував тільки, як би зробити це так, щоб Хмельницький не догадався про зраду, не поскаржився б султанові і не помстився б на ньому. Ця думка ще більше зміцнилася у ньому, коли увечорі до нього прибули посланці від польського короля й почали умовляти його одступитися від козаків, обіцяючи йому великий окуп.
— Чи годиться ж мені вигубляти своїх людей за Вкраїну? — міркував хан. — Як що козаки й мають рацію віддавати своє життя за волю своєї землі, то мої татари не мають до того ніякої рації. Далеко розумніше я зроблю, як візьму з ляхів окуп і одведу орду цілою по домівках. А християне нехай собі змагаються. Зрозуміло, що король погромить Хмельницького; так йому й треба, щоб не ліз до султана та не робив з мене свого підручника. А поки поляки кінчатимуть козаків, я б безпечно повернувся з ордою до Криму.
Розміркувавши так, хан згодився взяти з поляків окуп і сказав посланцям, що завтра татари тільки вдаватимуть, наче б’ються, і ще до півдня покинуть козаків.
Марина знала, що у хана були королівські посланці, і коли він, покінчивши справи, прийшов увечорі до неї, вона почала допитувати про що у нього була розмова з поляками. Хан знервовано одповів, що то таємні військові справи і не годиться їх нікому розказувати.
У серці Марини виникло зневір’я. Вона зблідла на виду, але, перемігши себе, покірливо спитала:
— Я певна, що мій любий володар не покине свого спільника у пригоді, бо то було б не по лицарському.
— Той спільник, — роздратовано скрикиув хан, — замісць того, щоб порядкувати військом, піячить. Я вчора був у нього, але він лежить, як колода. Йому, кажуть, зрадила жінка і він з того п’є!
— Володарю мій! — почала Марина, намагаючись бути ласкавою. — Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, колиб я тобі зрадила?
— Що? — грізно насупив брови хан. — Ти не знати що говориш!
Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку.
— Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде таке бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища.
Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників.
Зневір’я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару.
— Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу!
— Рада тобі догодити, дитино моя!
— Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір?
— Бачила.
— Знайдеш його поночі?
— Знайти — знайду, а тільки він дуже далеко!
— Ну, що ж робити... Неодмінно треба однести листа до мого Івана!
— Ой, доню!... Та мене ж вартові піймають!
— Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької перстень мого Івана. Він так уславився, що його всяк козак знає.
— Ну, і що ж далі?
— Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а як що мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають.
Астара почала убиратися, а Марина взяла олівець і написала.
“Бережися, Іване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися.”
— Астарочко, кохана!.. — говорила Марина, доручаючи циганці листочок. — Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!
— О, не бійся, доню, циганка вміє ховати! — Та скоріше, Астарочко! Як що до світу не передаси, так мерщій вертайся.
Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня.
Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору.
Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.
У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.
— Куди біжиш, циганко? Стій!
— Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?
— Ого-го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!
Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.
— Тільки далеко тобі, тітко, — сказав він. — Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. У середині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж па правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш.
Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався й козаки цілими ватагами сновигали між табором і Пляшевою, напувачи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її.
То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх, верхи на коні їхав грецький, коринфський, митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці. — Братія моя, вояки Христові! — промовляв він до козаків. — Стійте як один за віру православну, а господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона своі і понесуть до престолу Божого!
Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою.
Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і нарешті добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої полки на ворога.
Знесилена і приголомшена розпукою, що не виконала доручення коханої господині, Астара впала на землю і вже через якийсь час тільки пішла назад до татарського табору.
ХІ
Зійшло сонце 20 червня 1651 року, але промінь його не сяяв, а був зап’ятий хмарами, немов умисно не хотів бачити того, що мало зараз скоїтись.
Ворожі війська, скільки оком глянь, мов сарана вкрили широченну долину, збиваючи копитами коней велику куряву. Поміж лавами ворожих військ, одрізняючи їх одно од одного, лишилася тільки не дуже широка зелена смуга степу, простягшись між ними немов річка між двома берегами. З одного боку тієї зеленої смуги стояли блискучі польські полки з безліччю ріжноколірових прапорів; з другого боку, на півночі — сині козацькі чумарки та білі й жовто-сірі татарські халати.
Посередині козацького війська стояли у три ряди сковані поміж себе ланцюгами вози... З тих возів складався великий чотирикутний, рухомий табір, у середині того табору щільним натовпом стояли піші козаки. Цей четверокутний табір мав зайти в середину польського війська і розколоти його надвоє, а кілька комонних полків мусили вскочити у ту розколину й бити поляків.
Тим рухомим табором кермував військовий осавул з Київа, Гурський. До нього, як і до шляхтича Виговського Хмельницький мав велике довір’я, не відаючи, яка гадина є той недоляшок, і не догадуючись, що Гурський вже впав на польську принаду й умовився з другим зрадником України, Яремою Вишневецьким, щоб згубити козаків.
Богун керував правим крилом козацького війська і стояв недалеко од річки Стирі, чекаючи гасла від гетьмана, щоб вдарити на ворога. Козаки його знервовано поглядали на блискучих ворожих гусарів і теж нетерпляче дожидалися гасла. Нарешті в середині козацького війська вибухнула гармата... то й було гасло від гетьмана.
Побачивши, що середина козацького війська з табором рушилася, Богун махнув перначем до своїх комонних полків.
Застогнала земля під копитами коней, заголосили сурми і, наставивши на ворогів гострі списи, козаки мов бурхлива хвиля, широкою лавою вдарили на ляхів, настромляючи їх на залізо, скидаючи з коней і розтоптуючи на землі.
Заревіли з польського боку сотні гармат і заховали своє військо сивим димом, але Богунові козаки не вважали на ті пекельні вибухи гармат і на гудіння бомб, а все глибше та глибше уїдалися у ліве вороже крило. Не встояли проти їхнього наскоку блискучі польські гусари і показали хвости своїх коней, не витримали наскоку й улани польські, у розтіч розбіглося ріжномаїте посполите рушення.
Мов бурхлива річка вливалися козаки у середину лівого польського крила, притискуючи його до річки, аж поки здибалися з німецьким військом. Люто вдарили козаки й на нього, але німці стояли мов непорушна скеля, захистивши польські хоругви, що тим часом знову почали упорядковуватися.
Обернувся під той час Богун до середини козацького війська і віри не дойняв очам: по полю, мов несамовиті, бігали воли з возами розірваного табору, роздавлюючи недобитих козаків, а корогва Вишневецького маяла глибоко у середині козацького війська. Там сталася ганебна, зрадницька подія.
Рушивши з табором на поляків, Гурський послав свого хорунжого на правий бік табору сказати, щоб надержували передній ріг у праву руку і зараз же послав другого козака на лівий бік з наказом надержувати передній ріг у ліву руку. Через ці зрадницькі накази, ланцюги, що ними були вози по між себе зковані, напружилися й почали рватися, а вози роздиралися і за кілька хвилин четверокутний табір розірвався на частини і спільник Гурського — Вишневецький зразу ж ускочив з кількома полками королівського війська у середину табору і роздер його на шматки. Разом з тим Гурський втік до польського табору, лишивши середину війська без керманичого.
Завзято билися козацькі полки, під приводом своїх ватажків, не шкодіючи життя, але у великому бойовищі відвага окремих вояків важить небагато, і, не маючи загального керманичого, козаки гинули під натиском ворогів і полки козацькі танули, як страсні свічки.
Слідом за Вимневецьким у середину козацького війська вдерся з кільканадцятьма полками ще й Конецьпольський і збите копитами поле ще дужче залило ся козацькою кров’ю.
Де ж був гетьман, що не дав середині війська другого ватажка? Він гнався за ханом. А хан? Хан, почавши з ранку показне бойовище, зразу ж повернув свого коня назад і, звелівши мурзам одводити татарів до Дубна, поскакав геть з кривавого поля, покинувши своїх спільників ворогам на поталу.
Хоч і далеко від свого війська, але Хмельницький таки догнав хана.
— Зглянься на Бога! — гукав він ханові. — Що ж ти зо мною робиш! Заверни орду до бою! Ще ж бойовище тільки розпочалося. Доля ще зглянеться на нас! Ми ще переможемо!
Але хан не хотів його й слухати, а коли гетьман почав йому дорікати, то Іслам Гірей звелів його арештувати і повід із собою до Криму.
Розірване надвоє, козацьке військо лишилося само проти у четверо дужчого ворога й до того без гетьмана, без військового писаря, що теж був при Хмельницькому, і без військового осавула, що зрадив. Вже видно було, що змагання козаків даремне, але Богун не стратив віри у козацьке завзяття й у міць козацького духу. Побачивши, що сталося у середині козацького війська і в таборі татарів, він лишив проти лівого ворожого крила два полки, а з трьома зважився йти на поміч середині.
— Брати мої любі! Лицарі завзяті! — гукнув він до своїх козаків. — Покинули нас зрадливі спільники-бусурмени. То й накраще, бо не годилося нам з невірами брататися. Тепер не бусурмени, а сам Милосердний і його святі будуть нам спільниками і допоможуть нам обороняти свою волю. За мною, панове товариство! Кому судилося вмерти, того смерть і на ліжку знайде, а кому не судилося, того ні куля, ні шабля не візьме!
Розгорнувши козаків лавою, Богун несподівано й грізно, мов Божа кара, вдарив у бік полкам Вишневецького й Конецьпольского. Вихорем летіли за своїм ватажком козаки, лишаючи позад себе купи ворожого трупу.
У ворогів збився гармидер. Вони не розуміли, звідкіля наскочили на них козаки і скільки їх, а бачили тільки запальне козацьке завзяття, що несло їм смерть.
Спинилися польські полки і відкинулися назад, як полохлива отара, побачивши вовка... Ще один такий наскок і перемога буде на боці козаків. Але заблудилася сьогодня козацька доля: не розгляділи за курявою пушкарі середніх полків, що то біжать лавою їхні спасителі козаки, думали, що то нове вороже військо, й почали громити Богунові полки з гармат...
Тяжко засмучені подіями цього нещасливого дня, козаки одійшли над вечір ближче до річки Пляшевої і, не вважаючи на втому, почали окопуватися і лагодитись на завтра до нового бою.
На другий день польське військо почало облягати козаків півколом, притискуючи до річки. Джеджалій, що йому гетьман передав керівництво, почекавши день, скликав увечорі козацьку раду. Всі нетерпляче виглядали Хмельницького, але його не було, і ніхто нічого про нього не чув. Козацтво хвилювалося.
— Гетьман зрадив і покинув нас ворогам на поталу! — Гукали козаки. — Оберімо нового гетьмана!
Обрали таки ж Джеджалія. Він зразу ж послав до короля посланців просити, щоб поляки помирилися на Зборовських умовах, а щоб вороги не подумали, що козаки їх налякалися, Богун вдарив з козаками на окопи, що поляки почали вже насипати проти козацьких.
— Гине козацька слава, пани-брати! — гукав він до козаків. — Рятуймо її.
І козаки чесно рятували свою славу. Мов блискавка, налетіли вони на нескінчені ворожі окопи і почали кривавий бенкет. Всі випережають один одного, щоб більше вбити ворогів, але за всіх прудчіше летить конем Довбня, і ворожі голови, мов спілі кавуни, репаються од його важкого келепа. То він прокладає шлях своєму побратиму полковнику Богуну, що, піднявши до гори шаблю, на чолі трьох полків, забігає тепер упродовж окопів і винищує ворогів... І славно скінчився цей день для козаків: полягло поза окопами більше двох тисяч поляків.
Під той саме час Джеджалій водив другі полки за річку Стир, але там козаки здибали не поляків, а німців і як не насідали на них, а не вибили з шанців, і мусили повернутись на свій бік.
Щоб помститись на німцях, Богун, діждавши півночі, коли німці втомлені бойовищем поснули, перебрів з двома сотнями охочих козаків через Стир, увійшов нишком у шанці і, поки одна сотня, з Довбнею на чолі, колола та вбивала сплячих німців, лядських прислужників, він зняв з окопів три гармати і перетяг їх з другою сотнею козаків на свій бік річки.
Тим часом німці почали, прокидатись, зарепетували на гвалт і почалася колотнеча.
— Повертай козаків на цей бік! — гукав Богун Довбні.
— Ще раз вертайся за гарматами! — одгукнув Довбня. — Ми вдержемо німців!
Богун ще раз по пояс у воді перебрів через річку і ще раз зачепив і потяг з своїми козаками три гармати, але німців піднялося вже кілька сот і вони почали утискувати сотню козаків.
Люто довбає німців Довбня по ребрах та по головах своїм келепом, одходячи помалу з своїми козаками до річки.
— Перетягли! — почувся Богунів голос. — Стрибайте у річку, а ми будемо бити німців з рушниць!
У цю мить Довбня так вдарив якогось німця келепом, що келеп вирвався у нього з руки і впав поміж ворогів.
— Келеп, келеп! — гукав Довбня до товаришів. — Келеп вирвався! Не дайте, діти, ворогам на поталу мого келепа! Козаки знову наперли на німців, кількох вбили, і Довбня вхопив був свого келепа, але у цю мить німець влучив його шаблею по правій руці і розрубав її до маслаку. Зціпивши зуби, Довоня вхопив келепа лівою рукою і, одбиваючись од ворогів, потяг з козаками до річки і перебрів її під захистом куль Богунової сотні.
Вертаючись до табору, заспокоєний удачою щасливого дня, Богун згадав про Марину і йому заманулося її бачити. Козак не знав, що його наречена була тут біля нього, на цьому самому зеленому, политому тепер кров’ю, полі. Зрада хана одміняла становище його нареченої.
— Хан зрадив умові... — Міркував Богун. — Він порушив спілку з нами, і тим зробив Марину вільною од її слова. Вона тепер владна покинути хана і повернутися у рідну країну.
Ці міркування вкинули у серце Богуна надію на можливість повороту Марини до нього, і він, оживши душею, почав дивитись на світ іншими очима. На другий день до табору повернулися од поляків двоє з посланців Джеджалія і принесли дуже лихі вісти: поляки вимагали, щоб козаки перш за все віддали їм всі свої гармати, далі, щоб видали всіх полковників, а самі щоб віддалися на милость короля. Друга звістка була про те, що третій козацький посланець, полковник Криса, зрадив і передався до ляхів.
Вдарили козаки у котли, скликали раду, почали хвилюватись. А тут ще під той саме час привезли до ляхів великі гармати з Львова й з Замостя, і вони розпочали таку пальбу по козацькому таборі, що, здавалося, зараз земля розсядеться, й на раді не можна було чути голоси. Багато з козаків і всі посполиті, що ніколи не чули такої пальби, схибли духом і згожувалися просити милосердя.
Почувши вигуки легкодухого селянства про згоду, Богун зблід на виду. Його серце понялося страхом за те, що тут, під Берестечком, можуть бути знищені здобутки всього великого повстання. Таж ні! Він, Богун краще вмре, а не попустить, щоб кров братів, що три роки проливалася, загинула марно і не лишила по собі ніяких наслідків. Він вийшов на середину кола і вклонився товариству.
— Дозвольте, панове товариство, слово сказати!
— Говори! Будемо слухати! — почулося з натовпу, і козаки потишилися.
— Славне лицарство! Чи можна ж нам тепер мати надію на почесну згоду з ляхами, коли вони бачуть свою перемогу? Віддати себе на милость... та хіба ви не знаєте панської милости? Запряжуть вони знову вас і дітей ваших у ярма та й будуть вами землю орати, будуть батогами вас підганяти та бидлом звати, ще гірше, як раніше було. Чи на те ж ми кров свою проливаємо вже три роки?.. Чи на те ж поклали свої голови тисячі товаришів наших, славних лицарів, щоб ми, легкодухі, знову віддали Україну у неволю? Що таке єсть життя людини, навіть життя десятків і сотен тисяч людей у порівнянні з життям, із існуванням всієї країни? Не ляхи нам страшні і не вони нас перемогли... Згубив нас зрадливий спільник та наші перевертні — недоляшки. Зараз король непереможний, бо зібрав собі на поміч і німців і угорців, але вони не завжди будуть коло нього. Ліпше ми вчинемо, коли вийдемо звідціля по ворожому трупу, а як ні, то хоч і всі поляжемо головами, а тільки щоб не робити згоди тоді, коли ми у найгіршому, яке може бути, становищі. Не губіть же пани-брати козацької слави та волі ваших дітей і не ставайте до згоди з ворогом. Нехай не вмирає козацька слава!